У пошуках незайманого світу
Нові твори засвідчують кардинальні зміни в творчій манері авторки.
До видання ввійшли два невеликі романи та повість. Твори ці доволі різні. Роман «Смітник Господа нашого» — дивакувата філософська казка для дорослих кінця XX ст. «Радісна пустеля» — сповідь самотньої героїні, яку ототожнюєш з авторкою завдяки яскраво виявленому автобіографізму. Повість «Записки Білого Пташка» — погляд з висоти щирої, «чистої» душі на абсурдність сучасного техноморфного суспільства. Об’єднує всі твори одвічна ідея пошуку сенсу життя. Герої роману «Смітник Господа нашого» — вар’яти — знаходять його в своєму першопочатку; героїня «Радісної пустелі» — у сім’ї, творчості; жінка з повісті «Записки Білого Пташка» — повертаючи собі втрачене «Я», а сама авторка — залишаючись собою, свято оберігаючи острівець «незайманої землі» — власну духовну чистоту.
Ідея такого «незайманого світу» лягла в основу роману «Смітник Господа нашого». Цікаво насамперед внутрішня композиція цього твору, який будується на співіснуванні двох світів, уявного (казкова Дивна країна, Інший світ, загадкові диваки-герої тощо) та реального, що з’являється ніби зненацька, носить епізодичний характер, але має вирішальне значення. Саме завдяки присутності в творі реального світу читач розуміє всю серйозність авторського задуму: роман не просто витвір нестримної фантазії, авторської уяви, а умовна модель нашого світу і наших душ. Світ уявний у творі нагадує писанку, кожен символ якої має своє глибоке значення. Важливість цих значень, потребу правильно їх розуміти авторка підкреслює, додаючи до твору «Коментарі» — органічне його продовження в плані художньому і змістовному.
Майже вся дія роману зосереджується навколо Дивної країни. Авторка малює її, як світ, що не належить людям. Це — незаймана земля. Можливо, то є Рай, куди піде Бог, «втративши нас остаточно»; можливо — країна дитинства, побувши жителем якої, ніколи туди не повернеш. У Дивній країні й «люди не є людьми». П’ять героїв, як п’ять «пальців Бога, що сперся на землю». Водночас це п’ять стихій природи, символи, які авторка вимальовує з особливою увагою. Колос — це стихія землі, він має темне, як земля, лице, земляний погляд та уявляється українським селянином-замлеробом. Діоген, ніби архаїчний друїд, сильний та могутній. У його образі втілено стихію рослинного світу. Базіль — то вогонь, він горить чеканням короля і, зрештою, згоряє в пошуках нової правди. Образ Перевізника зустрічається в творах письменниці раніше, він, як і тоді, репрезентує філософію поцінування прекрасного. Найменше авторської прихильності здобуває Шептун. За ідеєю він повинен уособлювати стихію повітря. Але характер цей створюється з відчутним негативним відтінком. Не менш цікаві й інші образи твору: Король-Віктор, Безногий Гриць, Крук, Кінь Пройдисвіта (безнадійна надія), жива Груша, Вітер, Ліс... Усі вони взаємопов’язані, гармонійно доповнюють і продовжують одне одного. В цілому роман створює враження історії-притчі без закінчення. Кожен ладен домислити своє...
«Потрібно мати мужність, щоб жити самому й почувати від того втіху». Героїня твору «Радісна пустеля» має цю мужність. Більше того, вона сприймає свою самотність не як даність чи незаперечний факт — вона знаходить у ній філософську істину очищення через страждання. Ця жінка виявляється сильнішою за чоловіка, з яким розлучається, сильнішою за світ, який тисне на неї самотністю й розчаруванням. Вона сильна, бо має заради кого жити. Сенс її життя зосереджується, здається, в буденних речах: турботі про доньку Ладоньку і сім’ю, у вірі в Бога та всього, сотвореного Його руками, але найбільше — у світі власної творчості. Великого смислового навантаження набуває поняття, що винесене в назву твору: «Радісна пустеля» не вимагає самотності, вона є втіленням особливого стану, що дарує спокій та очищення, зберігаючи десь серед нагрітих сонцем мертвих пісків острівець незайманої землі - життєдайну оазу духу. Важливу роль у творі відіграють авторські афоризми — своєрідні епіцентри думок, ідей, філософських розмірковувань. Цікавим у художньому плані елементом роману є не окремий його розділ, а твір у творі «Євангеліє шипшини».
Цей невеликий твір розрахований не лише на читача, він є своєрідною сповіддю авторки, адже нагадує щоденникові інтимні записи.
Якщо дію роману «Смітник Господа нашого» авторка зосереджує навколо Дивної країни, то антисвіт, протилежний за своєю сутністю незайманій землі, — подано в творі «Записки Білого Пташка». На перший погляд здається, що в основі повісті лежить біблійна притча про Вавилонську вежу. Але так здається лише на перший погляд. Обігрується ідея притчі, моделюється образ сучасного Вавилону — суспільства кінця XX століття. За авторським задумом, Вежа перетворюється на своєрідного гегемона зла. Колись вона мала надзавдання поєднати небо і землю. Натомість — створила навколо себе антисвіт, породжуючи марнославство, зраду, страх, незадоволення життям і рабську покору.
Для боротьби із силами зла авторка створила образ Білого Пташка. Він і янгол-охоронець, й одне з тих почуттів, які люди називають Радість, Спокій, Полегшення; це й уособлення вільних, незатьмарених страхом думок. Білий Пташок здатний наповнити свідомість світлом, врятувати від забуття. Білий Пташок здатний пробити тріщинку в стінах антисвіту, але він не зможе зруйнувати його. Це під владу лише Богові... Білий Пташок розмовляє з Богом та очищується від гріхів світу на Острові незайманої землі, що схований від людського ока посеред велетенської, обпаленої нищівним сонцем пустелі.
Образ Птаха посідає особливе місце в творчості Галини Пагутяк. У романі «Смітник Господа нашого» це — мудрий Крук-філософ, німий свідок діянь Бога і людей. У «Радісній пустелі — чорний птах, що втілює ідею пізнання. На думку авторки, чорний птах нашої душі вдосконалює нас терпінням, болем і самотністю. Білий Птах дарує надію, віру та заспокоєння. Перший та другий по-своєму випробовують нас.
Так, наприклад, образ Саду в творчості письменниці є символом сімейного миру та затишку. Мертвий Сад — найвищий рівень руйнацій мрій та надій. У кожному творі образ Незайманої землі (острову, Дивної країни). Цікаво авторка інтерпретує образи Чоловіка, Жінки, Дитини. Утворюючи трикутник, вони моделюють всесвітню досконалість, гармонію, спокій. Самотня жінка в романі «Смітник Господа нашого» сильна лише, доки нерозривно існує зв’язок між нею та її дитиною. Віктор та Жінка не можуть любити одне одного — адже втрачено дитину. В повісті «Записки Білого Пташка» спогад про коханого повертає героїні втрачене «Я», викликає світлі спогади, але ставить останню Точку, якою завершується повість, — точку смерті... Чому відносини Чоловіка й Жінки в новій книжці Галини Пагутяк приречені на невдачу? Можливо, відповідь у долі самої авторки?..
Книжка залишає читачеві безліч запитань, але й дарує приємне відчуття щойно відкритої таємниці, — адже маєш справу з цікавою, досконалою, інтелектуальною літературою, створеною досвіченим сучасним автором.
Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 7. – С. 64-65.
Твори
Критика
- Інтертекстуальність «маленької» повісті Галини Пагутяк «Кіт з потонулого будинку»
- Типологія української посттоталітарної художньої деструкції світобудови (На матеріалі роману «Писар Східних Воріт Притулку» Галини Пагутяк)
- У пошуках незайманого світу
Поділитися