14-11-2017 Сэмюэл Ричардсон (Samuel Richardson) 1272

Жанрова концепція роману Семюела Річардсона: версії дослідників

Г.С. Черкасова

Романи Семюела Річардсона - класична стадія становлення жанру роману, що дала в англійській літературі XVIII століття рухомий спектр оригінальних форм. Ці форми випередили художні відкриття, які стали резонансними не тільки у наступні століття, що оцінили письменника як предтечу модерністської психологічної прози. Навколо імені Річардсона, як і його найближчого суперника Генрі Філдінга, до сьогодні зберігається напружена дискусійна атмосфера, відмічена пошуком нових шляхів інтерпретації класичного доробку. Постмодерністська ситуація в культурі привела до модернізації сучасної парадигми, яка відкрила плодючість металінгвістики феміністського літературознавства. З позицій цього методу Річардсон оцінюється як домінантний романіст, що відкрив у власній літературній практиці прийоми та форми трансформації англійської прози XIII століття, виходячи з традиції жіночого письма.

Серед тих питань, що в той чи інший час опинялися у полі зору дослідників, важливим є означення жанру творів англійського письменника, а особливо його новаторські здобутки. Під жанром ми розуміємо «повторювану в багатьох творах протягом історії розвитку літератури єдність композиційної структури, зумовлюваної своєрідністю відображуваних явищ дійсності та характером ставлення до них художника». Роман досліджує людську природу у процесі росту самосвідомості героя. Перші романи дають нам зразки близьких та зрозумілих людей, взятих із знайомого кожному середрвшца, кожен крок яких невідомий, а досвід унікальний. Саме розкриття внутрішнього світу звичайних людей, а не зображення незвичайних героїв, що їдуть на край світу по пригоди, відсутність запозичень сюжетних мотивів із легенд та міфології, є однією із рис новаторства С. Річардсона.

Якщо в 60-ті роки XX століття основна увага приділялася питанням композиції та техніки оповіді, то в працях дослідників наступного десятиліття частіше ставляться проблеми жанру та стилістичної своєрідності окремих творів, генетичного зв’язку між романом та літературними жанрами, що хронологічно передували йому, по-новому освітлюються теоретичні погляди романістів на природу жанру.

XVIII століття у роботах дослідників вважається періодом зародження жанру роману в сучасному його розумінні, ім’я Семюела Річардсона фігурує серед перших романістів. Ф. Свінкертон у своєму дослідженні історії становлення жанру стверджує, що форма роману не дуже сильно змінилася від часів Річардсона, який, можна сказати, створив його таким, яким ми знаємо його тепер.

У книзі «Від епосу до роману» Т. Мареска прослідковує, як в англійській літературі роман витісняє епічну поему - провідний літературний жанр XVII століття.

Найпоширенішими жанрами XVIII століття були комедія звичаїв та героїчна драма. Специфіка індивідуальної жанрової форми романів С. Річардсона, як зазначає Т. Строганова, полягає у включенні пасторальних мотивів у «Памелі», елементів героїчної драми та комедії звичаїв у «Кларисі». Крім того, у романах письменника спостерігається сполучення сучасних йому та попередніх стилів побутового та інших шарів розмовно-письмової літературної мови, іноді представлених у гумористичному та пародійному ключах. Любовно-психологічний та побутовий роман Річардсона (жанр абсолютно новий) набуває риси соціального роману.

Ф.Р. Карл, автор «Путівника по англійському роману XVIII століття», заперечує думку тих істориків літератури, які називають Дефо першим англійським романістом, ігноруючи досвід його безпосередніх попередників: Мері Менлі, Елізи Хейвуд, Артура Блекмура, Мері Дейвіс, чиї твори характерні саме для ранньої стадії розвитку англійського роману тієї епохи. На думку дослідника, заключний етап розвитку представлений пізнім готичним романом («Франкенштейн або сучасний Прометей» Мері Шеллі, «Мельмот-блукалець» Ч.Р. Метьюріна). Серед традиційних жанрів англійської літератури принциповою особливістю жанру роману (novel) Ф. Карл вважає характер відображення реальності. Під час розгляду епістолярної оповіді у творчості Річардсона виявляє драматичний характер методу «потоку листів». Літературознавець трактує «Кларису» в символічно-міфологічному ключі.

У книзі Д.Л. Болла «Теорія прози Семюела Річардсона» міститься систематичний виклад суджень письменника про художню прозу, відібраних з його передмов до романів та листів. Річардсон уважав, що твір принесе більшу моральну користь, якщо поєднає в собі повчальність та цікавість. Дослідник виводить теоретичні основи поетики романіста з його книг, при цьому він пропонує каталог оповідальних методів та прийомів, які використовує Річардсон. Так, в епістолярній манері письменника з часом відбувається еволюція, на що звертає увагу Д.Л. Болл. Вона виражається зміною числа кореспондентів, варіацій обсягу аркуша, з’являються зноски. Відбуваються зміни і в системі персонажів. Змінюється кількість головних героїв, від роману до роману підвищується соціальний стан протагоніста, еволюціонують також способи зображення характерів, що включають в себе аналіз та самоаналіз героїв.

К. Зикова називає Річардсона творцем жанру епістолярного роману й водночас неперевершеним майстром цього жанру. Р. Дей звертає увагу на те, що до Семюела Річардсона романісти вводили у свої твори листи героїв, але ніколи не будували всю оповідь у формі листування. Після нього романісти, які зверталися до цього жанру, використовували листи переважно як художній спосіб оповіді, аналогічний іншим способам (від автора, від особи героя та ін.).

Першою самостійною роботою Річардсона став письмовник - збірка листів для різних життєвих випадків. Орієнтуючись на потреби своїх читачів, письменник вирішив надати приклади соціально спрямованих листів у конкретних побутових ситуаціях. Такий вид літературної діяльності використовувався і раніше, автори пиьмовників намагалися відтворити манеру поведінки, побут та особливості мови різних верств населення. Вихований у пуританській сім’ї, письменник вирішив доповнити письмовник повчаннями, наведенням прикладів достойної та недостойної поведінки. Дослідник творчості англійського романіста доводить, що моральні правила у письмовнику Річардсона повністю запозичені з популярного в XVII-XVIII століттях жанру повчальної літератури, що входив до традиційного переліку книг, які читалися в пуританських сім’ях. При цьому письменник іноді погоджувався, що традиційні поради щодо поведінки у конкретних життєвих ситуаціях неприйнятні для героя, тому іноді вони відкидалися, і героям самим доводилося приймати рішення щодо правильності тих чи інших рішень, керуючись лише власними уявленнями про мораль, про обов’язок перед сім’єю та Богом.

Лист як побутовий документ містить у собі моменти осмислення, впорядкування, структурування життєвого досвіду людини, які він здійснює щоденно, у потоці власного існування. У XVIII столітті особисте листування мало дуже велике значення, а особливо для Річардсона. Це пояснюється походженням письменника - син столяра, що став учнем друкаря і згодом сам став власником друкарні, часто читав та писав листи родичам знайомих людей, які були неписьменними. Для свого часу англійський письменник зробив добру кар’єру, проте він усвідомлював, що слабке знайомство з давніми мовами, грецькою та римською класикою невигідно відрізняло його від інших романістів, в тому числі його головного опонента Генрі Філдінга. Саме близькість людських переживань та почуттів вплинула на стильову манеру письма Річардсона.

Звернення англійського романіста до побутового дружнього листа для розкриття характеру героя й моделей його поведінки та виникнення нового жанру роману в листах було пов’язане з розвиненою епістолярною культурою освіченого суспільства. Проте той тип письма, який культивувався у листуванні Річардсона та його друзів, відрізнявся за своєю тематикою й стилістикою від загальноприйнятих епістолярних норм XVIII століття, які багато в чому склалися під впливом листів мадам де Севіньє, що цінувався лордом Честерфілдом, Томасом Греєм, Фанні Берні, Гораціо Уолполом та ін. Такі листи були близькими до невимушеної дружньої салонної бесіди, що легко переходить від побутових дрібниць до серйозних проблем політики та мистецтва. Таким чином, вони відрізнялися від стильової манери листів Річардсона, який був спадкоємцем та виразником зовсім іншої культурної традиції. К. Зикова наводить факти, що свідчать про поступову втрату пуританською культурою своєї замкнутості, становлення її як частини загальнонаціональної культури, розчинення у ній та збагачення нею. Річардсон був одним із тих письменників, хто переформулював пуританські духовні цінності на мову загальнонаціональної культури, саме тому його романи мали шанувальників у всіх верствах населення.

Літературознавець Вольф у своєму дослідженні зазначає, що зі зміною соціального статусу, фінансових можливостей, способу життя та культурних потреб представників третього стану пуританська модель особистості переживала на початку XVIII століття кризу: їй необхідно було у нових умовах переформулювати свої життєві та культурні цінності, створити нові соціальні та моральні орієнтири, виробили нові моделі поведінки. На думку Ц. Вольф, романи Річардсона виконували саме ці функції.

Дидактичність творів письменника супроводжувалася прагненням автора показати, що зображення повсякдення простих людей може бути таким же захоплюючим, як романи пригод, що ставали популярними в той час. Річардсон доводив, що не треба їхати за океани, в інші країни та незаселені острови, аби бути свідком надзвичайних подій, що можуть тримати у напрузі читача.

Дж. Річетті, розглядаючи романи Річардсона у жанровому відношенні, стверджує, що вони стали продовженням і розвитком малої традиції любовного роману, який створювався в 10-20-ті роки XVIII століття жінками-літераторами: Пенелопою Обін, Джейн Баркер, Мері Дейвіс, Елізою Хейвуд. Ці автори орієнтувалися на традицію французького психологічного роману кінця XVII століття, але їхні твори за художніми результатами поступалися цим зразкам. Розроблялися два варіанти сюжету: історія спокушеної та покинутої дівчини, в центрі якої були душевні переживання героїні, та історія залицяння та одруження, де переважали соціальні проблеми. Ці романи відрізнялися слабкою соціальною характеристикою персонажів, високим риторичним стилем, недостатньо розробленою композицією. Вони часто використовували листи героїв, але завжди за рахунок уповільнення дії, а твір, який повністю складався з листів, ставав безсюжетним і вже не міг уважатися романом. Значення цих творів полягало у тому, що вони вводили в літературу зображення внутрішнього світу жінок, жіночого погляду на світ. Саме цей матеріал був надзвичайно необхідний для подальшого розвитку роману як жанру.

Основна внутрішня тема англійського роману XVIII століття, а саме тема самовизначення особистості, є провідною у Річардсона в його романах - «Памелі» і «Кларисі». Відстояти свою особисту моральну незалежність головна мета Памели та Клариси. Соціально історичне значення цих творів Річардсона багато в чому визначається тим драматизмом, з яким розкривається у них конфлікт між суспільством та особистістю, яка бореться за свою незалежність та свободу.

Важливим принципом для письменника було дотримання правдоподібності опису сучасного життя. Цей принцип великою мірою визначив стильові пошуки Річардсона, в тому числі вибір епістолярної форми.

Річардсон здійснив доволі сміливий крок, написавши твір про жінку. Він першим серйозно звернувся до теми, яку раніше явно недооцінювали, у чому В. Сейл бачить новаторство його як романіста.

Епістолярний стиль має особливість відображати почуття та думки героя у їх прямій послідовності. Персонажі романів Річардсона постійно зайняті написанням листів, викладом своїх переживань на папір, на що неодноразово звертають увагу дослідники, сумніваючись у тому, що проста служниця могла б приділяти цьому заняттю стільки уваги, крім основних обов’язків. Листи Памели описують усі події, що трапляються у її житті день за днем, причому дуже детально. Повне відображення подій у листах, що супроводжується роздумами героїні з їх приводу, зближується зі стилістикою написання щоденника, на що звертають увагу дослідниці К. Зикова та Ц. Вольф. Такий щоденник характерний для пуританської традиції, він мав на меті осмислення вчинків людини та був близький до сповіді.

Роман Річардсона запозичив основні прийоми психологічної інтроспекції пуританського Щоденника: детальний, надмірно конкретний опис сирого життєвого матеріалу та його наступне осмислення у строгих категоріях релігійної моралі. Увівши релігійно-психологічну проблематику разом з елементами щоденникового самоаналізу до любовного роману, Річардсон замінив його наївний, поверховий дидактизм на зображення реального процесу самосвідомості особистості та цілеспрямованого вибору нею окремих моделей поведінки, що вперше зробило англійський любовний роман явищем художньо значущим та загально цікавим.

Поняття сентименталістських чеснот та недоліків, сфера почуттів та емоційних станів займають головні позиції в творах письменника, який вивчає складні механізми людських стосунків. Слід пам’ятати, що Семюел Річардсон як представник епохи Просвітництва наголошував на необхідності підпорядковувати пристрасті розуму. Він стримано ставився до проявів людської природи, що було викликано впливом пуританської ідеології. Т. Строганова зазначає, що письменник відповідально сприймав свою роль вчителя та борця за чистоту моралі, а його твори нерідко перетворюються на трактати про релігійно-моральне виховання людства. У своїй основі твори Річардсона спираються на ставлення до життя як до випробування, в якому перевіряється вміння долати всі перешкоди на шляху до добра.

Релігійні християнські мотиви мають велике значення для романіста. «Клариса» є християнською трагедією, а Річардсон - християнським письменником, адже він одним із перших розглядав духовне життя героїв. Його персонажі розмірковують про гріх та совість, справедливість, добро, доброчесність, життя та смерть, неодноразово зустрічаємо цитати з Ветхого та Нового Завіту.

Такі ознаки як простота оповіді, весела невимушеність, де оспівується сільське життя та люди, на думку М. Дуді, авторитетної дослідниці творчості Семюела Річардсона, зближують жанр «Памели» з жанром пасторальної комедії.

Багато літературних критиків підтверджують спорідненість «Кларисси» з драмою та трагедією (Фідлер, Кінкед-Вікс, Кратч, МакКіллоп). Проте вже з цього приводу виникають певні дискусії. Так, високо оцінюючи новаторство англійського письменника, літературознавець М. Кінкед-Вікс у своєму дослідженні пише, що Річардсон став винахідником драматичного роману. В той же час, на думку Е. МакКіллопа, Річардсон не зміг досягти достатньо високої концентрації конфлікту для того, щоб «Кларису» можна було називати великою трагедією.

Ряд дослідників відмічають зближення романів Річардсона з театром (Кінкед-Вікс, МакКіллоп, Дуді, Т. Строганова). Т. Строганова наголошує на тому, що у зв’язку з тісним переплетенням трагедійних мотивів та емоційно-чуттєвих переживань у письменника, ми можемо розглядати його романи як зразки сентиментальної драми. Іноді персонажі поводяться як актори, їхні почуття можуть навіть мати гіперболізовану виразність, що деякими літераторами розцінюється як штучність та неприродність. І. Конігсберг у роботі «Семюел Річардсон та драматичний роман» пише, що Річардсону належить провідна роль у використанні елементів драми в романі.

Одним із найважливіших досягнень письменника стала нова епістолярна техніка оповіді у рамках романного жанру, та «після того, як спосіб викладення в листах був забутий, роман уже не Досягав подібної точності та прямоти у вираженні думки, доки не був вигаданий потік свідомості». Мистецтво Семюела Річардсона характеризується терплячим та докладним дослідженням мотивів поведінки, що дозволяє вважати його родоначальником психологічного роману.

Аналізуючи історію розвитку епістолярної літератури до С. Річардсона, Р. Дей доходить висновку, що вона розвивалась стрибкоподібно, і процес досяг свого розквіту у творах письменника.

Більшість літературознавців визнають Річардсона новатором у жанрі епістолярного роману, однак така форма вже існувала в літературі до англійського письменника, але вона була піднята ним на новий рівень. Починаючи з листування Абеляра та Елоїзи (XII століття) листи часто ставали відомими широкому колу читачів та мали величезний успіх. Нерідко вони ставали прикладом вишуканого літературного стилю, як листи мадам де Севіньє у Франції, а іноді перетворювалися на політичні памфлети та філософські трактати («Листи темних людей» в Німеччині XVI ст., «Листи до Сирени» Толанда»), іноді вони включалися до романів («Евфуес» Лілі, 1580). Проте тільки Річардсон завершено створив епістолярний роман, який став популярним жанром у XVIII столітті, прикладом якого стали «Нова Єлоїза» Руссо та «Страждання юного Вертера» Гете. Річардсон використовував можливості саморозкриття характерів та різної оцінки одних і тих самих явищ, які відкрив цей жанр. Він намагається урізноманітнити стиль листів залежно від характеру і соціального стану їх авторів. Однак у цілому епістолярний роман Річардсона ще не повністю завершений. Він розтягнутий, деякі події зображуються дуже багато разів, хоча це й уходило в завдання автора.

Епістолярні романи Річардсона, що досліджують душевний світ особистості, знаменують собою народження жанру психологічного роману.

Усі три твори Річардсона належать до жанру епістолярного роману та написані в традиціях удаваної документальності: бажаючи надати своїм романам характеру найбільшої правдоподібності, автор прагне показати їх як справжнє листування реальних людей. Епістолярний жанр найбільш адекватно відповідав творчим прагненням романіста і набув у нього незвичайної різносторонності та гнучкості. Роман у листах дозволяв йому передати найтонші відтінки почуттів та думок героїв, їх миттєві переживання, відтворити у гостро драматичній формі зіткнення суперечливих поглядів, інтересів та пристрастей. Деякі дослідники не поділяють загальної думки про приналежність Річардсона до сентименталізму, спираючись на те, що письменник незмінно закликає підкорювати пристрасті розуму.

Останній роман Річардсона, на відмінну від «Памели» та «Клариси», побудований не на гостро драматичному конфлікті між двома центральними героями, а як зображення життя цілого суспільного середовища, достатньо великого кола персонажів, чиї життєві проблеми та долі однаково цікаві для читача. Мотиви цінності сімейних зв’язків особливо важливі у романі. У цьому творі письменник прагне створити ідеальний образ чоловіка, джентльмена, ідеал якого змінювався на рубежі XVII-XVIII століть, коли освічений розум та високі моральні якості слугують суспільному благу, а в значення «доблесті», «мужності» поступалось значенню «моральної досконалості». Створивши образ сера Чарльза, Річардсон довів до логічного кінця основну тенденцію своєї творчості, здійснив в ідеальному варіанті завдання перекладу духовного досвіду пуританина на мову світської культури епохи Просвітництва.

Проте ця особливість творчої манери письменника дуже часто підлягала критиці. Так, Філдінг уже в анонімній «Апології життя місіс Шамели Ендрюс» (1741) проголосив річардсонівську проповідь розсудливого стримування та самообмеження лицемірною. У «Пригодах Джозефа Ендрюса», де Філдінг комічно пародіює сюжет «Памели», річардсонівська героїня фігурує як самовдоволена та лицемірна ханжа, в той час коли письменник відкрито висловлював своє захоплення «Кларисою».

Незважаючи наряд недоліків, зазначених уже сучасниками письменника (особливо Філдінгом), твори Річардсона справили значний вплив на літературу другої половини XVIII століття. Відомо про особливу популярність творів романіста серед усіх верств населення, у чому вже можна вбачати ознаки масової літератури, яка набула поширення у XX столітті. Нею зачитувалися літератори та громадські діячі, світські дами, священики та селяни. Ця популярність поширилася і у Росії, відголоски чого знаходимо у «Євгенії Онєгіні». Романи Річардсона високо цінували у Франції, а особливо Дідро та Руссо. Перу першого з них належить «Похвала Річардсону». Значення річардсонівського роману для європейської літератури відмічав Бальзак.

Роль англійського письменника як одного з перших творців роману нового часу не можна не визнати величезною. Саме тому, що Річардсон дав потужний поштовх поступальному руху європейського психологічного роману, Пушкін міг дозволити собі так зневажливо характеризувати Кларису, як «нудну дурепу». Проте російський поет недарма настільки часто посилається на «Славні романи» Річардсона: для Тетяни автор «Клариси» був одним із «улюблених письменників».

Потік вражень, подробиць, документацій у Річардсона - свого роду «початкового накопичення», що відбувається у період становлення жанру роману, можливості та потреби якого ще не зовсім визначені та усвідомлені самим художником. Не тільки в «Памелі» та «Грандісоні», й навіть у «Кларисі» є багато зайвого для пізнішого вибагливого ока; але письменник не наважувався нічим пожертвувати, щоб не зашкодити цілісності та життєвій достовірності картини життя, яку створював. В «Уліссі», навпаки, саме руйнація цієї цілісності, проголошення відносності та ненадійності всіх уявлень про життя складають Мету художника. Не можна не відчути упередженості, з якою деякі літературознавці прагнуть віднести Річардсона до екзистенціалістської течії, приписуючи йому уявлення про «двозначності» або «амбівалентності» буття і т. д. Психоаналіз за Фрейдом також слугує (за Фідлером) способу зближення Річардсона з модернізмом.

Останнім часом дослідники літератури все більше і більше тяжіють до спроб віднайти модерністські риси у творчості С. Річардсона. Так, Уотт відмічає, що трактування проблеми статі в «Коханці леді Чаттерлі» Д.Г. Лоренса продовжує тему, розпочату «Памелою», а в «Уліссі» Джойса знаходить «духовного родича» самого Річардсона, а саме Леопольда Блума. Інший дослідник, Бріссенден, у стильовій палітрі англійського романіста знаходить спільні риси з творчістю Достоєвського, Кафки, Пруста, Джойса і Фолкнера.

Зовнішні риси творів Семюела Річардсона набирають форми щоденника, мемуарів, письмовника, епістолярного та соціально-психологічного роману. З іншого боку, ми маємо також задивлятися у внутрішню форму романістики. Особливості жанру роману англійського письменника вказують на його модерністські риси. Так, відмічаємо, що автор ховається, ламає сюжетну лінію та лінеарність, натомість важливими опиняються темпоральність, хронотоп та фабула, багатоголосся точок зору, драматизація сюжету.

Відродження Річардсона намітилося в Англії та США у середині XX століття, і, на думку дослідниці А. Єлістратової, мотивується не стільки не визнанням у ньому письменника-класика, предтечі реалістичного психологічного роману, скільки спробами віднайти в його творчості першого модерніста, який з’явився у XVIII столітті та заблукав серед просвітників.

Таким чином, останнім часом відбувається переоцінка творчого доробку англійського романіста, який справив значний вплив на розвиток жанру роману та сентименталістської течії в літературі. Дослідження різних аспектів творчості С. Річардсона в ключі нових літературознавчих теорій вбачається продуктивним та, на жаль, до сьогодні неповним.

Л-ра: Від бароко до постмодернізму. – Дніпропетровськ, 2010. – Вип. 14. – С. 66-73.

Биография

Произведения

Критика