Малколм Бредбері: дослідження та спогади

Малколм Бредбері: дослідження та спогади

Девід Лодж

Восени 10 років тому не стало видатного британського письменника й літературного критика Малколма Бредбері

1.

Так само, як кілька новелістів до нього, Малколм Бредбері (07.09.1932-27.11.2000. — Ред.) почав свою літературну кар’єру з написання гумористичних замальовок та етюдів-пародій «на злобу дня» для таких журналів, як «Панч». Ці перші спроби пера лишили свій слід на його романах та оповіданнях, що вирізняються гострим, дотепним гумором та надзвичайно специфічними спостереженнями стосовно сучасних йому манер і звичаїв, примх і мод. Попри те, що більшість його творів присвячено академічному світові, і здебільшого саме науковці та освітяни с головними героями цих творів, не применшує їхньої репрезентативності. їхнє читання у хронологічному порядку конституює перед читачем сатиричну соціальну історію післявоєнної Британії. Також ці твори відображають події у двох великих імперіях кінця XX століття — США та СРСР, які Бредбері відвідав протягом своїх наукових відряджень.

Романи Бредбері сягають рівня серйозних — насправді песимістичних — моральних та філософських рефлексій. Вряди-годи яскрава, приваблива поверхня соціального життя розламується, аби вивільнити темні та неспокійні глибини: насильство, віроломство, безумство, розпач. Бредбері досконало використовує традицію «університетського роману», розвиваючи комбінацію комедії манер та моральної серйозності, яку він віднайшов у модерних британських новелістів Е.М. Фостера та Івліна Во, творчістю яких він захоплювався. Також навчався в сучасних американських письменників, що й не дивно з огляду на його наукову спеціалізацію з американської літератури. Його перший роман «Eating People Is Wrong» (1959) («Хибно їсти людей») багато в чому завдячує інтелектуально зрілій прозі Лайнела Тріллінга, Мері Маккарті та Сола Беллоу, а також роману Кінґслі Еміса «Lucky Jim» (1954). Так само, як Еміс та інші британські «університетські» новелісти, Бредбері звернувся до питомо англійської традиції міцного фарсу, яка походить з XVIII століття від Філдінґа, Смоллета та Стерна.

Достатньо незвично для першого твору молодого автора головним героєм роману «Eating People Is Wrong» є 40-річний професор Трісі, викладач англійської мови в одному з молодих провінційних університетів «з червоної цегли». Образ Трісі репрезентував тему, яка постійно привертала увагу Бредбері, — лібералістський сенс буття безсилим спостерігачем, а часом і невільним співучасником культурного занепаду, який розгортається довкола головного героя. Віднаходить різнобарвну, соціально нестабільну Британію 50-х, коли університетські викладачі плюндрували наукові журнали в дортуарах, розхлябаний та деморалізований клімат, в якому культивуються правда та краса, проте життя відповідно до таких високих ідеалів приречене на поразку. Безвідповідально не втримавшись під дією чар симпатичної випускниці, головний герой доводить «глевкого», проте обдарованого студента до божевілля, за що його покарано його ж власною комічно-страхітливою госпіталізацією в останньому розділі.

У романі «Stepping Westward» (1965) змальовує такого ж слабкого ліберального героя, провінційного новеліста на ймення Джеймс Волкер, письменника-резидента в одному з центральноамериканських університетів, у ситуації, коли той виявляється цілковито нездатним зрозуміти, що його втягнуто до політичної змови. «Stepping Westward», чий текст сповнено блискучими епіграматичними діалогами та тонкими спостереженнями щодо британського та американського стилю життя, був важливим проміжним твором на шляху до майстерного «The History Man» (1975). Берні Фреліх, хитрий інтриган із «Stepping Westward», який маніпулює наївним Волкером у власних інтересах, є попередником Говарда Кірка, лівоспрямованого соціолога-макіавелліста з нового Університету у Вотермаусі на півдні Англії, який переконаний у тому, що Марксова концепція історії тісно збігається з його власними бажаннями домінування та влади над іншими людьми. Він користується перевагами культурної і сексуальної революції, що розпочалися у 1960-х, бентежачи свого невдаху-колегу Генрі Біміша, манірну викладачку з Шотландії міс Каллендар та самого письменника, який тонко замасковує власну появу наприкінці історії. Технічно цей роман окреслює головну лінію інноваційного розвитку творів Бредбері. Немає жодної інтерналізації у ставленні до героїв. Літературний дискурс скрупульозно обмежує себе рамками тонкої ритміки передавання мовлення та поведінки, оформленого в теперішньому часі, відкидаючи будь-яке звернення до розсудку після події. Читача змушено зробити її чи його власну оцінку етики й мотивів героїв без привілейованого доступу до їхніх думок чи керунку обнадійливого голосу автора.

Доктор Петворс, мандрівний викладач лінгвістики з «Rates of Exchange» (1983), скидається на слабких ліберальних героїв перших двох романів. Як каже йому красива слаканська Катя Прінціп, що творить у магічно-реалістичному стилі, він не є «героєм у всесвітньо-світовому значенні». Навіть його власне ім’я є предметом смішної мутації — Петвурт, Преверт, Перверт тощо, — на вустах його господарів у міфічній східноєвропейській комуністичній державі Слака. Цей край — розкішно вигаданий синтез кількох балканських та слов’янських країн, для якого Бредбері вигадав цілковито нову, сповнену чарівного мовного гумору мову. На перший погляд жарти високо цінуються слаканцями; проте при детальнішому аналізі вони виходять з різних ситуацій з більшою честю та гідністю, ніж їхній гість з Англії, якому доводиться визнати, що оповідання Каті Прінціп про молодого фольклорного героя Придурка є сюжетом про його тожсамість. У політичному кліматі, де дискурс може бути питанням життя чи смерті, Петворсове професійне порпання у лінгвістичній теорії видається дилетантством.

У часи створення роману «Dr. Criminale» (1992), коли Берлінську стіну було повалено, а комунізм був мертвим, дедалі більшого розмаху набирав змінний і заплутаний світ культури. У цьому творі Бредбері створив образ міжнародної інтелектуальної суперзірки, персоніфікованої в образі літературного героя, що нагадує реальних мислителів, як от Дьйордь (Ґеорґ) Лукач та Поль де Ман. За структурою це авантюрний роман: Френсісу Джею, молодому англійському журналісту, який спеціалізується на висвітленні гуманітарних тем, доручено дослідити для телевізійного документального фільму життя Базло Кріміналє, всюдисущого головного доповідача на конференціях та теоретика-універсала безлічі дисциплін. Проте цей чоловік виявляється на диво невловимим: чим ближче Френсіс наближається до своєї здобичі, супроводжуючи його на різних кінцях планети, тим більше темних двозначностей відкривається йому в особистій та ідеологічній історії Кріміналє по обидва боки залізної стіни. Зрештою, нам лишається захоплюватися тією спритністю, з якою він використовує свій інтелект, аби вижити в жорстоких історичних перипетіях XX століття.

Останній завершений твір Бредбері «То The Hermitage» (2000) був зміною напряму: це історичний роман про час, який французький філософ Дені Дідро провів у Росії на запрошення Катерини II у 1773-1774 роках. Він переплітається з сатиричною розповіддю про сучасних науковців, що проводять семінар, присвячений Дідро, на борту круїзного лайнера, що прямує до Санкт-Петербурга. Оповідачем є один з описаного академічного середовища, в якому чітко можна ідентифікувати Малколма Бредбері. Як тільки вони досягають пункту призначення, тривожні новини про наближення перестройки Горбачова та Єльцина лякають їх, зводячи на марне всю експедицію. Подібно до Дідро, який імітує «Трістрама Шенді» Лоуренса Стерна у своєму «Жакові Фаталісті», оповідач твору «То The Hermitage» дражнить читача дотепними шейдіанськими містичними вигадками та жартами. Цілісний, амбіційний, багатовимірний, «То The Hermitage» не потрібно читати похапцем, якщо хочеш цілковито ним насолодитися.

Зворушливий опис старості та смерті Дідро у згаданому романі набуває особливої проникливості, особливо з огляду на те, що Малколм Бредбері помер у той самий рік, коли він побачив світ. «Історія — це брехні, які оповідає сучасність, аби надати сенсу минулому», — писав він у передмові до своєї останньої книжки. Серед літературних проектів, які він лишив незакінченими, був великий фрагмент іншого історичного роману під назвою «Liar’s Landscape» про французького письменника-романтика Шатобріана, розказаного самим героєм з могили (його включено до посмертного видання збірки його творів під такою ж назвою, що вийшла 2006 року). До кінця свого життя Малколм переймався невловимими зв’язками між вигадкою та правдою, намагався віднайти нові шляхи для дослідження цієї теми.

2.

Малколм Бредбері був моїм першим справжнім та найближчим «другом-письменником», навіть попри те, що після перших кількох років наших стосунків ми були більшість часу фізично відокремлені один від одного відстанню між Бірмінгемом та Норвічем, долати яку до побудови траси А14 було в Англії чи не найважче. У 1961, коли мені було 26 років і я вже два роки працював викладачем-асистентом англійської літератури в Бірмінгемському університеті, декан факультету професор Теренсі Сгіенсер вирішив, що в нас має бути спеціаліст з американської літератури, і таким чином... Мені пригадується, що одного дня, коли я був у його кабінеті, він показав мені аплікаційну форму на цю посаду чоловіка, що був лише кількома роками старшим за мене, на прізвище Бредбері, який на той час працював викладачем заочної форми навчання в Університеті міста Галл. Він мав низку цікавих своєю різноманітністю публікацій, зокрема роман «Eating People Is Wrong», про який я чув, але не читав. «Мені здається, що нам більше не треба набридати будь-кому іншому, проводячи співбесіду, чи не так?» — недбало кинув Спенсер (очільники факультетів у той час тішилися владою феодальних баронів), і я охоче погодився. Я був єдиним викладачем факультету віком до 40 років; мені дуже кортіло, аби в мене був колега з мого покоління, що мав би амбіції, подібні до моїх — поєднання наукової кар’єри з письменством. Я надрукував свій перший роман 1960 року, а Малколм — 1959-го. Природно, що я прочитав його «Eating People Is Wrong» до його появи у Бірмінгемі, а він — мій «The Picturegoers».

Ми та наші дружини дуже швидко потоваришували. Виявилося, що між нами є дуже багато спільного у рівні освіченості та літературних смаках; проте існувала й істотна різниця між нами, що особливо гостро виявлялася у наших найповажніших творах. Я був католиком, у ті дні — чи не цілковитим ортодоксом, до того ж лондонцем; Малколмове коріння, за винятком кількох років дитинства, проведеного на віддалених околицях Лондона, було цілковито провінційним, а його цінності — секуляризованим ліберальним гуманізмом. Ці відмінності можна простежити у найголовніших наших літературних творах, проте в одних із них це помітно краще, ніж в інших. Коли наші «університетські романи» переплутувалися в пам’яті читачів, і несподівано ми могли вітати один одного з написанням наших творів, така ситуація частково завдячувала тому фактові, що обидва з нас змальовували той самий різновид досвіду, висвітлювали життя наукового світу з однаковим почуттям гумору.

Едіт Врестон під час написання спогадів про свою дружбу з Генрі Джеймсом, написала, що «справжнє чисте духовне єднання існує між будь-яких двох людей, почуття гумору чи іронії яких є цілковито однакового штибу, через що їхні погляди на речі перетинаються, мов світло прожекторів». Так дуже часто відбувалося і в мене з Малколмом, особливо після того, як він лишив Бермінгем, коли наші очі зустрічалися після почутої в конференс-барі чи залі спільних засідань репліки чи анекдоту, наче безголосо запитуючи: «Ну як тобі?» Саме його вплив та приклад уперше спонукали мене розвинути комедійну жилку в моїй роботі, стишену в попередніх двох романах вдаванням до техніки тверезого реалізму. Моя третя книжка під назвою «The British Museum is Falling Down» частково присвячувалась «Малколмові Бредбері, чиєю провиною здебільшого є те, що я намагався написати комічний роман».

Вирішальна складова згаданого впливу полягала у співпраці з ним та обдарованим студентом Бірмінгемського університету Джимом Дакетом, талант якого Малколм швидко розпізнав, у створенні сатиричних рев’ю [йдеться про суміш етюдів та пісень на злободенну тему], які писалися на замовлення (знов-таки з ініціативи Малколма) та розігрувалися на кону Бірмінгемського Репертуарного театру в 1963 році. Малколм, який завжди одразу ж фіксував текст на друкарській машинці, швидко набирав чернетки сценарію, в той час як Джим і я походжали кімнатою, імпровізуючи, моментально створюючи діалоги та жарти, які Малколм удосконалював та коригував під час нотування. Вагаюся, чи було писання коли-небудь до того таким веселим. Ніколи перед тим я не пробував створити справжню комедію, або ж писати для сцени, але виявилося, що мені це непогано вдається.

Малколм був чудовим партнером, для якого стимулом були ідеї інших людей, він був здатний бачити прихований у них потенціал, про який їхні творці навіть не здогадувалися. Він розказував, що коли був молодим натхненним письменником, які здобували стипендії в Америці, вони разом зі своїм другом Баррі Спарксом могли одночасно гамселити по клавішах своїх друкарських машинок з протилежних сторін стола, допоки один із них кричав «Стоп!» і вони мінялися місцями й надалі писали тексти один одного. Не впевнений, чи є це цілковитою правдою, проте це чудовий, водночас піднесений та смішний, символічний образ співпраці, що долає страхи та тривоги творчого процесу.

Малколм прагматично, професійно ставився до письма, що дуже гарно прищеплювалося, і підозрюю, що мої творчі досягнення могли бути іншими, значно біднішими в своєму спектрі, коли б він не трапився мені на початковому етапі кар’єри. Ґрунтовний, невичерпний апетит до майстерності та справи письма найбільше серед інших якостей зробив його згодом натхненним наставником молодих письменників на знаменитому магістерському курсі з літературної творчості в Університеті Східної Англії, який він організував разом із письменником-романістом Ангусом Вілсоном. Коли я вперше з ним зустрівся, видавалося, що він уже охопив усі можливі види авторського иисьма від літературної критики в чистому вигляді до популярної журналістики, легко регулюючи свій стиль відповідно до середовища та моменту. Згодом він доповнив свою авторську різносторонність, створюючи сценарії для фільмів та телесеріалів.

Коли Малколм у 1965 році залишив Університет Бірмінгема, спокушений університетом Східної Англії, я здобув стипендію в Америці. Якби я був дома, напевне я спробував би відмовити його від цієї ідеї, хоча з огляду на минуле для нашого індивідуального письменницького розвитку неодмінно потрібно було розлучитися. Плутанина наших імен та особистостей у суспільній свідомості експонеційно зросла б, коли б ми й надалі лишалися колегами. Важливішою була необхідність, аби ми мали різний досвід для описування. Мій «Changing Places» і його «The History Man» побачили світ одночасно, 1975 року, і обидва вони були присвячені одному й тому самому феномену — радикалізації західноєвропейських та американських університетів наприкінці 60-х — на початку 1970-х років — проте вони різнилися місцем дії та структурною побудовою. Між іншим, «Changing Places» було відхилено трьома видавництвами, допоки Малколм порадив мені надіслати цей текст до його власного видавця Тома Розенталя з видавництва «Secer and Warburg», який прийняв його, після чого моя письменницька доля стабільно поліпшувалася. Письменники, що працюють в одній царині, до певної міри неминуче конкурують між собою, навіть якщо вони друзі, й багато авторів вагалися б запропонувати такому другові власний перелік видавців, проте жест Малколма був типово неегоїстичним. Звичайно, це й далі сприяло плутанині наших персон серед людей.

Малколм переймався тим, що залишив Бірмінгем, де був щасливим. Він зізнався мені, що того дня, коли він, зрештою, мав остаточно й безповоротно вирішувати, він вийшов на вулицю з двома листами в кишені, адресованими Університету Східної Англії. В одному з них було сказано «так», в іншому — «ні». За кілька хвилин до останньої відправки пошти він надіслав лист із негативним рішенням. Наступного дня йому зателефонували з УСА й запитали: «Ви насправді так не вважаєте, чи не так?» І він погодився, що ні, та поїхав до Норвіча. Насправді Малколм терпіти не міг говорити будь-кому «ні», з чого користувалося багато людей — видавці, редактори газет, телевізійні продюсери, співробітники Британської Ради, організатори конференції та секретарі письменницьких спілок. Ця його особлива риса доклалася до екстраординарних варіативності та діапазону його письменницького наробку та, можливо, ще до того, що він не написав такої кількості романів, як того бажали його шанувальники.

Він народився 1932 року, на три роки випередивши мене, і його дитинство багато в чому скидалося на моє власне. Ми обидва були дітьми Другої світової війни, на певний час відірваними від своїх домівок та батьків, дуже умовно поінформованими про величезну історичну драму, до якої з непередбачуваними наслідками було втягнено й наші маленькі життя. Це зробило нас обох, як на мене, певним чином за темпераментом схильними до тривоги, обережними у провадженні нашого дорослого життя та вдячними за ті можливості, що у мирний час відкрилися для перших бенефіціаріїв завдяки Освітній постанові 1944 року, яка впроваджувала безкоштовні загальну середню освіту та вищу освіту для тих, хто вдало складав вступні іспити до університетів. Так само, як Малколм, я ходив до гімназії (у моєму випадку це був католицький, фінансований державою заклад), і директор так само, як його батьків, намовляв моїх тата та маму, що мені ліпше було б вступити до університету, ніж після закінчення шкільної науки розпочати власний шлях заробляння на життя. Кілька років по тому, видається мені, ми обидва набралися сміливості вступати до англійських престижних університетів, Оксфорда чи Кембриджа, проте через те, що його батько терпіти не міг по кілька років сидіти в одному й тому самому класі, він подався до університетського коледжу в Лейчестері, в той час як я не знайшов кращої альтернативи місцевій вищій школі і вступив до Лондонського університетського коледжу недалеко від місця мого проживання. І в Лейчестері, і в Лондонському університеті були однакові екзамени, ми дотримувалися абсолютно однакового розкладу, а згодом ми обидва після дворічної програми досліджень отримали магістерські дипломи Лондонською університету.

Цікаво порозмислити, які б зміни відбулися в нашій подальшій кар’єрі, якби ми вступили до «Оксбриджа». У мене є підозра, що він би використав таку нагоду ліпше, ніж я, і навіть лишився б там, аби стати викладачем. Пізніше йому подобалося час від часу бувати в Оксфорді та впродовж багатьох літніх сезонів головувати на річних семінарах для закордонних науковців та письменників, проваджених Британською Радою в Кембриджському коледжі. Він завжди виглядав дуже щасливим, ніби вдома, в цих установах — рівні газони, доріжки з іравію та стародавні будівлі, ритуальні високий та урочистий тон звертання до нього пом’якшували його дух, проте саме молодий університетський коледж Лейчестера, що містився у переобладнаному притулку для лунатиків, став йому більше в пригоді під час створення в 50-ті його першого роману. (До того ж короткий візит туди надихнув Кінгслі Еміса написати «Lucky Jim».)

Попри те, що в політичних уподобаннях він був трохи ліво-центристом, у глибині серця Малколм був ліберальним Торі, чи Торі-лібералом, і так само, як його найулюбленіший новеліст Е.М. Фостер, він переоцінював традиції та сільське життя, толерантність і ввічливість, руйнівну модерність та революційне бажання змін. Другим англійським письменником, яким захоплювався Малколм, був Івлін Во, зразок торі-анархіста, і як Во, він відкривався як митець у рисах сучасного світу, який оплакував як людська істота, тому що він був приводом багатющого матеріалу для сатири.

У лютому 2001 року, лишень за два місяці по смерті Малколма, в кафедральному соборі Норвіча відбулася поминальна служба, яка зібрала величезний натовп людей із різноманітних царин життя, з якими він співпрацював протягом життя, — письменників, науковців, акторів, директорів, продюсерів, видавців, журналістів, а також членів родини та друзів, близьких і далеких. Мене запросили до слова на цій події, і я завершую ці спогади своїми останніми словами, які тоді прозвучали:

«Один із моїх друзів-письменників подарував мені минулого року настільний календар із написаними на кожній сторінці висловом або малюнком письменника чи художника. Текст; що припав на понеділок 4-го грудня, день Малколмових похорон, на яких я був присутній, мав достатньо моторошний сенс. Він був присвячений ірландському новелістові Браяну Муру незадовго до його смерті. Це була цитата з есе Ролана Барта про Рене Шатобріана. Багато хто з вас знає, що Малколм перед смертю працював над романом про цю людину. Ось цей вислів: «Пам’ять є початком письма, а письмо, у свою чергу, є початком смерті». Проте, якщо я розумію цей вираз правильно — а Барт є невиразним письменником, — то я не погоджуюся з цим. Мені завжди видавалося, що письмо є зразком оборони від смерті, позаяк книги довго живуть після смерті своїх творців. Звичайно, найбільшою розрадою від смерті Малколма є те, що ми можемо знову відчути його товариство, характер та життєзмінний сенс його гумору через його книги. Проте це, звичайно, не замінить живого друга, який дихає і сміється».

Л-ра: Всесвіт. – 2010. – № 9-10. – С. 201-207.

Биография

Произведения

Критика



Ключевые слова: Малколм Стэнли Брэдбери, Malcolm Stanley Bradbury, критика на творчество Малколма Брэдбери, критика на произведения Малколма Брэдбери, скачать критику, скачать бесплатно, английская литература 20 в.