15 мая 2018 в 21:19 Джон Стейнбек (John Steinbeck) 61

Мелорі і Стейнбек: спадкоємність сюжету про короля Артура

Мелорі і Стейнбек: спадкоємність сюжету про короля Артура

І.І. Горбачевська

Сприйняття і переосмислення національними літературами традиційного сюжетно-образного матеріалу різних епох і народів становить у наш час один із продуктивних аспектів міжлітературної взаємодії. Одним із популярних сюжетів епохи середньовіччя є артурівський цикл, що поєднує легенди, прямо чи опосередковано пов’язані з іменем короля Артура. Цей цикл містить у собі ряд істотних морально-етичних проблем, які в різні часи привертали увагу письменників, побуджуючи їх створювати свої, оригінальні трактування, перекази, перекладення (рос. — «переложение») середньовічних легенд або їх літературних обробок. Для літератури XX ст. характерні істотні зміни у сприйнятті артуріани. Якщо раніше авторів цікавив переважно подієвий аспект, то сучасні письменники, незважаючи на різноманітність форм трактування сюжету, здебільшого прагнуть поглибити психологічний план, виділяючи в ньому те, що не було використане попередніми епохами.

У цьому плані досить показовий роман Джона Стейнбека «Діяння короля Артура і доблесних його лицарів», що формально є перекладенням роману «Смерть Артура» (1485) Томаса Мелорі і водночас вносить ряд істотно нових для літератури XX ст. моментів у трактування середньовічного зразка.

Зарубіжні й вітчизняні дослідники вже відзначали наявність окремих мотивів артуріани в творах Стейнбека, проте лише деякі з них сприймали всерйоз його захоплення середньовіччям. Посмертне видання незакінченого перекладення епопеї Мелорі, здійснене 1977 р. видавцем і другом Стейнбека Чейзом Хортоном, пролило нове світло на творчі пошуки письменника. Листи, що супроводжують це видання, вказують на тривалу й серйозну підготовчу роботу Стейнбека, його послідовний багаторічний інтерес до артуріани.

Серед праць, присвячених артуріані в творчості Стейнбека, на нашу думку, слід виділити статтю Роя Симмондза в збірнику «Стейнбек і артурівська тема» (1975), в якій докладно висвітлюється історія написання твору, відзначаються його значення і висока художня цінність. Однак автор не дає його глибокого аналізу; відсутнє і зіставлення з текстом Мелорі.

У вітчизняному літературознавстві артуріана в творчості Дж. Стейнбека досі грунтовно не досліджувалася. Розглядаючи незавершений роман письменника, І. Одаховська обмежилася мовним рівнем, а С. Батурін взагалі вважає роман значною мірою випадковим, свідченням творчої невдачі Стейнбека в 50-ті роки.

Проте слід підкреслити, що роман Томаса Мелорі пройшов крізь усе життя Дж. Стейнбека, справив значний вплив на його творчість. Перше знайомство з цим твором відбулося, коли Стейнбеку було дев’ять років. Пізніше він писав, що з «Смерті Артура» почалося його захоплення англійською мовою, епохою лицарства.

Захоплення середньовіччям не полишало Стейнбека і в роки навчання в університеті. Керівник семінару літературної творчості Едіт Міррілес порадила йому написати оповідання-алегорію на теми середньовіччя. Знаючи захоплення Стейнбека, вона підтримувала його і небезпідставно стверджувала, що сучасна американська й англійська літератури все ще відчувають на собі вплив «Смерті Артура» Т. Мелорі і в плані вибору сюжету, і в плані змалювання героїв. Це дало поштовх до розмови на семінарі про те, чи можливо взагалі перенести на сучасність давні теми й характери. Так 1924 р. з’явилося оповідання Стейнбека «Жінка в темно-червоному», що пізніше лягло в основу його першого роману «Чаша золота» (1929). Як епізодичну постать там уперше виведено одного з центральних героїв артуріани — чарівника Мерліна.

Роман Мелорі вплинув і на більш зрілі твори Стейнбека. В 1935 р. вийшла повість «Квартал Тортилья-Флет». «І форма повісті, і її стилістичні особливості мимоволі викликали асоціації із середньовічною легендою про короля Артура та його лицарів. У вступі до книжки письменник сам підкреслював це: «...дім Денні був подібним до Круглого стола, а друзі Денні — до лицарів Круглого стола».

Пізніше, зображуючи американську дійсність, Стейнбек ніколи не забував про книжку, яка увійшла до його життя ще з дитинства. Будучи вже відомим письменником, він вирішив здійснити свою мрію — перекласти на сучасну англійську мову «Смерть Артура».

Активна підготовка до цієї роботи розпочалася 1956 p., про що свідчать численні листи до літературного агента Елізабет Отіс і до Чейза Хортона. Однак прагнення найбільш повно донести до сучасного читача світ середньовічного лицарства стримувало поривання негайно взятися за переклад тексту. Письменник перечитує сотні книжок з медієвістики, досліджень творчості Мелорі та міфологічних витоків артурівських сюжетів: «...Щодо книжки про Артура, виявилося, що я добре підготовлений... Мій ентузіазм до роботи зростає». Водночас Стейнбек підкреслював, що без грунтовних знань і проникнення всередину епохи неможливо рухатися вперед.

Під час поїздки до Європи 1957 р. Стейнбек знайомиться з одним із кращих знавців творчості Мелорі професором Юджіном Вінавером, вивчає нові матеріали, зокрема й старовинний рукопис роману, що зберігається у Вінчестері, і робить несподіваний висновок: «Мелорі вивчали як воїна, як бунтівника, як віруючого, як знавця куртуазії, як кого завгодно, за винятком єдиного, ким він був — Мелорі-романіста. «Смерть Артура» — це перший і один з найвизначніших романів англійською мовою». Захоплення і добра заздрість звучать у словах Стейнбека: «Можливо, я написав надто багато книжок замість однієї. У Мелорі в цьому є велика перевага переді мною».

Найскладнішим для Стейнбека в період підготовки до написання твору виявилися пошуки свого підходу до роману Мелорі. Письменник не хотів «підчищати», адаптувати текст, а мав намір лишити заголовки книг і розділів для того, щоб хоча частково зберегти мову першоджерела.

У червні 1958 р. Стейнбек почав перекладати текст Мелорі. Однак у цій праці перекладача в ньому говорив і письменник, і дослідник. Початковий задум «зробити переклад на сучасну англійську, зберігаючи чи створюючи наново ритм і стиль, котрі справлять на сучасного читача такий самий ефект, як середньоанглійська мова на читача п’ятнадцятого століття» не виправдав себе, бо не можна було змінювати форми викладу, не торкаючись при цьому змісту твору, не порушуючи його внутрішньої логіки. Потрібен був метод, що допоміг би «звільнити твір з його поховання у п’ятнадцятому столітті». Розмірковуючи над цим, Стейнбек відчував, що його думки йдуть паралельно думкам Мелорі. В листі до Е. Отіс він зазначив: «Читач двадцятого століття не може зрозуміти суть форми п’ятнадцятого століття — ні стилю, ні речень, ні структури, ні фразеології. Тепер більш природніми засобами виразності є короткі, стислі формулювання. Досить дивно, але саме цього повинен був досягти Мелорі, звертаючися до матеріалів, котрі служили йому джерелами. В міру того, як він впевнювався у собі, він скорочував їх у дусі свого часу, пояснював також деякі незрозумілі місця. Це абсолютно те ж саме, що намагаюся зробити я — не побудувати твір, дрібничку у формі тієї епохи, а, зберігши зміст і деталі, втілити весь матеріал у формі, прийнятній для нашого часу... Тепер це вже не твір Мелорі, який був написаний раніше, а той, який був би написаний тепер».

І далі: «...Якщо Мелорі міг переписати Кретьєна де Труа для свого часу, то я можу переписати Мелорі для мого... Мелорі прибрав з французьких книжок деякі повтори.

Я вважаю необхідним прибрати більшість повторів у Мелорі». В процесі роботи Стейнбек і далі вдосконалював свій метод.

Працюючи над першими розділами, Стейнбек зіткнувся з проблемою, що потребувала негайного розв’язання. Середньовічному читачеві були відомими всі герої, про яких ішлося в Мелорі, а читачеві XX ст. вони були незнайомі. Тому, на відміну від Мелорі, Стейнбек мусив уводити своєрідні коментарі-пояснення перед появою цих героїв на сторінках твору. Поступово він виходить за межі перекладу, і сама робота підказує йому інший шлях—перекладення з дописуванням окремих сцен і ситуацій. Він повністю зберігає вихідну сюжетну схему, проте вносить окремі доповнення, підсилює мотивування дій персонажів (пояснює причини їхніх вчинків, конкретні ситуації, що не мали в Мелорі обгрунтування та ін.).

Так, у «Смерті Артура» маг і чарівник Мерлін провіщає майбутнє Артура, його держави, з’являючись у подобі то пастушка, то мандрівного старця, що викликає здивування прибічників короля. Стейнбек вважає необхідним пояснити: Мерлін «любить те, що він робить, полюбляє жартувати, відчуваючи дитячу радість від своєї магії». Тому першій появі Мерліна в Стейнбека передує коротка, проте дуже виразна і важлива характеристика: «Мерлін був людиною мудрою і витонченою, мав таємну владу над пророцтвами і тими простими, очевидними обманами, що звуться магією. Мерлін знав лабіринти людського розуму і усвідомлював, що проста відкрита людина буде найбільш сприйнятливою, коли її приголомшити, і Мерлін знаходить насолоду в таємничості». Ці слова не лише прояснюють характер Мерліна, а й поглиблюють психологічний аспект його взаємин з людьми.

Стейнбек змінює також функції пейзажу. У Мелорі це просто умовне тло для зображення дії, позбавлене емоційного забарвлення. Подібне зображення природи було характерним для середньовічної літератури. Стейнбек же гранично стислими замальовками доповнює зображення психологічного стану героя. Скажімо, Мелорі обмежується змалюванням кровопролитної битви, в якій брав участь король Артур; його не цікавлять почуття героя. А Стейнбек підкреслює збудженість короля: «Важка хмара затягла небо і порив вітру з шумом пронісся верховіттями лісових дерев... Артур подивився вгору і сказав: «Це чорний день, тривожний день». — «Цей день — звичайний день. Просто у вас чорно і тривожно на душі, мій пане» — відповів Мерлін». Напружений день закінчується, потрібна розрядка, і Стейнбек пише: «Король і Мерлін верхи попрямували в Карлеон. Темне небо повисло торочками, і раптово линула злива». Поетична пейзажна замальовка стає логічним завершенням змалювання цього дня і водночас відбиттям внутрішнього стану героїв.

Діалогізація авторської мови Мелорі — ще один цікавий прийом перекладення у Стейнбека. Мелорі пише: «Мерлін застеріг короля темними словами, нібито Гінієвра — не підходяща для нього дружина. Тому що, застерігав він, її любить Ланселот, і вона його теж». Ці слова не відбивають ні занепокоєння Мерліна, ні непохитної рішучості Артура, не мають емоційного забарвлення. Зовсім інакше звучить Діалог Мерліна і Артура в Стейнбека:

— А якщо я скажу, що Гінієвра — поганий вибір для вас, чи зміните ви своє рішення?

— Ні.

- Гаразд, а якщо я скажу вам, що Гінієвра зраджуватиме вас з найдорожчим і близьким вашим другом?

- Я не повірю Вам.

- Звичайно не повірите, — сказав Мерлін з сумом. — Кожна жива людина твердо переконана, що лише для неї кохання відмінило всі закони імовірності. Навіть я, знаючи, що причиною моєї смерті стане дурне дівчисько, не вагатимуся, коли воно пройде повз мене. Тому ви одружуєтеся з Гінієврою. Вам потрібна не порада, а лише згода».

Цей діалог значно пожвавлює оповідь, допомагає зрозуміти взаємини героїв. Заключний монолог Мерліна логічно пов’язує дві розрізнені у Мелорі події і тому набуває узагальнюючого характеру.

В міру того, як змінюється підхід до першоджерела, метод роботи Стейнбека набуває принципово нової якості. У п’ятому — сьомому розділах Стейнбек відмовляється від перекладу як форми освоєння сюжету. Його увага остаточно переключається з форми і стилю роману Мелорі на моральні аспекти поведінки героїв. Він лишає незмінними основні риси їхніх характерів, але часом згущує фарби, більш чітко розставляє акценти, щоб підкреслити головне. При цьому не завжди Стейнбек грунтується лише на тексті Мелорі, йому допомагають відомості, почерпнуті з артуріани, історії середньовіччя, історії лицарської куртуазії. У зв’язку з цим переклад тексту Мелорі на сучасну мову починає відігравати для Стейнбека допоміжну роль. В одному з листів до Е. Отіс він пише, що в перекладах намагався «виділити в Мелорі найбільш значиме так близько і так повно, як міг. Ці переклади не становлять кінцевої форми. Зроблені одного разу, вони стануть робочим матеріалом, я знову повернуся до Мелорі, однак буду працювати вже з моїм перекладом, який на той час не матиме відношення до середньоанглійської мови. Я знаю, що це довгий обхідний шлях, проте єдиний.., ідучи яким я міг подолати непоборну і принадливу прозу Мелорі».

Здобувши можливість вільно поводитися з вихідним матеріалом, Стейнбек реконструює цілі розділи. В одному з них розповідається про полювання в лісі і погоню короля Артура, короля Урієнса і сера Акколона Гальського за оленем. Коні загинули.

Лицарі зупинилися поблизу річки, де з’являється чарівна барка, тоді прекрасні діви, вечеря, сон у чудових покоях. Урієнс пробудився у палаці в Камелоті, а Артур у темниці. Тільки пізніше вдалося дізнатися, що фея Моргана — сестра Артура і дружина Урієнса — замислила вбити короля Артура руками свого коханого Акколона, а потім знищити й короля Урієнса.

На відміну від Мелорі Стейнбек називає цей розділ не «Артур і Акколон», а «Фея Моргана», підкреслюючи цим, що центр уваги переноситься на іншу особу. Мелорі не дає попередньої характеристики героїні. Він розповідає про пригоди короля Артура, а пізніше з’являється фея Моргана — причина його нещасть. Середньовічний письменник майже не розповідає про її характер, зовнішність. А про задум згубити Артура ми дізнаємося між іншим, з реплік карлика і Акколона. Стейнбеку вся ситуація видалася погано вмотивованою, а фея Моргана недосить яскраво вимальованою, хоча сюжет і характер феї Моргани становили цікавий і вдячний матеріал. Тому, змальовуючи на початку розділу портрет феї Моргани, Стейнбек одразу ж підкреслює, що вона — втілення зла. Впорядковуючи матеріал, він повністю переробляє початок розділу (однак ще не відступає від сюжету), дає психологічний портрет феї Моргани, що робить зрозумілим і її зловісний задум, і її взаємини з людьми. «Фея Моргана, зведена сестра короля Артура, темноволоса, гарна жінка, була запальною, жорстокою і честолюбною. В монастирі вона вивчила некромантію і добре знала чорну руйнівну магію — зброю заздрощів. Вона раділа, коли могла красою і чарівливістю підкорити чоловіків своїй волі, а коли ця зброя не діяла, вона застосовувала чорне мистецтво зрадництва і вбивства. Для неї було задоволенням використовувати одних людей у боротьбі проти інших, створюючи з їхніх слабкостей зброю проти їхньої сили».

Після цього вступу стає зрозумілим, чому знаряддям убивства був обраний Акколон Гальський.

Почавши з упорядкування матеріалу, Стейнбек розгортає деякі ситуації, ледь накреслені в Мелорі, чим поглиблює подієвий і психологічний аспекти. У Мелорі зустрічаємо типову для лицарських романів ситуацію: три лицарі вирушають на подвиги. Біля струмка зустрічають трьох дам, кожний лицар обирає собі даму і клянеться повернутися до неї на те саме місце через рік. Якщо в Мелорі дами позбавлені індивідуальних рис, то Стейнбек розкриває ці риси через спілкування лицарів з дамами. Дописуючи, розширюючи закладене Мелорі, Стейнбек цікавиться не просто оповіддю; в центрі його уваги — події, конфлікти, в яких проявляються характери персонажів.

Для роману Стейнбека характерна афористичність. Його герої говорять; «спокій, більш, ніж небезпека, — мати боягузства»; «одна річ стати видатним, і зовсім інша — спробувати не бути нікчемним»; «зрадництво — найжахливіший злочин. Воно поширює отруту, навіть коли не вдається»; «захищаючись, не здобудеш перемогу. Меч — важливіший від щита, а вправність важливіша, ніж те й друге. Отже, зброя — це розум, усе інше — додаток». Ці короткі місткі речення допомагають авторові підсумувати ситуації, висловити власну або загальновідому думку.

Як бачимо, в процесі роботи над романом Стейнбек постійно шукав шляхів і прийомів творчого освоєння середньовічного сюжетно-образного матеріалу. В «Діяннях короля Артура і доблесних його лицарів» бачимо три різні підходи до артуріани: переклад, перекладення і створення самостійних розділів (кожний з яких можна розглядати як закінчену цілісну історію за мотивами першоджерела).

Переклад на сучасну мову є малопродуктивною формою освоєння артуріани. Він зачіпає тільки мовну форму твору, лишаючи незмінним зміст. У даному разі середньовічний текст становить той зразок, який не можна видозмінювати. При цьому особливо гостро відчувається віддаленість твору в часі, що ще більше підкреслює невідповідність у формах мислення, оцінках дії героїв, виявляє незнання сучасним читачем етичних, моральних, соціальних, побутових особливостей минулої епохи. Навіть перекладений на сучасну мову твір XV ст. потребує докладних коментарів.

Більш продуктивним способом освоєння артуріани є перекладення, яке дає змогу в межах одного тексту органічно поєднати зміст твору-першоджерела і коментарі, що пояснюють текст, окремі незрозумілі місця. При перекладенні класичного сюжету письменник має більшу свободу щодо першоджерела, може включити в свій твір нову інформацію, що дозволяє певною мірою осучаснити семантику першоджерела. В процесі написання нового твору автор не руйнує основної сюжетної канви, а вплітає в неї інформацію, відсутню в читача XX ст., прагнучи зберегти цілісність відтворюваного зразка. При дописуванні самостійних розділів за мотивами першоджерела постає широка можливість для переосмислення матеріалу, показу розвитку ситуацій, лише окреслених у творі-джерелі, значного ступеня осучаенення. Герої, що жили в давно минулі часи, починають говорити й думати про проблеми сьогоднішнього, «справжнього» часу. Якоюсь мірою «осучаснюється» і їхня психологія. Діалоги, монологи, розгорнуті описи, по суті, стають викладеннями авторської концепції. Така форма освоєння артуріани є найбільш продуктивною, оскільки дає змогу реалізувати всі ресурси, закладені в сюжеті, і навіть при незначних змінах постає твір нового, більше сучасного звучання. На передній план виходить моральна проблема, тісно пов’язана із загальнолюдськими позачасовими поняттями й уявленнями, при цьому допускається не опосередковане, а пряме осучаснення сюжету.

Навіть у незакінченому вигляді роман Стейнбека «Діяння короля Артура і доблесних його лицарів» має певну цінність і становить значний інтерес, оскільки розкриває творчий процес освоєння художнього матеріалу віддаленої епохи і пошуків найкращих способів його донесення до теперішнього читача. Можна сказати, що в цих пошуках Стейнбек іде експериментальним шляхом через кілька етапів: переклад, перекладення, створення розділів за мотивами першоджерела. Багатий досвід романіста допомагає йому знайти, оптимальний підхід до освоєння артуріани. Він не пішов шляхом Марка Твена, що працював у сатиричному ключі, відмовився і від іронії Г.-Х. Уайта. Відроджуючи текст Мелорі для своєї доби, Стейнбек вважав, що в ньому «є щось більш тривке, ніж в Г.-Х. Уайта і більш незмінне, ніж в Аллана Лернера чи Марка Твена». В процесі роботи він прагнув по-новому глянути і на Мелорі, і на свою творчість.

На початку повністю збережено сюжетну схему зразка, хоча й внесені деякі уточнення. Насамперед підсилено та конкретизовано мотивування дій персонажів. Вводячи додаткові пояснення і відомості про артурівських героїв, Стейнбек розвиває також психологічний аспект у зображенні головних персонажів. Це підкріплюється численними міркуваннями морально-філософського плану, в яких оцінюються вчинки персонажів, їхні взаємини тощо. Нарешті, діалогізуючи авторську мову, письменник не просто розгортає оповідь, а змушує героїв висловлювати не характерні для середньовіччя сентенції. Елементи психологічного аналізу стану героїв підкріплено розгорнутими пейзажними характеристиками.

Наступні розділи роману Стейнбека, написані за мотивами першоджерела, мають конкретний характер трансформації. Це виявляється насамперед у тому, що значно розширений подієвий план, розгорнуті конфлікти, які в Мелорі окреслені дуже загально.

Крім того, ще більше посилюється психологізація дій головних персонажів, що в певному розумінні є відходом од середньовічних традицій у переосмисленні артуріани. Слід відзначити, що така «сваволя» цілком узгоджується з досить поширеною тенденцією в літературі XX ст. — не переказувати традиційний сюжет, а дослідити психологію його персонажів, розкривши при цьому причинно-наслідкові зв’язки між мотивами та результатами дій героїв («31 червня» Д. Прістлі, «Бережи тебе боже, Ланселот» Ендре Гереєша, трилогія про короля Артура М. Стюарт та ін.).

Водночас Стейнбек обережно ставиться до традицій роману Мелорі. Психологізація артурівських легенд здійснюється письменником багатопланово: це й докладна розповідь про конкретний психологічний стан героїв, драматизм діалогів, підкріплений відповідними пейзажними замальовками, включення алюзій і ремінісценцій з моральних і етичних уявлень сучасної Стейнбеку дійсності.

Незавершений роман Стейнбека становить певний етап сприйняття і осмислення твору Мелорі (й артуріани в цілому) літературою XX століття.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1986. – № 8. – С. 59-64.

Биография

Произведения

Критика



Ключевые слова: Джон Стейнбек, John Steinbeck, «Деяния короля Артура и его благородных рыцарей», критика на творчество Джона Стейнбека, критика на произведения Джона Стейнбека, скачать критику, скачать бесплатно, американская литература 20 века