13 июня 2018 в 21:12 Рэй Брэдбери (Ray Bradbury) 17

Бажання персонажів Рея Бредбері

Бажання персонажів Рея Бредбері

Т.М. Павленко

Якщо реалізм обіцяв стабільність і порядок як у репрезентації, так і в реальності, автономність модернізму внесла дестабілізацію у репрезентацію, то постмодернізм приніс хаос, примарність і нестабільність у сприйняття самої реальності. За доби постмодерну кожне породження думки чи фантазії, будь-який художній образ здобувають право на можливість «реального» існування.

Людина, створивши цивілізацію, навчилася задовольняти свої основні потреби, але задоволення потреб породило нові бажання, які сильніші за потреби через те, що вони народжені звичкою. Величезна кількість бажань поряд з удосконаленням сприйняття є ознакою розвинутих цивілізацій.

Люди бувають різними, але їх об’єднують бажання та цілі, які ніколи не бувають кінцевими. «Усі люди, — пише Паскаль, — намагаються бути щасливими, тут не буває винятків. До яких би способів вони не звертались, ціль залишається незмінною. Нехай одні вирушають воювати, а інші не йдуть на війну — їх рухає одне бажання, різні лише їх погляди на щастя... Це мотив вчинку будь-якої людини, навіть тої, яка лізе у петлю».

Як відомо, простір постмодернізму пронизаний бажаннями. Життя бредберівського персонажа зображується через призму сакральної вартості його бажань та через перелік випробувань, яких ця особистість зазнала у результаті здійснення бажань. Таким чином, ідейний задум автора розкривається у бажаннях його персонажів.

Художній світ Р. Бредбері перенасичений бажаннями його персонажів. Отже, можна зробити висновок, по-перше, що бредберівський простір не позбавлений постмодерністських характеристик, а по-друге, що величезна кількість висловлених вголос бажань бредберівськими персонажами можуть слугувати сигналом, який допоможе заповнити смислові лакуни бредберівського тексту.

Бажання є всім, що існує. Бажання — це слово до того, як воно стає річчю. Так, герой оповідання «Бажання» («Wish») (1973) вночі чує голос, який наполегливо просить його загадати бажання: Загадай бажання. Те, що відбувається, видається Тому дивним, ірреальним, незрозумілим: Невже, подумав я. Чи є голоси у природи? Чи існує мова ночі, часу та снігу? Що відбувається, що пов'язує темряву знадвору та мою душу?; Чи це сніг лопоче на вулиці, чи це минуле, накопичене тут за довгі часи, і бажання та відчаї перемовляються своєю мовою? Протиставляючи бажанню не пасивність та небажання, а відчай, Р. Бредбері попереджує вустами друга головного героя про те, що не всі бажання здійснюються: Бажання не збуваються, Том. Але в той же час згадка про відчай в оповіданні сигналізує, що тут йдеться про настільки заповітне бажання, що нездійснення його може привести до відчаю головного героя: Так загадай найдорожче і найдивніше бажання, що йде від самого серця. І воно здійсниться.

Згідно з біблійною антропологією, серце виступає переважно як зосередження духовного життя. У ньому живе Бог, але й укорінені сили зла. Біблія говорить, що усі бажання виходять із серця. Таким чином, людина є тим, чого вона бажає. Саме серце треба очистити для того, щоб єдиним жителем серця був Бог. Бредберівські герої у більшості випадків прагнуть позбутися тягаря, виправивши помилки минулого. Персонажі автора очищають серце, бажаючи нездійсненного — наприклад, воскресіння померлих та зустрічей із ними. Так, в оповіданні «Бажання» герой бажає побачити померлого батька: Моє бажання, щоб сьогодні вночі, на одну годину, будь ласка, нехай мій батько буде живим; а персонаж оповідання «Жінка на галявині» (The Woman on the Lawn») (1996) переконаний, що події повторюватимуться, доки він не виправить помилок, яких припустився раніше: Тому що якщо ти не скажеш їй, дурню, ти сам ніколи не народишся. В оповіданні «Жінка на галявині» головний конфлікт твору ґрунтується саме на подіях, пов'язаних із зустріччю головного героя і дівчини з минулого, з якою йому ще доведеться зустрітися у майбутньому.

Тягар, що несе сучасне суспільство, яким наділені персонажі більшості постмодерністських творів, полягає у розшаруванні життя людини на різні рівні. Автономія розуму приводить до раціоналізму, автономія почуттів стає сенсуалізмом, автономія серця спонукає до сентименталізму. У результаті розриву між серцем і розумом індивід потрапляє у глухий кут. Саме в цьому полягає різниця між бредберівськими героями доби постмодернізму та власне постмодерністськими персонажами (наприклад, Гренуєм із «Парфумера»), адже вони не просто усвідомлюють свої помилки, а бажають їх виправити: вони не просто еґоїстично бажають чогось, а бажають від усього серця; здійснення їх бажання не просто задовольняє певні потреби, а очищує їх серця. Про розрив між серцем і розумом писав ще Паскаль, нагадуючи про переваги сердечного розуму. Бредберівські герої наділені сердечним розумом, тому рятуються на відміну від інших персонажів літератури постмодернізму.

На думку Р. Бредбері, бажання матеріальні. Маємо очевидний перегук з біблійним твердженням про матеріальність думок та слів: Є особливі привиди у світі. Не привиди померлих людей, а привиди бажань; Живі привиди. Справжні бажання.

Здійснення бажань прирівнюється автором до дива. Поняття диво та здійснення бажання потрібно розглядати у творчості Р. Бредбері як такі, що йдуть поряд, тісно переплітаючись, утворюють магістральні силові лінії його прози.

Так, в оповіданні «Бажання» герой загадує бажання напередодні Різдва. Як відомо, свято Різдва є символом дива, адже у світ приходить Христос задля спасіння людства: Це особлива, чудова, дивна ніч; Адже це Різдвяна ніч, чи не так? Через п'ять хвилин наро­диться Христос... Земля не загине... Тепер світ рухається до світла та весни. Це щось особливе. Це неймовірно; Зірка горить над Віфлеємом; Невже святі духи кружляють у повітрі в такі засніжені ночі, щоб подарувати нам щось? Якщо я загадаю бажання, раптом ця ніч, дивні сни, старі завірюхи здійснять його?

Образ Христа у бредберівському тексті ототожнюється з весною. Адже весною природа оновлюється. Так, очистивши своє серце для Бога, прийнявши його смерть як дар спасіння, оновлюється й людина: Світ врятовано...; Христос був обіцянкою весни, чи не так? Його дихання торкається наших ніздрів, обіцяє прихід весни з першої секунди після півночі.

Бредберівський герой завжди прагне чогось надзвичайного, нездійсненного. В оповіданні «Бажання» протягом усього життя Том жодного разу не висловив любові до батька, тому понад усе хоче побачити його знову, навіть якщо він вже помер: Тому що нам треба було сказати перед тим, як двері назавжди зачинять на замок, те, що ми ніяк не могли сказати протягом усього життя. Бредберівський образ зачинених на замок дверей не може не асоціюватися з біблійним образом воріт Раю. Образ часу, коли двері назавжди зачиняються, є символом останнього шансу, який надається людині додатково для завершення найважливіших справ: Це був і його шанс, його остання година, щоб сказати те, що він хотів сказати мені, коли мені було двадцять, чотирнадцять, чи двадцять шість.

Герой розуміє, що там, де панує смерть, дива неможливі: Кладовище нагадувало руїни стародавнього форту, підірваного століття тому, з монументами, глибоко захороненими під снігом нового крижаного періоду. Раптово я усвідомив, що дива неможливі. Бредберівський герой знає про це напевне, але його любляче серце вірить, що все ж таки «щось трапилось тут, в цьому сніжно-мертвому світі». І диво відбувається.

Воскресіння людини видавалось дивом не тільки для бредберівського персонажа, але й для учнів Христа. Та Біблія наголошує, що все можливе з Богом.

Виправивши помилку минулого, бредберівський персонаж плаче: Тату, любий, я люблю тебе; Я плакав.

Паскалева думка про незмінність бажання усіх людей бути щасливими у контексті бредберівських оповідань видається вірною. Здійснення бажання робить персонажа щасливим: Тут я... кинув плакати.

Ноел Ваганян переконаний, що людина ніколи не бажає лише заради власного інтересу; дві руки, які надають форму її бажанням, не тягнуться від природи до культури, вони вже окультурені й підкоряються негерметичному духові людини. Бажання людини, що бажає в інтересах когось іншого, приходить до свого найповнішого вираження як безособистісна сила. Бажання Тома зробило щасливим не тільки його, але і його батька: Я згадав обличчя батька, коли він помахав мені...Це було обличчя наймолодшої та найщасливішої людини з усіх, кого я бачив.

Бажати — це читати та писати, повідомляє енциклопедія постмодернізму. Таке визначення бажання вочевидь перегукується з думкою Генрі Міллера, яку він висловлює на сторінках власного роману «Тропік рака»: «Людину спалює лише одне бажання» записати все, що було в інших книжках». Ці міркування пов'язують творчість Р. Бредбері й Генрі Міллера. Але Р. Бредбері розширює значення бажання у житті людини, особливо людини-митця. Бажання — це інформація або зміст, який отримує людина для здійснення певної мети. Бажання — це слухати та записувати, прислухатися до оточуючого світу аби не проґавити найважливішу інформацію, яка б стала у нагоді й пришвидшила б здійснення потаємних бажань. Так, в оповіданні Р. Бредбері «І знову легато» («Once more, Legato») (1995) головний персонаж, прислухаючись до співу пташок у власному саду, записуючи їх мелодії на нотному стані, стає відомим композитором. Ставлення друга до творчої лабораторії головного персонажа упереджене. Він переконаний, що Фентріс з'їхав з глузду: Що за маячня! — вигукнув Блек; Ти зовсім втратив розум, — пробуркотів Блек. Блек не йме віри у те, що у співі пташок можна розчути справжню послідовність нот:... такого не буває; У цій какофонії ти підсвідомо хочеш почути послідовність нот. Але ж тут не можна розрізнити ні мелодії, ні певного ритму. Ти і мене збив з пантелику, але тепер я розумію: в тобі з дитинства засіло потаємне бажання писати музику, ось ти й нагострив вуха, коли в саду зацвірінькали ці безмозкі птахи. Та поклади, врешті-решт, олівець! Недарма Р. Бредбері обрав саме таке ім'я — Блек (Black) — для людини, яка не вірить, сумнівається, звинувачує у безумстві. Англійське Black означає чорний, а також похмурий, понурий, безнадійний, сумний, тужливий; той, що пророкує недобре, зловісний; грозовий, захмарений (про небо). Але Р. Бредбері не вкладає песимістичного звучання у мотив сумнівів у диві. На слова Блека «такого не буває» головний персонаж, називаючи себе дитиною Моцарта, відказує: Коли відбувається диво, не піддавай його сумнівам. Знову мотиви бажання та диво розглядаються поряд і такими, що нерозривно пов'язані.

Фентріс називає себе Моцартом, а птахів, що наспівують йому сонати, симфонії та кантати, птахами вічності, маленькими провісниками Непорочного Зачаття Музики. Птахи прирівнюються до матері, яка виношує дитину — пісню. Фентріс припускає, що творець цих мелодій — сам Бог. За словами головного персонажа, мелодії птахів — це подарунок долі, яким розпорядитися випало саме йому. Чому саме Фентріс, а не Блек звернув увагу на співи пташок та почав записувати їх мелодії на нотному стані? Істина криється у бажанні Фентріса, що вже рік (можливо, більше) зріє в його серці. Фентріс пропрацював усе життя програмістом, рано пішов на пенсію. Йому виповнилось сорок дев’ять. Він уже рік думав про те, що нічим не зайнятий. Фентріс навіть був згоден вчитися плести макраме і дарувати вироби родичам: Боже милосердний, можливо, ці чудові, пташки наспівують незрівнянні мелодії вже багато місяців, років, але ніхто їх не чув. Сьогодні хтось вперше звернув на них увагу. І це був я!; Я найшов справу по душі і збираюсь зайнятися музикою. Слухати і складати, складати і слухати. «Ти справді хочеш цим займатися?» — питає Блек новоспеченого композитора. Фентріс понад усе хотів займатися музикою, робив усе можливе, аби птахи повернулись до нього, як раптом одного дня ті раптово зникли. В рамках бредберівської філософії бажання є домінантою творчості митця. Тотожними виглядають міркування Ноела Ваганяна, подані в енциклопедії постмодернізму про те, що бажання — це життєва сила творчості, тому що бажання уявляє свої об'єкти.

Бажання бредберівських персонажів посилюють експресію його оповідань, увиразнюючи картину художнього світу письменника. Бажання є феноменом, що «категоріально» протистоїть будь-якій структурі, системі, навіть «ідеї порядку». Оповідання Р. Бредбері наділені саме такими характеристиками: безумні ідеї письменника протистоять ідеям порядку, але в той же час повідомляють читачів про найцінніші духовні істини. Завдяки своїм бажанням людина перевершує себе як мисляча субстанція.

Бажання пронизує «соціальне тіло» сексуальністю і любов'ю. Так, в оповіданні Р. Бредбері «Піжама для кота» «Cat’s Pajamas» (2004), бажаючи забрати безпритульну кішку собі, незнайомі чоловік і жінка зупиняються у готелі, лягають спати на одному ліжку, попередньо домовившись: в чий бік кішка, яка спатиме між ними, наблизиться, той і стане її хазяїном. Р. Бредбері називає чоловіка та жінку «cat persons», що говорить про їх приналежність до людей, що божеволіють від котів. Вмовляючи поступитися кішкою на користь власної персони, чоловік згадує, що написав статтю для журналу «Cat Fancy», на що у відповідь жінка відказує: Я вела шоу котів у Кеноші. Згодом жінка та чоловік дізнаються імена один одного:

Безглуздо, але мене звати Кетрін...

Ви не повірите, мене звати Том...

Я знаю безліч котів з таким ім 'ям.

Отже, її звати Кетрін. Перші три літері Catherine (Кетрін) та cat (кішка) збігаються. Його звати Том. Таким ім'ям називають котів. Так звати найвідомішого в Америці кота з мультиплікаційного фільму «Том і Джері».

Кетрін та Том впевнені, що не зможуть жити щасливо без цієї кішки:

Я не уявляю майбутнього без моєї кішки, — сказала вона.

А я не уявляю свого...

Чи не про людей вони говорять, чи не про непідробні почуття до живих людей? Говорячи про кота, персонажі мають на увазі лише кота. Але є дехто, хто розказує про котів, а натякає на зовсім інше — на щось важливіше за котів. Дехто — це Р. Бредбері, який сам тримає вдома чорну кішку. На більшості обкладинок його книжок розміщене фото Р. Бредбері з чорною кішкою на руках на фоні книжкової шафи. Для обкладинки збірки оповідань «Піжама для кота» (2004) Р. Бредбері власноруч малює 18 котів з довгими вусами і розфарбовує їх у різні кольори.

Образ кішки виступає багаторівневим символом. В оповіданні Р. Бредбері символ бажання втілений у живій істоті (кішка) і як емоція — бажання мати кішку. Образ «кішка» припускає найрізноманітніші тлумачення. В ньому можна вбачати символи самотності, бажання сексуальних стосунків, союзу людей за інтересами. Бредберівська кішка знайомить незнайомих персонажів, поєднує їх у розмові, змушує повечеряти у барі, зняти номер у готелі, лягти на одне ліжко, прокинутися разом, посміхнутися один одному вранці: Піднялося сонце. Він лежав на одній половинці ліжка, посміхаючись. Вона лежала на іншій половині ліжка, посміхаючись. Маленьке кошеня лежало на подушці між ними.

Немає сумнівів, йдеться про почуття. Почуття до кішки. Почуття один до одного. Почуття, яке поєднує незнайомих людей. Власника кошеняти визначає не кошеня, адже воно не поворухнулося аж до ранку, а чоловік, якого вночі розчулює розповідь дівчини про піжаму, яку вона пошила власноруч для свого кота, який помер декілька днів тому. Том віддає кішку дівчині.

Коли дівчина вранці питає Тома, чи поворухнулося кошеня, чи наблизилося до когось більше, ніж до іншого, Том говорить: Ні,.. кошеня не наблизилось, але ти наблизилась (до мене).

У кінці оповідання не кішка стає об'єктом бажання чоловіка та дівчини, а вони самі. Дівчина наблизилась до чоловіка. Том поступився кішкою, хоча спочатку був налаштований егоїстично.

Коли чоловік та дівчина питають офіціантку, кому б вона віддала кошеня, йому чи їй, жінка відповідає: Дякувати Богові, я не цар Соломон. Потім автор коментує фразу офіціантки: Розумієте, є люди, які досі читають Біблію. І знову, описуючи бажання, автор звертається до біблійних образів. Знову справжній чоловік розглядається Р. Бредбері як той, який поступається у суперечках. Знову ж таки бредберівський персонаж із еґоїста перетворюється на особистість пост-еґо. Прирівнюючи дилему «кому належатиме кошеня» до питання, яке може вирішити лише Соломон, Р. Бредбері ще раз натякає на те, що йдеться про щось важливіше за кота. Справді Соломонове рішення приймає Том, відмовившись від кішки заради щастя жінки. Подібним Соломонові стає саме чоловік. Це говорить про глибоке переконання Р. Бредбері в тому, що саме чоловікові належить бути мудрим, сильним та рішучим. В оповіданні «Піжама для кота» бредберівський чоловік поступається жінці. Аналогічно вчиняють персонажі оповідань «Будинок», «Наприкінці дев'ятого року».

За допомогою аналізу бажань бредберівських персонажів ми вийшли на рівень смислопороджуючого принципу. Потреба у пошуку нових шляхів прочитання бредберівської прози (серед них: аналіз через бажання персонажів) надзвичайно актуальна, адже сюжети автора занадто складні та заплутані і роками інтерпретувалися однобоко, обмежувалися рамками жанру фантастики.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах. – 2006. – № 12. – С. 6-8.

Биография

Произведения

Критика



Ключевые слова: Рэй Брэдбери, Ray Bradbury, образы героев, критика на творчество Рэя Брэдбери, критика на произведения Рэя Брэдбери, скачать критику, скачать бесплатно, американская литература 20 века