«Ти бачиш, хід віків – то наче притча...» (Жанр філософської притчі в творчості Річарда Баха і Пауло Коельо)
О. І. Бульвінська
На обкладинці «Алхіміка» Пауло Коельо, опублікованого у видавництві «Софія» у 2002 p., видавці розташували такі слова: «Алхімік» зовсім не схожий на «Чайку Джонатане» або «Ілюзії» Річарда Баха, ще менше він схожий на «Маленького принца» Сент-Екзюпері, але чомусь важко не згадати ці казки-притчі, коли хочеш сказати щось про «Алхіміка». Отже, Чайка Джонатан Лівінгстон, який несамовито хотів вільно літати, і пастух Сантьяго, котрий шукав своє призначення на Землі, невипадково виявилися поряд у списку творів. Ці твори об’єднує не тільки спільний жанр — філософська притча, але й головна думка - кожна людина повинна пізнати сенс свого життя, домогтися втілення своєї мрії, знайти мужність, щоб йти своїм шляхом до неї.
Жанр притчі якнайкраще відповідає цій ідеї. Основою цього жанру є алегорія; головним завданням — моральне або релігійне повчання (це робить її схожою на байку). Притчева оповідь абстрагована у часі і просторі. «В основі притчі лежить принцип параболи: повість віддаляється від сучасного автору світу, іноді взагалі від конкретного часу, оточення, а потім, ніби рухаючись за кривою, знову вертається до залишеного предмета і дає його філософсько-етичне осмислення і оцінку».
Отже, виходячи з визначення притчі, відмітимо, що для цього жанру характерне сприйняття історії, що втілюється в простому і навіть підкреслено наївному сюжеті, як події значної і важливої для всіх. Слова X.Л. Борхеса з оповідання «Три версії зради Іуди» можна назвати визначенням цієї риси притчі: «Те, що відбулося одного разу в часі, безупинно повторюється у вічності». Про це говорить і Б. Пастернак, рядок з віршу якого «Гефсиманський сад» (у перекладі Ю. Андруховича) винесений у заголовок статті. Якщо письменнику вдається передати вічність ідейно-моральних констант свого твору, тоді твір не буде примітивною алегорією, а набуде рис дійсно вічної історії.
«Для притчі характерна надзвичайна загостреність думки, звідси виразність і експресивність розповіді» . Ця риса дає можливість автору викласти своє ставлення до предмету оповідання, прямо звернутися до читача.
Як відмічають сучасні дослідники цього жанру, у XX ст. притча у своєму розвитку зробила значний крок уперед. Зокрема, зберігши дидактизм і моралізаторство, притча набула філософічності. Якщо в середні віки в притчі «авторська ідея не оформлюється в систему образів, тут немає характерів і динаміки подій — притча не змальовує, а повідомляє», то в XX ст. подієвий план набуває самостійної цінності одночасно з дидактичною складовою. А отже, притча зближується з такими жанровими формами, як оповідання, повість, а алегорична статичність персонажів змінюється розвиненими літературними характерами твору.
Найвідоміші притчі XX ст. — «Чайка Джонатан Лівінгстон» Р. Баха і «Алхімік» П. Коельо. На їх прикладі і розглянемо особливості цього жанру.
Річард Девід Бах (народився в 1936 р.) — американський письменник, пілот за професією. Не досягши великих успіхів у професії, він перейшов працювати до спеціального журналу «Флайнг» («Льотна справа»). Як автор багатьох нарисів, статей, оповідань, книг про авіацію, в тому числі «Чужий на землі» (1963), «Біплан» (1966), «Нічого не трапилось» (1969), він не здобув визнання ні серед масового читача, ні у колах критиків. Але наприкінці 1970 р. виходить з друку його притча «Чайка Джонатан Лівінгстон», яка очолила список бестселерів і тривалий час зберігала ці позиції. Повість була перекладена багатьма мовами світу і вже в 1973 р. американський режисер Холл Бартлетт екранізував її.
Наступні книги Баха — «Дар, який приносять крила», «Не існує таких місць, як далечінь», «Міст через вічність» знову проходять непоміченими, аж поки в 1977 р. виходять з друку «Ілюзії», що знову заворожують читачів. Незмінною популярністю користуються твори Баха і в нашій країні. Щоб переконатися в цьому, досить підійти до полиці книжкового супермаркету «Буква», де виданнями творів цього письменника (в тому числі і новими «Хроніками ховрашків») завжди цікавляться читачі, особливо молоді. А вистава столичного Свободного театра за мотивами «Чайки...» вже майже 7 років не сходить зі сцени (до речі, 18 січня 2004 р. актори зіграли цю виставу всоте).
В свою чергу Бах тепло ставиться до своїх читачів на теренах колишнього Радянського Союзу. Читачам українського журналу «Всесвіт» письменник побажав «повного розквіту того, що вони вже мають: свободи бути тим, чим вони оберуть собі бути; сили виразити найвищий сенс життя і любові, яку вони собі тільки можуть уявити; грайливої уяви у трансформації їхнього життя, особистісного і колективного, у високих польотах творчої енергії; можливості бути зразком для всього світу, зразком, яким захоплюватимуться, який підтримуватимуть і наслідуватимуть інші народи».
Повість про чайку овіяна легендами. Важко сказати, чи автор з рекламних міркувань наділив свій твір легендарною історією створення, чи позначилась романтична натура Баха. Почати слід з того, що прізвище письменника породило чутки, що він нащадок великого німецького композитора (що, мабуть, все ж перебільшення). Щодо «Чайки...», то письменник стверджує, що він не стільки її автор, скільки медіум, бо ідея цієї філософської повісті йому не належить. Одного разу, прогулюючись туманним берегом каналу Белмонт Шор (штат Каліфорнія), він почув Голос, який вимовив загадкові слова: «Чайка Джонатан Лівінгстон». Підкоряючись Голосу, Бах сів за письмовий стіл і записав марево, що пройшло перед його очима, як кінофільм. Але на цьому історія майже скінчилась, бо скільки не намагався Бах власноручно продовжити повість, йому це не вдалось, аж поки через 8 років йому примарилось продовження.
Спочатку повість не вразила ні видавців, ні читачів. Бах запропонував її для публікації в журнал «Флайнг», де вона була відхилена, потім у журнал «Прайвет пайлот», який її опублікував. «Чайка...» була навіть передрукована в зарубіжних журналах Австралії, Бельгії, Франції, але читацького резонансу не викликала; спроби видати її окремою книжкою, хоча б дитячою, закінчилися невдало.
Нарешті видавництво «Макміллан» прийняло рукопис Баха. В якості ілюстратора письменник запросив знайомого фотографа-анімаліста Расела Мансона, чиї чудові фотографії займають у книзі майже таке ж місце, як і художній текст. Книга мала неабиякий успіх.
Звичайно, були й негативні рецензії, в яких засуджувались простота сюжету; повість називали банальною і примітивною. Задля справедливості відмітимо, що «Чайка...» дійсно дещо грішить надмірною банальністю та відвертою дидактичністю і не всіма своїми сторінками може претендувати на статус вічної історії, але все ж ідейно-моральна основа повісті незмінно приваблює читачів, особливо молодих. Метафора «Чайки...» зрозуміла всім: зграя чайок з непереборною жадобою їжі — це наше повсякденне життя, політ Джонатана Лівінгстона — це свобода, його прагнення вдосконалювати свій політ — це наші шляхи самовдосконалення і наше бажання вирватись з дріб’язкової суєти, пізнати сенс життя і осмислити свій статус у світі. А особливо все це близьке молоді, адже літають, коли ростуть, коли закохуються, коли вибирають професію пілота, тобто перш за все в молоді роки. Недарма Рей Бредбері відгукнувся на цю повість так: «Ця книга Річарда Баха діє відразу в двох напрямах. Вона надає мені почуття польоту і повертає мені молодість».
Уже з перших рядків, а точніше з присвячення — «Істинному Джонатану — Чайці, яка живе в кожному з нас», Бах стверджує, що справжній герой, найсильніший і найздібніший — це той потенціал нашої внутрішньої снаги, який нам обов’язково необхідно розкрити. У нас є можливості видратись із необізнаності; ми можемо навчитися літати, ми можемо здобути свободу, тільки треба усвідомити власні винятковість, силу і розум. Рефреном повісті звучать слова: «Ми вільні — і тому вільні йти куди хочемо і бути собою всюди, де б ми не перебували».
Притча Баха своєю першоосновою має біблійно-євангельський сюжет: обранництво і вигнання, повернення до тих, «чий розум відкритий до знань», учні-апостоли, чудеса, відвідування раю для чайок, смерть і воскресіння. Не випадково Майкл Корда (кінокритик американського журналу «Глемоур» і головний редактор видавництва «Саймон і Шустер»), рецензуючи екранізацію притчі Баха режисером Холлом Бартлетом, підкреслив, що в кінострічці Джонатан Лівінгстон виглядає пташиним Христом. Але незважаючи на євангельські мотиви, притча вільна від будь-якого релігійного пафосу. Навпаки, головне у філософській проблематиці повісті — віра у всемогутність людського розуму і духу, безкрайність людського пізнання, наполегливість у подоланні своїх обмежених можливостей, упевненість у необхідність боротьби за досягнення своєї мети. «Віра тут ні до чого... Навіть у випадку звичайного вміння літати на одній вірі далеко не залетиш», — повчає юного Джонатана Лівінгстона наставник. А остання заповідь Чайки своєму учню звучить так: «Не давай їм розпускати про мене безглузді плітки. Або робити з мене бога, добре, Флетч? Я чайка. Ну, хіба що люблю літати». Не випадково церковна влада в США засудила притчу Баха, вбачивши в ній гріх гордині.
Обриси традиційного євангельського міфу в «Чайці...» підправлені також за рахунок основних постулатів буддизму та змісту і структури дзен-буддійської психотехнічної практики досягнення Абсолюту.
В буддійській картині світу буття є безначальним і безкінечним ланцюгом перетворень (сансара), основою яких є страждання. Отже, смерть — це не кара, не визволення, а перехід до нового життя і нових страждань. Врятуватись від пут сансари, досягти вершини духовного розвитку (нірвани) і стати Буддою може тільки людина, а не боги чи інші міфічні істоти. Отже, сутність Будди, тобто Вища Реальність, міститься в самій людині, і досягти стану Будди можна в нинішньому житті людини (згадаємо слова з «Чайки...»: «Небеса — не місце і не час — але лише наша власна досконалість»). Після досягнення нірвани Будди перебувають деякий час на небі, але можуть залишитись деякий час в людській подобі. Вони проповідують вчення, за допомогою якого можна досягти нірвани, здійснюють добрі вчинки. Вони мають чудотворні сили: психічні (розуміння намірів і думок інших людей, знання про їх минуле і майбутнє) і фізичні (уміння літати, робитися невидимими тощо).
Як бачимо, в повісті Річарда Баха дуже точно відтворено основні постулати буддизму, починаючи з телепатичних можливостей і сяйва, яке випромінює пір’я чайок-будд і закінчуючи програмним монологом: «Мета життя — пошук досконалості, а завдання кожного з нас — максимально наблизити її прояв у самому собі, у власному стані і поведінці. Закон на всіх рівнях буття — той самий: свій наступний світ ми вибираємо за допомогою знання, яке знайшли тут. І якщо тут ми віддаємо перевагу невігластву і знання наше залишилось дотеперішнім, — наступний наш світ нічим не буде відрізнятися від теперішнього, всі його обмеження збережуться, і таким же непідйомним буде гнітючий груз незрозумілого виклику».
З буддійськими ідеями в «Чайці...» пов’язана ще одна риса твору. Як ми вже наголошували, у класичній притчі немає динаміки подій, авторська ідея не оформлюється в систему образів і характерів. І.Б. Канторович вважає, що Річард Бах обминув цю рису притчі; у його Джонатана наявні якості літературного характеру: «Від юної чайки, захопленої польотом, яку резонно умовляють батьки, до мудрого Джонатана Лівінгстона, котрий передає свої обов’язки наставника своєму учневі Лінду Флетчеру, шлях досить значний, і він намічений автором у притчі. Ось чому і конфлікт, що створює сюжет, подано «Бахом у розвитку». Але нам здається, що динаміка подій у творі пов’язана саме з буддійськими ідеями перероджень і досягнення досконалості («Ми перелітаємо з одного світу в інший... А щоб зрозуміти, що існує досконалість, на це пішла ще добра сотня життів»), а не з розвитком образу Джонатана Лівінгстона. І його повернення на землю до чайок, які хочуть осягнути значення польоту, вирватись за кордони вроджених обмежень теж співзвучне загальній картині буддизму, де особливо важливе місце займає шанування гуру (наставника).
Присутність євангельських та буддійських мотивів у «Чайці...» не випадкова. 60-70-ті роки XX ст. — це період розквіту молодіжного руху хіппі, які, відмовляючись від буржуазного споживацького погляду на життя, стверджували культ свободи, любові, проголошували своїми кумирами Ісуса, Будду, Ганді, звертались до східних учень, в т. ч. й до буддизму. Отже, Джонатан Лівінгстон, що незадоволений рослинним існуванням, віддає перевагу не щоденній бійці за риб’ячі голови, а вільному польоту і самовдосконаленню, висловив досить типові переконання молоді свого часу. «Жанр притчі, — відмічає М. Туровська, — виявився зручною формулою, яка ємко ввібрала деякі суттєві настрої і пошуки західної молоді та її розчарування в буржуазному стані речей» .
І нарешті, ще одна риса притчі Р. Баха, на яку звертають увагу всі рецензенти — це анімалізм і документалізм. Незважаючи на алегоричність, повість залишається прекрасним зразком твору про тварин, що підкреслено чудовими фотографіями Рассела Мансона, в яких відбита краса польоту вільних птахів. Анімалізм «Чайки...» підкреслений і кваліфікованим описом техніки польоту і фігур вищого пілотажу, що зрозуміло у автора — льотчика за професією: «Він [Джонатан Лівінгстон] виявив, що при зміщенні на долю дюйма одного-єдиного пера на самісінькому кінчику крила тіло на величезній швидкості описує плавну криволінійну траєкторію. Але до того як Джонатан це зрозумів, він виявив інше — зміщення більш ніж одного пера на такій швидкості примушує тіло обертатись кругом поздовжньої вісі подібно до рушничної кулі... Так Джонатан став першою на землі чайкою, яка осягла основи мистецтва вищого пілотажу». Недарма головний герой притчі носить ім’я Джонатана Лівінгстона — знаменитого в 30-ті роки XX ст. американського льотчика.
«Справжність землі, моря і неба, польоту чайок не тільки не суперечить притчі, але навіть надала історії незвичайної чайки якусь ілюзорну достовірність — схожу на Голос, який нібито розповів її Річарду Баху, — дивовижну двоїстість враження, на межі можливого і неможливого».
Дещо містичне забарвлення має і «Алхімік» П. Коельо. Його надає твору власний езотеричний досвід письменника. Пауло Коельо народився 24 серпня 1947 р. (до речі, в той же день, що і його літературний кумир X.Л. Борхес, тільки, звичайно, набагато пізніше) в Ріо-де-Жанейро. Його батько був інженер, мати вивчала в університеті мистецтвознавство. З дитинства Пауло тягнувся до мистецтва: захоплювався театром, літературою. Батьки ж пророкували йому кар’єру адвоката. Щоб хлопець отримав міцні знання і став більш дисциплінованим, батьки віддали його в єзуїтський коледж-інтернат Святого Ігнатія Лойоли, а потім наполягли на вступі до юридичного факультету університету. Небажання скоритися батькові обернулось для Пауло ув’язненням у психіатричній клініці; до цих радикальних заходів його рідні вдавалися тричі, і тричі він тікав звідти, а потім свій досвід «божевільного» Коельо описав у романі «Вероніка вирішила померти».
Будучи радикалом за своєю натурою, Коельо в молоді роки пристав до ультралівих течій, всерйоз цікавився Марксом, Енгельсом, Че Геварою; підтримував хіппі; його переслідувала поліція з політичних причин, а люди з напіввійськових формувань викрали його та його дружину і тиждень катували. Коельо набув визнання як автор текстів рок-пісень; переживши в юності кризу релігійності, він шукав нового духовного досвіду, не нехтуючи наркотиками, алхімією, білою і чорною магією. І досі він стверджує, що своєю магічною силою може творити чудеса — викликати дощ чи ліквідовувати автомобільні пробки. Найбільше духовне потрясіння, яке знову направило його життя в бік католицизму, Пауло Коельо, за його словами, пережив, подорожуючи по Європі, під час екскурсії у фашистському концтаборі Дахау. Зараз він ревний католик, що постійно розмірковує про Вічність.
На сьогоднішній день Коельо видав 14 книг, 7 з яких відомі і читачам нашої країни: «Алхімік» (1988), «На березі Ріо-Пьєдра сіла я та й заплакала» (1994), «П’ята гора»(1996), «Книга воїна світла» (1997), «Вероніка вирішила померти» (1999), «Диявол та сеньйорита Прим» (2000), «Одинадцять хвилин» (2003). Твори бразильського письменника видані у 117 країнах; він один з найпопулярніших письменників у світі: в 1998 р. було продано 22 млн. екземплярів його книг. Коельо невтомно подорожує світом, рекламуючи свої твори, і ввійшов до Книги рекордів Гіннесса: за один день на книжковому ярмарку у Франкфурті-на-Майні в Німеччині він підписав усі представлені тут екземпляри своєї книги «Алхімік», перекладеної 52 мовами світу. За право екранізації цього твору сперечаються французький режисер Клод Лелюш, російський Микита Михалков і американський Лоренс Фішберн.
Пауло Коельо — відомий громадський діяч. Він радник програми ЮНЕСКО «Духовна конвергенція і культурний діалог»; останні п’ять років був почесним гостем Світового Економічного Форуму (так, в 1998 р. з Бразилії були запрошені тільки Коельо і президент республіки Фернандо Енріке Кардозо), який відзначив письменника своєю найпрестижнішою нагородою; крім того, Коельо — кавалер державних нагород Іспанії, Франції, Німеччини. Римський папа Іоан Павло II прийняв Коельо у Ватикані у квітні 1999 р. Цей письменник був першим немусульманським письменником, який відвідав Іран після мусульманської революції 1979 р. Після його візиту в червні 2000 р. міністр з питань культури та ісламу Ірану Аятола Мохаджерані вперше дозволив публікацію творів зарубіжного письменника. На батьківщині Коельо створений благодійний Інститут його імені, який фінансується виключно з авторських гонорарів. Інститут підтримує безпритульних старих і дітей; фінансує вивчення історії Бразилії, підтримує духовну культуру країни.
«Алхімік» — найвідоміший твір Пауло Коельо. Цікаво, що бразильське видання 1988 р. довгий час було відоме тільки місцевим бібліофілам. Справжній читацький бум почався після появи англійського перекладу; в 90-і pp. «Алхімік» став інтернаціональним бестселером.
За сюжетом «Алхімік» — це твір про пошуки і знаходження істини. Він має кільцеву композицію. Іспанський вівчар Сантьяго, як біблійний блудний син, мандрує по світу, щоб з’ясувати, що обіцяний йому скарб лежить на тому місці, звідки й почались його мандри. За час подорожі герой набув життєвого досвіду, знайшов справжнє Кохання, пізнав Всесвітню Мову, тобто став Алхіміком, і, нарешті, отримав гроші.
Символічний заголовок твору. Алхімія, як стверджує Коельо в повісті, не обмежується пошуком Філософського Каменя чи створенням Еліксиру Безсмертя. Один з героїв твору Англієць не міг осягнути таємниць алхімії, тому що не розумів головного: істинний Алхімік — це той, хто збагнув Душу Світу і знайшов там призначені для тебе скарби, тобто зрозумів свій шлях у житті.
Отже, щастя і багатство слід шукати в собі. (От тільки банально-матеріальний скарб (гроші), знайдений Сантьяго, не «вписується» у високодуховну проблематику твору.) І в основі цього пошуку — дотримання свого призначення. «Якщо ти по-справжньому чогось бажаєш, ти досягнеш цього, бо таке бажання зародилося в душі Всесвіту. Це і є твоє призначення на Землі», — ці слова рефреном повторюються в притчі. Це твердження Коельо досить дискусійне, адже, як відмічає М. Огарєв, «саме по-справжньому сильні бажання, не освячені хоча б елементарними десятьма заповідями, були, є і залишаються джерелом всіх бід на цій нещасній планеті». Але про моральні застереження у повісті не йдеться, а от рецептів, як досягти своєї мети, Коельо дає безліч: «Алхімік» — це нескінченна череда настанов, які адресовані людям, що шукають сенс земного існування. Коельо докладно пояснює, як не проминути Знаки Долі; описує, які чотири перешкоди зустрічаються на шляху тих, хто йде своїм шляхом; у повісті, як і у всіх інших творах письменника, щедро розсипані ключові поняття-символи — «Душа Світу», «Знаки Бога», «Воїн світла», «Своя Доля» та ін. Алегорична історія Сантьяго дає читачам рецепти як містичного (бачення Знаків Долі, оволодіння Мовою Світу), так і суто прагматичного змісту (починаючи від «профорієнтаційних» порад на прикладі вибору головного героя, який відмовився від кар’єри священика, як йому пропонували батьки, на користь свого бажання мандрувати, та закінчуючи правилами поведінки в екстремальних ситуаціях — під загрозою смерті чи без копійки в кишені). Недарма в критичній літературі дуже часто зустрічається іронічне порівняння творів Коельо з посібниками з аутотренінгу та самовдосконаленню на зразок «Як за три дні стати багатим, придбати надійних друзів і покращити своє здоров’я».
Зрозуміло, що ці «прозріння» саме так і сприймаються юними читачами, адже в молоді літа хочеться однозначних рецептів щастя. Сам Коельо з подивом признає, що його «Алхімік» користується неймовірним успіхом у 12-літніх підлітків: «Може, вони плутають мене з Гаррі Поттером?»
Але приголомшує успіх «Алхіміка» у дорослих читачів. Адже думки Коельо досить не оригінальні: сам письменник заявляв неодноразово, що хоче передати своїм сучасникам ідеї з віковічної скарбниці мудрості. У всіх своїх творах він продовжує бути не стільки письменником, скільки духовним наставником, який завжди знає, що таке добре, а що погано; як влучно відмічає Н. Константинова, «після прочитання декількох книг [Коельо] створюється ефект «дежа вю», що тільки посилюється під час знайомства з кожним новим твором». Може, справа в тому, що не всі читачі знайомі зі світовою духовною спадщиною, тому багато з них настанови Коельо сприймає як прозріння?
«Алхімік» переповнений ремінісценціями з християнських та ісламських релігійних повчань; він поєднує різні філософські теорії: емпіризм, який передбачає досвід як метод пізнання, зі східним вченням про недіяння. «Є тільки один шлях осягнення [Свого призначення на Землі] — діяти», — навчає Алхімік Сантьяго. А Торгівець кришталем сповідує інший принцип: багато років він мріє про паломництво до Мекки, але так і не зважується на нього, бо розуміє, що ніяких кардинальних змін після цього в його житті не відбудеться, а «коли мрія стане дійсністю, ні для чого буде жити на світі». Сантьяго, який досягає мети, своєю долею стверджує, що прагнути до здійснення своєї мрії треба. Як влучно зауважує М. Огарєв, «філософія «Алхіміка» прекрасно вписується в так звану «американську систему цінностей» і «американську мрію» — «зроби себе сам, незважаючи ні на що».
Описуючи кохання Сантьяго, Коельо використовує східні легенди та поезію, і в той же час «Алхімік» — це витончений парафраз на тему «Маленького принца»: це кохання без володіння, любов-відповідальність. Кохана вівчаря Фатіма пояснює: «Пустеля забирає наших чоловіків і не завжди вертає. Ми знаємо це, і ми до цього звикли. Хоч вони не вертаються, але вони завжди з нами: вони хмари, які не проливаються дощем, звірі, що ховаються між камінням, вода, котру, як милість, дарує нам земля. Вони стають частиною всього... Вони вливаються в Душу Світу... Я — жінка пустелі і пишаюсь цим. Я хочу, щоб і мій чоловік був вільним, як вітер, що гонить пісок. Я хочу, щоб і він був невіддільним від хмар, звірів і води».
Пам’ятаєте казку А. де Сент-Екзюпері: «Коли любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, добре вночі дивитися в небо. Всі зірки розквітають... Ти подивишся вночі на небо, адже там буде така зірка, де я живу, де я сміюсь, — і ти почуєш, що всі зірки сміються».
Але хоч Коельо і використовує постмодерністський прийом інтертекстуальності, в повісті зовсім немає постмодерністської гри, немає таємності, багатьох рівнів смислу. Мабуть, Коельо можна звинуватити у цій надмірній простоті, хоча знайдуться і прихильники такого стилю. Адже жанр притчі і передбачає нескладність сюжету, який втілює висновки повчальні для всіх. Як припускає К. Родик, секрет успіху книг Коельо якраз в тому, «що читачі втомилися від нескінченної — хай часом і приголомшуюче блискучої — постмодерністської гри в брязкальця. Прагнеться стрімкої притчі з темно-прозорими глибинами інтуїції — «несподіваного занурення душі у світовий потік життя»... Причина бестселерної популярності «Алхіміка» — у цивілізаційній втомі».
Отже, найвідоміші притчі XX ст. — «Чайка Джонатан Лівінгстон» Р. Баха і «Алхімік» П. Коельо схожі своєю основною рисою: це алегорично-філософські повісті про призначення людського життя. Недарма і символи та ідеали цих творів дещо схожі. Небо в «Чайці...» і пустеля в «Алхіміку» символізують природну стихію з безмежною силою, мудрістю, вічністю, але й небезпекою для людини. Скільки мужності, впевненості, сили розуму треба відкрити та виховати в собі шляхом духовного самовдосконалення, щоб перебороти свою слабкість та опір стихії і ствердити своє високе призначення на Землі!
Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – № 2. – С. 7-10.
Твори
Критика
- Категорії «образ» і «образність» на матеріалі притчі Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лінгвістон»
- Літературознавчі та лінгвістичні проблеми перекладу повісті-притчі Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» українською мовою
- «Ти бачиш, хід віків – то наче притча...» (Жанр філософської притчі в творчості Річарда Баха і Пауло Коельо)
Поділитися