Проблеми наукознавства у творчій практиці Івана Франка

Наукознавство як комплексна наука про науку почало активно розвиватися тільки у другій половині XIX ст., передусім у США. Посилена увага до проблем наукознавства найбільше була викликана відчутним розширенням наукових знань. Серед дослідників наукознавства найпомітніші своїми працями Дж. Бернал, Ф. Голтон та ін.¹ З українських учених найбільший внесок у розроблення проблем наукознавства зробив академік В. Вернадський², плідно працював у цій царині Г. Добров³.

Деякі аспекти наукознавства порушували у своїх працях Л. Фейєрбах і особливо Г.-В.-Ф. Гегель. Основоположним поняттям філософської системи Гегеля є певна універсальна світова духовна субстанція, яку він називав абсолютним духом. Він існує і розвивається згідно з об’єктивними діалектичними законами: переходом кількісних змін в якісні, боротьбою та єдністю протилежностей, запереченням заперечень. Абсолютний дух, вважав Г.-В.-Ф. Гегель, саморозвивається у трьох формах, долаючи відповідно три ступені: мистецтво, релігію та філософію. Якщо в мистецтві абсолютний дух пізнає себе шляхом вільного споглядання, то в релігії — завдяки благовісним уявленням, а у філософії він набуває форми пізнання в поняттях. Філософія завершує розвиток саморозкриття абсолютного духу, що є суперечністю з провідною ідеєю його діалектики — ідеєю історизму, розвитку.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. деякими аспектами наукознавства зацікавився І. Франко.

Першим на діяльність І. Франка як наукознавця звернув увагу в 60-ті роки XX ст. І. Ковалик, який 1968 р. зазначив: «...багатогранна і плодотворна наукова діяльність І. Франка у різних галузях наукових знань (літературознавство, критика, історія, етнографія, фольклористика, соціологія, економіка, мовознавство, музикологія, педагогіка, текстологія, юриспруденція...) наштовхувала Франка на спеціальне висвітлення низки питань, що входять у сферу проблематики науки про науку, тобто наукознавство»⁴.

Майже кожна з галузей наукознавства (філософська і наукова методологія; психологія наукової діяльності; економіка науки; історія науки) виявилась у творчій практиці І. Франка. З 80-х років XIX ст. він керувався думкою, що наука є діалектичною єдністю (монізмом), детермінованою монізмом природи. Ця ідея постала на основі позитивістської філософії, яка вирішально вплинула на все наукове мислення XIX ст. Ще на початках наукової діяльності І. Франко розумів, що наука має системну структуру та передбачає постійний розвиток знань. Його погляди значною мірою близькі до тверджень В. Вернадського, який у статті «Думки про сучасне значення історичних знань» зауважував, що справжнє «історичне вивчення є єдиною можливістю їх (матеріалів науки. — М. Г.) швидкого проникнення в наукову думку і єдиною формою критичної оцінки, яка дає змогу вирізнити цінне і постійне в обширному матеріалі цього роду, що його створює людська думка»⁵.

Свого часу І. Франко теж зазначав, що вивчення історії науки дає змогу з вершини сучасного знання розкривати у визначених у попередні періоди фактах, у давно висловлених ідеях нові аспекти, які раніше не привертали до себе уваги, і цим сприяти розвиткові сучасної науки.

У поглядах І. Франка на наукознавство вирішальне значення мав його світогляд — «складна філософська система», яку можна назвати «франкізм» (І. Денисюк). Щодо цього дискусійною видається думка історика Я. Грицака, висловлена у монографії «Пророк у своїй Вітчизні»: «Намагання “систематизувати” Франка відображають радше агіографічну тенденцію в найновішому франкознавстві, ніж автентичний спосіб франкового мислення»⁶. У науковому і творчому надбанні І. Франка є достатньо фактів, які дають підстави стверджувати про системність його поглядів на світ і науку.

Однією з пріоритетних галузей наукознавства є філософська методологія, завдання якої полягає у розкритті філософських основ в історії розвитку наукового мислення. До неї належить і логіка науки, зміст якої становлять проблеми структури науки, зміни в процесі пізнання характеру відношень між теорією і методом, проблеми класифікації наук, співвідношення історичного і логічного в розвитку науки, проблеми наукових відкриттів, гіпотези, методи, докази тощо⁷.

Ще у 80-ті роки XIX ст. І. Франко стверджував, що розвиток наукових знань є діалектичним. Актуальним для нього було розкрити суперечності в розвитку науки, що виявляються між фактами і теорією, між певним випадком і узагальненням, між новою і старою теорією тощо. Логіка науки має своїм завданням систематизувати і розвивати надійні та ефективні засоби наукового мислення.

На ранніх етапах І. Франко найважливішою в наукознавстві вважав історію науки, а в ній — винайдення письма. Адже, за його словами, письмо допомагає людині здобувати щоразу більші знання, підпорядковуючи собі сили природи, використовуючи їх для свого блага, а також прискорює «поділ людей на класи, віддаючи в руки одних виключно тяжку механічну працю, необхідну для підтримання власного життя, а також непрацюючих класів»⁸. Цей поділ «прискорив винайдення письма, але не породив його; розподіл існував уже давніше, а причини його слід шукати в найдавніших часах, коли людина змушена була боротися за своє існування тільки фізичною силою, коли, борючись, не розрізняла чи бореться зі звіром, чи з людиною»⁹. Для І. Франка кожна справжня наука, а не шарлатанство, має спиратися на міцний фундамент фактів, спостережень, узятих із зовнішнього світу. Поділ праці на фізичну і розумову вів до технічних удосконалень знарядь праці та нових відкриттів у сфері думки. «Зрозуміло, той поділ праці (крім благотворних впливів на поступ) мав також, у вужчих межах, поганий наслідок — а саме: породив у класі, працюючому розумово, певне фальшиве почуття своєї вищості над класом, що працює фізично; збудив у ньому погорду до фізичної праці, підірвав її власні сили і її власну моральність — наслідки, над усуненням яких працює історія новіших століть»¹⁰.

У статті «Наука і її взаємини з працюючими класами» (1878) І. Франко, наголошуючи на нероздільності і нерозривності наукового знання, зазначав: «Коли ж говоримо про поділ наук, то тим аж ніяк не хочемо сказати, що наука справді розпадалася на окремі частини, які не мають між собою нічого спільного. Навпаки, від порухів найменшої пилинки, найдрібнішої піщинки до найскладніших і найважчих досліджень людської думки — все становить в ній єдину цілість, одне тіло; все підлягає однаковим законам. Говорячи про поділ науки, виражаємо швидше наше невміння, слабкість наших відчуттів, які не можуть обійняти всього велетенського матеріалу, всього нескінченного зв’язку сил, діянь, впливів»¹¹.

Системність наукового знання не суперечить його поділу на галузі і розділи: фізичні (природничі) та антропологічні (людинознавчі). Теологічні науки — окрема галузь, якою мають займатися теологи. Фізичні та антропологічні науки становлять «єдиний нерозривний ланцюг, одну цілість, бо людина також є витвором природи, а все, що вона зробила, і що може бути зроблене тільки на підставі вроджених сил»¹².

Природничі науки нагромаджують матеріал, тобто описують рослини, що ростуть на Землі (ботаніка), і звірів, які її заселяють (зоологія), вивчають їхню будову (анатомія), їхні життєві ознаки і спосіб життя (фізіологія), і нарешті, час і спосіб їх появи на Землі.

Антропологічні науки, на думку І. Франка, є складнішими. Вони осмислюють велику складність людських стосунків, значну кількість причин і наслідків, що переплітаються між собою і породжують щоразу нові причини та наслідки, які є складними для розв’язання не тільки простому розумові, а й вченим і мислячим людям. У цій класифікації наук Франко послуговувався ідеями позитивістської філософії, яка у кожному випадку намагається знайти причину й осмислити її наслідки.

Такі позитивістські думки наявні у праці І. Франка «Мислі о еволюції в історії людськості» (1881), в якій він осмислює теорію Ч. Дарвіна. У ній І. Франко переконував у неможливості перенесення біологічних законів на життя суспільства, заперечив думку про тяглість і прямолінійність розвитку, розрізняючи при цьому поняття «поступ наперед» та «поступ назад». Нормою вважав лише «поступ наперед», а «поступ назад» — «проявою пізнішою і хворобливою»¹³.

Вступом до антропологічних наук І. Франко вважав логіку як науку мислення. «Людина, щоб бути справжньою людиною, мусить мислити, а логіка вкладає людське мислення в певні форми. Вона не задумується над змістом, над тим, про що людина мислить, а зважає лише на те, як людина мислить, з яких елементів складається її мислення і чи правильно вона користується цими елементами. Отже, логіка, як і математика, є наукою формальною по відношенню до інших антропологічних наук і найбільш відособленою і найпростішою»¹⁴.

У статті «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва» (1882), І. Франко стверджував, що в науковій праці важливого значення набуває науковий метод дослідження. З усіх загальнонаукових методів найважливішу роль відводив індуктивному, особливо у популяризації наукових знань. При цьому визнавав ефективність і доцільність використання історичного, порівняльно-історичного та інших загальнонаукових методів, стверджуючи про комплексне застосування їх залежно від галузі науки, природи об’єкта наукового дослідження. Багато уваги він приділяв гуманітарній науці, зокрема народознавству.

На той час у літературознавстві та народознавстві широко використовували міграційну теорію. «Творцями цієї школи були історики літератури: Дунлоп, Лібрехт, Луазлор-Делоньшамп і лінгвісти, як, наприклад, Бенфей. їх виступ був спочатку реакцією проти однобічних висновків символістів і метеорологістів зі школи Грімма і Крейцера. Аж ніяк не відмовляючи їм повного права на існування, підкреслювалось, що в деяких галузях народознавства, зокрема тих, які стосуються більше літературної творчості, ніж сфери вірувань і інституцій, символічні і солярно-метеорологічні теорії не мають права на існування; і що твори ті (пісні, казки, оповідання, байки тваринні і т. п.) належить студіювати в безпосередньому зв’язку з іншими літературними творами за допомогою порівняльно-літературного методу»¹⁵.

Тому порівняльно-історичний метод дослідження, досить важливий у народознавчих та літературознавчих студіях, не завжди придатний для інших гуманітарних наук. Найґрунтовніше з усіх наукових методів дослідження І. Франко розробив літературознавчі. При цьому міфологічну, культурно-історичну, біографічну, порівняльно-історичну школи в літературознавстві він розглядав на тлі тогочасного гуманітарного наукового мислення.

Одна з проблем наукознавства — наукова прогностика, яку можна розглядати як багатоваріантну гіпотезу, що визначає концепцію наукового розвитку. У більшості гуманітарних наук, передусім у літературознавстві, І. Франко передбачив перспективи їх розвитку. Прогностична діяльність І. Франка виявилась у діяльності Товариства ім. Шевченка, трансформованого 1893 р. в наукове. Три його секції (історико-філософська, філологічна та математично-природничо-лікарська) можна розглядати як прообраз Академії наук. Ця структура товариства, на думку І. Франка, який очолював його філологічну секцію, найкраще відповідала основним напрямам наукової праці. «Десять найкращих літ життя (1898—1907) віддав він цілковито праці для української літератури й науки, і найцінніші його праці й твори постали власне в тім часі. Та не тільки він сам працював у Товаристві, але й притягав інших, подавав ініціативу до праць, кермував ними»¹⁶.

Структура філологічної секції, її видавнича діяльність, напрями наукових досліджень з літературознавства, мовознавства, фольклористики, етнографії, філософії, психології, соціології стали основою діяльності інститутів Всеукраїнської академії наук у Києві 1918 р. У працях із методології літературознавства («План викладів літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», «Етнологія та історія літератури», «Задачі і метод історії літератури», «Теорія і розвій літератури») не тільки зроблено аналіз тогочасного літературознавства, а й оглянуто перспективи розвитку літературознавчих студій. Такий прогностичний характер мають наукові праці І. Франка з проблем розвитку української фольклористики та інших гуманітарних наук.

Він завжди переймався і проблемами психології як науки, що «розбирає всі духовні функції людини, але не формально, як логіка, а приймаючи до уваги їх зміст, причини, процес і наслідок. Тому психологія дає найбільше матеріалу і найбільше вказівок педагогіці, тобто науці про виховання людей»¹⁷. Передусім його цікавила психологія художньої творчості.

У трактаті «Із секретів поетичної творчості» він обґрунтував основні етапи художнього творення:

1) враження зовнішнього світу;

2) потоплення вражень зовнішнього світу в підсвідомості;

3) збудження внаслідок певних збудників (асоціацій) давно забутих вражень;

4) творчий пошук якогось ходу в мистецькому творі;

5) допрацювання;

6) свідома обробка композиції твору;

7) самостійне життя твору, не пов’язане з особою творця.

Ці етапи художнього творення подібні до основних етапів наукового творення. Близький до такого розуміння канадський дослідник угорського походження Г. Сельє, який намагається поставити знак рівності між психологією наукового і художнього творення.

Отже, проблеми наукознавства, які у світовій гуманітарній науці значно розвинулися в другій половині XX ст., в українській науці започаткував І. Франко. У його філософських, літературознавчих, фольклористичних, мовознавчих працях було порушено наукознавчі проблеми, ґрунтовним вивченням яких займалися видатні дослідники науки про науку XX ст.

¹ Наука о науке / Пер. с англ.; Под общ. редакцией В. Н. Столетова. — М.: Прогресе, 1966.

² Вернадский В. Мысли о современном значении исторических знаний. — Л.: Изд. АН СССР, 1927.

³ Добров Г. Очерки истории и теории развития науки. — М.: Наука, 1969.

⁴ Ковалик І. Питання наукознавства у працях І. Франка // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали. — 1968. — Вип. 3. — С. 33.

⁵ Вернадский В. Мысли о современном значении исторических знаний. — Л.: Изд. АН СССР, 1927. — С. 17.

⁶ Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. І. Франко та його спільнота. — К.: Критика, 2006. — С. 221.

⁷ Микулинский С., Родный Н. Наука как предмет специального исследования // Вопросы философии, 1966. — № 5. — С. 27.

⁸ Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами. — Т. 45. — С. 27.

⁹ Там само. — С. 27.

¹⁰ Там само. — С. 28.

¹¹ Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами. — Т. 45. — С. 34.

¹² Там само. — С. 35.

¹³ Франко І. Мислі о еволюції в історії людськості. — Т. 45. — С. 117—118.

¹⁴ Франко І. Наука і її взаємини з працюючими класами. — Т. 45. — С. 38.

¹⁵ Франко І. Найновіші напрями у народознавстві. — Т. 45. — С. 263.

¹⁶ Гнатюк В. Наукове товариство імени Шевченка у Львові. — Мюнхен—Париж, 1984. — С. 56.

¹⁷ Франко І. Наука і ЇЇ взаємини з працюючими класами. — Т. 45. — С. 38—39.