Філологічна школа в літературознавстві та Іван Франко
У надрах культурно-історичного літературознавства зароджувалися нові явища, які пізніше стали основою філологічного методу. Після виступу В. Шерера, професора германістики в університетах Відня, Страсбурга, Берліна, «виник довготривалий зв’язок історії літератури з філологією. Це вимагало точного окреслення предмета досліджень. Уже не дії і не психологія народу мали стати метою історико-літературних студій. Тексти набували наукової автономії, як у філології, основними завданнями дослідника були реконструкція, опис і пояснення твору»1.
У слов’янському світі принципи філологічного літературознавства були пов’язані з психолінгвістичною концепцією літератури О. Потебні, яку І. Франко добре знав, як і новітні принципи філологічного літературознавства. Українське літературознавство засвоювало принципи філологічного коментування літературних творів двома шляхами:
1) під впливом ідей віденської славістичної школи (Ф. Міклошич, В. Ягич), які активно впроваджував у літературознавчу та науково-педагогічну практику професор Чернівецького університету С. Смаль-Стоцький;
2) під впливом професора Санкт-Петербурзького та Київського університетів В. Перетца. На початку XX ст. він вів у Києві семінар, на засіданнях якого розглядали філологічні аспекти творів давньої української літератури. Принципи філологічного коментування літературних творів стали основними у майбутніх джерелознавчих студіях учасників цього семінару: М. Гудзія, С. Маслова, Є. Тимченка, І. Огієнка, О. Дорошкевича, М. Зерова та ін.
Філологічний метод коментування літературних творів своїми принципами відрізнявся від культурно-історичного літературознавства. І. Тен рідко досліджував структуру та художні особливості літературного твору. Культурно-історичний контекст вважався для його аналізу найважливішим, а структура твору, його форма не мали принципового значення. Пов’язавши історію літератури з філологією, В. Шерер вимагав дещо іншого підходу до предмета досліджень. Студіювання літературних пам’яток, визначення часових і причинних зв’язків між ними, дослідження мовних питань доповнювалися вивченням стану духу і звичаїв. Зокрема, у праці В. Шерера «Історія німецької літератури» (1879—1883), крім уваги до культурно-історичного контексту літературних творів, автор зосередився на їх мовному оформленні. У такий спосіб було відновлено античну традицію зв’язку «історії літератури з філологією, ще як критика тексту мала давні корені, продовжені в епоху Ренесансу і Просвітництва»2.
Філологічний метод у літературознавстві в Україні передусім пов’язаний з діяльністю українського філолога С. Смаль-Стоцького. Увага до проблем етногенезу слов’янських народів, вивчення їхніх мовних особливостей наштовхнули його на думку про спільне походження білих і чорних хорватів. У своїх наукових працях, як і в лекціях для студентів, С. Смаль-Стоцький дотримувався філологічного коментування літературних творів, дбаючи про докладну і всебічну інтерпретацію художнього тексту. «Твір роз’яснювався філологічною методою з погляду речевого, історично-літературного, граматичного і т. д., де кожне слово мало свою вагу, де кожне речення, й саме для себе, і у сполуці з иншими, діставало своє освітлення, де кожний образ мусів ставати ясний. Сам добрий декламатор, проф. Стоцький звертав увагу на відповідне відчитування самого твору, причому не мистецтво виголошення мало з читання виходити, а — повне його зрозуміння»3.
Теорію внутрішньої інтерпретації художнього твору, на якій ґрунтувався філологічний метод у літературознавстві, С. Смаль-Стоцький розкрив у праці «Характеристика літературної діяльності Івана Франка» (1913). Визначальним при розгляді С. Смаль-Стоцьким творчості І. Франка, який почав свою літературну діяльність у той час, «коли питання життя чи загибелі української нації поставлено було як ніколи гостро», стало його значення для національної історії.
Розмови про космополітизм і заперечення національного С. Смаль-Стоцький вважав прикриттям панівного націоналізму.
На першому етапі творчості авторитетом для І. Франка був М. Драгоманов. Саме під його впливом молодь почала порушувати «страшні питання» про дарвінізм, про авторитет, про нові порядки в житті, про обов’язки людей перед людьми, що, у свою чергу, викликало клекіт боротьби, гомін все нових кличів та нових конфліктів. На думку С. Смаль-Стоцького, під впливом таких обставин І. Франко не тільки займався письменством для заспокоєння хвилевих поривів, для насолоди життям, а й всього себе віддав служінню національним інтересам. Прагнучи зробити якнайбільше, «він кидався на всі боки, заповнював прогалини, латав, піднімав повалини, валив те, що поставлене не до ладу, будував нове, шукав способів підняти до роботи більше рук. Велика сила от так розбилась на дрібні окрушки. Така доля усіх людей перехідних епох, пори “тяжкого перелому”, в якій Франкові приходилося працювати»4.
Найбільшою його заслугою С. Смаль-Стоцький вважав те, що він європеїзував українську літературу: «Щонайкращі квітки, які лиш де-небудь у світі зглянуло його бистре око, пересаджував він зараз на нашbлітературний і культурний пустир то чудовими перекладами з усіх світових літератур, то умілим нащепленням нових літературних напрямків, нових форм нового духа на наших простеньких дичках. Із некультурного пустиру під його умілою, дбалою і старанною рукою зробився на наших таки очах чудовий парк. Франко — це європеєць в нашій літературі»5.
Складну і неоднозначну проблему соціалістичних переконань І. Франка у 70-ті роки XIX ст. С. Смаль-Стоцький аналізував на основі самохарактеристики. Посилаючись на передмову І. Франка до збірки «Мій Ізмарагд», С. Смаль-Стоцький слушно стверджував, що він сміливо ніс свій стяг щиро людського соціалізму, опертий на етичне гуманне виховання мас і на загальне поширення освіти, науки, людської та національної свободи.
На основі «внутрішньої інтерпретації» поезій С. Смаль-Стоцький дійшов висновку, що І. Франко першим серед українських авторів зумів прочитати душу галицької інтелігенції. «У нього в перший раз зовсім ясно виступає также український народ вже як нація з своїми політичними, економічними і культурними інтересами та ідеалами»6. Характеризуючи поему «Мойсей», звернув увагу на моральне оновлення народу, втілене в болісному процесі самоочищення. Подав він декілька прикладів із поеми, де показано нещадну боротьбу Мойсея, оточеного недружелюбцями. Для С. Смаль-Стоцького як літературознавця, тонкого знавця людської душі важливою була і внутрішня боротьба І. Франка, його критицизм і скептицизм, коли він заглядав у власну душу. С. Смаль-Стоцький вважав, що, промовляючи від щирого серця, І. Франко підносився на найвищий щабель своєї поетичної творчості.
Філологічне вивчення світового контексту поем І. Франка наштовхнуло С. Смаль-Стоцького на думку, що поеми «Іван Вишенський», «Смерть Каїна», «Похорон» і «Мойсей», порушуючи загальнолюдські проблеми, долучають до світової духовної скарбниці український матеріал. У них поет «знесилений журбою, роздертий сумнівами, битий стидом, з почуттям цілковитої безвідрадної самоти і сирітства духового, зі зраненим серцем, зневірившись уже навіть на хвильку, по страшній внутрішній боротьбі, по великих душевних муках все-таки приходить в рівновагу»7. Втілення національного ідеалу українського народу С. Смаль-Стоцький побачив у поемі «Мойсей», у якій зображено болісний процес самоочищення, моральне оновлення народу.
Поеми «Поєдинок» та «Похорон» дають дослідникові матеріал для детального аналізу причин, характеру бунту і зради. Оскільки бунт і зрада є символом брутальних сил, С. Смаль-Стоцький вбачав на переконання І. Франка, що
Тілько праця головою
Перемогу всю нам дасть!
Аналізуючи поему «Мойсей», він наголосив, що І. Франко дав глибокопсихологічний, по-мистецьки викінчений, високопоетичний синтез усіх своїх тяжких дум.
На основі інтерпретації творчості І. Франка С. Смаль-Стоцький проаналізував його боротьбу з оточенням і собою. Однак це не вберегло С. Смаль-Стоцького від звинувачень його як професора Чернівецького університету і як краєвого віце-президента Буковини за те, що видатному вченому І. Франкові Чернівецький університет відмовив у габілітації на доцента української мови і літератури.
Якщо на початку творчості І. Франко більше уваги приділяв матеріалістичним концепціям, то у пізніших творах, зокрема в поемах, він над матерією підносив дух. Це виявилося насамперед у філологічному аналізі С. Смаль-Стоцьким поеми «Мойсей», де І. Франко дав також відповідь на своє Nie kocham Rusinuw, nawet Rusi naszej nie kocham»8. Він не любив русинів — «ту расу без гарту і сили волі, так мало спосібну до політичного життя на власнім сміттю, а таку плідну в усяких перевертнів..., він не любив Руси за те, що так мало в історії Руси прикладів правдивого громадянського духа, правдивого пожертвовання, правдивої любови»9. На думку С. Смаль-Стоцького, жалом критицизму та скептицизму досягнув І. Франко святого чуття любові. Це жало веде його до того, що він думає і говорить наперекір. І це було характерною ознакою його вдачі.
За спостереженням С. Смаль-Стоцького, через специфіку свого поетичного таланту І. Франко обдарував літературу найщирішими, найгарнішими перлами свого чуття, хоч усе-таки розум у нього переважав над чуттям. Він сильний розумом, що аналізує кожне чуття і дає філософічні синтези. Витоки його таланту С. Смаль-Стоцький вбачав не в шкільній та університетській освіті, а у незвичайній працьовитості та природному таланті, які зробили його вчителем народу.
Акцентував С. Смаль-Стоцький і на ролі І. Франка у розвитку української літературної мови. «Без пересади можна сказати, що наша теперішня літературна мова — се мова Франка. У нього вірш повний мелодійності, грації, проза відзначається високим поетичним летом, а форма найріжніша, блискуча»10.
Праця С. Смаль-Стоцького про І. Франка яскраво представила особливості філологічного підходу в аналізі літературного твору, засвідчила новий етап у розвитку франкознавства. Традиції філологічного коментування літературних творів продовжили у 20-ті роки XX ст. М. Зеров, П. Филипович та інші неокласики. Специфіку філологічного підходу при аналізі творчості І. Франка зауважив свого часу М. Возняк, який, згадуючи ювілейний виклад С. Смаль-Стоцького про І. Франка, наголошував, що це не тільки «реферат ученого професора, а головно з уст довголітнього свідка й навіть товариша праці, якому мимовільно в першій мірі впадають в очі спостереження, думки й ідеї, созвучні власній душі, власним змаганням і меті власного життя»11.
Філологічний метод у літературознавстві в Україні мав свої особливості, виразником яких була київська школа філології, яку культивував В. Перетц. Однак якщо С. Смаль-Стоцький зосереджувався на практичній реалізації філологічного методу в літературі, то В. Перетц теоретично обґрунтував його на початку XX ст. у книзі «Из лекций по методологии истории русской литературы». Найважливіші ознаки цього методу В. Перетц убачав у тому, що «історик літератури не може обмежуватися при дослідженні тією пам’яткою, яка у нього є під руками, не ставлячи питання про її склад і походження, тобто про її джерела. Не завжди ці джерела цілком зрозумілі. Для історика літератури важливо шляхом вивчення списків не тільки встановити архетип пам’ятки, але, проробивши зворотній шлях, порівнюючи архетип з редакціями, що вийшли з неї, — визначити долю пам’ятки залежно від змінених смаків і літературних зацікавлень середовища, в якому він перебував і піддавався новим обробкам»12.
Прихильники філологічного методу, на думку В. Перетца, інтерпретуючи літературний твір, на перше місце ставлять знання мови та її історії, розуміння не тільки букви, а й духу її — різноманітні спеціальні значення і відтінки мови відповідної епохи і місця, особливе значення зворотів, технічних назв, утворених у зв’язку з поглядами і звичаями часу і місця. «Для правильного розуміння смислу треба зважати на особливості мови, поглядів автора: беруться до уваги коло знань, рівень освіти тієї епохи і того середовища, до котрих належить пам’ятка»13.
У працях В. Перетца І. Франко побачив уміння зіставити давні тексти із сучасною літературою і фольклором. У рецензії на розвідку В. Перетца «Историко-литературные исследования и материалы» (1900) І. Франко зазначав, що автор дослідження, «заглиблюючись у минуле, натрапив там на велику силу давніх віршованих творів і, придивляючись їм, дійшов до погляду, що в тих пробах давніх письменників треба шукати основи для сучасної народної пісні, що “простонародное в массе случаев первоначально было продуктом творчества более культурних высших классов” —значить і для сучасної народної української і великоруської пісні “источником является старинная виршевая литература, зародившаяся на юго-западе России, вероятно, уже в половине XIV ст.”14. Значення праць В. Перетца, на думку І. Франка, в тому, що вони допомагають зрозуміти, як із «дерев’яних незугарних творів» виникли такі «чудові, граціозні та високопоетичні перли», якими стали українські народні пісні.
Увага до суто філологічного контексту — основна особливість філологічної школи у літературознавстві. Важливого значення її представники надавали проблемі сприймання літературного твору. В історико-літературних працях І. Франко порушував її ще у 80-ті роки XIX ст. Ідеї філологічного літературознавства виявились у літературознавчих працях І. Франка під впливом В. Ягича та С. Смаль-Стоцького.
Ще у статті «Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах» І. Франко дошукувався причини нехоті гімназистів, широкої громадськості Галичини до руської (української) літератури, незначної кількості вчителів, які працювали над українською літературою і наукою. Відсутність серйозного філологічного коментування літературних творів у школах Галичини зумовлювала не тільки поверхове ознайомлення з літературою, а й небажання вивчати українські художні тексти. Погане планування і неякісне викладання творів літератури у школах призводило до того, що «молодь не виносить з них ані знання того, що досі зроблено у нас на ниві літературній, ані — що за тим слідує — замилування для своєї рідної літератури. Зате учителі польської літератури, між котрими лучаються загорілі патріоти, впоюють часто ученикам аж надто багато сліпого безкритичного замилування до літератури польської і перетягають їх свідомо чи несвідомо в ряди тої і без того вже багатшої літератури»15.
Проблема рецепції художнього твору як одна з найважливіших у літературознавстві була актуальною і для І. Франка. Адже низький естетичний смак читачів може зумовити фальшиве сприймання літературного твору, навіть вивищення творів, які важко назвати художніми. Особливо актуальною ця проблема постала в останній період життя І. Франка. Після хвороби 1908 р. він уже не міг створити у літературознавстві рівноцінного тому, що написав раніше. Хоч і в деяких його працях, створених після 1908 р., простежуються блиск думки, тонке художнє чуття. Для нього як дослідника було особливо важливим сприйняття усного мовлення, яке, на відміну від слова писаного, функціонує у комунікативному акті «автор — слухач». Проблему сприймання літературних творів через усне слово І. Франко розглянув у праці «Про друковане і живе слово» (1911). У цей період (після 1908 р.) його часто запрошували для читання поеми «Мойсей» перед аудиторією у Львові, Тернополі, Станіславові, Коломиї, Стрию та інших містах. Тому проблема рецепції усного слова постала перед ним особливо актуально.
Як стверджував І. Франко, лектори або автори помиляються в доборі твору, призначеного для читання. Він наголошував, що немає нічого легшого, як знудити публіку чи занадто розтягненим та неясним описом, чи то довгою та банальною розмовою, чи то слабким, психологічно неясним, переоповіданням подій. Однак на специфіку прилюдного читання художніх творів, яке стало особливо популярним наприкінці XIX — на початку XX ст. в Західній Україні, українське літературознавство майже не звертало уваги. На основі власного досвіду І. Франко зробив кілька важливих висновків щодо рецепції усного художнього твору.
Декламатор, намагаючись надати за допомогою голосу та міміки артистичної експресії (художнього вислову), викликає сильне естетичне враження у слухача. Однак читець як ланка у передаванні інформації, маючи слабкі артистичне почуття й естетичний смак, втрачає за зовнішньою формою декламації зміст та основну ідею твору. «Коли ж додати до того таку вправність найбільшої часті освічених людей нашого часу, привиклих до тихого та швидкого читання газет та часописів, у голосному та виразному читанні друкованого слова, тоді зрозуміємо, що добре відчитання добре дібраного твору може мати не мале значення і дати добірній публіці слухачів таке естетичне вдоволення, якого не дасть тихе та швидке читання того самого твору»16.
Посилаючись на власний досвід, І. Франко писав, що читання перед польською публікою казки «Без праці» та «Поеми про білу сорочку» викликали у неї приємне естетичне враження, «незакаламучене ні одним фальшивим тоном». Тому І. Франко, торкаючись рецепції художнього твору, зазначав: «Найважнішою прикметою таких прилюдних відчитів, чи то літературних, чи також популярно-наукових, повинна бути, крім доброго самого змісту, який би давав можливість слухачам добре відчитувати ряди слухових вражень і викликані ними уяви фантазії, через що одиноко осягається найвища мета такого відчиту — дати публіці можність пережити те, що представлено у творі»17. Йдеться про актуалізацію тексту автора, який передається читачеві через декламатора. Цю проблему пізніше розробляли герменевтична школа і школа рецептивної естетики.
Елементи культурно-історичних дослідів та філологічного способу трактування художнього твору наявні і в листуванні І. Франка з В. Ягичем. Зокрема, у листі від 29 вересня 1905 року І. Франко повідомив В. Ягича про те, що Ольга Кобилянська — «дитя “зеленої” Буковини, тієї культурно-територіальної області, де на ґрунті місцевої румунсько-української культурної відсталості прищеплюються деякими принагідними мандрівниками найбільш модерні способи мислення і вислову думки, але тільки в окремих випадках вони дають справді оригінальні і здорові квіти та плоди»18.
І. Франко відзначав особливий успіх творів Ольги Кобилянської як малих, так і великих жанрів після їх перекладів німецькою мовою. «Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман “Земля”, надрукований 1902 року в “Літературно-науковому вістнику”. У ньому Кобилянська справді найповніше виявила риси свого таланту, але, на мою думку, досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару»19.
Австрійський літературознавець С. Сімонек, характеризуючи відносини І. Франка з літературним угрупованням «Молода муза», керувався поняттям «літературна зона» Т. Бляйхера, який розглядав великі міста як фокуси культурного центру. С. Сімонек наголосив слідом за М. Храпченком на відкритості літературної системи поряд з її можливостями поділу на гнучкі ієрархічні утворення20. Він досліджував літературну систему з усіма її субсистемами, що містить максимум літературного процесу і мінімум структури тексту з його прототекстами, або текстами-кодами (за Проппом), генотипами, а також субтекстами, чи фенотипами, і текстами-програмами. Відповідно до цього розглядав Франкову теорію модернізму як полісистему І. Евена-Зонара в мініатюрі стосовно зовнішніх і внутрішніх «дзеркал», «пірамід». Подібно до того, як «втягування» галицької літературної системи відбувалося за принципом взаємовідштовхування субсистемних контекстів (західноукраїнського, загальноукраїнського, австрійського, польського) на шляху до виокремлення центральноєвропейської надсистеми, так само функціонує і модель Франкового модернізму.
С. Сімонек вважав, що «галицька літературна система, в якій поряд з українською беруть участь ще й польська німецькомовна та єврейська літератури, в цьому розмаїтті немовби en miniature21 наслідує центральноєвропейську літературну систему, що охоплює паралельну багатоманітність таких самих за обсягом і структурою літератур. Однак при цьому не можна не зауважити, що в Галичині в жодному разі не була можливою вільна гра культурних сил, а польська шляхта і німецькомовне чиновництво протистояли українському селянству, з якого тільки в другій половині XIX ст. сформувався тонкий прошарок міської буржуазії та інтелігенції, що став найважливішим носієм національного духу»22.
Відображенням цієї моделі є творчість поетів «Молодої музи», яка «проходить крізь призму польської літературної школи, що ніби “фільтрує” у собі (передусім за допомогою Відня) амплітудні поштовхи з французького модернізму, які сягають російського символізму»23
У літературно-критичних статтях і в листуванні з видатними філологами свого часу І. Франко успішно поєднував різні способи аналізу твору, використовуючи передусім принципи культурно-історичного та філологічного методів. Певний літературний твір, як і літературний процес загалом, він тлумачив залежно від об’єкта дослідження, значення твору, його впливу на читача. Методологічний досвід І. Франка зумовив розвиток української науки про літературу. Наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. теоретичні засади І. Франка-літературознавця стали визначальними для літературного процесу в Україні.
Проблеми методології літературознавства — визначальні у працях І. Франка «Теорія і розвій історії літератури» (вступна стаття до його «Історії української літератури»), «Задачі і метод історії літератури», «Етнологія та історія літератури», «План викладів історії літератури руської. Спеціальні курси. Мотиви», «Із секретів поетичної творчості» та ін. Кожна з них є конкретним етапом у теоретичному осмисленні досвіду світового та європейського літературознавств.
Діяльність І. Франка-літературознавця та літературного критика стала поштовхом до опрацювання у 90-ті роки XIX ст. проблем методології літературознавства. Розуміння їх чітко окреслилося в його статті «Етнологія та історія літератури», яка 1894 р. була надрукована у книзі «Пам’ятка з’їзду польських літераторів і журналістів». І. Франко як методолог літературознавства намагався повноцінно враховувати досвід світової літературної історіографії. Він вважав, що в межах одного методу зароджуються передумови для виникнення і становлення наступного, бо літературознавчий процес є безперервним: попередня школа є першим етапом нової у науці про літературу.
Поділитися