10 августа 2018 в 1:41 Іван Котляревський 22

І. Котляревський і Полтавська філія російського біблійного товариства​

Іван Котляревський. Критика. І. Котляревський і Полтавська філія російського біблійного товариства

Т. В. Корнійчук
Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

У статті проаналізовано діяльність І. П. Котляревського на посаді книгохранителя та скарбника Полтавської філії Російського Біблійного товариства; йдеться про І. Котляревського як популяризатора ідей християнської моралі.

Ключові слова та словосполучення: Російське Біблійне товариство, Полтавська філія Російського Біблійного товариства, світогляд письменника.

In article I. P. Kotlyarevsky’s activity on the position of bookkeeper and treasurer of Poltava Branch of the Russian Bible Society is analysed; speech goes about I. Kotlyarevsky as spreader of ideas of Christian moral.

Key words and word-combination: Russian Bible Society, Poltava Branch of the Russian Bible Society, writer’s vision.

Кінець ХVIII – початок ХІХ ст. були ознаменовані масштабними подіями в історії Російської імперії, вони дали новий імпульс релігійному рухові в державі. До цих подій відносяться Велика Французька революція, визвольна війна країн Європи від нашестя Наполеонівської армії, що призвели до виникнення соціально-економічних проблем імперії, фізичного та морального виснаження народу, спустошення державної казни тощо. Пріоритетним напрямком суспільної інтеграції стало так зване «універсальне християнство» в рамках створення релігійних об’єднань, зокрема Російського Біблійного товариства.

Цьогоріч минає двісті років із дня заснування товариства. Однак мусимо визнати, що за такий вельми тривалий період його діяльність вивчена недостатньо, насамперед у сфері функціонування допоміжних відділень.

У цій статті мова йтиме про Полтавську філію Біблійного товариства в контексті діяльності його Петербурзького осередку, зокрема про її активного учасника, книгохранителя та скарбника Івана Петровича Котляревського (1819–1824); йдеться про письменника як популяризатора ідей християнської моралі.

В «Історичному віснику» за 1882 рік [2] містяться спогади міністра духовних справ та народної освіти П. Гетца про зародження намірів в Олександра І щодо відкриття Біблійного товариства в Росії (їх свого часу переклав з німецької мови на російську Є. Карнович). За П. Гетцем, одного дня Олександр І прогулювався вздовж набережної Фонтанки. Пригнічений думками воєнних баталій із Наполеоном, імператор зайшов до О. Голіцина. У робочому кабінеті князя йому до рук потрапила слов’янська Біблія. Він попросив її у господаря почитати. Після ознайомлення з книгою Олександр І здивувався, скільки утіхи й бадьорості може почерпнути з неї людина. А вже 6 грудня 1812 року повідомив послу Британського та Іноземного Біблійного товариства пастору Патерсону план про заснування в Петербурзі аналогічного угрупування.

З. Тітіна, однак, вважає, що П. Гетц та Є. Карнович значно упростили процедуру прийняття імператором рішення про заснування товариства. Цьому, на її думку, передувало тривале знайомство Олександра І з християнським життям Європи та різними містичними вченнями. У своїй праці [5] дослідниця наводить цілий список імен, які прямо чи опосередковано мали вплив на формування релігійних уподобань імператора. Серед них Юнг Штілінг, Юлія Крюденер, Сен-Мартен, моравські брати, англійські квакери тощо.

Якби там не було, а 6 грудня 1812 року Олександр І підписує статут майбутнього Біблійного товариства. Чотирнадцять пунктів документу базувались на ідеї усмирення та заспокоєння народу в руслі християнської моралі. Основними серед них потрібно вважати такі: «… единственный предмет Общества есть способствование к приведению в России в большее употребление Библии, или книг Священного Писания Ветхого и Нового Завета, без всяких на оное примечаний и пояснений» (п. 1); «… единственный предмет Общества есть способствование к приведению в России в большее употребление Библии, или книг Священного Писания Ветхого и Нового Завета, без всяких на оное примечаний и пояснений» (п. 1); «единственное попечение Общества обращается на то, чтобы обитателям Российского государства доставлять Библии, или книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета, на разных языках за самые умеренные цены, а бедным и без всякой платы» (п. 3); «все должностные лица Общества служат без жалованья, и никто от получающих от Общества какое-либо жалование не может быть членом оного и не имеет никакого голоса в собраниях» (п. 14) та ін. [6].

Президентом товариства було обрано князя О. Голіцина. Окрім нього, до його складу увійшли найшановніші та найбагатші люди імперії (В. Кочубей, А. Розумовський, М. Донауров, К. Габліц, О. Козодавлєв тощо), які поділяли думку Олександра І щодо об’єднання громадськості однією благою справою – поширення Святого Письма. Цікаво, що жоден із представників духовного православ’я у цьому «дійстві» задіяний не був. Товариство, незважаючи на свою зовні релігійну сутність, отримало позаконфесійний характер. Пізніше це стало чи не єдиною причиною його закриття. Микола І, вбачаючи в ньому прояви «євангелістичної єресі», боячись поширення антидержавних настроїв, протестантизму, указом від 12 квітня 1826 року ліквідував товариство.

Із початком 1813 року по всій території Російської імперії починають відкриватись філії Російського Біблійного товариства. Одне з них під егідою генерал-губернатора М. Рєпніна було засноване у Полтаві. «При такій політиці уряду і його представників на місцях, – зауважує П. Волинський, – членство в Біблейському товаристві значною мірою ставало актом благонаміреності перед начальством. Зв’язки з Репніним деякою мірою спонукали і Котляревського підтримати заходи генерал-губернатора щодо відкриття в Полтаві відділу Біблейського товариства» [1, c.40].

Свою приналежність до Полтавської філії Російського Біблійного товариства І. Котляревський засвідчує у листі до ієромонаха Августина, наглядача полтавських духовних шкіл, датований 25 січня 1829 р. Святійший просив письменника подати звітність про стан фінансових та книжкових справ у товаристві, на що він відповів: «… кaзнaчеем и книгохрaнителем Полтавского библейского отделения был я избрaн в 1819-м году, вступил в сие звание того же года в октябре месяце… С того времени в продолжение лет до 1824 года были посылаемы годовые отчеты за книги и собирaвшaяся сумма в Комитет Российского библейского общества кaждогодно… Нaходящиеся в Полтaвском Успенском соборе под хорaми в двух шкaфaх св. книги состоят под моим наблюдением, коих разного нaзвaнья 717 экземпляров нa лицо. Ключи от шкaфов хранятся у меня; суммы библейскому отделению принaдлежaщей есть 1066 руб. 35 коп. серебром, которая также у меня хранится, не имея ничьих печатей…» [4, c.53-54].

Ймовірно, що звіт письменника до Августина не надійшов або ж взагалі не був надісланий, бо пізніше листи з подібними проханнями адресували І. Котляревському архімандрит Гавриїл, протоієрей С. Самойлович [4, c.137] і колишній секретар Полтавської філії А. Лантухов [4, c.141]. Відповіді на ці звернення невідомі.

Членство у товаристві вимагало від І. Котляревського не тільки контроль над усіма фінансовим та книжковими справами, а й популяризацію Святого Письма. Він як талановитий письменник зумів втілити ідеї установи у своїх творах.

Догматика християнства простежується уже в «Енеїді» І. Котляревського. Насамперед це стосується опису картин потойбіччя, яке у творі, відповідно до ідеї про відплату за земні справи у позагробовому житті, поділено на дві зони – рай і пекло.

Усіх грішників І. Котляревський систематизує згідно змістового поділу гріхів у Біблії (1 Ів. 2, 16):

1. Хтивість: неодружені чоловіки, які «по чужих кутках живились»; «лагоминці»-спокусники, які, обіцяючи одружитись, піддурювали дівчат на гріх; модниці та повії; псевдобогомолки, які були набожними на людях, а «на самоті» вели розпусний спосіб життя; молодиці, які своєю оманливою красою зваблювали одружених чоловіків; звідниці, які підводили на «гріх дівок».

2. Жадібність: «багаті та скупі», які забули, що все матеріальне – тлінне, а за свою душу доведеться перед Богом відповідати; купці та перекупки, які неправдою влаштовували своє благополуччя.

3. Ненажерливість: старшинсько-урядовий апарат, які «по правді» не працювали, а думали лише про власну вигоду (брали хабарі, вимагали грошей); священнослужителі, які навчали людей добропорядності, а самі «ганялись за гривнями» та вели розпусний спосіб життя; скучні піїти, які писали бознащо заради слави та збагачення; М. Парпура, який без відома автора (з метою комерційної наживи) видав два перші випуски «Енеїди»; дівчата, які виходили заміж за старих із розрахунку – заволодіти їхнім багатством.

4. Заздрість: старі баби, які замолоду грішили, а на старість із заздрощів зганяли злість на молодих.

5. Гордість: пани, які «людям льготи не давали і ставили їх за скотів»; «розумні филизопи», які через своє зазнайство та зверхність нехтували людською увагою; жінки, які бажали верховодити чоловіками.

6. Гнів: самогубці, які, озлобившись на світ, чинили над собою смерть; ворожки, відьми та шептухи, які зі злості намагалися нашкодити людям.

7. Лінощі: чоловіки, які дозволяли своїм жінкам надмірні вольності і тим самим сприяли їхнім гріхам; батьки, які неправильно виховували своїх дітей, а потім самі ж від цього й страждали.

До «праведників» І. Котляревський зачисляє душі людей, які вели добропорядний, чесний спосіб життя, дотримувались Божих заповідей, не чинили зла. Це переважно «бідні, нищі, навіжені», «старці, хромі, сліпорожденні», «вдови бідні, безпомощні», «діви чесні, непорочні», «сироти», які не зазнали щастя при житті, але заслужили на нього в потойбіччі. Зустрічаються тут і душі багатіїв, представників панівної верхівки, які «правдиву жизнь вели», тобто працювали совісно, на благо свого народу.

Найяскравіше християнські постулати втілено в «Наталці Полтавці» І. Котляревського. У творі Наталка безмежно кохає Петра і щиро вірить у його повернення. Через це вона відмовляє усім потенційним женихам, які до неї сватаються. Серед них – місцевий панич Тетерваковський. Дівчина приваблює його, насамперед, своїм гострим розумом та працьовитістю. Тому він просить Виборного піти до Терпилихи – матері дівчини, і вмовити її, «хитро, мудро, недорогим коштом», а якщо потрібно буде, то й «брехнути для обману», видати за нього Наталку. Макогоненко на це відповідає, що «брехать і обманьовать других – од Бога гріх, а од людей сором» [3, c.226] і цим самим вказує на дев’яту заповідь Бога – «не будь неправдивим свідком на ближнього твого». Возний з такого застереження Виборного насміхається і говорить: «Хто тепер – теє-то як його – не брешеть і хто не обманиваєть? Повір мні: єжелі б здесь собралося много народу і зненацька ангел з неба з огненною різкою злетів і воскликнул: «Брехуни і обманщики!.. ховайтесь, а то я поражу вас…» – Єй-єй, всі присіли би к землі совісті ради» [3, c.226]. Таким чином Тетерваковський натякає нам на те, що всі люди, більше чи менше, за своєю природою є грішними. Тут, власне, йдеться про «первородний гріх» Адама та Єви, який спадково розповсюдився на все людство.

Терпилиху, до краю замучену матеріальними нестатками, перебори дочки дуже засмучують. Понад усе вона мріє побачити Наталку заміжньою: «Ти на те ведеш, щоб я не дождала бачити тебе замужем, щоб через твоє упрямство не дожила я віку: бідность, сльози і пребори твої положать мене в домовину» [3, с.229]. Наталка, вихована в дусі християнської моралі, шанує матір і врешті прислухається до її порад: «Не плачте, мамо! Я покоряюсь вашій волі і для вас за первого жениха, вам угодного, піду замуж; перенесу своє горе, забуду Петра і не буду ніколи плакати» [3, c.229]. Як бачимо, акцент тут зроблено на шанобливому ставленні до своїх батьків, про це врешті говорить нам й п’ята заповідь Бога.

Незабаром додому із заробітків повертається Петро. Випадково він дізнається про те, що його кохана заручена. Прихід хлопця не радує Терпилиху («…відомо – лишній, коли не в час прийшов хати холодити») і зовсім розлютив Возного («Вон, розбишако, із нашого села зараз… І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туди запроторимо, де козакам роги правлять»). Наталчина відмова від весілля, у даному випадку, розцінюється як порушення «узаконеного порядку» і карається правосуддям. На це власне й натякає Возний: «… А понеже рушники і шовкова хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею. То в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі» [3, с.246]. Петро, незважаючи на свої почуття і присягу Наталки довіку бути йому вірною, в цей момент відмовляється від неї: «…що ми любилися з Наталкою, про те і Богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене Бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки» [3, с.248]. Такий вчинок хлопця, з першого погляду, є трохи дивним, але цілком умотивованим з позицій християнської моралі. Дев’ята божа заповідь говорить нам: «Не посягай на жінку ближнього свого». Напевно, нею й керувався Петро, приймаючи таке важливе рішення. Більше того, хлопець хоче віддати для Наталки усі, зароблені важкою працею гроші, щоб Возний ніколи не докоряв їй бідністю. Розчулений таким благородством Петра, Тетерваковський уступає йому дівчину.

Поняття гріха і його спокути, Божі заповіді та їх вплив на повсякдення людини розкриті й у п’єсі «Москаль-чарівник». Так, легковажна, на перший погляд, Тетяна у творі постає глибоко віруючою людиною. Вона вказує Финтику на його не зовсім коректне ставлення щодо неї («Знаю всі ваші замисли і який у вас нежить. Тілько то вам горе, що не на плоху наскочили. Я боюсь Бога і люблю свого чоловіка, як саму себе» [3, с.253]), застерігає перед наслідками такої поведінки («То-то ви, учені та письменні, які ви лукаві! Буцім і не розберете, що гріх і що сором? Нехай уже ми, прості люди, коли і проступимось іноді, то нам і Бог вибачить; а вам усе відомо – за те буде вам сто погибелей» [3, с.253]), дорікає за нешанобливе ставлення до своєї матері («Гріх вам смертельний таким сином бути. Яка б мати ваша не була, но все мати… Побачите, що вам буде за вашу гордость і неповагу до матері!» [3, с.254]) і разом з тим шанує писаря як гостя та старшу за себе людину. Подібними рисами характеру наділений і москаль. Попри свою дещо мінливу вдачу, він добре знається на Божих приписах, тому не терпить брехні, обману і будь за що хоче викрити таємницю Тетяни («…Я узнал тебя; ты женщина хоть и молодая, но умная и честных правил… Положись на меня, я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается, что и добродетель кажется подозрительною» [3, c.267]). У такому ж дусі вихований і Михайло. Замість того, щоб дати Финтику доброго прочухана, він прощає його і дає життєве напучення, витримане в релігійному дусі: «Мені б треба більше всіх проученіє тобі дати, но я непотребство твоєї душі прощаю тобі, тілько обіщай нам ніколи не забувати, якого ти роду, почитати матір свою, поважати старших себе, не обіжати нікого, не підсипатись під чужих жінок, а мою Тетяну за тридев’ять земель обіходити…» [3, с.274].

Ознаки християнського віровчення простежуємо й у ліричних творах І. Котляревського. У вірші «На Новий 1805-год.» О. Куракін постійно в русі, постійно в роботі, так що «Ніколи борщу хльобнути, / Ніколи ж і всмак заснути…», «День і ніч від поту м’якне / Робить добре, скільки сил» [3, с.213, 212]. Крізь таку самовіддану працю генерал-губернатора проглядаються християнські ідеї про те, що людська здатність трудитися подарована Богом і праця – божественна установка.

Через напружений робочий графік Куракіна навіть його сім’я та діти відходять на другий план. Постійне коло його оточення «наші брати» – «удови», «бідні», «сироти послідні», які мають генерал-губернатора за останню надію. Тому автор із акцентом деякої іронії повідомляє:

Жінка у тебе – Полтава.
Син – Чернігов, честь же, слава
Дочки – от ввесь рід твій тут [3, с.214].

Така вражаюча саможертовність князя органічно пов’язана з Божою заповіддю «любові один до одного».

Авторові імпонує, що князь попри свій високий чин, численні нагороди та медалі, а їх у нього чимало, не чваниться, не величається і ставиться до оточуючих без жодних проявів гордості; дбає не про власні інтереси, якісь матеріальні вигоди, а працює для «общого добра». Такі якості характеризують його з позицій християнської моралі, адже гордість є атрибутом безбожних.

Власним способом життя Куракін намагається показати приклад для оточуючих; навчити добропорядності, милосердя, поваги один до одного

… крутенькую загадку
Нашим ти задав панам;
Бо щоб мали чисті душі,
Щоб держали строго уші,
Ти собой їх учиш сам [3, с.212].

Це не повний перелік православно-християнських догм у доробку І. Котляревського. Однак чи не буде помилковим виключно на рахунок Біблійного товариства віднести зацікавленість письменника євангельством? Чи не є це показником його власних духовних устремлінь?

Нагадаймо, що кінець ХVIII – початок ХІХ ст. був чи не найважчим періодом в усій історії нашого народу. Періодом, коли українські землі були розділені кордонами відповідно до геополітичних інтересів найреакційніших країн світу, коли громадське та культурне життя країни потрапило під пильний нагляд імперських структур, що докладали максимум зусиль, аби звести його на нівець. Тож можемо припустити, що потяг І. Котляревського до «вільного євангельства», в умовах самодержавного тиску, був своєрідним засобом легітимації національних ідей і цінностей.

Отже, Російське Біблійне товариство з ініціативи Олександра І було засноване в умовах нестабільної ситуації в суспільстві. Його метою було поширення Святого Письма серед громадськості для усмирення та заспокоєння людей у руслі християнської моралі. На відміну від інших релігійних об’єднань, товариство знаходилось поза офіційною компетенцією церкви, що пізніше стало причиною його закриття.

Для розширення масштабів діяльності товариства по всій території імперії відкривались його підрозділи. Один із них свого часу був заснований у Полтаві.

У 1819 році на посаду книгохранителя та скарбника Полтавської філії Російського Біблійного товариства був прийнятий І. Котляревський. Разом із виконанням означених службових обов’язків письменник намагався популяризувати Святе Письмо, як того вимагав статут товариства. Майже усі його твори пронизані догматикою християнства. Однак, потрібно зауважити, що в умовах самодержавного тиску на усі сфери громадськості потяг І. Котляревського до «вільного євангельства» можна розцінювати як бажання легітимізувати національні цінності.

Список використаних джерел:

1. Волинський П. Іван Котляревський. Життя і творчість / Петро Волинський. – К. : Дніпро, 1969. – 272 с.

2. Карнович Е. Князь Àлександр Николаевич Голицын и его время (1773-1844) / Евгений Карнович // Исторический вестник. – СПб., 1882. – Т. VIII. – С. 34.

3. Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи / Іван Котля ревський. – К. : Наукова думка, 1982. – 314 с.

4. Ротач П. Іван Котляревський у листуванні / Петро Ротач. – Опішне : Українське народознавство, 1994. – 336 с.

5. Титина З. Самодержавие и Русская Православная Церковь в первой четверти ХІХ в. / Зоя Титина. – Волгоград : Изд-во Волгоградского государ. у-та, 1999. – 284 с.

6. Устав Библейского Общества в Санкт-Петербурге. – Режим доступу: www.biblia.ru/rbo/history/page_3.htm. – Назва з екрана.



Ключевые слова: Іван Котляревський, рос біблійне товариство, Критика, иван котляревский, світогляд, рецензія, аналіз, читати критику, онлайн, критичні статті, твори, Критические статьи, проза, укр література, 18 ст, мораль