10 августа 2018 в 2:48 Іван Котляревський 33

Котляревський і його Енеїда

Іван Котляревський. Критика. Котляревський і його Енеїда

Відчит проф. Д-ра Стефана Смаль-Стоцького на науковій академії дня 1-ого падолиста 1898.

Сто літ тому назад появила ся книжка, і та книжка по 100 роках заставила нас з усіх сторін Руси-України зібрати ся нинї тут, аби відсьвяткувати, як уміємо найвеличавійше, сю велику памятку в житю руського народу. Мусить же се бути важка книжка! І справдї!

Енеїда Котляревського се епохальне явище в розвитку Руси-України, вона лягла кріпкою підвалиною для нашої новітної лїтератури, вона стала могутним завдатком нового культурного духового житя Руси. Енеїдою починає ся нова доба в істориї руської лїтератури, письменьство наше пішло иньшою новою течією, житє духове Руси по повіни, якою залили Русь-Україну ріжні подїї історичні і культурні, найшло ся в новім руслї.

Не хочу тут розбирати тих ріжних історичних і культурних подїй, цїлого ряду тих сьвітових думок, з котрими Енеїда стоїть в більшій або меньшій звязи причиновій, а бажаючи віддати нині заслужену честь самому єї авторови і вплести і від буковинської Руси скромненьку квіточку в вінець слави Котляревського, витаю Духом при самій таки Енеїдї; вона мені сама про себе вимовнїйше говорить, вимовнїйше і лїпше сьвідчить, нїж всякі иньші сьвідоцтва і докази, взяті зпоза неї.

За довгий час 17-го і 18-го віку, як тягнув з півночи дуже холодний вітер на Русь-Україну, а мороз зцїпив все і густа мрака оповила Русь, житє духове Руси меркло, марнїло, нидїло, нївечило ся. Чужа погань насїла скрізь на нашу країну, придавлюючи і убиваючи питомі моральні і інтелиєктуальні пориви так, як той бурян своїм ростом заглушує добру ростину. Настав моральний і культурний занепад на Руси.

Саме в пору являє ся рідному народови на ратунок від занепаду Еней, свій чоловік, хоч і не по нашому зветь ся. Оттак за довгий час темряви насїла на Русь чужина, що свій чоловік мусить прибирати чуже імя, аби єго свої за свого приняли.

Перша робота ратунку рідної країни починає ся тим, щ0 згортає ся з верхи всю мерзість, всю погань, всю гниль, які за довгий час пітьми духової нагромадили ся на руській країнї, починає ся моральним уздоровленєм, як се зробив одинокий тодї живий паріст ослабленого руського духа Іван Котляревський в своїй Енеїдї.

І скаляне лице нашої країни немов умило ся. Зі споду виринає тодї, неначе та русалонька прегарна і непорочна, дївчина Наталка. І диво стало всїм: під скорупою всякого зверхного калу збереглась так незаражено і непорочно добра душа народу. Нарештї сам Чарівник Котляревський, розкривши обезображене обличе України, найшовши і показавши непорочне серце люду, бере ся своїх чужиною здеморалїзованих земляків научати, щоб від тепер вже більше нїколи не забували, якого вони роду, почитали матїр свою, не презирали рідних своїх, не обижали нїкого, бо се початок всякого поступу.

Отсе є епохальне значінє Енеїди і других творів Івана Котляревського ; для того то з Енеїдою Котляревського найшлось духове житє Руси-України в иньшім, новім руслї.

А тепер пригляньмо ся близше самій Енеїдї.

Сюжет Енеїди взятий, правда, з чужої ниви, та се марниця. Річ в тім, що він оброблений з таким великим талантом, що сила єї не увяла до сегодня. Живучість і сьвіжість сего монументального твору лежить в тім, що Котляревський, хоть на чужім сюжетї, замінивши чужі типи, звичаї і обичаї українськими, умів нам дати правдиво національну поему. Енеїда Котляревського і своїми провідними думками і своїм артистичним виконанєм займає між творами нашої лїтератури одно з найперших місць.

Провідною думкою Котляревського при написаню Енеїди було безперечно, виставити на сьміх хиби всіх верств суспільности на Українї, особливо-ж висших слоїв — бо правду сказавши, мужиками-крепаками, що не мали тодї значіня в публичному житю, він найменьше займає ся. Тим чином рад був Котляревський тоті хиби викорінити а суспільність, особливо морально, обновити.

До того вибрав він собі як найвідповіднїйший спосіб — перелицювати Енеїду на український лад, бо так міг він все висказати широко, рішучо а притім так, щоб не лиш не стягнути на себе лютих супостатів України, але ще і промовити переконуючим теплим, щирим, веселим українським словом до їх розуму і серця. Вибір той зробив Котляревський зовсїм сьвідомо, — кажу се з натиском, бо годї припустити, щоб такий талант, Котляревський, писав свій найбільший твір несьвідомо цїли. Вибір сей пав на Енеїду може і задля, того, що Котляревський, запізнавши ся з сюжетом Енеїди, а чуючи в собі творчу силу, рад був показати, що з таким сюжетом перенятим з всесьвітної лїтератури годен зробити ґенїй українського народу. Судячи по знаних нам мотивах, які спонукали Котляревського написати Наталку Полтавку і Москаля Чарівника, можна сьміло припускати подібний мотив і до написаня Енеїди.

І певно, нїчо не надавало ся лїпше до переведеня провідної думки Котляревського, як саме перелицьованє Енеїди.

В руках поганських богів, над котрими старшував Зевс, спочивала, як се представлено в Верґілїєвій Енеїдї, доля всіх людий. Оден або другий чоловік міг бути невдоволений тим, що і як боги робили, міг називати їх правлїнє несправедливим, і ходити своїм розумом, але такі сьмільчаки ставали траґічними героями, бо боги поставили таки на своїм. Вони дїлили ся на висших і низших, одні підходили близше до Зевса, другі держались оподаль, а що вони були посвоячені з людьми, і коли одні помагали тим а другі иньшим не після якихсь справедливих заслуг, але після своєї уподоби, то межи ними були вічні інтриґи, сварнї і колетнеча, так Що аж сам Зевс мусїв в річ мішати ся. А що і він сам не знав всего добре, а спускав ся на те, що єму донесли, то і він робив справу, як попало. Вглянувши глубше в ту систему, можна найти велику подібність межи поганськими богами а керманичами деспотичної держави. Так як Зевс поступає собі не оден самодержець ; низші боги відповідають цїлком докладно ріжним високим чиновникам, а все кропить ся на звичайних людях.

В такому змислї представлені боги в Котляревського Енеїдї, чим автор звернув річ до дїйсности і в такій формі виткнув такі хиби, яких в иньшій формі годї було безкарно виткнути. Тут випередив Котляревський величні образи Шевченка в Снї, Кавказї і т. д. і Гоголевого Ревізора.

Та не лиш самі висші і низші керманичі житя суспільного були предметом єго сатири; він сягнув також в нарід, що складав ся з мужиків-крепаків та з шляхти, котра хиба самим лпше маєтком від них відріжняла ся.

Аби се доказати, пригляньмо ся близше, як Котляревський переводить свою провідну думку в головнїйших типах своєї Енеїди.

Зевс се вірний образ лихого самодержця, котрому і не в голові єго обовязки. Він уживає роскошів, особливо-ж пє без міри. Зевса окружають не лїпші боги, котрі про око ніби то і слухають і боять ся єго, а поза плечима з него сьміють ся, межи собою інтриґують, сварять ся, а зовсім не дбають о то, щоб справедливо управляти. Всї вони пянюги, перекупні, люблять женихати ся. Нептуна називає Еней дряпічкою-деруном, всїм їм обіцює Еней подарунки.

Пречудно характеризує богів сам таки самодержець Зевс на отсїм місци Енеїди (початок VI части):

Зевес моргнув як кріль усами,
Олимп мов листик затрусивсь;
мигнула блискавка з громами
Олимпський потрух взворушивсь.
боги, богинї і півбогп
простоволосі, босоногі,
біжать в Олимпську карвасар.
Юпітер гнівом розпалений
влетів до них мов навіжений
і крикнув, як на гончих псар:

Чи довго будете казитись
і стид Олимпові робить,
що день проміж себе сваритись
і смертних з смертними тровить?
Поступки ваші всї не божі,
ви на сутяжників похожі
і раді мордувать людий.
Я вас із неба поспихаю
і до того вас укараю,
що пасти будете свиний.

А вам Олимпські зубоскалки,
моргухи, дзиґи, фіґлярки,
березової дам припарки,
що довго буде вам в тямки.
Ох ви, на смертних дуже ласі,
як Грек на Нїженьскі ковбаси!
Все лихо на землї од вас.
Чрез ваші зводні женихання
не маю я ушановання.
Я намочу вас в шевський квас.

Або оддам вас на роботу,
запру в смирительних домах,
там виженуть із вас охоту
содомить на землї в людях.
Або я лучшу кару знаю.
Ось як богів я укараю!
Пошлю вас в Запорожську Сїч.
Там ваших каверз не вважають,
жінок там на тютюн міняють,
в день пяні сплять, а крадуть в ніч.

Не ви народ мій сотворили,
не хист создать вам червяка.
На що-ж людий ви роздрочили?
Вам нужда до чужих яка?
Божусь моєю бородою
і Гебиною пеленою,
що тих богів лишу чинів,
які тепер і т. д.

Хоть тут Зевс так дуже розходив ся, то звичайно він лиш ненароком споглядає на землю, а побачивши нелад, сердить ся: особисті роскоші єму важнїйші ніж загальне добро, тому то він перше допиває кубка, а аж потім відповідає на просьби богів.

Кілько то таких більших і меньших, висших і низших керманичів державних було тодї не лиш в Росиї, але і в цїлій Европі, котрим повірена була управа народами і їх частими, а вони дбали лише про себе?! І Котляревський змалювавши такий образ бога-керманича представив всесьвітний тип правителя свого часу.

Відповідно тому заховують ся і низші боги, як ми бачили, перекупні в загальних справах (як Нептун); а Еоль то образ чистого бюрократа-канцеляриста, що нїби то і вимовляє ся, що не може зробити, що се, мовляв, годї, але за заплату все таки обіцяє постарати ся, без огляду на те, чи просьба оправдана, чи нї.

Найгірше-ж там водить ся в державі, де жінки своїми примхами впливають на справи державні. Котляревський в таких разах не великий приятель жінок. Він виражає ся не на однім місци:

Коли жінки де замішались
і їм ворочати дадуть,
коли з росказами втаскались
та пхиканя ще додадуть,
прощайсь на вік тогдї з порядком,
пішло все к чорту неоглядком,
жінки поставлять на своє.

А вплив їх малює такими словами:

Коли чого просити має,
то добрий одгадає час
і к чоловіку пригнїздить ся,
прищулить ся, приголубить ся,
цїлує, гладить, лескотить,
і всї сустави розшрубує,
і мізком так завередує,
що сей для жінки все творить.

Для того то виводить Котляревський на сцену богинї, котрим і на гадку не впаде якась загальна справа, а котрі цїлком поводують ся своїми примхами. Так Юнона, баба дуже недобра, старає ся намовами і інтриґами погубити Енея задля марницї. Венера знов держить сторону Енея і хоть старшиньством меньша, надробляє своєю красою, аби лиш єї коханець не пропав. Задля таких жіночих примх терпіли дуже публичні справи. Можемо поминути вже всї иньші божища, бо і з сего бачимо докладно, о що властиво Котляревському ходило.

Супроти таких богів-керманичів державних (кріль!) і богів-чиновників люди мов меч в їх руках. Зпоміж людий визначнїйшии тип Еней. Се справдешнїй козак. Парубок молодий, підприїмчивий, що не лякає ся леда чого, хитрий. Як Еоль став єго переслїдувати, він не кланяє ся Еолеви, а удає ся просто до старшого Нептуна і виграє справу. Характеристичне те, що Еней підкупством приєднує Нептуна на свій бік. Побачивши пожар своїх кораблїв, він зразу тратить голову, але відтак вилаявши всїх богів і обіцявши подарунки виграє знов справу. Він гуляка, якого сьвіт не бачив, любить випити, любить до женщин залицяти ся — по козацьки, без гадки, щоб з ними одружити ся. Але віп оден межи троянсько-українською громадою, що все таки бажав щось зробити, а решта єго товаришів се люди без найменьшої ідеї. Еней се представитель сяк-так тямущого на свій час Українця.

Та не лиш хиби богів керманичів тай хиби таких Енеїв, але і хиби народу взагалї висьмівае Котляревський в своїй Енеїдї, виявляє всї темні сторони тодішної суспільности на верхи, аби тим чином промостити дорогу до поступу. І так описує він докладно порожне житє шляхти. Всї забави у панів на Україні складали ся після Енеїди з їди, а найбільше з питя; висших ідей нї слїду. Котляревський малює гостину Енея у Дидони, у Ацеста або у Латина яскравими красками — всюди головна річ піятика, без неї не обійшлось нїгде. Для того то в Енеїдї подибуємо єї так дуже часто, і се не пересада, не карикатура житя — се дїйсна правда. Пили так, що ледви находили яке місце до сну, а звичайно де хто стояв, там і впав. З перепою наступала і смерть. При тім не обходило ся також і без бійки, от як на поминках по заможнім панови Анхизї. Через піятики минало ся богато добра в народї, вони взагалї представляють сумну хибу Руси. До забав належала ще музика і танцї і всякі гри. Кромі таких оказий, як гостина, поминки і др. описує Котляревський ще і досьвітки і вечерницї, де межи иньшими виступає і гра в карти, та де не обходило ся також без неморальности.

Женщини беруть участь лише в досьвітках та вечерницях; до звичайних забав вони приступу не мають. З сего висновок такий, що тодї становиско женщини (хоть би і у панів) було дуже підрядне.

Так представив Котляревський сумний стан Руси-України в тім зглядї; та ще лїпше і зовсім вже загально малює він той стан в образї пекла. Се правдивий образ, змальований яскравими красками, який виставив Котляревський перед очи своїх сучасників на те, аби побачили свої хиби і стали людьми; він перший кличе немов словами Тараса свого «Посланя»: Схаменїть ся, будьте люди!

Із представленя пекла видно докладно, які наскрізь гуманні ідеї ворушили душу Котляревського,. як він встунає ся за правдою і справедливостю, за правим житєм, а як виставляє на загальну наругу людий негідних, дерунів, шахраїв, пявок людських. От пр. яка терпка іронїя лежить в словах:

У нас хоть трохи хто тямущий,
уміє жить по правдї сущій,
то той хоть з батька то здере!

А вже-ж найзавзятїйше виступає Котляревський против війни. На однім місци зачисляє він війну до мирянських лих, щ0 нас без милости морять; єї наслїдки фізичні і моральні представляє він так:

Війна в кровавих ризах тут;
за нею рани, смерть, увіча,
безбожность і безчоловічча
хвіст мантиї єї несуть.

В війнї гинуть по неволї для примхи князьків душі людські. А на иньшім місци Котляревський знов відзиваєсь так;

Не зьвір я, людську кров пролити,
і не харциз, людий щоб бити,
для мене гидкий всякий бій!

Мимоходом лиш скажу, що тут добачаю слїди масонської науки, з котрою Котляревський добре був обзнакомлений.

Задля гуманних ідей, якими пронята на скрізь Енеїда, остане ся поема у нас на завсїди величним твором.

А коли ще зважимо, що Котляревський помимо чужого сюжету вистачив єї таким богатим етноґрафічним кольоритом, що удержує душу безнастанно на Україні, знав як не мож лїпше одягнути свою Енеїду в звичаї і обичаї українського народу, умів єї з етноґрафічного боку зробити так наскрізь українською, що в нїй бачимо всюди сей нарід з усїма єго верствами, з добрими і лихими сторонами, то мусимо єї уважати поемою національно ю в повнім того слова значіню. Тим вона нам дорога, тим вона для нас завсїди остане приманчива. Нема в Енеїдї і одного такого місця, де ми хоть на хвильку могли-б призабути, що все, люди, обставини, цїле житє там українське. Скрізь порозкидувані ріжні натяки, щоб тим немов завсїди утримати читача в певности, що не з Олимпом, але таки з самодержавієм, не з Енеєм і Троянцями, але з Українцями він має до дїла. Еней убраний як український парубок, що іде на танцї, або як чумак, що вибирає ся в далеку дорогу. Бачимо українську паню, як вона їде в гостину, єї ридван, кінних провідників, козаків, єї машталїра. Ми запізнаємо ся з ношею Українців, з мешканєм, з гостинами, забавами, сватанєм, з лїками народними, особливо на похмілє. Чуємо їх піснї, як пливуть морем. Одним словом в нашій лїтературі нема такого твору, де, як в Енеїдї, були-б так плястично змальовані всї обставини і саме житє нашого народу того часу.

Енеїда переповнена також історичними споминами українськими, а слова Котляревського переповнені тут такою щирою теплотою, яку можна подибати лиш у найбільших патріотів. Се не „інстинктове“ українофільство, отже несьвідоме задачі і цїли народолюбство, се щирий патріотизм. Тим то стаєсь Енеїда ще більше руською, вона доказує, що думки про відрубність і самостійність руського народу не перевелись і тодї в памяти добрих синів України. Серед загального сьміху, віддихаємо на тих місцях згадкою про лїпші часи; се дуже поважні місця, бо там сьміх перемішаний з слезами. І так Троянцї пливучи морем

— кургикали пісеньок
козацьких, гарних запорожських.
Про Сагайдачного сьпівали,
либонь сьпівали і про Сїч.
Як в пікінєри набирали,
як мандрував козак всю ніч.
Полтавську славили Шведчину,
і неня як свою дитину
з двора провадила в поход.
Як під Бендерю воювали;
без галушок як помирали
колись, як був голодний год.

На иньшім місци Котляревський подаючи нам устрій військовий козацький, очевидячки любує ся ним і кінчить свій опис многозначними словами:

Так вічной памяти бувало
у нас, в Гетьманщинї колись,
так просто військо шикувало,
не знавши : стой, нє шевелїсь!
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
в шапках було як мак цьвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
перед себе списи наставлять,
то мов мітлою все метуть.

А описуючи похід війська уміє він своїми чудовими порівнанями викликати перед нашу уяву колишнї славні часи козацькі:

Мезентій наперед Тиренський
пред страшним воїнством гряде —
було полковник так Лубенський
колись к Полтаві полк веде
під земляні Полтавські вали.

Цекул Пренестський Коваленко
в Латию з військом также пхавсь —
так Сагайдачний з Дорошенком
козацьким військом величавсь.

За сими плентавсь розбишака
Нептунів син сподар Мезап,
до бою був самий собака,
боєць, ярун і задирака,
стрілець, кулачнпк і рубака,
і дужий був з його хлопак.
В виски було кому як впнеть ся,
той насухо не оддереть ся —
такий Ляхам був Желїзняк!
А як богато говорять нам отсї слова :
Так кончили жизнь козарлюги,
зробивши славнії услуги
на вічность памяти своей — ?!

З того часу говорячи словами Котляревського :

ми всї, як бач, народ хрещений,
волочим ся без талану.

Та не лиш в тих споминках проявляє ся горячий патріотизм Котляревського. Він бачив добре, в чім лихо, і проте кличе:

Де общеє добро в упадку,
забудь отця, забудь і матку,
лети повинность ісправлять,

бо він знав добре, що

Любов к отчизнї де героїть,
там сила вража не устоїть,
там грудь сильнїйша від гармат.

Прочитавши Енеїду уважно, бачимо, що вона переповнена гуманними ідеями, любовю до всього рідного; в нїй подивляємо велику силу фантазиї і незрівнаний гумор автора; в ній бурхає дїйсне, окружаюче автора житє, живе житє, змальоване незвичайно плястично. Таке представлене сего житя на основі всесьвітного сюжету без патріотично-національних деклямаций робить Енеїду твором справдї лїтературним, твором всесьвітної лїтератури, а що то жптє було повне згнилизни, то мусїла вийти сатира на се житє, котра вправдї серед даних обставин поневолї ховала ся поза імена богів та героїв Верґілїєвнх, але осягнула свою цїль, бо заставила всіх із загальних хиб часу сьміяти ся. Насьмішка єго добродушна, він не картає як публїцист або проповідник-моралїст, лиш представляє все з сьмішного боку і то так, що висьміянпй і не чує, що сам з себе сьмієть ся. Тим заразом стає нам ясно, чому Котляревський перелицював Енеїду.

Енеїда се перший реальний твір нашої лїтератури, реальний не лише своїм предметом, але реальний своєю формою і мовою. Многозначні отсї слова Котляревського:

І я прощаюсь з небесами,
пора спуститись до землї.

Спустившись раз «з неба», треба було заговорити земною мовою, зрозумілою людям живою мовою, і се зробив Котляревський сьвідомо, а сьвідомість цїли бє в очи з кождого вірша. Він висьміває стару схолястичну школу, де вчили на Піярській граматцї, тройчаткою приганяли, субітки давали; покінчивши з латиною і схолястикою звертає ся так само против домородного, письменського, скубентського, филосопського язичія, а пише такою мовою народною, що єї ще і сегодня подивляти мусимо.

З того розбору Енеїди виносим переконанє, що Енеїда є дїйсною перлою нашої лїтератури і остане нею, поки рід руський живе. Коли ми розглянемо ся в нашій лїтературі, то мало найдемо ми таких творів, про котрі могли-б ми подібне сказати. Бо до того, щоб бути монументальним твором як Енеїда, не вимагає ся богато задрукованого паперу, але глубини гадок, гадок, що ворушать цїлу суспільність, цїлу людськість, ідей, що мов зорі просьвічують вже не поодинокому народови, а людськости в єї боротьбі о поступ, о зближенє до ідеалу людськости, котра покликана до поступу; порушенє всего, що так сказати-б, становить саму людськість. Всїм тим вимогам відповідає Енеїда в повній мірі а суд наш про ню ствердив сам нарід, що і доси, коли вже 100 лїт минуло від часу, як вона появила ся, читає і перечитує єї наново бо вона завсїгди остає ся найтипічнїйшим зображенєм свого часу, на яке не здобули ся тодї навіть иньші значнїйші лїтератури.

Нїчо, зовсім нїчо не вадить і не уймає єї великого значіня здогад, що Котляревський при єї писаню ішов за Осиповим, бо як раз нїщо так, як докладне порівнанє обох Енеїд, не виявляє нам лїпше величезного таланту Котляревського, супроти котрого стоїть Осипов як простий писака. Се покаже нам хоч би отсей приклад.

У Осипова пр. є місце:

Осипов

Одинь изь той толпы бродящей
Троянцевь бьдныхь горемыкь
знатокь во всемь быль настоящій,
на сквозь все видьль напрямикь.
Изь всьхь ихь быль вовсемь умнье,
догадливьє, смышленье,
при томь дьлець и книгочей;
проворь мужикь и не бездьльникь,
смькало, знахарь и волшебникь,
колдунь и сильной ворожей.

Самой быль научень Минервой
пронырствамь и пролазамь всьмь,
и вь томь мудрець быль самой первой,
вь проворствь ни кому ни вь чемь
не уступаль никакь не мало і т. д.

Се місце у Котляревського читаємо так:

Один з Троянської громади
насупивши ся все мовчав,
і дослухавши ся поради
цїпком все землю колупав.
Се був пройдисьвіт і непевний
і всїм відьмам був родич кревний,
упир і знахур ворожить.
Умів і трясцю одшептати
і кров христянську замовляти
і добре знав греблї гатить.

Бував і в Шльонському з волами,
нераз ходив за сілю в Крим,
таранї торгував возами,
всї чумаки братались з ним.
Він так здавав ся і нїкчемний,
та був розумний як письменний,
слова так сипав як горох.
Уже в чім, бач, порахувати,
що розказать — йому вже дати;
нї в чім не був страхополох.

От і плястика, от малюнок, що і слїпий єго намацає. Ми Неотесу таки просто бачимо, як він цїпком землю колупає, як він трасцю відшептує, ми з ним воли женем на Шлеск, і в Крим за сілю їдем, і тараню продаєм — ми не віримо на слово, але таки переконались самі, що се пройдисьвіт великий. Такого образу у Осипова нїгде нї одного не найти.

Зібравши все до купи, бачимо, що в Енеїдї і у всїх творах Котляревського пробивають ся отсї три головні провідні думки: 1. Він пропаґує гуманність і пятнує проте всякі неморальні вчинки, а стає в обороні упослїджених і покривджених; 2. він стає в оборонї національних прав українського народу, за єго відрубність і самостійність в мові, звичаях, обичаях і т. п. Богато місць Енеїди дає зовсім певну підставу думати, що в ній представлені особливо злиднї України, які вона тодї в кождім зглядї терпіла від росийської адмінїстрациї, як і взагалї відносини України до Москви, хоть з другого боку Котляревський виявляє щиро свій державний патріотизм і свою льояльність. 3. Він повстає против фальшивого смаку в лїтературі і вимагає, щоб у творах лїтературних виявлялась народність.

Таким чином зробив Котляревський перелом в нашій лїтературі, звернув з дороги славенщини, зробив лїтературу національною і реальною, він став на чолї новітньої нашої літератури.

Твори єго мали величезний вплив на цїлу Русь-Україну; приняли їх з ентузиязмом, читають їх і тепер з таким самим запалом. А Шевченко, котрого всї уважаємо речником душі народної, цінив твори Котляревського, а особливо Енеїду так дуже високо, що висказав з душі українського народу в своїй пісни на вічну память Котляревського такі памятні слова:

Будеш батьку панувати,
поки живуть люди,
поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть !

І певно, що Русь-Україна не забуде нїколи того, що промостив єї дорогу до нового культурного житя і величатиме Котляревського завсїди з таким запалом, як сегодня в день столїтного ювілею Енеїди.



Ключевые слова: Котляревський, Енеїда, Критика, иван котляревский, рецензія, аналіз, читати критику, онлайн, критичні статті, твори, Критические статьи, проза, энеида котляревского, укр література, 18 ст