Де зерно, там і полова (Дві сім'ї)

Марко Кропивницький драми. Де зерно, там і полова

(Дві сім'ї)

Драма в 4-х діях

ДІЄВІ ЛЮ­ДИ:

Самрось Жлудь, міща­нин.

Зінька, йо­го жінка.

Роман Жлудь, па­ру­бок.

Настя Жлу­ди­ха, ма­ти Сам­ро­се­ва і Ро­ма­но­ва.

Степан Ре­ва (по-ву­лич­но­му Ча­бан), се­ля­нин.

Хотина, йо­го жінка.

Хведоска, їх доч­ка.

Кирило, ста­рий дід.

Харитон, се­редніх літ

Юхим, йо­го син, па­ру­бок.

Денис, Пилип, Свирид - се­ля­ни.

Онопрій Мит­рох­ва­но­вич Чи­кал­ка, кра­мар.

Старшина.

Писар

Ганна, мо­ло­ди­ця

Любка, Мотря - дівча­та

Дівчата, па­руб­ки, на­род, старці, діти і му­зи­ки.

Діється на селі.

ДІЯ ПЕРША

На при­горі се­ло. В гли­бині ко­ну дзвіни­ця і бар­хан; ближ­че, поліво­руч: «Волостиое прак­ле­ние», пра­во­руч крам­ни­ця з таб­лич­кою: «Бо­ко­ле­ная лаф­ка». Біля дзвіниці, на східцях, старці; по­де­ку­ди сну­ють діти з кра­шан­ка­ми.

ЯВА 1

З дзвіниці ви­хо­дять дівча­та, ше­по­чу­чи і хи­хи­ка­ючи проміж се­бе, і про­хо­дять в са­док, що за бар­ка­ном; за дівча­та­ми по­одаль ідуть пи­ша­ючись па­руб­ки.

ЯВА 2

Мотря, Хве­дос­ка і Люб­ка ви­хо­дять з дзвіниці.

Хведоска. Яка тісно­та в церкві: ми­ру, ми­ру, мов бджіл у ву­ли­ку,- так і ки­шать, так і гу­дуть! Душ­но в церкві, аж млос­но!

Мотря (хи­хик­ну­ла). Чис­то!.. Я вже ди­ву­ва­ла­ся, ди­ву­ва­ла­ся, як це ти не зомліла! Чуєш, Люб­ко! Ба­чи­ла ти, скільки Хве­дос­ка свічок приліпи­ла, ма­ло не до кож­но­го об­ра­за?

Хведоска. Тобі заздрісне, чи як?

Мотря. Чис­то! За ко­го ти їх так ба­га­то став­ля­ла?

Хведоска. От тобі й знаєш, за ко­го,- за батька, матір, за рід і за мир хре­ще­ний.

Мотря. Чис­то! А за то­го ж ми­ря­ни­на скільки?

Хведоска. За кот­ро­го? Ну й що ти раз по раз ви­га­дуєш?

Любка. Ой, свя­та та бо­жа! Ще й пи­тає, за кот­ро­го.

Мотря. За то­го, що ціло­го се­миг­ри­ве­но­го пок­лав ти­та­реві на тарілоч­ку?

Хведоска. От так пак! На ж тобі!.. Пхі!

Любка. Ду­кар! Та­ко­му не ди­во й кар­бо­ван­ця ви­ки­ну­ти.

Мотря. Тільки що з'явив­ся він у церкві, так на­ша Хве­дос­ка зра­зу й нес­тя­ми­ла­ся!..

Любка (хи­хи­ка). Та вже й не пот­ра­пе, ку­ди їй очі звес­ти.

Хведоска. От­же, я і в го­ло­вах собі нічо­го то­го не пок­ла­даю… З якої б то хво­ро­би?

Любка. Він її очи­ма пе­че, а во­на аж міниться в лиці, та все, сер­деш­на, мо­литься, та нав­колішки припа­да!

Хведоска. Вже вхо­пи­ли на кутні?

Мотря. Слу­хай-бо, Хве­до­ню! Нев­же ж і справді він і досі і сло­вом те­бе не за­че­пив?

Хведоска. З якої не­мочі? Що я йо­му або він мені? Бай­дужісінько!..

Пішли в са­док.

ЯВА 3

Сам­рось Жлудь і Ро­ман зу­пи­ня­ються на ба­бинці.

Самрось. Ну, ска­жи, по­жа­лус­та, га? Прога­вив ку­ма Онопрія Мит­рох­ва­но­ви­ча в церкві та й не пох­рис­то­су­вав­ся з ни­ми!.. По­ка лю­де зап­ри­час­тяться - сьогодні спа­сел­ників си­ла! - збігаю та пох­рис­то­су­юся. (Іде до крам­ниці).

Роман. Ко­ли б же ти там не ба­вив­ся!

Самрось. Отак! Ма­ненький я, чи що?

Роман. Батько ско­ро зап­ри­час­тяться…

Самрось. Та що?

Роман. До­до­му їха­ти­мем.

Самрось. Ду­маєш, що нап'юся? Здається, я ще не ду­рень на світі? (Пішов у крам­ни­цю).

Роман (сам). Ба­чив, що й Хве­дос­ка вкупі з дівча­та­ми вий­шла з церк­ви,- ку­ди ж во­на поділа­ся? (Огля­да навк­ру­ги). Нев­же пішла до­до­му? Цеб­то й сьогодні не до­ве­деться зустріти­ся? Ма­ло не що­неділі ба­чу її в церкві, а ще ні ра­зу не спобіг її так, щоб пе­рестріти, та поз­до­ров­ка­тись, та хоч би слов­це про­мо­ви­ти. І во­на ніби на­ро­чи­то об­ми­нає ме­не, все ос­то­ронь об­хо­де… Нез­ви­чай­но так ні з сього ні з то­го на­ло­пом піти на­зустріч, пе­ре­пи­ни­ти… Та вже ж або сьогодні, або завт­ра - приїду пря­мо до її батька, ви­га­даю яке-не­будь діло… (Іде до бар­ка­на).

ЯВА 4

Харитон, Ки­ри­ло, Пи­лип і Де­нис.

Денис (бу­хи­ка). Та й дов­го ж піп при­ча­ща!

Харитон. Спа­сел­ників ба­га­то: ма­ло не на сот­ню!

Денис. Ніби не ма­ли ча­су за піст відговітись? Ко­ли б швид­ше роз­гов­ля­ти­ся… їсти - аж ду­ша бо­лить!

Ха­ри­тон (до Ки­ри­ла). Сиділи б, діду, у та­ке свя­то до­ма: лю­дей у церкві, як ко­машні, ма­ло вас не за­да­ви­ли!

Кирило. Га? Бог смерті не дасть, то й вовк не про­ковт­не!

Денис (бу­хи­ка). Тьху на те­бе, от при­че­пи­ло­сяі.. Не­на­че там тобі усе­ре­дині що гар­чить або ж гав­ка…

Пилип (глу­зу­ючи). То, ма­буть, горілка з сирівцем сва­риться? Ко­ли б до цього каш­лю та ще кольки…

Денис. Ко­ли б тобі до очей та більма!

Пилип. А ти б менш тріскав ку­кульва­ну, не да­ви­ло б!

Денис. Я за твої п'ю, чи як? Ти ме­не час­ту­вав ко­ли-не­будь?.. Роз­говіюся, за­раз на піч та й до­го­ри­че­ре­ва: спа­ти­му аж до провід!

Харитон. О! А до шин­ку?

Денис. Чорт­ма за що, в ки­ше­нях ані дзенькне!

Харитон. А набір?

Денис. Наб­рав­ся, бра­ту­хо, по самісінькі ву­ха!

Пилип. Ніби не знай­дуться такі, що по­час­ту­ють?

Денис. Ну й чо­го ти чіпляєшся, чо­го лізеш в вічі, як та слок­ва? Ав­жеж, що знай­дуться ще пу­тящі, не всі такі скни­пи, як ти!

Пилип. У ме­не дур­нич­ку ха­ва з'їла.

Денис. Во­на вже й те­бе туж-туж стріска!

Пилип. А стріска! Що ступінь, то вже ближч до до­мо­ви­ни.

Денис. Ко­ли б ду­мав про до­мо­ви­ну, не скла­дав би кар­бо­ванці в скриньку!

Пилип. Жи­вий про жи­ве міркує!..

Харитон. Ну й діжда­ли­ся ж теп­ла! Надів сьогодні гед­зе­ти­ка, дум­ка ши­ба­ла: змерз­ну! - аж во­но і в гед­зе­ти­ку па­рить.

Кирило. Га? То ще кров в тобі воює; а як мені, то ось і в ко­жусі хо­лод­но.

Харитон. Ну й зи­ма ж бу­ла!

Пилип. Су­туж­на!

Денис. Бу­ло б, мов­ляв, ще су­тужніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. І дов­га! Та­ких зим дов­гих, ли­бонь, ще й не бу­ло?

Денис. Бу­ла б ще довш, та вже й ніку­ди!

Пилип. А тобі що? Ні во­ли­ка, ні корівки!.. Що ти, за па­шею бідкав­ся, чи як?

Денис. Не до те­бе п'ють!

Пилип. Не ста­ло топ­ли­ва, ти ха­ту об­дер?

Денис. Об­дер свою, а не твою!

Кирило. Далі зи­ми ще довші бу­дуть: пе­ред кінцем світу геть усе пе­реп­лу­тається…

Денис. Ли­бонь, во­но до то­го вже і йдеться. Ма­буть, і хов­рах геть по­ви­мер­зав? Торішню вес­ну мої хлоп­ча­ки та­ки на­ло­ви­ли їх, аж на оди­над­цять кар­бо­ванців; а цю вес­ну, ма­буть, чорт ма­ти­ме й то­го за­робітку?

Пилип. А чорт ма­ти­ме! Бо те­пе­ра до во­лості, пи­сар мені ка­зав, прий­шла ста­тис­ти­ка, що земст­во не пла­тити­ме вже за хов­рахів…

Денис. Об­ду­рюй ко­го іншо­го!

Харитон. Чи й справді? Не пла­та­ти­ме вже?

Пилип. На­пи­са­но, щоб кож­но­го наділу по скількох там хов­рахів ло­ви­ли та прис­тав­ля­ли до во­лості…

Харитон. Гм, шут­ки!..

Денис. От чорт не ви­дав! Ач, які митці? Чор­та з два я їх ло­ви­ти­му за спа­сибі!..

Пилип. При­му­сять!

Денис. Ме­не? Ов­ва!

Кирило. Чи ло­ви­ти­муть, чи не ло­ви­ти­муть, а ях за­хо­че гос­подь по­ка­ра­ти, то відкіля те й ли­хо ви­ри­не: і хов­рах, і куз­ка, і ге­монська му­ха, і вся­ка не­чисть!..

Пилип. А зви­чай­но…

Харитон. А так, так… Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Кирило. Ад­же роз­ка­зу­вав який­сь чо­ловік, що десь-то та хтось-то усіх хов­рахів по­ви­пи­вав на своїм наділі; а сусіда йо­го, ка­же, навіть і кух­ля во­ди не зба­вив: на бо­жу во­лю здав­ся. Що ж, на­решті, вчи­ни­ло­ся?

Харитон. Ма­буть, у то­го, що ви­ли­вав, геть хов­рах хліб ви­бив?

Кирило. До цу­роч­ки, до­щен­ту!.. А в то­го, що не зачіпав їх, хоч би тобі стеб­ли­ну зніве­чи­ли!

Денис. Он як!

Пилип. А бу­ва, бу­ва!..

Кирило. Все від гос­по­да ми­ло­серд­но­го!

Харитон. Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу, що во­но за прич­та, що вчо­ра зовсім бу­ло на­су­пи­ло­ся ва дощ, дум­ка ши­ба­ла: ось-ось поллє, ось-ось ушк­ва­ре!.. От­же тільки пог­риміло та поб­лис­ка­ло…

Кирило. Га? Во­но вже так що­ра­зу коїти­меться, що пог­ри­мить, поб­лис­ка, ча­сом трош­ки поб­риз­ка та й розійдеться.

Роман (спер­шу нас­лу­хав, далі підхо­дить ближ­че). Че­рез що ж то во­но, діду, так коїти­меться?

Кирило. Га? Че­рез що? По­ка­зав би я їм, та не­си­ла вже моя… А розп­ло­ди­ло­ся їх до про­пасті!..

Харитон. Отак і я до­га­ду­вав­ся, отак самісінько!.. Це ви, діду, про відьом ка­же­те?

Кирило. Їзди­ли ко­лись во­ни на мені, та вже ж і я ни­ми їздив, ого, ще й як їздив! Як ся­ду, бу­ло, на неї, та за­мор­даю, та як поч­ну хва­идою маніжи­ти, аж ми­ло з неї клуб­ка­ми ко­титься!..

Роман. Цеб­то у сні вам так вба­ча­ло­ся?

Кирило. Га? У сні? Стри­вай, да­дуться во­ни ко­ли-не­будь тобі взна­ки!

Денис. Ро­ман ми­тець кож­но­му ба­ки за­би­ва­ти!

ЯВА 5

Ті ж і Сви­рид.

Свирид. Про віщо чу­ру­куєте?

Пи­лип. Зви­чай­но, про те, що, мов­ляв, щод­ня те­бе му­ля…

Харитон. О, му­ля, аж дош­ку­ля!

Денис. Бу­ло б ще дош­кульніш, та вже й ніку­ди!

Харитон. Дід Ки­ри­ло ка­жуть, що відьми розп­ло­ди­ли­ся, а Ро­ман глу­зує!

Денис. Ска­за­но: ба­гач та ще й гра­мотій!

Роман. То дід глу­зу­ють над ва­ми, а я навсп­равж­ки ка­жу, що ті відьми дідові сни­ли­ся.

Кирило. Га? Сни­ли­ся?.. Як тільки до­чи­та­ли­ся до хрес­та, я луп очи­ма: стоїть ма­ца­пу­ра попліч ме­не і шкіриться!.. Відкіля це ти, ду­маю, вискіпа­ла­ся? Ще й з дійни­цею на го­лові! Стоїть і звіриться на ме­не… Я їй тиць ду­лю навідлі, ота­кеч­ки - о! На тобі, ка­жу, хвос­та­та про­яво! Щез­ла!.. Зирк уп­ра­во­руч, аж і дру­га!..

Харитон. Сторія!

Роман. Це ви, діду, задріма­ли та до то­го ще пос­ти­ли­ся троє день…

Кирило. Батькові своєму ли­со­му роз­ка­жи!

Роман. А чом же ніхто інший, опріч вас, не ба­чив тих відьом?

Харитон. Бо дід, так во­ни средствія та­ко­го зна­ють, що спо­до­би­ли­ся їх ба­чи­ти!..

Роман. Неп­рав­да! Не­хай дід так зроб­лять, щоб ті відьми отут з'яви­ли­ся, тоді і я повірю!

Кирило (плює). Тьху! (Пішов).

Свирид. Ну… Тад­же ж і в книж­ках по­винні пи­са­ти про відьом?

Роман. Пи­шуть!

Пилип. Аяк­же! Мій стар­ший хлоп­чи­на якось чи­тав мені про "ба­бу-ягу, кос­тя­ну но­гу".

Роман. То ж ка­зоч­ка, а ка­зоч­ка - поб­ре­хенька. А є такі кни­ги, у кот­рих і прав­ду пи­шуть.

Харитон. Яку ж прав­ду?

Роман. А та­ку, що ба­га­то ще є лю­дей у ди­ти­нячім зрості, котрі вірять усякій нісенітниці.

Свирид. Хто ж йо­го зна, котрій книжці і віри­ти?

Харитон. Стри­вай­те! Ну, а че­рез що ж не­ма у нас дощів, че­рез що? Ка­жуть: ку­ди відьма мах­не ру­ка­вом, ту­ди й хма­ри про­же­не. Прав­да, Де­ни­се? Так же ка­жуть?..

Денис. Не­хай отой ро­зум­ний ка­же.

Роман. Аби б дощі, то вже й хліб ро­ди­ти­ме?

Харитон. Атож як?

Роман. У книж­ках пи­шуть і дос­то­мет­но вик­ла­да­ють, що за­су­хи відтоді нас­та­ли, як по­ви­руб­лю­ва­ли ліси та по­за­му­лю­ва­ли річки…

Денис. Чорт батька зна що пле­туть!

Свирид (до Де­ни­са). Та ну, не пе­ре­ба­ран­чай!

Роман. І знов до­ка­зу­ють і те, що лю­де здебільшо­го об­роб­ля­ють зем­лю "на не­хай".

Деякі. Як то "на не­хай"?

Роман. Сяк-так под­ря­па­ють, як ще ко­лись-то діди та прадіди дря­па­ли.

Харитон. Од­на­че ж за прадідів хліб ро­див?

Свирид. Ще й який хліб!

Денис. Нав­ди­во­ви­жу!

Роман. Тоді зем­ля ма­ла си­лу; а те­пер вже пе­ре­ора­ли її на попіл, зне­си­ли­ли. Замість то­го щоб об­роб­ля­ти, нап­рик­лад, так, як німці-ко­лоністи об­роб­ля­ють зем­лю, наш брат тільки дря­па і всі надії скла­да на бо­га.

Денис. Як бог за­хо­че, то й на го­ло­му вро­дить.

Харитон. Без бо­га ні до по­ро­га.

Роман. А зви­чай­но. А дру­га при­каз­ка ка­же: "По­мо­жи, бо­же! - Ро­би, не­бо­же!" От­же, німці, ма­буть, цю при­каз­ку доб­ре роз­жу­ва­ли.

Свирид. Так то ж німці!

Роман. Такі ж лю­де, як і ми; і то­му ж бо­гові мо­ляться. Німці до ла­ду об­роб­ля­ють зем­лю та ще й удоб­ря­ють.

Пилип. Там і спро­мо­га, і снасть інша!..

Харитон. Та, мо­же, во­но… Ну, скажіть, на ми­лость бо­жу! Те­пе­ра у ме­не плуг є, то леміш на ньому ще від діда! Що ж мені - по­ла­ма­ти йо­го чи спа­ли­ти та німецько­го ку­пу­ва­ти?

Денис. Ось знаєте, що я вам ска­жу? Дай­те ви мені отак, як я оце стою: де­ся­тин з трид­цять землі на вічність та плугів зо три, волів, годів на п'ять вільго­ту…

Пилип. Та ще чо­го?

Денис. Ще чо­го? Та хоч і годі!

Свирид (усміхається). І не­ба­га­то чо­ловікові за­баг­ну­ло­ся!

Денис. І тоді по­ба­чи­те, яким я зра­зу зроб­люсь ро­зум­ним.

Пилип. А так, так!..

Денис. Ти-бо не та­кий! Чо­го шкіриш­ся? У те­бе плуг, волів є, то й ро­зум у те­бе є! Сви­рид має дві па­ри волів та чет­ве­ро ко­ней? Він теж ро­зум­ний! Те­пе­ра у Ро­ма­но­во­го батька: сімде­сят де­ся­тин землі, свій хутір, ху­до­би си­ла, гро­шей повні ки­шені, усякі дос­тат­ки!.. То вже Ро­ман му­сить бу­ти ро­зумнішим над ва­ми обо­ма… Од­ним ли­цем: па­ме­щик-о! А ми злидні, то ми вже дурні, бол­ва­ни!.. Ша­поч­ку по­винні здійма­ти пе­ред дука­ря­ми!.. Ні, ти спер­шу дай мені си­лу, то й я по­ка­зав би се­бе!

Пилип. Оце прав­да! Що прав­да, то не гріх! Та­ку вже прав­ду ска­зав, як на кви­танції спи­сав! Хто-хто, а ти по­ка­зав би се­бе: щод­ня одвіду­вав би всі шин­ки.

Денис. А чи не плю­ну я тобі межі очі?

ЯВА 6

Ті ж, пи­сар і стар­ши­на.

Писар. Што, Ро­ман Соф­ро­но­вич, все з му­жич­ка­ми гу­то­ри­те?

Роман. А хоч би й так, ко­му від цього заш­ко­дить?

Писар. Сколько ра­зов пос­те­ре­гаю вас у єтих времяп­ро­вож­деніях, ну не со­об­ра­жу: ка­кая вам ви­го­да?

Старшина. І я не со­об­ра­жу.

Роман. А так собі ба­ла­каємо, та й годі: не кож­не сло­во ми­мо ву­ха ле­тить, інше і в ву­хо.

Писар. А по-моєму, з ни­ми розг­ла­гольство­вать, що по воді ба­то­гом хлес­тать!

Пилип. Тоб­то ми такі дурні?

Писар. Не в том рас­чот…

Свирид. Ав чім же?

Писар. Што прос­ве­щенія на вас не ви­дать…

Старшина. Ніко­то­рої при­бав­ки!

Пилип. З пу­тя­щої ба­лач­ки, то й ми де­що роз­жо­вуємо.

Свирид. Та­ки як доб­ре по­жуєш, то й розс­ма­куєш…

Писар. Сомніва­юсь! Ду­маєте, што я єту ор­ду не про­бу­вав цівілізу­вать? Двад­цять ра­зов принімав­ся - не дєйствуєт! Ти йо­му об­ра­зи, а він тобі ли­ка!..

Старшина. Та­ка навк­ру­ги не­об­ра­зо­ва­ность!..

Денис. Це прав­да, гос­по­дин стар­ши­на! Істин­но, як на глад­ко­му, як на черіні!.. Ко­ли не­си­ла, то кра­ще мов­ча­ти!..

Старшина (грізно). Тобі дав­но вже по­ра за­ма­за­ти ро­та!

Денис. То я йо­го не геть-то ще й роз­зяв­ляю!..

Старшина (ско­са зирк­нув). Чу-чю в хлів!

Денис. Та я… (До Ха­ри­то­на). Ходім! На­чалст­во, звісно, тре­ба мов­ча­ти.

Пішли з Ха­ри­то­ном.

Писар. Скажіть на­шим му­жич­кам: гос­по­да, про­си­мо ви­ку­шать по ча­рочці…

Денис (огля­дається). Га?

Писар. О! (До Де­ни­са). Сту­пай, сту­пай! По ча­рочці, так єто на них дєйствуєть! Примєрно, поч­ну їм по­яс­нять про те­лег­раф…

Роман. Про те­лег­раф? Навіщо ж це?

Писар. Как? Ото ж у нас те­лег­раф про­хо­дить?

Старшина. Стов­пи ото і дріт, то ж те­лег­рап?

Роман. Ну?

Старшина. От тобі й ну! По ньому ж де­пеші йдуть. Примєрно: тут бренькни, а в Пе­тер­бурзі чут­но!

Писар. За­го­во­рю з ни­ми об суєтності мірской: во­ни сис­час собст­вет­ную суєтность: "А чи не чу­вать там ще, чи ско­ро нам землі приріжуть?"

Пилип. Що в ко­го свер­бить, то він те й чу­ха.

Сви­рид. Кож­но­му своє на думці. Мов­ляв: бон­да­реві - обручі, шевцеві - ремінь, хлібо­ро­бові - зем­ля!..

Ро­ман. На мою дум­ку: се­ля­ни­нові до те­лег­ра­фу ще ма­ло кло­по­ту.

Писар. Ну, то ви роз­во­ди­те канітель!

Стар­ши­на. Або як уряд­ник ка­жуть: "мирх­люндію"?

Роман. Ба­ла­ка­ли б про те, що се­ля­ни­нові ко­рисніш. Нап­рик­лад, хоч би розт­лу­ма­чи­ли їм "крестьянське по­ло­женіє"…

Писар. Вот ­не бу­ло пе­чалі!

Роман. Ви, па­не пи­са­рю, згор­да ди­ви­те­ся на му­жи­ка і лічи­те се­зе над­то ро­зумнішим від нього; а ко­ли б ви ба­ла­кали з ним, як з рівнею, бу­ло б пут­тя. От сьогодні, нап­рик­лад, у нас ве­ли­ке свя­то, зібра­ли б ви гро­ма­ду та й помірку­ва­ли б гур­том: хто той, кот­ро­го усі хрис­ти­яне в цей день ве­ли­ча­ють?

Писар. Це діло по­по­ве! Спро­щу вас: ви­да­ли ви "ры­ца­ря пе­чально­го об­ра­за"? Так осьдеч­ки він стоїть пе­ред ва­ми.

Роман. Скажіть, бо­га ра­ди, від чо­го це, як тільки ба­лач­ка на­ша до­хо­де до краю, до діла, ви зра­зу по­чи­наєте за­ма­зувати мені очі чорт батька зна чим?

Писар. Но од­на­ко ж… Впрот­чем, я нісколько не охо­тен вам больш воз­ра­жать, по­то­му што не­ма тут та­ко­го третього, кот­рий би об­су­див: хто з нас больш не при своїм умі-ро­зумі!

Старшина. Слу­хай­те ме­не! Я вам по нас­то­ящій совісті ска­жу, що з му­жи­ком ніко­ли не слід у патьоки за­хо­ди­ти. От я зже чет­вер­тий рік за стар­ши­ну, ну ніко­то­рої, щоб об­ра­зо­ва­ность яка, ніко­то­рої при­бав­ки!..

Роман. Це ви вже обид­ва по­чи­наєте во­ду товк­ти!

(Хоче йти).

Старшина (ла­па йо­го за ру­кав). Не лю­би­те прав­ди? Пост­ривайте-бо! Знаєте ви каз­ку про "стри­же­не та го­ле­не"? Отак же і наш му­жик: кіл йо­му на го­лові тешіть, а він та­ки своєї гну­ти­ме! Як і "сбду­хи пра­ведні" ви­хо­ди­ти­муть з нього…

Роман. Які "сбду­хи"?

Старшина. А як же? Як чо­ловік по­ми­ра, то з нього ви­хо­дять сбду­хи пра­ведні!

Писар. Ви, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, не понімаєте Ро­ма­на Соф­ро­но­ви­ча, ну тольки я їх пос­тяг. Во­ни хва­рисей­ст­ву­ють, єй-бо­гу, хва­ри­сей­ст­ву­ють! По­бу­ли б во­ни у моїй шкурі лібо в ва­шом по­ло­женії.

Старшина. Бо­ро­ни, бо­же, уся­ко­го хре­ще­но­го і нех­ре­ще­но­го!

Пилип. Та нуж­да нав­чить коржі з са­лом їсти.

Свирид. Ого-го, ще й як їсти­меш!

Старшина. А мо­же, це овсім не до вас річ? Знаєте при­мов­ку: мов­чи, ду­ра, не з то­бою га­ва­рять?

Писар. Вся­ке жи­вот­не по­вин­но зна­ти свій хлів!

Роман. Та й я те ж ка­жу. (Сміється).

Писар. Ну што ви? Ех, ви вочєнь вум­ниє!

Старшина. Му­жи­кові дай во­лю, він за­раз з то­бою за­панібра­та або на гру­ди ся­де.

Роман. Ко­ли б же то те­ля та не за­бу­ва­ло сво­го хліва?

Писар. Ви же єто у ка­кую но­ту уда­ряєте?

Старшина. Я лед­ве-лед­ве за три го­да на­бив ру­ку.

Пилип. Еге ж, аж на­буб­нявіла?

Старшина. Чу-чю!..

Пилип (ти­хо). Ну-ну, не ду­же. (Пішов, за ним Сви­рид).

Старшина. По­са­до­ви ко­го дру­го­го на моє місце - здуріє!

Роман. Не здуріє, а за­дуріє! Та як і не за­дуріти: з му­жиків та зра­зу в па­ни вско­чи­ти?

Старшина. Як? Тад­же он­деч­ки, як бу­ла у нас на­па­денія…

Роман. На ко­го?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич неп­ра­вильно ви­ра­жа­ють! Во­ни ка­жуть про епідемію!

Старшина. А як ящур на­пав ху­до­бу? А чу­ма?..

Роман. Ку­ди це ви роз­мо­ву за­ла­муєте?

Старшина. То-то ж бо й є! Ско­ти­ну ве­ле­но вби­вать, а гро­ма­да по­чи­на бун­ту­вать! Отут і впо­ряд­куй! Стар­ши­на, ка­жуть, з чум­но­го во­ла об­дер шку­ру і про­дав; а ми своїх з шку­ра­ми бу­де­мо за­ко­пу­ва­ти?

Роман. А на­що ж ви з сво­го во­ла шку­ру здер­ли?

Старшина. На­що?.. Ну та вже… І знов ска­жу ще й так: чу­ма чу­мою, ящур ящу­ром, а як об са­му­варях? Як по­наїздять: справ­ник, ста­но­вий, дох­тур… "По­дай са­му­ва­ря!" А іноді: "По­дай са­ха­рю-чаю!" Де­сят­ник, хіба він що зу­га­рен? Зве­ли йо­му са­му­ва­ря зогріти, він і наллє ту­ди во­ди, ку­ди слід вугілля вки­ну­ти. Єй-бо­гу, прав­да!

Роман. Та все ж та­ки я не роз­бе­ру, навіщо ви мені про це ка­же­те?

Старшина. Навіщо? Те­пе­ра двоє ло­шат уряд­нико­вих на зимівлі, те­ли­ця ста­но­во­го…

Писар. До­вольно, Юхим Ни­чи­по­ро­вич! Усіх обов'яза­нос­тей за од­ним ду­хом не ви­мо­ви­те.

Старшина. Ні, я к при­ме­ру ка­жу, що тре­ба ж з чо­гось по­тяг­ну­тись?

Писар. Разві ви не со­об­разіте, що Ро­ман Соф­роно­вич взя­ли собі во­об­ра­женіє, що всі тут ду­ра­ки?

Роман. Он до чо­го вся ба­лач­ка ти­четься! Митці!

Писар. Смішно вам? Важ­на ко­мерція. Що ж, Юхим Ни­чи­по­ро­вич, роз­говівшись, поїде­мо на земських у про­ми­наж?

Старшина. Ото тільки тобі і втіхи, що інко­ли про­ма­на­жиш­ся.

Писар (до Ро­ма­на). Ви чва­ни­тесь тим, що вчи­ли­ся у го­родськом учи­лищі?

Роман. Збо­ку видніш, хто з нас чва­ниться.

Писар. Но і я, мілостівой го­су­дар, і по шко­лах вчив­ся, і про­меж лю­дей, мо­жеть, боліє бу­вав, не­желі хто? А при том за­ха­чу - по­ве­ду раз­го­во­ри; но мо­гу і пре­неб­ре­женіє ска­зать! (Іде).

Старшина. Пош­теніє! (Прос­тя­га ру­ку). Да­вай-те-бо ру­ку? (Чо­лом­кається з Ро­ма­ном). Чуд­ний ча­ло­век! А бо­дай вас!.. (Мах­нув­ши ру­кою, йде).

ЯВА 7

Тіж і Чи­кал­ка.

Чикалка (на по­розі крам­ниці). Гос­по­да, не­уж­то, дис­кать, ви об­миньоте мою убо­гу хи­жи­ну?

Писар. Юхим Ни­чи­по­ро­вич, зай­дем "в хи­жи­ну бед­ную, бо­гом хра­ни­мую"?

Старшина. Та во­но мож­на.

Чикалка. Не обідьте, дис­кать, гос­по­да, ма­ленько­го ча­ло­веч­ка! Ма­ленько­го, дис­кать, уся­кий мо­жеть обідить!.. Ми­лості про­сю!

Старшина. Що ж, всту­пим на ча­син­ку?

Пішли.

ЯВА 8

Зінька і Ро­ман.

Зінька. Ти, мо­же, не за­хо­чеш і пох­рис­то­су­ва­ти­ся зо мною?

Роман. Чо­му? Це ж за­кон… Да­вай пох­рис­то­суємось.

Зінька. Обійдеться? За­кон… А як­би не за­кон, то тобі б і од­на­ковісінько?

Роман. Чо­го-сь єре­туєшся?

Зінька. Мо­же, від то­го, що ти та­кий зас­му­че­ний.

Роман. Ні, я… Не сам се­бе чо­ловік зас­му­чує, а при­го­да: ба­жаєш су­по­кою, а нат­ра­пиш на жур­бу.

Зінька. Ви­хо­вуєшся, че­рез те й ба­ла­каєш за­гад­ка­ми?

Роман. Які тут за­гад­ки? Діло як на до­лоні.

Зінька. Ну й чо­го-та­ки й справді су­муєш? Хоч би ра­ди праз­ни­ка по­ве­селішав.

Роман. Не спли­нуть ра­дощі у дум­ках, ко­ли по­чу­ваєш в собі бо­ляч­ку, кот­ра щох­вилі гірш ят­риться.

Зінька. Бо ко­лу­паєш бо­ляч­ку! Не ко­лу­пай, швидш за­гоїться. Та що вже?.. Навіщо б я ма­ла хо­ва­ти очі та ли­си­чи­ти? Не зволікай­ся кра­ще, а ка­жи пря­мо: Зінько, ти мені об­рид­ла!

Роман. З яко­го ж по­би­ту так ска­жу?

Зінька. А як же ще? Здмух­ни зра­зу, як пи­ли­ну з до­лоні!

Роман. Не з то­го краю по­чи­наєш, сест­ро, роз­мову, то ніяко­во й мірку­ва­ти. (Хо­че йти).

Зінька. Ду­маєш, що я й досі не до­га­ду­юся? Ба­чу вже я доб­ре, що ко­ли не те­пер, то в чет­вер!

Роман. Нес­па­ро­ва­не на­що й розрізня­ти? Во­но й без то­го нарізнь…

ЯВА 9

Ті ж і Ган­на.

Ганна (до Зіньки). Ти осьдеч­ки, а я те­бе в церкві див­лю­ся.

Роман пішов у церк­ву.

Зінька. Душ­но в церкві.

Ганна. Дав­ненько, дав­ненько не ба­чи­ли­ся! Я те­бе на­си­лу пізна­ла. Ку­ди ж нам до вас: ба­гач­ка! Во­но вже й скрізь так по­ве­ло­ся: ба­гачі до ба­гачів ту­ляться, а злидні од­но дру­го­го за­жи­ра­ють!..

Зінька. Не роз­бе­ру, чо­го де ти і за віщо до­ко­ряєш?

Ганна. Та… як же тобі жи­веться-по­жи­вається?

Зінька. А так…

Ганна. Ніби збен­те­же­на чо­го? До­га­ду­юся! Чи прав­да, що Сам­рось зну­щається над то­бою й досі?

Зінька. Всі зну­ща­ються, ко­му за­баг­неться.

Ганна. А ти все не ско­ряєшся, не мов­чиш? Чу­ла!.. Ка­жуть, що якось Сам­рось вер­нув­ся п'яний до­до­му, роздяг те­бе до со­роч­ки, а ко­су за­бив кілком у ла­ву та як по­чав те­бе ка­ту­ва­ти!..

Зінька. І ко­су при­би­вав, і до стов­па на­ли­га­чем прив'язу­вав… Ко­му ж іншо­му бо­ля­че від то­го, як не мені?

Ганна. Ой лиш­ко, лиш­ко!..

Зінька. Жалібниць ба­га­то, та до­по­мо­ги ані гич!

Ганна. Ох, жіно­ча до­ле, бо­дай те­бе блис­кав­кою за­па­ли­ло! А оце вже як Ро­ман прий­шов до­до­му, то, ка­жуть, ко­лот­не­ча ути­ши­лась? Ніби­то Ро­ман, гос­по­ди, як те­бе жа­лує?..

Зінька (зітхнув­ши). Та жа­лує ж!.. Тільки що ті жа­лощі жалчіш від кро­пи­ви.

Ганна. Це прав­да, що як хто зас­ту­пається, то ніби ще бо­лячіш ро­биться!.. А свек­ру­ха ж як з то­бою?

Зінька. Яким вітром на неї повіє, та­ким во­на й ди­ха… Цур їй, такій роз­мові, об­рид­ла! А тобі ж як ди­хається?

Ганна. Що мені? Хіба мені бу­ло з ко­го ви­би­ра­ти: у най­мах зрос­ла, з наймів і заміж пішла. Чу­ла ти при­каз­ку про сіро­го во­ла, що ро­бе він до вто­ми, а йо­го за те ще більш по­га­ня­ють? От­же, я, ли­бонь, і сіро­го во­ла за­ла­ма­ла б у ярмі. Де­сять діл за од­ним за­хо­дом і кипіло, і горіло в ме­не. Два ро­ки мов у пеклі бу­ла!.. Чо­ловік у ме­не, він би й нічо­го собі, ко­ли ж пох­ню­па: пос­кар­жусь йо­му на свек­ру­ху, а він мов­чить!.. Пос­кар­жи­ла­ся раз, пос­кар­жи­ла­ся вдру­ге,- ба­чу: не вар­то більш і скар­жи­тись. Відтоді за­мовк­ла я, мов у рот во­ди наб­ра­ла! Та цим тільки й пе­ре­ва­жи­ла свек­ру­ху.

Зінька. За­то ж на­решті дос­ко­чи­ла щас­тя?

Ганна. А що во­но та­ке, оте щас­тя, ска­жи мені? Та й зад­ля ко­го во­но, мов­ляв, пи­са­не? Не заз­на­ла йо­го змал­ку, то вже враг ма­ти­ме й до ос­тан­ку! Що ж, дітки у ме­не підрос­та­ють, свек­ру­ха вто­ми­ла­ся гри­ма­ти… Не­на­чеб­то бла­го­дать у нас в гос­поді. Хлібець у нас не по­зи­че­ний, є й худібка, є оде­жин­ка,- ска­зать: за­та­ла­ни­ло! Тільки що си­ла вже не та в мені… (Зітхну­ла). Ось чо­го мені тільки й шко­да: си­лоньки моєї!

Зінька (про­мов­ча­ла). І нев­же, Га­лю, ніякі дум­ки те­пер те­бе не тур­бу­ють?

Ганна. Які дум­ки? За кло­по­та­ми чи знай­деться час баб­ля­ти­ся ще з яки­мись дум­ка­ми?.. Ко­лись і дум­ки цвіли і рясніли, та по­по­ловіли і зав'яли… Цур їм! Ходімо, гей, у вог­ра­ду та по­си­ди­мо: но­ги біда як бо­лять! Чет­ве­ро день то, ли­бонь, і не присіла, і на ча­со­чок не при­ляг­ла! Пас­ки са­ма по­пек­ла, свек­ру­ха й за хо­лод­ну во­ду не взя­ла­ся, ха­ту пош­па­ру­ва­ла і вибіли­ла, дітво­ру по­об­ши­ва­ла і по­об­ми­ва­ла!.. Ко­ли б ти заг­ля­ну­ла в мою ха­ти­ну, ска­за­ла б, що в раю!..

Пішли.

ЯВА 10

Хведоска, Мот­ря і Люб­ка.

Мотря (огля­дається). Це ж Жлу­ден­ко­вих невістка, Зінька. Ач, як гар­но вбра­на! А доб­ро­го на­мис­та скільки, аж шия вги­нається!..

Хведоска. Чи не пішли вже батько до­до­му?..

ЯВА 11

Ті ж і Роман.

Любка (по­ба­чи­ла Ро­ма­на). Він, він!.. Глянь, Хведос­ко!

Хведоска. Хто? (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Бай­ду­же.

Мот­ря. Ач, не­на­че той яст­руб зо­рить! (Ніби го­лос­но). Ко­го ти там ви­зи­раєш? Ку­ди ти очі зво­диш, осьдеч­ки во­на!..

Хведоска (за­ту­ля їй ро­та). Чи ти при своїм умі?

Мотря. Він хо­че, Хве­дос­ко, пох­рис­то­су­ва­тись з то­бою; зос­танься тут, а ми піде­мо.

Хведоска. З якої речі? Ніза­що не зос­та­ну­ся!..

Мотря (схо­пив­ши її за ру­ки, кру­тить навк­ру­ги).

Керелесі, ке­ре­лесі,

Хо­де Ке­рел вздовж по плесі,

Ке­ре­ли­ха по­над пле­сом,

Ке­ре­ля­та попід лісом…

Хведоска. Що-бо ти ро­биш? Та ну, не пус­туй, відче­пи­ся!.. Пус­ти-бо!.. Ой, що ж оце, Мот­ре, ти зро­би­ла зо мною? Хі! У го­лові, мов у дзво­ни гу­де!..

Мотря і Люб­ка хут­ко втіка­ють від неї.

Роман. Це во­ни чи не на­ро­чи­то по­ки­ну­ли її?

Хведоска. Чи не чу­дасія! У очах не­на­че ко­ле­са кру­тяться!.. От навісна дівка! Жов­то як!.. Па­мо­ро­ки геть за­мо­ро­чи­ло!.. Не втрап­лю, ку­ди і йти… Пос­тою тро­хи, по­ки опам'ята­юся… (По­мов­ча­ла). І що це Мот­ря ви­га­дує? Раз по раз, ка­же, як тільки він увійде в церк­ву, то так і ввіп'ється в ме­не очи­ма… Хіба тоді, як став на­суп­ро­тив ме­не, то ніби й справді впив­ся? Еге ж, впив­ся!.. Радій, Хве­до­ню! Ра­денька, що дур­ненька!..

Роман. Піду їй нав­пе­рей­ми. (Іде).

Хведоска. Бай­дужісінько йо­му до ме­не: і не до мислі я йо­му, і не під пле­че… Він ду­кар, ба­гацький син, та ще й гра­мот­ний, а я… Бог з ним! Ніко­ли вже й не ду­ма­ти­му про нього, щоб більш і не снив­ся мені…

Роман (підхо­дить до Хве­дос­ки). Отак нес­подіва­но зустріли­ся!

Хведоска. От тобі й раз! (За­со­ро­ми­ла­ся).

Роман. Хрис­тос воск­рес!

Хведоска. Де ж це батько? Чи не пішли вже до­до­му?

Роман. З праз­ни­ком! Не гнівай­те­ся, що я… Чи у вас хрис­то­су­ються з чу­жи­ми па­руб­ка­ми?

Хведоска. Де ж це дівча­та?

Роман. Те­пер вже так по­ве­ло­ся, що: що ву­ли­ця, то й зви­чай; що ха­та, то й за­кон. Мо­же, ви гніваєте­ся, що я знічев'я пе­ре­пи­нив?

Хведоска. Я… я не знаю. Чо­го мені гніва­ти­ся?

Роман. Ви що­ра­зу об­ми­на­ли ме­не, ніби по­ло­ха­ли­ся або ж бо­яли­ся зустрічі?

Хведоска. Мо­же, й по­ло­ха­ла­ся.

Роман. Чо­го? А пи­сан­ку маєте?

Хведоска. Та що з то­го?

Роман (вий­ма з ки­шені пи­сан­ку). Моя осьдеч­ки!

Хведоска (гля­ну­ла на пи­сан­ку). Ой, яка ж гарнісінька!

Роман. Поміняй­мо­ся хоч так, ко­ли боїтесь пох­рис­то­су­ва­тись.

Хведоска (ди­виться на пи­сан­ку). Го­родська! Ма­буть, не де­ше­ва!

Роман. Візьміть же!

Хведоска. З якої при­чи­ни?

Роман. Не хо­че­те пох­рис­то­су­ва­ти­ся? І не гріх же вам?

Хведоска. Хіба ж гріх?

Роман. Так здав­на за­ве­де­но, не на­ми - Хрис­тос воск­рес!

Хведоска. Та вже воісти­ну.

Христосуються і міня­ються пи­сан­ка­ми. На­род ви­хо­дить з церк­ви і розіхо­диться.

Зінька (при­хо­дить в гли­бині ко­ну). То це ось з ко­го дівча­та ре­го­чуть? На­си­лу, ка­жуть, Мот­ря зве­ла їх до­ку­пи! (Нас­лу­хає).

Хведоска. Чи й не хитрі ж?

Роман. От ми й спізна­ли­ся.

Хведоска. Еге… спізна­ли­ся! Ой, хитрі ж!.. А цю писа­ноч­ку пок­ла­ду біля об­разів.

Роман. А я на­ва­жав­ся бу­ло у церкві підійти до вас.

Хведоска. Де ж та­ки! Дівча­та й так вже глу­зу­ють з ме­не, а то б…

Роман. Як вий­шли ви з церк­ви, я й по­ду­мав: це ж і сьогодні не до­ве­деться спізна­тись?

Хведоска. Ве­ли­ке щас­тя!

Роман. Вам, мо­же, й бай­ду­же, а мені то й празни­ки бу­ли б не­ве­селі!

Хведоска. Так би то я вам і по­ня­ла віри?

Роман. Нев­же ж ви й досі не пос­те­рег­ли, що я ніко­ли й очей з вас не зво­див? Пам'ятаєте, ко­ли я вас упер­ше по­ба­чив?

Хведоска. Пам'ятаю… Та що з то­го?

Роман. Ще відтоді за­па­ли ви мені в ду­шу!..

ЯВА 12

Ті ж і Мот­ря.

Мотря (про­хо­дить повз Зіньку). За­ту­ляй­те очі, щоб не по­ба­чи­ли ву­ха!

Зінька пішла.

Та годі вже вам, нев­же й досі не на­ми­лу­ва­ли­ся?.. Ли­бонь, вже й ті, кот­рим не слід ба­чи­ти, більш вчу­ли, ніж ви на­ба­ла­ка­ли.

Хведоска (по­лох­ли­во). Хто, сест­рич­ко?

Роман (до Мотрі). Хрис­тос воск­рес!

Мотря. Чис­то! (Ре­го­че). Да­вай­те пи­сан­ку, то бу­де й воісти­ну! А без пи­сан­ки умий­те­ся!..

Роман. Я вам опісля.

Мотря. Цеб­то набір? Чис­то! У нас набір тільки ла­ються. Обіцян­ка-ця­цян­ка, а дур­неві радість! Ось при­ходьте сьогодні уве­чері до нас: му­зи­ки гра­ти­муть, гой­дал­ка ви­со­ка-ви­со­ка!.. Па­руб­ки гра­ти­муть у довгої ло­зи, у та­ра­на; дівча­та - у во­ро­на, у гу­сей!.. Ве­се­ло!.. Ви умієте тан­цю­ва­ти польки? Тільки при­носьте пи­сан­ку, тоді вже бу­де нас­то­яще воісти­ну! А що вже ми жда­ти­мем вас, то аж очі лізти­муть нам на ло­ба! Прав­да, Хведо­ню?

Хведоска. Мо­же, хто й жда­ти­ме!

Мотря. Тільки не ти? Чис­то! (До Ро­ма­на). Умієте тан­цю­ва­ти польки? Чо­го ж ви мов­чи­те?

Роман (усміхається). Я за ва­ми і не по­хоп­люсь ба­ла­ка­ти.

Мотря. У нас та­ка чут­ка йде, що ви дівчат са­хаєтесь.

Роман. Ма­ло чо­го не пле­туть!

Мотря. Мо­же, й со­ро­ми­тесь підійти до дівчи­ни, а що вже очи­ма, то лов­ко про­мов­ляєте! Прий­де­те чи по­гор­дуєте? Що тут від ва­шо­го ху­то­ра: доб­ро­му мо­лод­цеві тричі па­ли­цею ки­ну­ти!

Роман. Я радніший хоч і що­ве­чо­ра!

Мотря. Вже й що­ве­чо­ра! Чуєш, Хве­до­ню! Ма­ло чо­го вам не за­баг­ну­ло­ся б! Прав­да, Хве­до­ню?

Хведоска. Поч­ни дра­ту­ва­ти!..

Роман. Ка­жуть, що ваші па­руб­ки задьори?

Хведоска. А вам що до них?

Мотря. А що, вже й зас­туп­ни­ця у вас знай­шла­ся?

Хведоска (за­со­ро­ми­ла­ся). Ота­кої ви­га­дай!

Мотря. Пос­та­но­ви­те кварт зо дві горілки - прав­да, що в нас і такі вже є, котрі ли­мо­на­ду п'ють, - то наші ка­ва­ле­ри зра­зу прий­муть вас у свою юр­бу!

Роман. Ко­ли б тільки й кло­по­ту, то й піввідра мож­на.

Мотря (драж­нить). Чис­то! "І піввідра"!.. Всіх ку­пи­мо й про­да­мо?

Роман. Не в тім си­ла…

Мотря. Еге ж, що ко­би­ла си­ва?

Роман. Од­на­че у вас дівча­та гострі на язик!

Мотря. А що на сер­це, то ще гостріші!

Роман. Я ж уве­чері прий­ду. (Укло­нив­шись, пішов в крам­ни­цю).

Мотря. Ми­лості про­си­мо, до­ки цих не зно­си­мо!

Хведоска. Ну й яка-бо ти! Цить-бо!.. Він ще й розгнівається!

Мотря. А хіба в нього сер­це з пер­цем? Ну, Хве­доню, що?

Хведоска. Що та­ке?

Мотря. От і зустріли­ся, і пох­рис­то­су­ва­ли­ся!..

Хведоска. Хіба не мож­на?

Мотря. На­ди­ви­ли­ся вво­лю од­но дру­го­му в вічі? Ще хтось ди­вив­ся та аж зе­ленів!..

Хведоска. Хто?

Мотря. Опісля довідаєшся! Він усміхнув­ся, ти зітхну­ла; потім він зітхнув, ти усміхну­ла­ся - навіщо та й роз­мо­ва? А перснів ба­га­то зняв?

Хведоска. І не ду­мав!

Мотря. Ану, по­ка­жи пальці! Я всі твої персні знаю. Ну вже ж і па­ру­бок - ква­ша якась, а не па­ру­бок! Хоч би од­но­го перс­те­ни­ка зняв!..

Хведоска. Так би я йо­му й да­ла, як­раз!..

Мотря. А де ж йо­го пи­сан­ка? Чи й пи­сан­ки не дав?

Хведоска (по­ка­зує пи­сан­ку). Осьдеч­ки-о!

Мотря. Та й гарнісінька! Що-то як ба­гач!

Хведоска. І навіщо він її дав, ду­же потрібна! Віддам її ко­му-не­будь…

Мотря. Віддай мені?

Хведоска (хо­ва). Навіщо ти йо­го кли­ка­ла на ву­ли­цю?

Мотря. Ой Хве­до­ню, Хве­до­ню!.. Ану, глянь мені в вічі!

Хведоска. Не хо­чу!

Мотря. Ду­маєш від ме­не ви­хо­ва­тись?

Хве­дос­ка. Сест­рич­ко, го­луб­ко! Не ка­жи ніко­му, ніко­му!..

Пішли.

ЯВА 13

Ро­ман і Сам­рось.

Самрось (під чар­кою). Приїздіть же сьогодні до нас, кум­цю-душ­ко! (До Ро­ма­на). От ба­чиш, який я справ­ний? Хоч і до­до­му те­пер… Вмент вро­див­ся, як на па­пері спи­са­ний! По­га­няй!..

Роман. За­лив очі, тільки бли­маєш?

Самрось. Знаєш, як кум-ла­вош­ник ка­же: "Ніког­да і вовік да не за­бу­де чо­ловік…"

Роман. Чо­го?

Самрось. "Да не за­бу­де!.." Так во­но й далі, як по скла­дам, так і по вер­хам!.. Аз, бу­ки, вєді, гла­голь, доб­ро, єсть… А ти ро­зум­ний? От ти і роз­жуй, ку­ди во­но націля. Чай-чай, примічай, ку­ди чай­ки ле­тять? Гля­ди тут, а я там!.. Он ку­ди во­но влу­ча!..

Роман. Ме­ли в гурт, завт­ра роз­бе­ре­мо. Мудрій!

Самрось. Один ду­рень уки­не ка­ме­ня, а де­сять ро­зум­них не ви­тяг­нуть,- от тобі й за­мок! А ти одімкни!

Роман. От нас­мок­тав­ся!

Самрось. Хто? Я не п'яний, ні! Я не п'ян, ну тільки грубіян!

Роман. Воїн!

Самрось. Ав­жеж! Роз­дай­сь, мо­ре,- тріска пли­ве!..

Роман. Замість то­го, щоб до­ма роз­говітись, у своїй сім'ї…

Самрось. Ов, ти ро­зум­ний! Та­кий ро­зум­ний, аж дур­ний! До­ма не­ма мені прос­то­ру!.. Кум-ла­вош­ник зробе ме­не по­ме­щи­ком, бо вже мені міщанське коліно на­доїло!.. А вга­дай: на чім кум горілку нас­тоює? Не вга­даєш! Ну і смаш­на ж!.. Там та­ка смаш­на, що й мерт­вий зач­мо­кав би гу­ба­ми!.. Ви­пив нат­ще­сер­це…

Роман. А як батько бла­га­ли: "Не пий, Сам­ро­се, хоч до обід".

Самрось. А що мені батько? Во­ни ме­не ко­ли-не­будь би­ли? Ні! Які ж во­ни мені батько? У ме­не є ма­ма­ша. Ма­ма­ша ме­не би­ли ка­чал­кою, ну, я їм і ско­рю­ся-о! "Ніког­да і вовік да не за­бу­де чо­ловік!.." Я ма­ма­шин, а ти батьків,- от ми й поділи­ли­ся! Ме­не тре­ба бу­ло би­ти, ой як би­ти!.. Ме­не не би­ли, си­ли з ме­не не ви­товк­ли, во­на й му­цюється в мені!.. Тобі он ку­ди шлях, а мені он ку­ди: путь-до­ро­га стов­по­вая!..

Роман. Де ж це Зінька?

Самрось. І бу­ду бун­ту­вать? А що ти мені вдієш?

Роман. А те, що й що­ра­зу! Візьму на обе­ре­мок і та й уки­ну у хур­го­на.

Самрось. Не дам­ся! Я за­по­ро­жець! Бо­ва Ко­ро­ле­вич! Дмух­ну на те­бе, і ти впа­деш!.. Кум-ла­вош­ник, як тільки дмух­ну на нього, так зра­зу і бер­киц­не, аж но­ги за­де­ре!

Роман. Ду­рять те­бе та гроші з ки­шень вигріба­ють.

Самрось. Ме­не? Ов! Ні!.. Ми з ку­мом-ла­вош­ни­ком візьмем зем­лю в орен­ду, всю ок­ру­гу візьмем, а ма­ма­ша гро­шей да­дуть!.. Куп­лю ма­маші хваїто­на, зон­ти­ка, щоб і в хаті під зон­ти­ком сиділи,- он як я ма­ма­шу по­чи­тую! Сьогодні "праз­ник праз­ни­ков, розрішеніє ви­на і єлея. Алілуя!" Я сам у свят­цях ви­чи­тав.

Роман. Ну, годі, гай­да їха­ти!

Самрось. Ані з місця!

Роман (бе­ре йо­го за по­пе­рек.). Як ба­чу, то я те­бе чес­тю не вбла­гаю?

Самрось. Не руш!.. Уб'ю!.. Пус­ти-бо!

Роман пус­кає йо­го.

Але ти й здо­ро­вий, як ведмідь! Нев­же ж ти дуж­чий від ме­не? За-да-ча! (Зітхнув). Ро­ма­не! Навіщо ме­не ма­ма­ша оже­ни­ли?

Роман. А твій же ро­зум де був?

Самрось. Звеліли: "Оже­ни­ся!" Я й оже­нив­ся. Я був би вольний ко­зак: ку­ди скортіло, ту­ди й по­летів. На стра­женіє? Да­вай ру­жо! В Аме­ри­ку? Хоч за­раз! Оже­ни­ли ме­не і, як у то­го Сам­со­на, по­ло­ви­ну си­ли відня­ли… От я й б'ю Зіньку, б'ю, анах­те­му, на ній пом­ща­юсь!.. А на ко­му ж мені помс­ти­ти­ся? Ко­ли б Зіньки не бу­ло на світі, я, мо­же, зовсім не же­нив­ся б!.. Ма­ма­ша ка­жуть: "Во­на ба­га­та, си­ро­та, скільки гро­шей і вся­ко­го му­щест­ва!.." Я й оже­нив­ся. Те­пер во­на мені мов по­пе­рек гор­лян­ки ста­ла!

ЯВА 14

Ті ж і Зінька.

Самрось. Ось і ма­дам а! Десь віхри но­си­ли та й знов при­ти­ри­ли на мою го­ло­ву!

Зінька. Те­бе як ухоп­лять, то нав­ряд чи вир­веш­ся!

Самрось. Га? Як? От вже в ме­не і ру­ки сверб­лять на неї!

Роман. Ну-ну, не ду­же! Ходім.

Самрось. Що ти ска­за­ла?

Зінька. Про­летіло!

Роман. Ходім-бо, ка­жу!

Самрось. Мов­чать! Во хрунт!

Роман тяг­не йо­го за коміра.

Ти ме­не чес­тю про­сиш?

Роман (тяг­не). Та чес­тю ж!

Самрось. Пус­ти, я сам піду. (До Зіньки). Ро­зумієш ти, вівця не­об­ра­зо­ва­на, ме­не чес­тю про­сять, я й піду. (Пішов).

Зінька (пе­ре­пи­ня Ро­ма­на). То це ти й навсп­равж­ки за­ду­мав ме­не за­ли­ши­ти?

Роман. Як то за­ли­ши­ти? В те­бе, ба­чу, й со­ро­му не­ма? Зінько! Не сил­куй­ся ме­не зіпхну­ти у ту бо­роз­ну, в кот­ру я не­са­мохіть сту­пив!.. Вдру­ге вже я не піду на гріх!

Зінька. Ось яка нес­подіван­ка з'яви­ла­ся?!

Роман. Чо­му нес­подіван­ка? Та нев­же ж за один не­обач­ний ступінь я му­шу змар­ну­ва­ти свій вік? Я прокле­ну той час-го­ди­ну, ко­ли, за­був­ши со­ром і гріх…

Зінька. Чи не пізно бу­де ка­яти­ся?

Роман. Не пізно, ніко­ли не пізно!

Зінька. То ти ось який?

Роман. Я стільки ж ви­нен, скільки й ти!

Зінька. Же­ни­ся, же­ни­ся!.. Бла­гос­лов­ляю те­бе обо­ма ру­ка­ми!

ЯВА 15

Ті ж і Сам­рось.

Самрось. Що ж ви, гос­по­да дво­ря­не, по­жа­луй­те!.. Я вже й ко­ней запріг, на­шил­ни­ки втяг­нув… Хур­гон з ка­рет­ним хо­дом го­тов!.. Па­па­ша на хур­гоні си­дять і так лов­ко виспіву­ють: "Свя­ти­ся, свя­ти­ся!.."

Зінька (до Ро­ма­на). Ро­ма­не! (Ха­па йо­го за ру­ку).

Роман (ви­ри­ва ру­ку). А, відче­пи­ся!

Зінька. Ро­ма­ноч­ку, про­па­ду! Відпи­хаєш?

Роман. Зінько! Бла­гаю те­бе, відсах­ни­ся від ме­не! (Пішов).

Зінька (ла­має ру­ки). Оце ж і всеї роз­мо­ви, оце ж і всеї по­ра­ди!..

Самрось. Чуєш ти, гу­бер­нан­ка, ма­дис­ка, гай­да їха­ти! Про­си­ти те­бе?

Зінька. Бе­ри, ка­тю­го, мерщій за ко­си та й во­ло­чи, як пап­лю­гу!

Самрось. А бо­дай ти не діжда­ла, щоб я об те­бе пас­ку­див ру­ки на пер­ший день ве­ли­код­ня.

Зінька. Хар­ци­зе, ска­же­на со­ба­ко!

Самрось. Чи не анах­темська ма­нух­вик­ту­ра! От же не вип­раз­ни­кую!..

Зінька. Удар, удар! Отут ще не бив, отут ще є жи­ве місце!.. Не­на­вид­жу те­бе!.. Розірви ж ме­не!..

ЯВА 16

Ті ж і Ро­ман.

Роман. Вже ко­лот­не­ча?

Самрось. Та не­хай ме­не свя­та пас­ка поб'є, ко­ли я її хоч мізин­цем черк­нув!

Роман (до Зіньки). Іде­мо, сест­ро, до­до­му.

Зінька. Гріх, со­ром? Ач, який свя­тий та бо­жий, без дра­бин­ки лізе на не­бо! (Пішла).

Самрось. Ну як та­ку га­ди­ну не би­ти? А ти щора­зу обс­та­вав за неї.

Роман. Та годі вже! Ма­ло чо­го не трап­ляється?

Самрось. Ну, щас­тя її, що сьогодні Ве­лик­день!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Простора міщанська кімна­та. Стіл, пок­ри­тий гар­ною ска­тер­кою, дзиг­ли­ки, кар­ти­ни: "Страш­ний суд", "Хож­де­ние ду­ши по ми­тарст­вам", "Кот Ка­та­фе­ич", "Би­ла жон­ка му­жи­ка" і т. п. Дзер­ка­ло, ша­фа, скрині, постіль з по­душ­ка­ми під сте­лю; оде­жа і вся­ке збіжжя.

ЯВА 1

Роман (ввійшов­ши з се­ре­ду­щих две­рей, підхо­дить до бо­ко­вих две­рей, відкіля чут­но гур­то­вий спів: "Ка­ли­на-ма­ли­на, а ра­зо­вий цвєт…"). І ко­ли ця гульня скінчиться? Одні гості в ха­ту, другі з ха­ти, треті на поріг - вісім день, мов в трах­тирі! (Сів край сто­лу). Ра­див­ся з батьком про свій замір. Як теп­ло, як сер­деч­но во­ни мірку­ють. "Не шу­кай,- ка­жуть,- си­ну, роз­кошів, а шу­кай доб­ро­го сер­ця; бо роз­коші від лю­дей, а сер­це від бо­га!" Яка щи­ра у батька ду­ша, яка світла! Шко­да, що пригніче­на во­на під ма­те­ри­ну во­лю!.. Див­не щось коїться з на­шою сім'єю: мо­же, во­но й здав­на так бу­ло, тільки що змал­ку, пев­но, я цього не спос­терігав? Ма­ти все за­гар­ба­ла до своїх рук і всім ке­рує в ха­зяй­стві; а батько, мов той підби­тий птах, на все відмов­чується або ж тіка з очей… Одійди, ка­же, от зла!.. Ціле літо у пасіці жи­ве, а зи­му у по­па па­ла­ма­рює… Сам­рось бов­тається, мов те ко­ле­со без загвіздка… Вісім год не був я до­ма; прий­шов і зди­ву­вав­ся!.. Що­день гар­ми­дер, свар­ка, лай­ка, гвалт-роз­гардіяш!.. Зай­вий я тут, чу­жий, зовсім чу­жий!.. Тре­ба ж, як на те, щоб ще й ли­хо скоїло­ся! Як во­но скоїло­ся - не збаг­ну! Пам'ятаю, що бу­ла бе­се­да пе­ред ве­ли­ким пос­том, як­раз на пу­щен­ня. Ска­зать би, що я п'яний був, так ні ж!.. Чи та­ка вже нев­га­мон­на, ди­ка на­ту­ра чо­ловіча, що не влас­тен він бо­ро­ти­ся з жа­гою, кот­ра рап­том, мов по­лом'ям, об­хо­пе йо­го і до­ве­де до гріха!.. Сам­рось уда­рив Зіньку, я обс­тав за неї, нас роз­бо­ро­ни­ли… Зінька вибігла з ха­ти, ме­не ніби що кольну­ло в сер­це. Ду­маю: біда бу­де! Побіг про­жо­гом за нею, дог­нав вже аж біля річки, над опо­лон­кою… По­чав її бла­га­ти не гу­би­ти своєї душі, по­чав зас­по­ко­юва­ти… Тут і вчи­ни­ло­ся ли­хо!..

ЯВА 2

Зінька (ви­хо­дя­чи з бо­ко­вих две­рей). Він тут? Не мо­жу йо­го ба­чи­ти!.. (Хо­че вер­ну­ти­ся).

Роман. Зінько! Ти всі праз­ни­ки об­ми­наєш ме­не, об­мов­чуєш!..

Зінька. Перш ти об­ми­нав ме­не та об­мов­чу­вав, а те­пер моя чер­га! Ніби це тобі не од­на­ко­во?

Роман. Хотів би я по­ба­ла­ка­ти з то­бою по сер­цю.

Зінька. Еге ж… Як з сест­рою?

Роман. Не ремст­вуй, Зінько!

Зінька. Не ремст­вую ані кри­хот­ки ані ка­пе­линоч­ки,- бай­ду­же! Дійшло вже до бай­ду­жо­го!..

Роман. Нам слід по­ба­ла­ка­ти без пе­ре­сер­дя!

Зінька. Та так же ж!..

Роман. По­ба­ла­кай­мо щи­ро?

Зінька. Ми­ну­ло­ся!

Роман. Я, яким був, та­ким і зос­тав­ся.

Зінька. Ти не та­ким зда­вав­ся!..

Роман. Про це ж ми й му­си­мо спокійно, без су­пе­реч­ки, без уразів помірку­ва­ти. Здійми ти з ме­не той гріх, кот­рий, мов нев­си­пу­чий во­рог, спо­тан­ня, підповз до нас і став меж на­ми з но­жем; ска­жи ж, що й ти вин­на. Відсах­не­мо ж йо­го від се­бе, щоб не зос­та­ло­ся ані іскор­ки, кот­ра зго­дом роз­жевріла­ся б… За­бу­де­мо йо­го…

Зінька. Чо­го ти так тур­буєшся? Ка­жу ж тобі - бай­ду­же?! Чи, мо­же, я не втрап­лю за твоєю дум­кою? За­мо­ро­че­но ме­не, за­ду­ре­но! Од­не ба­чу, що про­па­ща я навік!..

Роман. А, бо­же мій!..

Зінька. Навіщо ти що­ра­зу обс­та­вав за ме­не, навіщо впу­ту­вав­ся про­меж нас?.. Чо­ловік і жо­на - од­на са­та­на!.. Не­хай би Сам­рось убив ме­не!.. Скільки разів хотіла я стра­ти­ти се­бе, на­ва­жа­ла­ся шуг­ну­ти в опо­лон­ку, під лід, к чор­там на ви­рин­ки!.. Щас­ли­ва б бу­ла!.. Ти зу­пи­няв ме­не, бла­гав - навіщо?

Роман. А навіщо, навіщо! Лег­ко хіба бу­ло ди­ви­ти­ся на твоє го­рю­ван­ня?

Зінька. За­те ж те­пер ме­не зовсім зас­по­коїв!.. Як же мені те­пер лег­ко, як лю­бо!.. (Кла­няється). Спа­сибі ж тобі, бра­ти­ку, за твою при­хильність, за твою обо­ро­ну і щирість!.. Сер­ця не чую від твоєї щи­рості!.. Учо­ра ки­ну­ла­ся на ме­не ря­ба ко­ро­ва і ма­ло-ма­ло не роз­па­на­ха­ла ме­не, та де не взяв­ся Сірко та й за­гав­кав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й до Сірка та за­ра­зом і йо­му вкло­ни­ти­ся?

Роман. А навіщо я сю­ди прий­шов? Меж чу­жи­ми тре­ба бу­ло довіку зос­та­ва­ти­ся. За­хотіло­ся дих­ну­ти повітрям рідних нив, гля­ну­ти на рідну осе­лю, спо­чи­ти під рідною стріхою!..

Зінька. Бо­дай же те­бе, бра­ти­ку, по­би­ла ли­ха го­ди­на та не­щас­ли­ва!

Роман. Бо­дай!.. Ко­ли я так тяж­ко ви­нен, ко­ли моїй про­вині не­ма по­ку­ти, бо­дай грім убив ме­не, в зем­лю ввігнав!..

Зінька. Не нак­ли­кай - не вб'є і не вго­не!.. Тобі жи­ти та бо­га хва­ли­ти, а мені жи­вотіти!.. Гріх? Со­ром?

Роман. Ко­ли б я ко­хав те­бе, тоді не по­бо­яв­ся б і гріха! Ти знаєш, що я здав­на, ско­ро прий­шов сю­ди, по­ко­хав дру­гу, і про це я тобі не раз ка­зав… Ось де той гріх і со­ром!.. Бог ме­не су­див би, а бу­ла б ти не Сам­росе­вою, а моєю! Не це зу­пи­ня ме­не, ти са­ма ба­чиш!

Зінька. Що ж во­на - кра­ща за ме­не?

Ро­ман. Про те сер­цеві віда­ти, а більш ніко­му! Ми з то­бою обоє винні, бо ми лю­де; а су­ди­ти­ме нас бог! Ска­жи, що ти не грішна?

Зінька (по­ка­ча­ла го­ло­вою). Бог з то­бою! Ко­ли не до мислі тобі, що ж?.. Не ви­ную те­бе, ні!.. Са­ма вин­на!.. Са­ма вин­на!.. (Чу­ло).

Не жаль мені на га­доньку та воріноньку,

Як жаль мені та на свою голівоньку!..

О, ко­ли б у цю хви­лю хто роз­ча­вив оцю ска­же­ну голівоньку!..

Роман. Сест­ро, го­луб­ко, зас­по­кой­ся!

Зінька. Мов­чи! Не ба­ла­кай зо мною улес­ли­во, ті речі пе­чуть ме­не, ят­рять!.. Я са­ма, са­ма роз­маю своє ли­хо!.. А не змо­жу-за­ги­ну! Все ми­неться, все за­ше­ретується, як річка від мо­ро­зу…

ЯВА 3

Ті ж і Ган­на.

Ганна (з ди­ти­ною на руці ввіхо­дить з се­ре­ду­щих две­рей). Хрис­тос воск­рес! З праз­ни­ком та з про­во­да­ми!..

Роман. Воісти­ну! Ли­бонь, под­ру­га Зіньчи­на?

Ганна. Бу­ла ко­лись нею…

Зінька. І завж­ди…

Роман. Про­си­мо сіда­ти. Спа­сибі, що завіта­ли… Я не бу­ду за­ва­жа­ти вашій роз­мові…

Ганна. На­ша роз­мо­ва - як по­ло­ва: не чіпай - ле­жить, дмух­ни - ле­тить!..

Роман пішов.

Забігла до те­бе не на дов­гий час, до­ки там чо­ловік напоє ху­до­бу… Іде­мо оце у яр­ма­рок, дум­ка, щоб на ніч і до­до­му, бо двоє ви­лупків зос­та­ло­ся, а оцього (усміха­ючись, по­ка­зує на ди­ти­ну) взя­ли з со­бою. Хотіли завт­ра їха­ти, так завт­ра ж по­неділок, важ­кий день.

Зінька. Еге ж…

Ганна (ди­виться на неї). Пла­ка­ла, чи що? Ніби ду­же стур­бо­ва­на!.. Мо­же, я, як той та­та­рин, не в час?

Зінька. Як?.. Не ви­га­дуй, я ра­да… Мо­же, поснідаєш?

Ганна. Спа­сибі! До­ма посніда­ли. (Сіла). Ве­де­мо оце де­що з худібки у яр­ма­рок; дум­ка кой-що про­да­ти або заміня­ти. Іде­мо повз ваш хутір…

Зінька. Бо­дай він згорів. Щоб по­же­жею по­ня­ло, щоб вих­ром зме­ло!..

Ганна. Дійшло до сер­ця? Я й ка­жу своєму пох­нюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвіда­ти? Ко­лись, ка­жу, то­ва­ри­шу­ва­ли, як ще я слу­жи­ла у най­мах у її опіку­на; і на ве­чор­ниці вкупі хо­ди­ли…

Зінька. Не­дов­го хо­ди­ли!

Ганна. Чи тобі бу­ло хоч шістнад­цять год, як заміж ішла?

Зінька. Не знаю!..

Ганна. Ма­буть, не бу­ло. Я вже бу­ла дівкою до­хожа­лою, а ти зовсім бу­ла ди­ти­ною… Ра­но зав'яза­ли світ. Дос­те­мен­но, як у тій пісні ка­же:

Гиля, ги­ля, сірі гу­си,

Та на ти­хий Ду­най,

Зав'яза­ла го­ло­воньку,

Те­пер си­ди та ду­май!..

Сім год про­жи­ти у пеклі - не по­ле пе­рей­ти. За та­кий час гир­жа залізо з'їсть!..

Зінька. Ка­жуть, як сім год лю­ди­на не говіє, то ста­не чор­тя­кою; а я сім год меж чор­та­ми жи­ву!

Ганна. Але ж і змарніла ти!

Зінька. Чи в'яне квітка під ро­сою на сонці? Чи змарніла б, ко­ли б не го­ре?

Ганна. Су­шить во­но, в'ялить!..

З дру­гої ха­ти чут­но спів і скрип­ку.

Весело у вас! Гос­тей налізло, мов до при­час­тя: по­во­зок та хур­гонів пов­не подвір'я… Ма­буть, все значні лю­де?

Зінька. Є усякі… Цур їм!

Ганна. Як же твої праз­ни­ки ми­ну­ли?

Зінька. Слізьми роз­говіла­ся, слізьми й за­говіюся.

Ганна. Знаю, знаю по собі!

Зінька. Не знаєш, Га­лю, не знаєш! Не те, що ти ду­маєш, зовсім не те!.. Що чо­ловік по­невіряється, що свек­ру­ха гри­зе, хіба то ве­ли­ке го­ре? Та­ке го­ре, як ли­ху сла­ву, ру­кав­цем роз­маю!…

Ганна. Та… Нак­ли­кай та­ла­ну, а без­та­лан­ня й са­мо те­бе зди­ба! Що ж тра­пи­ло­ся, роз­ка­жи.

Зінька. Нев­же ж ти, Га­лю, не бе­реш навз­до­гад? Нарізнь пішли наші дум­ки… Не ви­ную йо­го, а все ж бо­ля­че!

Ганна. Про ко­го ж це ти?

Зінька. За­раз ти йо­го ба­чи­ла.

Ганна. Зіню!.. (Ди­виться їй у вічі). Нев­же ти по­ко­ха­ла Ро­ма­на?

Зінька. Ц-с! Не на­га­дуй, бо­ля­че!..

Ганна. Так… Так я й впо­ва­ла! Та й як же ж інак­ше? Жи­ла ти тут, мов у до­мо­вині, сім год пресвітлої го­ди­ни не ба­чи­ла; а з'явив­ся Ро­ман і, мов зіроч­ка, освітив тем­ну яму… Скільки не плющ очей, а все кортіти­ме те­бе спог­ля­ну­ти на зіроч­ку яс­ну!.. І він те­бе ко­ха?

Зінька. Ко­ли б же то, чи приз­на­ла­ся б? Він жа­лу­вав ме­не!.. Жа­лу­вав, а я, дур­на, не­роз­суд­ли­ва, ма­ри­ла… Те­пер він за­ду­мав же­ни­ти­ся!

Ганна. На ко­му?

Зінька. У вашій сло­боді во­на…

Ганна. Чи не на ча­банівні? Стри­вай-бо! Чу­ла я, чу­ла, що Ро­ман уна­див­ся в на­шу сло­бо­ду. То це він он ку­ди? Що ж, по­мо­жи йо­му, бо­же! Сім'я пу­тя­ща, та ще й ку­ми мої!

Зінька. Ска­жи по правді: кра­ща во­на від ме­не?

Ганна. Хве­дос­ка? Це та­ке діло: ко­му хто при­па­де до сер­ця!.. Не­хай же­ниться, дов­го хіба до гріха?

Зінька. До яко­го гріха? Стри­вай! Чи я сте­ря­ла­ся, чи всі лю­де навк­ру­ги ме­не ошаліли? Гріх? Ска­жи ще: со­ром?

Ганна. А то ж як?

Зінька. По своїй волі пішла я за Сам­ро­ся? Хіба по добрій охоті зв'яза­ла з ним свою ру­ку? Вез­ли ме­не до шлю­бу, мов на заріз: стор­гу­ва­ли й про­да­ли, ніби по­ле чи де­ре­ви­ну!.. Ди­ти­ною я бу­ла, са­ма ж ка­жеш. Чий же це гріх? Вік мій мо­ло­дий за­не­ха­яли, зніве­чи­ли жит­тя!.. Чий же це со­ром? Чи пи­ша­ла­ся я хоч годо­чок своєю кра­сою? Чи гля­ну­ла я на світо­чок? Чий це гріх? Мій! Всі безгрішні, од­на я нес­ка­ян­на грішни­ця?.. Бо­жою во­лею чи людською си­лою світ мені зав'яза­но? Взя­ли ди­тя не­до­рос­ле, дівча не­ро­зум­не і стра­ти­ли!.. Чий же це со­ром? Мій, мій!.. Я по­чу­ла в собі сер­це… По­са­до­ви кур­ча в тісну клітку, во­но зрос­те і або за­ги­не, або ж роз­ла­ма клітку! Не при­ся­га­ла­ся я під вінцем, мов­ча­ла!.. До вінця і від вінця вез­ли ме­не оде­ре­венілу!..

Ганна (не зна, що й ка­за­ти). Як вже там не скоїло­ся, а за­ко­ну не пе­ре­лам­леш…

Зінька. За­ко­ну? Яко­го за­ко­ну?… Це, Га­лю, не за­кон!.. Не вмію роз­ка­за­ти тобі, а як са­ма з со­бою ба­ла­каю, тоді ро­зумію се­бе і ба­чу, що все в мені го­во­ре, що не­ма ніяко­го за­ко­ну в моїм шлюбі з Сам­ро­сем, не­ма!.. В'яжуть злодія, він зна, за віщо йо­го в'яжуть! За­би­ва­ють в заліза ду­шо­гу­ба, він зна, за віщо. Во­ла б'ють, і віл навіть зна, за віщо йо­го б'ють!.. Ме­не ж б'ють, за ко­си во­ло­чать, на­ли­га­чем кру­тять, і я не знаю, за віщо. Це за­кон?

Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..

Зінька. Не відає, ні!..

Ганна. Не ка­жи так, Зіню, гріх!

Зінька. Знов гріх?

Ганна. Роз­пус­ти­ла ти своє сер­це, навіть і про бо­га за­бу­ла!

Зінька. Ні, Га­лю, бог про нас за­був!

Ганна. Зіню, те­бе страш­но й слу­ха­ти! Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пи­ла гіркої? Ви­пи­ла, ви­пи­ла до ден­ця!.. Терпіла, а як вже до­хо­ди­ло до нес­тер­пу­чо­го - впа­ду нав­колішки пе­ред об­ра­за­ми, го­ло­сю-голо­сю, аж усе в мені го­ло­се! Ви­го­ло­сю­ся, що вже й гласу не ста­не, тільки ри­пить у гру­дях, мені й по­лег­ша.

Зінька. Не­ма чим го­ло­си­ти! За­пек­ло­ся, заш­ка­руб­ло!..

Ганна. Ось пос­лу­хай ме­не, Зіню, го­луб­ко! Я б ра­ди­ла тобі ось як. Ми зби­раємо­ся з свек­ру­хою пе­ред зе­ле­ни­ми свя­та­ми у Київ, на про­щу…

Зінька (хут­ко). Піду і я з ва­ми, піду!

Ганна. Там по­мо­лиш­ся та відговієшся!

Збоку чут­но го­лос Сам­ро­ся: "Гей, де ти, моя-не­чу­жая?"

Вже гу­ка? А ще ска­жу й так: жи­руєш ти! Це все з баглаїв… Пог­ну­ла б спи­ну на спеці та вми­ла­ся б кри­ва­вим по­том - не за­жи­ру­ва­ла б! Роз­пус­ти­ла ти своє сер­це! Та не­ма кра­ще, як за­да­ви­ти йо­го, при­топ­та­ти… Цур йо­му!

Зінька. Піду, піду у Київ, на про­щу!.. По­мо­люсь то й бог мені до­по­мо­же. Ко­ли б тільки скоріш іти!

Ганна. Раніш зе­ле­них свят невп­рав­ка!

Самрось кри­чить: "Гей, жінко, пе­ред мої очі!"

Забарилася я в те­бе. Про­щай! Оце, чи я не здуріла? І за­бу­ла, що те­пер "про­щай" ка­за­ти гріх!

Зінька. Годі, годі про гріхи!..

Ганна. Аж до воз­не­сенія тільки й мож­на ка­за­ти "Хрис­тос воск­рес!" та "воісти­ну". (Б'є зле­генька ди­ти­ну по руці). А ку­ди ти ру­ку за­со­вуєш, ку­ди? Ач, все б йо­му до па­зу­хи.

Зінька (зітхну­ла). Щас­ли­ва ти, Га­лю, що в те­бе дітки є!

Ганна (згор­да). Щоб ти зна­ла, що оці ви­луп­ки - най­кращі по­рад­ни­ки; во­ни най­скорш до­во­дять нас до ро­зу­му. Ну, ходімо до тат­ка? Ах ти, за­ма­зу­ра!..

Зінька. Щас­ли­ва!.. Мо­же, Га­лю, хто раніш іде на про­щу, розвідай! Я навіда­юся до те­бе. Сьогодні, ка­жеш, вер­не­тесь з яр­мар­ку? Я сьогодні навіда­юся.

Пішли.

ЯВА 4

Писар (ви­хо­дить з бо­ко­вих две­рей з скрип­кою в руці). Їх тут не­ма! Зеніда Анд­реєвна, ку­ди ж ви сок­рились од об­що­го вни­манія! Ух! Од­на­че від та­ко­го на­хально­го час­ту­ван­ня мож­на і пе­ре­се­леніє со­вер­шить к праотцам: чар­ка за рюм­кою, не­ма тобі пе­ре­диш­ки, ані бо­же мой! (Підспівує).

Калина-малина,

А ро­зо­вий цвєт,

Била в ме­ня ціпа-ма­ма,

А те­пе­ря нєт.

Ах-ха-ха! Сколько не ад­ре­сую взгля­ди до Зеніди Анд­реєвни - не клюй­оть! Што ти тут со­об­ра­зиш: не клюй­оть!..

ЯВА 5

Настя (ви­хо­дить з тих же две­рей, п'яненька). Знов її шу­каєш?

Писар. Ко­во?

Настя. Знаємо вас!.. Чо­го ж ти втік від кум­панії?

Писар (підмор­гує). А тос­ку, не ви­дя пред­ме­та, по-німаєш? Ду­ра разві ко­то­рая, ну, та не пой­мьоть!.. (Обніма її).

Чорноє платьє,

Бєлая кай­ма,

Била в ме­ня ціпа-ма­ма,

А те­пер не­ма.

Ну, во-вто­рих, єтот во­доч­ний воп­рос так хоч ко­го оза­да­чить!.. (Знов співає).

Чорноє платьє,

Бєлой во­рот­ник,

Любил ме­ня ціпа-ма­ма,

А те­пер од­вик!..

Ах, ма­да­ма, ма­да­ма! По­че­му ви не вдо­вуш­ка?

Настя. Годі вже ме­не ду­ри­ти.

Писар. Ду­рю, я ду­рю? Так дай, моя плу­тов­ка, ята­ган алібо алівульвер, і я сис­час разст­рельну грудь вєрную мою!

Настя. Вірю, душ­ко! Не впа­дай ти за Зінькою, бо з світа ме­не зжи­веш!.. Так су­му­ва­ла за то­бою, душ­ко мой, так су­му­ва­ла, що й їжа на дум­ку не йшла. Спа­сибі, по­па­дя нав­чи­ла кис­лий со­вус ро­би­ти, тільки кис­леньким і го­ду­юся.

Писар. Да, кис­лоє і на пох­мельє хо­ро­шо! Пла­точок, ко­то­рий ти пре­зен­то­ва­ла, до сер­ця при­гор­таю і го­рю­чи­ми, і ки­пу­чи­ми об­ли­ваю!.. Бе­ру скри­пи­цю в ру­ки, і тольки во­на слад­коз­вуч­ним ме­лодійом на­га­дує зву­ки твої.

Настя. Оця ж скри­поч­ка і світ мені за­макітри­ла!.. Ко­лись з сер­ця розіб'ю її!.. Як по­ве­деш, душ­ко мой, сми­чеч­ком по стру­нах, то ніби сер­це мені над­воє пе­рет­неш!..

Писар. Как ти чувствітельно раз­суж­даєш!

Я за­ду­шу те­бя в моїх прок­лятьях,

Я прок­ле­ну те­бе в моїх об'ятьях!..

І вот мой статістічес­кой план: ког­да не бу­деш ти моєю, я ки­нусь в вол­ни ки­пу­чо­го мо­ря, як су­ма­шед­чой!.. Алібо вчи­ню прес­туп­леніє… І тог­да (співи):

Звонкая по­ход­ка,

Сєрєнькой кар­туз,

Бри­тая го­лов­ка,

Буб­но­венькой туз!..

(Обніма її і цілує).

ЯВА 6

Ті ж і 3інька.

Настя (по­ба­чи­ла Зіньку). Гетьте-бо! І все б їм цілу­ва­ти­ся, от ще поцілуй­ко! А що, доб­ро­го ля­па­са пійма­ли по гу­бах? Ото вдру­ге не лізьте, бо я то­го не­на­вид­жу!.. Ще як хто по­ба­че, по­ду­має… Ти тут, Зіню? Де це ти бу­ла, моя ди­ти­но?

Зінька. Там, де вже не­ма, моя ма­ту­сю!

Настя. Ти ж це як вже мені відповідаєш?

Зінька. Так же, як ви пи­таєте!

Настя (до пи­са­ря). Ба­чи­те?.. Я ж ка­жу, що мо­жуть по­ду­ма­ти невіть що! От пер­ша Зінька…

Писар. Зеніда Анд­реєвна мо­жуть об­су­дить по на­шим літам… Сравніть і то до­вольно за гла­за, што ви как ма­ма­ша, а я как си­нок!

Настя (убік). Ой хит­рий! (До нього). То я вже вас не бу­ду зва­ти Ма­нуй­лом Со­ло­веїчом, а си­ноч­ком. (Сміється). Тільки цілу­ва­ти­ся не­на­вид­жу!

Писар. Зеніда Анд­реєвна, будьте нас­только доб­ри, нас­только я вас про­шу, об'яснітє: от­че­го ви не в об­щей ка­валька­де?

Зінька. Обійде­тесь і без нас!

Настя. Її діло кло­по­та­ти та по­ряд­ку­ва­ти. Еге, до­ню, ти кло­по­чи, по­ряд­куй, душ­ко моя, а я в кун­панії по­сид­жу…

Зінька. По­жир­куєте?

Настя. Як? (Убік). Во­на рев­нує! Не­да­ром я пос­те­рег­ла. (До пи­са­ря). Ходімо до гур­ту.

Писар (гра на скрипці і співа).

І гу­лять бу­дем,

І пить бу­дем,

А смерть прий­деть -

По­ми­рать бу­дем!..

Пішли.

Зінька (са­ма). Ач, ста­ра, вже й зу­би пог­ни­ли, а їй зальоти на думці: за­ма­ну­ло­ся на старість у греч­ку ска­ка­ти! Всі пра­ведні, всі безгрішні!".. Ох, ко­ли б швидш у Київ!..

ЯВА 7

Самрось, пи­сар, Нас­тя і Зінька.

Самрось. Щоб моя жінка не по­тан­цю­ва­ла, як я то­го за­хо­чу! "Ніког­да і вовік…" Бу­де тан­цю­ва­ти й дріботіти!.. Ку­ма-ла­вош­ни­ця нот­ної ви­во­де. (Співа).

А на ме­не мій муж вор­чить,

Що у ме­не хвар­тух стир­чить!..

А моя жінка і че­рез но­ту ви­ве­де!

Писар. Сам­ро­сей Саф­ро­но­вич! Поз­вольте ва­шу руч­ку. Ну і ува­жаю ж я вас, гос­по­ди!..

Самрось (кри­чить). Во хрунт!

Писар (ви­пи­нається). Рад ста­раться!

Самрось. Рівняй­ся, націляй­ся!.. Ма­ма­ша! Оце досто­мет­ний чо­ловік. Я вже з ним поб­ра­тав­ся! Зінько, марш тан­цю­ва­ти!

Настя. Чуєш, Зіню, що муж при­ка­зує!

Зінька. Не ог­лух­ла!

Настя. По­тан­цюй "нож­нич­ки" або "жидівоч­ку"! Як я ко­лись тан­цю­ва­ла, гос­по­ди, гар­но!

Писар (до Сам­ро­ся). Братєц! У ва­шої суп­ру­ги го­лос хе­ру­ви­ми і се­ра­фи­ми!.. Зеніда Анд­реєвна, кра­ще вос­пой­тє што-лібо!

Самрось. Зінько! Поцілуй мо­го поб­ра­ти­ма.

Писар. Поз­вольте, по-родст­вен­но­му!

Зінька (з кри­ком). Не підсту­пай! Ко­ли б ти знав, який ти мер­зен­ний, гид­кий!..

Самрось (кри­чить). Цілуй!

Зінька (твер­до). Ходім! Там при всіх поцілую!.. На­одинці, у за­кут­ку, не так смач­но!.. Прав­да, ма­ту­сю?

Пішли.

ЯВА 8

Роман (ввійшов­ши, дов­го хо­дить за­мис­лив­шись). Так, так!.. Я му­шу роз­ка­за­ти Хве­доні все, все… Не­хай во­на своєю чис­тою ду­шею зва­жить і зміркує!.. Во­на не­по­роч­на, як ди­тя. "Уста­ми ди­тя­ти гла­го­лить сам бог!" І ко­ли во­на ска­же, що я ви­нен пе­ред Зінькою, тоді… А все ж та­ки не хо­чу ані зер­на таїти, роз­ка­жу!..

ЯВА 9

Зінька (вибігла з бо­ко­вих две­рей розчіпча­на). Тут не пе­реш­ко­дять тобі вби­ти ме­не!..

Самрось (з пляш­кою в руці, йо­го дер­жать). По морді да­ти моєму поб­ра­ти­мові, моєму най­лю­без­но­му!..

Роман (схо­пив йо­го за гру­ди). Ска­же­ний, опам'ятай­ся!

Самрось. Пус­ти, уб'ю!

Зінька. Пус­ти йо­го, Ро­ма­не! Бла­гаю те­бе пус­ти!..

ЯВА 10

Ті ж, пи­сар, стар­ши­на, Нас­тя і всі гості.

Писар (до Сам­ро­ся). Братєц, об­ра­зум­тесь! Я ніко­то­рої обіди!.. Сест­ри­ця!..

Зінька. Підійди ближ­че! Підійди!.. Я тобі баньки ви­де­ру і па­ще­ку роз­де­ру!

Старшина. Та­ко­го коліна лю­де, а ніко­то­рої об­разо­ва­ності!

Роман (одняв­ши пляш­ку у Сам­ро­ся, пха йо­го). Геть, п'яне ба­ри­ло!

Самрось. Не хо­четься тільки за­ход­жу­ва­тись…

Роман. Не хва­лись!

Настя. Ой Зіню, душ­ко моя, як же та­ки так?

Зінька. Мовчіть, ма­мо! До сер­ця до­хо­де, все ви­яв­лю, все!.. Прив­се­люд­но ви­яв­лю!..

Настя. Гос­подь з то­бою, моя ди­ти­но!

Писар. Ну, мир! З чортз­на-чо­го неп­ри­ят­ності! Ро­ман Саф­ро­но­вич, по­дай­те друг дру­гу ру­ки - і амінь!

Роман. Ви що тут за ми­ро­вий?

Писар. Я по-родст­вен­но­му!

Роман. Під три чор­ти!

Настя. Ну-ну, ти, бол­ва­не! Це мій гос­ть!

Роман. То й цілуй­те­ся з ним.

Настя (з ля­ком). Що?

Самрось. Ска­зав би я тобі сло­во!..

Роман. Відкаш­ляй­ся, ко­ли в горлі заст­ряг­ло!

Самрось. Аз-бу­ки-бу­ря­ки, пе­че­ная редька!.. Тьху на твою вченість! (Пішов).

Старшина. Ходім, ходім!.. Лю­де об­ра­зо­вані, а та­ку не­об­ра­зо­ваність за­во­ди­те, ніко­то­рої при­бав­ки!.. Кра­ще по­тан­цюємо канд­ре­ля.

Писар. Отлічно! Акціос!.. Братєц бу­дуть ваш візо­вой… Ам­ба­жуй­те мою ма­ма­шу. Пішли.

Роман. Ко­ли вже я зли­шу­ся цього гар­ми­де­ру?

Зінька. Знов обо­ро­нив? А я не дя­кую, ба­чиш, яка я нез­ви­чай­на?

Роман. По­ки­ну­ла б ти Сам­ро­ся або­що; чи ку­ди-не­будь втек­ла б від нього!..

Зінька. Вте­чу від лю­дей, тільки від се­бе не вте­чу.

Роман. Яка ти, сест­ро, без­та­лан­на!

Зінька. Мов­чи! Бо­ля­че!.. Іди геть з очей!.. Ро­ман, по­хи­лив­шись, пішов.

Ох, і жа­лю ж мій, жа­лю, тяж­кий не роз­маю!.. (За­ло­ми­ла ру­ки). Ох, як тяж­ко-важ­ко!..

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Село. По­се­ре­дині ко­ну ха­та Сте­па­на Ре­ви, кот­ра ви­хо­дить причілком до аванс­це­ни. Далі го­род, тік, са­док і т. п.

ЯВА 1

Степан (си­дить на призьбі). Що то, по­ду­маєш, вес­на: сон­це світе яс­но та лас­ка­во і наскрізь про­ни­зує те­бе теп­лом; жай­во­рон­ки ще­бе­чуть… Вже, ли­бонь, ско­ро й со­ло­вей­ко затьохка?.. В полі хлібець людський зе­леніє, а на пансько­му по­чав ру­ни­тись: інша спра­ва й спро­можність, то й хліб кра­щий. Як вди­виш­ся, що як та ца­ри­на зе­леніє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі по­чи­на­ють лус­котіти, не­на­че по­чу­ва­ють, що ось-ось прий­де їм нев­гав­на ро­бо­та… Вес­на-крас­на! (Гля­нув вго­ру). Со­неч­ко на по­лу­день звер­ну­ло і, мов те дівча мо­ло­де, усміхається; і сам, див­ля­чись на нього, не­са­мохіть усміхнеш­ся.

ЯВА 2

Ха­ри­тон і Юхим ви­хо­дять з своєї ха­ти.

Харитон. Я тобі дам но­ву кух­вай­ку! Це пря­мо роз­бой, ка­ла­вур!.. Хоч з се­ла втікай; зби­рай збіжжя та й їдь на Амур!..

Юхим. Що ж, те­пер тільки й по­гу­ля­ти: уосе­ни візьму же­реб­ка, тоді я царський, а не ваш; тоді мені ва­шо­го нічо­го не тре­ба.

Харитон. Де ­ж я тобі візьму гро­шей, де?

Юхим. Ма­ло де? По­зич­те!

Харитон. На­по­зи­чав­ся вже по са­му зав'язку!

Юхим. Те­пе­ра про­меж па­рубків хо­дять двірські ка­ва­ле­ри: ла­кей, ку­чер, по­вар, ма­ши­нис­тий,- співа­ють го­родських пісень. Мо­же б, і я якої нав­чив­ся? Як же ж я, ха­зяй­ський син, та піду у свиті, щоб ме­не підня­ли на глум? Дай­те ва­шо­го дзиг­зе­та або руб се­реб­ра на сит­це­ву ру­баш­ку!

Харитон. Це ти мені хо­чеш засліпи­ти очі? Ма­буть, кор­тить те­бе у "за­бо­рон­ку"? Прог­рав на пер­ший день праз­ників два зло­ти?

Юхим. Прог­рав як­раз!.. А ви не гра­ли?

Харитон. Так я ж виг­рав! Аж три­над­цять копійок виг­рав… Бо я всі кар­ти наскрізь ба­чу, знаю, ко­ли мож­на за­ми­ри­ти… Чорт не ви­дав, за­ве­ли мо­ду у "за­бо­рон­ку" гра­ти!..

Юхим. Як з та­ким батьком, то кра­ще на гілля­ку!

Харитон аж одс­ко­чив.

Степан. Що, сусіде, лег­ко слу­ха­ти від си­на та­ку про­мо­ву?

Юхим (убік). Ну й чо­го та бор­мо­та раз по раз чіпляється?

Харитон (до Юхи­ма). Та я те­бе!.. (Присікується до нього).

Степан. Та візьми йо­го за чу­ба!

Юхим. Ов­ва!

Харитон (ски­да жа­ке­та і віддає Юхи­мові). На, по­да­ви­ся ним!

Юхим хут­ко зо­дяг­ся й пішов.

Що ти вдієш з ним?

Степан. Чув пісню, що ка­же:

Ой мам­цю моя,

А я до­ня твоя,

Було б ме­не вчи­ти-би­ти,

Як ма­ненька бу­ла!

Харитон. Він, ска­за­ти, те­пе­ра вже не мій, а царський!

Степан. На­ма­цав од­не сло­во: "Він царський!" А ми чиї? До­ки до­ма, він твій, а піде в служ­бу,- бу­де царський! По­вер­неться з служ­би, знов не чий же бу­де, як твій. Тре­ба дітей до­ма вчи­ти, то во­ни і в царській службі ша­ну­ва­ти­муться!

Харитон. Як йо­го вчи­ти? Та­ке роз­путст­во за­ве­ло­ся!

Степан. Змал­ку-ло­зи­ною та ба­то­гом, а те­пер вже й ду­би­на не по­мо­же.

Харитон. Ну, та­ка роз­зя­ва мій Юхим! Як я, дак я всі кар­ти наскрізь ба­чу! Інший хваб­риться, з ма­неньким ко­зирьом же­не… А я оце ду­маю ки­ну­тись до ми­ро­во­го. По­ми­луй­те! Знаєте, ку­пив я своєму Юхи­мові хвинельову кух­вай­ку, ска­зать, дос­то­мет­ну німецьку! Аж лю­бо бу­ло гля­ну­ти на нього: па­нич! од­ним ли­цем па­нич! Ну, вже й чор­то­ва роз­зя­ва!.. Пішли ми у церк­ву на страсть! Ото ж як вже до­чи­ту­ва­ли дев'яту чи де­ся­ту ван­го­лю… Ба та­ки де­ся­ту, бо я вже дев'ять пуп'янків наліпив на своїй свічці. Зви­чай­но, по­ча­ли лю­ди ку­ня­ти,- ска­зать, на­род по­том­ле­ний! - дех­то вже хріп, інший но­сом клю­вав… Зашк­вар­ча­ли чу­би і по­ча­ли шма­ля­тиною тхну­ти, як і пов­сяк­час во­но бу­ва на ста­рость. Ти­тар по­ход­жа по церкві та роз­бур­кує па­рах­ви­ян. Тільки що прой­шов повз нас, ще до ко­гось про­мо­вив сти­ха:

"Що ви, спа­ти в церк­ву поп­ри­хо­ди­ли, сви­но­та!.." Со­ломія Гав­ри­ко­ва сто­яла по­зад мо­го Юхи­ма, задріма­ла, псявіра, та й при­ту­ли­ла свічку до Юхи­мо­вої кух­вай­ки: геть спи­на так і зотліла!.. Хіба на це є за­кон, щоб руб сімде­сят три копійки як у во­ду жбур­ну­ти?

Степан. На ко­го ж ти скар­жи­ти­меш­ся ми­ро­во­му?

Харитон. На неї! Яке во­на має по­ло­женіє па­ли­ти чу­же доб­ро? Дай їй пу­ти­воч­ку, во­на й ха­ту мені спа­ле!.. Та­ке роз­путст­во!..

Степан. А хто ж і за­во­де те роз­путст­во, як не ми самі? Гед­зе­ти, плюндрі, чо­бо­ти, бляш­ка­ми та цвяш­ка­ми обліплені!.. Ну, чи прис­та­ла ж та­ка оде­жа до чор­ної ро­бо­ти?

Харитон. Ко­ли ж ди­виш­ся, як другі, то й собі пот­рап­ляєш…

Степан. Не біжи за пруд­ким, ко­ли пе­вен, що не до­же­неш; скільки во­ро­ну не квітчай у па­ви­не пір'я, а на­решті во­на та­ки зос­та­неться во­ро­ною - чув?

Харитон. У гед­зеті якось аку­ратніш! В го­роді, на ба­зарі, то вже ко­жен тобі ка­же: "Пош­тен­ний!" А як нап­неш сіря­чи­ну - "Ти, му­жик! Хам­ло! Ма­зе­па!.."

Сте­пан. Вид­ко па­на по ха­ля­вах. Ти ж му­жик і є?

Ха­ри­тон. Та… Ну, все ж та­ки… І скажіть, на милость бо­жу, що во­но за знак, що до­щу не­ма?

Степан. До­ве­дуть лю­дей гед­зе­ти та бляш­ки до злиднів.

Харитон. Те­пер би, праз­ни­ка­ми, са­ме б йо­му йти! Щод­ня хма­риться, су­питься, а не йде!.. Ото відьми так по­чи­ни­ли?

Степан. Чи бу­де дощ, чи не бу­де, а ти та­ки не вва­жаєш на вро­жай, си­нові ку­пив гар­монію?

Харитон. Ку­пив, за два з по­ло­ви­ною, з дзвінком!.. Ну й лов­ко ж він гра "ба­ри­ню"! Ви не чу­ли? Зви­чай­но, він вже царський!..

Степан. Роз­путст­во, роз­путст­во!..

Харитон. Та що ви все гар­чи­те? Ну, а скажіть: як во­но му­сить бу­ти? Ви ж чи­таєте то­го… псал­ти­ря, що там во­но по­ка­зує?

Степан. Там ба­га­то не про нас пи­са­не.

Харитон. Ска­зать так: ми ба­чи­мо вгорі - не­бо, а під но­га­ми - зем­лю! Ну, а що там ви­ще або ниж­че, чи втне­мо ми своєю го­ло­вою?

Степан. Ду­маєш, що зем­ля не дає нам по­ра­ду? Як щи­ро по­мо­лиш­ся та при­па­деш до неї, то й чуєш, що во­на та­ки про­мов­ля до те­бе… Тільки ми не­до­ум­ки - не­роз­суд­ливі, не­зу­гарні зро­зуміти сієї по­ра­ди.

ЯВА 3

Ті ж і Ро­ман.

Харитон (по­ба­чив зда­ле­ку Ро­ма­на). Ото ж і Ро­ман Жлу­ден­ко? Він, він!.. Ку­ди це прос­тує? (Гу­ка). Сохро­но­вич, ку­ди бог не­се?

Роман (підхо­дить). Хрис­тос воск­рес! З праз­ни­ком!

Харитон і Сте­пан. Воісти­ну!

Харитон. Ку­ди це?

Роман. Ко­жен сво­го шу­ка. До ва­ших па­рубків прий­шов, до­ма за­ну­див­ся.

Харитон. Нав­ряд чи зди­баєш їх! Де-не­будь по кру­чах у "за­бо­рон­ку" гра­ють; бо в селі не мож­на, уряд­ник велів соцько­му за­бо­ро­ня­ти!

Степан. При­сядь, па­руб­че, та по­ба­ла­кай з на­ми. Чи, мо­же, ку­ди ха­паєшся?

Роман (сіда). При­ха­пок, як і вха­пок: лиз­нув - не вхо­пив, сьорбнув - не наївся!.. Де лю­де, там і роз­мо­ва; а де роз­мо­ва, там і ро­зум… (По­мов­чав). А ви ж про віщо тут ба­ла­ка­ли?

Степан. Та… Пе­ре­ли­ваємо з по­рожнього в те, що без кле­пок. (Сміється). Пус­тос­ло­ви­мо!

Роман. Ко­ли б з кож­но­го сло­ва ви­рос­та­ло діло, то не бу­ло б слів, а са­ме діло.

ЯВА 4

Кирило, Пи­лип, Сви­рид і ще де­які лю­ди, про­хо­дя­чи ву­ли­цею, шап­ку­ються.

Кирило. Ка­жу вам, що не­ма, не­ма! То все брех­ня! Не­ма: ні Лон­ду­му, ні Па­ри­жу!.. Тільки є Пи­тер­бург, бо там цар жи­ве; та Київ, бо там мощі свя­тих!.. (По­ба­чив­ши Ро­ма­на). Вже тут той мудрій, що ще мо­ло­ко не об­сох­ло на гу­бах!.. (Пішов).

Роман. Дід Ки­ри­ло знов роз­ка­зу­вав який­сь сон?

Сте­пан. Та­ко­му ста­ро­му то й не ди­во.

Пи­лип (підхо­дить). Про нього, ли­бонь, вже й на тім світі за­бу­то.

Свирид. Ні, там на нього пай­ок іде.

Пи­лип. На­чал­ни­ки наші роз­гу­ля­ли­ся: ціла юр­ба гос­тей набігла до стар­ши­ни,- з дзвінка­ми, з та­ла­бончи­ка­ми, з му­зи­ка­ми!..

Роман. Це во­ни тільки що виб­ра­ли­ся від нас.

Сви­рид. На те во­ни й па­ни, щоб па­ну­ва­ти.

Ро­ман. Хто ж їх па­на­ми нас­та­но­вив, як не ви? Хіба стар­ши­ну на те ви­би­ра­ють, щоб він п'янству­вав та зне­ва­жав ми­рян?

ЯВА 5

Ті ж і Де­нис.

Денис (під чар­кою). А що, ко­ли б оці сло­ва та уряд­ни­кові в ву­ха?

Степан. Що це ти, не­на­че злодій, підійшов крадько­ма! А де ж твоє "з праз­ни­ком"?

Денис. Хоч і не тре­ба!

Роман. Мо­же, я не прав­ду ка­жу?

Денис. А хоч і прав­ду? На­чалст­во, нед­зя! За­бу­ли, що уряд­ник на сходці ка­зав: ко­ли що по­чуєте та­ке, що не слід,- ос­терігай­те­ся! Ос­терігай­те­ся, то й вам кра­ще бу­де!.. От я й ос­теріга­юся… Ну, що соцько­му, він ме­не виг­нав оце з шин­ку,- підне­су ду­лю під самісінький ніс!

Степан. Ішов би ти своєю до­ро­гою.

Денис. Це твоя ву­ли­ця, твоя? Во­на об­чеська, а я об­чеський собст­вел­ник - о! - я при своїм за­коні!..

Пилип. І при своїм ро­зу­мові?

Денис. Пи­ли­пе! Єй, плю­ну в вічі!.. Ще й ся­ду отут, по­се­ред ву­лиці, на своїм об­чеськім по­ло­жен­ню… (Сів). О, при­кипів!

Свирид. У іншо­го ніби й го­ло­ва на пле­чах, а при­ди­виш­ся гар­ненько…

Пилип. По­ба­чиш по­рожнє місце.

Степан. Або ж пляш­ку замість го­ло­ви.

Денис. Сам ти пляш­ка! Моя пляш­ка, а твоя не варт і цвяш­ка!.. І що ти ча­бан, то я тобі не вівця!.. (Драж­нить). "Би­рю, би­рю! Цка­лей!.." О! Ти ме­не роз­жуй!

Свирид. Та й вип­люнь!

Денис. Га? Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!

Пилип. Це вже так і на лобі у те­бе на­пи­са­но.

Денис. Єй-бо­гу, я всіх вас на пальцях знаю! (До Ро­ма­на). Ти ро­зум­ний, ро­зум­ний?

Роман. Ні!

Денис. Ні, ти не ду­рак! Ну, а ска­жи: чи ско­ро нам приріжуть землі?

Роман. Ви б уряд­ни­ка спи­та­ли.

Денис. Не ска­же! Па­ни підку­пи­ли!.. Я знаю, я все знаю! Я кож­но­го з вас на пальцях знаю!.. Два оно­ра­ли ве­зуть від ца­ря гроші, та па­ни за­дер­жу­ють…

Пилип. Ішов би вже своєю до­ро­гою, а то ско­ро зас­неш!

Денис. Га? Дай, ка­жуть, ви­куп!.. Пи­ли­пе, а йди сю­ди.

Пилип. Підвес­ти? (Підхо­дить). Ну, вста­вай! (Підво­дить йо­го).

Денис (ше­по­че йо­му на ву­хо). Ну, єй, віддам!.. У вівто­рок піду до те­бе мо­ло­ти­ти: пря­мо йди в ха­ту до ме­не і тяг­ни за чу­ба!.. Я тобі он як відслу­жу!.. Щоб я до завтрього про­пав!..

Пилип. Та що вже з то­бою вдієш, ходім! (До дру­гих). Тре­ба бідо­ла­ху за­ря­ту­ва­ти…

Денис. Ха­ри­то­не, гай­да, по­час­тую! Ну, соцько­му ду­лю під самісінький ніс!..

Харитон. Та що спо­час­тую"? Ко­ли б у "за­бо­рон­ку"?..

Денис. А кар­ти є?

Харитон. В ки­шені!

Денис. На­ли­вай! Чи то пак зда­вай!

Пішли.

Свирид. Со­неч­ко ско­ро спо­чи­не, по­ра ху­до­бу на­пу­вать. (Пішов).

Степан. Це вже й Сви­рид щось всу­не Де­ни­сові; вдвох з Пи­ли­пом так і лов­лять запіяк. І піде Де­нис за півціни ро­би­ти. А ці не да­дуть, то у дру­гих ду­карів пози­че ще за більшо­го про­цен­та.

Роман. Так во­но діється й по го­ро­дах, не тільки по се­лах.

Степан. А який робітник - за двох ро­бе! І вже відро­бе, ніко­ли не схи­бить.

Роман. От ко­ли б стар­ши­ни у такі діла впу­ту­вали­ся, бу­ло б, мо­же, й пут­тя. Ка­же­те, Де­нис ро­бе за двох? А на реш­ти го­дує злидні?

Степан. Та хто їх не го­дує? Злид­ня - то на­ша рідня.

Роман. А від чо­го? Я так міркую, що ро­бо­та в селі при­хап­ком: два-три місяці і вго­ру ніко­ли гля­ну­ти; а прий­де зи­ма - си­ди склав­ши ру­ки. Ось від чо­го! Ко­ли б, нап­рик­лад, ре­мест­ва які за­вес­ти на гур­тові гроші. Те, що найбільш потрібно в гос­по­дарстві: бо­ро­на, віз, боч­ка, ко­ле­со, чо­бо­ти,- все це щоб до­ма ро­би­ти?..

Степан. Ко­ли б же то? І де­шевш во­но бу­ло б, і міцніш, та й кру­го­вий за­робіток. Та хіба на­шо­го бра­та при­на­диш до спілки?

Роман. Чо­му ж ні? Тре­ба тільки до ла­ду з'ясу­ва­ти пе­ред гро­ма­дою, ви­го­ло­су­ва­ти, як на до­лоні, яка з то­го усім ко­ристь.

Степан. Ко­ли б ця дум­ка та за­па­ла од­но­му-друго­му в го­ло­ву, во­на, мо­же, і роз­жевріла­ся б?..

Роман. Дві го­ло­ви - два ро­зу­ма, п'ять голів - гро­ма­да, а гро­ма­да - ве­ли­кий чо­ловік. (По­мов­чав). А я оце-та­ки йшов до вас.

Степан. По ділу, чи як?.. Яке ж діло?

Роман. За­ко­хав­ся я…

Степан. Он як! Це ти не за ста­рос­ту прий­шов ме­не кли­ка­ти? Шко­да, не піду! Чо­ловік я не­пи­ту­щий; а на весіллі як ста­рос­та тве­ре­зий, то й весілля сум­не.

Роман. Не вга­да­ли… Я по­ко­хав ва­шу доч­ку!

Степан. Як?

Роман. Так, батьку! Це вже і в бо­га за­пи­са­но.

Степан. Як же це, ко­ли? Еге, пи­таю! Хіба дов­го?.. Гм! Як ба­чу, то во­но й завж­ди так при­па­да, що й сусіди, мов­ляв, вже зна­ють, а батько та ма­ти на­ос­танці?.. Ну, а Хве­дос­ка ж як?

Роман. Ко­ли б не знав її сер­ця, хіба зва­жив­ся б до вас обер­та­тись?

Степан (по­мов­чав). Що ж, її во­ля!.. її во­ля, її й до­ля! Ні си­лу­ва­ти її, ні відмов­ля­ти - не хо­чу! Ко­ли це їй від бо­га, то бог їй і та­ла­ну за­ли­шив… Хо­че йти - по­мо­жи їй бо­же; не хо­че - сла­ва бо­гу!

Роман. Дя­кую за щи­ре сло­во!.. А… де ж, батьку, Хве­дос­ка?

Степан (усміхається). То ти та­кий ко­зар­лю­га? Чу­же діло, мов­ляв, ру­ка­ми роз­ве­ду, а до сво­го то й ума не при­бе­ру! Бо­дай вас з та­ки­ми па­руб­ка­ми! Не побіжу я за нею, сам її по­шу­кай. (Шут­кує). Мо­же, по­да­лась у бай­бу­зи?

Роман (не зна, що ска­за­ти). Та я… я, бач­те, тільки так спи­тав…

Степан. Бо­дай те­бе!.. По­чер­вонів, як ка­ли­на! Який з те­бе чо­ловік бу­де?

Роман. Нічо­го, ви­люднію! Це ж ви зовсім ме­не за­со­ро­ми­ли… (Укло­нив­шись, пішов).

Степан (сам). Он які па­руб­ки на­ро­ди­ли­ся! Пи­та, де йо­го дівчи­на! А ко­лись, бу­ва­ло, стир­луєш вівці гін за шість від се­ла, ста­неш на шпи­лю та як свис­неш: ле­тить Хо­ти­на, аж зем­ля під нею двиг­тить!.. Ота­ке! (За­ду­мав­ся). Та­лан це Хве­досці чи ома­на? Ко­ли по­ко­ха­ла, по­вин­на зна­ти ко­го… Ач! Хм! Не­ма ж і моєї Хо­ти­ни до­ма, пішла на гроб­ки, а з гробків чи не зай­шла до ко­го з кумів? При­ти­чи­на!

ЯВА 6

Хведоска (йду­чи се­лом). Ка­за­ла Мот­ря, що Ро­ман пішов упо­довж се­ла,- ку­ди ж то?

Степан (по­ба­чив її). А де ти веш­таєшся? Ще тобі не об­рид­ли співи та гульня?

Хведоска (ди­вується). Ота­кої! Почніть гри­ма­ти!

Степан. І ма­ти, і доч­ка май­ну­ли з подвір'я, ні на ко­го й ха­ти ки­ну­ти… Ма­буть, і ху­до­ба не­на­по­єна?

Хведоска. Ба ні, на­поєна! Оце свіжо я на­пу­ва­ла.

Степан. Хо­диш там… Мо­же, яке ба­ловст­во? Гля­ди мені!

Хведоска (убік). Ли­хо! Нев­же батько пос­те­рег­ли?

Степан. Що то, лег­ко вас, ду­маєш, до ро­зу­му до­во­ди­ти? Зос­танься ж біля ха­ти, а я… Ча­сом надійде…

Хведоска. Хто?

Степан. Хто­ка­ло! Та не стій по­се­ред шля­ху, мов та про­ява, нез­ви­чай­но!.. А я піду по­шу­каю ма­тері. Пев­но, до кумів зай­шла. (Пішов).

Хведоска (са­ма). Так же й є, що пос­те­рег­ли! Нічо­го не роз­бе­ру, що во­ни мені на­го­во­ри­ли?.. Стри­вай, на­га­да­ла! Сьогодні за обідом ка­за­ли: "Ко­неві - стай­ня, во­лові - яс­ла…" Це ж во­ни мені наз­до­гад?.. Щ о ж це бу­де? Ой ко­ли б же хоч ма­ти швид­ше прий­шли, пора­дю­ся з ни­ми… Як тре­ба, тоді їх як­раз і не­ма! Де ж це во­ни за­ба­ри­ли­ся?.. (Пішла зас­му­че­на на вго­род).

ЯВА 7

Роман. Мот­ря ска­за­ла, що Хве­дос­ка побігла до­до­му, як би ж мені її по­ба­чи­ти? На­ва­жав­ся спер­шу все їй роз­ка­за­ти, а зустрівся з батьком її, не вмов­чав і ви­явив сер­це!.. Чи я ошалів, чи з пан­те­ли­ку збив­ся?.. Мо­же, во­на в хаті, хоч би у вікон­це виг­ля­ну­ла.

ЯВА 8

Хведоска (йду­чи). Ну, вже ці ма­ти, як підуть до кумів! (По­ба­чи­ла Ро­ма­на). Це ти?

Роман. Я, моя пташ­ко!

Хведоска. Ой бо­же ж мій! Чо­го ж так ра­но, що й не ве­чоріє?

Роман. А що ж я подію?

Хведоска. Ой не стій же там! Пос­те­ре­жуть сусіди, поч­нуть плес­ка­ти!.. Ку­ди ж мені те­бе подіти? Хі, клопіт з то­бою!.. Іди мерщій хоч під повітку!

(Тікають під повітку.)

Ну й хто ви­дав так ра­но при­хо­ди­ти?

Роман. Та вже як чо­ловік спан­те­ли­читься, то по­мил­ка за по­мил­ку чіпля­ються!.. (Бе­ре її за ру­ки). Хведо­ню!

Хведоска. Як ти ска­зав мені біля воріт?

Роман. Пташ­ко моя!

Хведоска. Ач, як гар­но!

Роман. Сер­денько моє, світе мій!.. На душі моїй ле­жить тяж­ка про­ви­на, і я му­шу її ви­яви­ти пе­ред то­бою…

Хведоска. Яка про­ви­на! У чім ти про­ви­нив про­ти ме­не?

Роман. Мені слід бу­ло зра­зу ска­за­ти тобі… Я ви­хо­ву­вав­ся пе­ред то­бою… А те­пер!..

Хведоска (3 ля­ком). Що та­ке? Не муч ме­не!..

Роман. Не бу­ду тобі ка­за­ти, як я те­бе ко­хаю, сер­це твоє са­мо ска­же! Я не хо­чу ні пес­ти­ти­ся, ні умизга­ти­ся, щоб та­ким по­би­том змен­ши­ти свою про­ви­ну… Знай, Хве­до­ню!..

Хведоска. Чи не до­га­ду­юся я? Ти це про Зіньку ка­жеш?

Роман. Ти вже довіда­ла­ся?

Хведоска. Знаю… чу­ла! Що бу­ло, то ми­ну­ло! Ко­ли щи­ро ме­не ко­хаєш - не за­ли­шиш; ко­ли ж твоя роз­мо­ва зо мною бу­ла об­лес­ли­ва й зрад­ли­ва - бог те­бе по­ка­рає!

Роман. Хве­до­ню! Ти прог­на­ла хма­ру з душі моєї і освіти­ла її! Ти ме­не пе­ре­ро­ди­ла!.. О, як мені лег­ко те­пер, як лю­бо ди­ви­ти­ся на бо­жий світ!..

Хведоска (гля­ну­ла на вго­род). Ой ли­шенько, ма­ти йдуть!.. Як їх не тре­ба, во­ни тоді й з'явля­ються! Втікай хутчіш!.. За­хо­вай­ся!..

Роман (цілує її). Чи є у світі щас­лив­ша лю­ди­на від ме­не? (Хут­ко пішов).

Хведоска (са­ма). Це ж ма­ти зра­зу пос­те­ре­жуть!.. Хоч би не поцілу­вав, ли­це геть за­шаріло!.. Як спи­та­ють ма­ти, чо­го я так по­чер­воніла, що я їм ска­жу? Хоч би хто ли­нув на ме­не во­дою!.. При­ки­ну­ся, ніби їх не ба­чу… Співа­ти­му!.. (Зляг­ла на тин і лед­ве співа).

Світи, світи, міся­цю,

І ти, яс­на зо­ря,

Просвіти доріжку,

А де ми­ла моя.

У полі доріжка,

Там шов­ко­ва тра­ва,

Ой там дівка ко­су

Та й розчісу­ва­ла.

Там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла,

Сестрицям-подружкам

Переказувала:

"Сестриці-подружки,

Ви кай­тесь по мені,

Не дой­май­те віри

Ви ко­за­ченькові…"

ЯВА 9

Хотина (йде з го­ро­да). Он якої сум­ної за­ве­ла!

Хве­дос­ка. Це так, ма­мо… Це тільки пісня та­ка… Я не су­мую!

Хотина. Бо й нічо­го! Ти щас­ли­ва, до­ню!

Хве­дос­ка. Як? А ви почім знаєте?

Хо­ти­на. От так, почім!

Хве­дос­ка. Еге, хит­руй­те! Ач які!

Хо­ти­на. І чо­го ж би то я хит­ру­ва­ла з то­бою?

Хве­дос­ка. Ба­чу я по очах!.. Ма­моч­ко, чи ви те­пер доб­ренькі?

Хотина. А чо­го мені гніва­ти­ся?

Хве­дос­ка. Ні, ви засмійте­ся!..

Хо­ти­на. Та чо­го це ти так ла­буз­ниш­ся?

Хве­дос­ка. Ма­моч­ко! Сядьмо отут, на призьбі!.. (Са­до­вить її і гор­неться). Ой, страш­но! Не­неч­ко, ластівоч­ко!.. Я ж у вас лю­ба ди­ти­на, прав­да?

Хотина (гла­дить їй го­ло­ву). Ба­лу­ва­на ти.

Хве­дос­ка. Ні! Єй-бо­гу, ні! І батько ка­за­ли, щоб я не ба­лу­ва­ла­ся… Чи я ж у вас не покірли­ва або не слух­ня­на?

Хотина. Ба ні, покірли­ва.

Хве­дос­ка. І слух­ня­на, прав­да?

Хо­ти­на (сміється). Трош­ки з гед­зем!

Хве­дос­ка; Тільки трош­ки ж? Не­неч­ко!.. Ой… Стри­вай­те, я зап­лю­щу очі! (Зап­лю­щи­ла очі). Ма­моч­ко, ви нічо­го не помічаєте?

Хотина (усміхну­ла­ся). Ба помічаю!

Хве­дос­ка. Нев­же? (Зак­ри­ває до­ло­ня­ми очі).

Хо­ти­на. Ще з по­неділка помічаю.

Хве­дос­ка. Та й досі мов­ча­ли?

Хо­ти­на. Тобі, до­ню, вісімнад­ця­тий год пішов, маєш сво­го ро­зу­му; я те­бе пов­ча­ла, як ти не­ро­зум­ною бу­ла… Ко­ли пам'ятаєш ма­те­ри­ну на­ву­ку, ти тя­миш, як слід се­бе оберіга­ти!

Хведоска. Я все пам'ятаю!

Хотина. При­хо­див до те­бе уночі в комірчи­ну який­сь па­ру­бок на дру­гий день ве­ли­код­ня?

Хведоска. При­хо­див, не­неч­ко, і на третій день, і на чет­вер­тий, і на…

Хотина. Та ба­чи­ла ж, ба­чи­ла!.. Ли­бонь, і батько пос­теріг? Третьої ночі про­ки­нув­ся - ма­буть, по­чув, що рип­ну­ло щось две­ри­ма, та й ка­же: "А глянь, ста­ра, в вікно, ли­бонь, ніч зо­ря­на?.."

Хведоска. Ой! Що ж оце бу­де?

ЯВА 10

Ті ж, Сте­пан, Чи­кал­ка і Пи­лип.

Степан. А йди, ста­ра, в ха­ту. Ось бач, оці лю­ди зди­ба­ли ме­не по­се­ред шля­ху та й присіка­ли­ся! Ка­жуть: "У вас є крам, а ми маємо куп­ця…" Ли­бонь же, ми з то­бою ніко­ли не кра­ма­рю­ва­ли? Чи, мо­же, во­ни не на ту стеж­ку втра­пи­ли, чи в манівцях зап­лу­та­ли­ся?.. (Гля­нув на Хве­дос­ку).

Хотина. Ми­лості про­си­мо у гос­по­ду! (Пішла в ха­ту).

Степан. Засвіти ж там свічку, щоб по­ночі ло­ба не роз­би­ли,- не­хай роз­див­ляться, де там у нас той крам.

Чикалка (сил­кується ба­ла­ка­ти по-мос­ковськи). Є хто, дис­кать, і доч­ка ва­ша?

Степан. Здається, що це во­на. Чо­го ж так за­со­ро­ми­ла­ся? Ук­ло­нись лю­дям та зви­чай­ненько.

Хведоска ук­ло­няється.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, пок­лон как честь; а честь - каг­ди єсть що єсть.

Степан. Не зди­вуй­те! Во­на у нас хат­ня, про­меж людьми не­гус­то бу­ва, все більш під ма­те­ри­ним кри­лом, то нав­ряд чи зу­гар­на до ла­ду й відповісти.

Чикалка. І при том, і при єтом, дис­кать, за­со­ро­ми­ла­ся… Да-да! Дис­кать, у них, у дівчо­нок, очі в зем­лю пер­вою пра­ви­лою. Да-да!

Степан. Ну що ж, ко­ли вже приб­лу­ди­ли­ся, ідіть в ха­ту: світло вже засвіче­но.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, по­сидіть, по­ку­шать, умст­вен­них сло­вес пос­лу­шать!.. Дис­кать, так во­но завсег­ди у нас в Расєї!

Степан. То ви аж з Расєї?

Чикалка. Дис­кать, ко­ли чу­ва­ли, аж з-під са­мо­го Чу­гуєва!

Пилип. Та ну, йдіть вже, па­не ха­зяїне, в ха­ту, там на­ба­ла­каємо­ся. Ідіть по­пе­ре­ду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчи­ня­ються.

Степан. Доб­ро­му чо­ловікові все­ре­ди­ну, а ли­хо­му: і вікно - двері, і ди­мар - во­ро­та!..

Пішли.

Чикалка (йду­чи). Єхто вєрно! Дис­кать, как ха­ла­мид­ник, так йо­нен про­ла­зить…

Хведоска (са­ма). Як на вугіллі сто­яла! В го­лові так все й за­ме­ту­ши­ло­ся, у ву­хах ніби ціпа­ми мо­ло­тить! Від ко­го ж ці лю­ди? Нев­же не від Ро­ма­на? І-і, не до­ве­ди гос­по­ди! Вте­чу, вте­чу!.. Хоч би на цей час тра­пи­ла­ся яка под­ру­га-по­рад­ни­ця! (Пішла на вго­род).

ЯВА 11

Зінька (хут­ко ви­хо­дить). "Ро­ман вже й ста­ростів шле!" - шеп­ну­ла ла­вош­ни­ця. Пев­но, вже тут? (Заг­ля­ну­ла у вікно). Тут ла­вош­ник і Пи­лип. Де ж Ро­ман? Чо­го я сю­ди прий­шла? Щось за­ду­ма­ла, а ніяк не розміркую… Вхо­пи­ло ме­не рап­том, ніби ви­хор, і зак­ру­ти­ло, як пір'їну!.. Ку­дись не­се, пе­ре­ки­да, жбур­ля!.. Тут зу­пи­ни­ло!.. Ніби всі шля­хи мої отут зійшли­ся до­ку­пи!.. А й чи ба­га­то ж їх бу­ло, тих шляхів?.. Один шля­шок, та й той пи­лом при­пав!.. Ох, не­на­че що кліща­ми здав­лює го­ло­ву!.. (Схи­ли­ла­ся на причілок).

ЯВА 12

Хотина (вий­шла з ха­ти і ви­ти­ра ру­ка­вом очі). А де ти, Хве­до­ню? А ходім лиш в ха­ту! Хве­до­ню, гу!.. Ку­ди ж це во­на забігла? От ка­пос­не дівча, як за­со­ро­ми­ло­ся, що й з дво­ру май­ну­ло!.. (Шу­ка).

ЯВА 13

Пилип (ви­хо­дить з ха­ти). Піти при­вес­ти Ро­ма­на - швидш діло бу­де, а то отой бов­тун по­чав якусь дур­ни­цю плес­ка­ти! (Пішов).

Хведоска (йде з ого­ро­да зап­ла­ка­на). Я тут, не­не!

Хотина. Чо­го ж ти хо­ваєшся? Ми те­бе не си­луємо, ти у своїй волі. (Пла­че). Там вже як тобі гос­подь, на дум­ку пок­ла­де, так і ро­би, так і лю­дям відповідай.

Хве­дос­ка. Від ко­го ж ті лю­де?

Хотина. Па­руб­ка звуть…

Хведоска. Нев­же не Ро­ма­ном?

Хотина. Ба Ро­ма­ном! Він?

Хведоска (за­со­ро­ми­ла­ся). Він…

Пішли в ха­ту.

ЯВА 14

Ганна (ви­хо­дя­чи з-за ха­ти). Зінько! Я ж ка­жу, що во­на вже тут! Це так на хви­ли­ну вий­шла з ха­ти? Гар­на гос­тя, спа­сибі! Май­ну­ла і не поп­ро­ща­ла­ся?

3інька. За­раз вер­нусь…

Ганна. Гей, гей! Не­ма в те­бе, як ба­чу, ані кри­хот­ки ро­зу­му! Так гар­но мірку­ва­ла: "І на про­щу піду, і ба­чи­ти йо­го не хо­чу, і на весілля не зос­та­ну­ся!.."

Зінька. Ну… Ходім!

Пішли.

ЯВА 15

Пилип і Ро­ман.

Пилип. Пря­мо дур­ни­цю пра­вить! Ка­же: "Це честь вам ве­ли­ка, що з та­ко­го коліна па­ру­бок сва­та ва­шу доч­ку…" А Сте­пан чо­ловік кре­мез­ний, упер­тий!.. Щоб, бу­ва, не вий­шло чо­го. І як по­чав дис­ка­ти: дис­кать та й дис­кать!.. Навіщо ти йо­го пок­ли­кав за ста­рос­ту?

Роман. Та зустрів йо­го, він і нав'язав­ся. Я, ка­же, знаю усі по­ряд­ки!

Пилип. Тя­мить він, чор­то­ве дис­ка­ло! От я!.. Огрій йо­го зра­зу та­ким сло­вом, щоб він оч­марів!

Пішли в ха­ту.

ЯВА 16

Зінька і Ган­на.

Зінька. Пус­ти ме­не, пус­ти. Га­лоч­ко!.. Йо­го го­лос! Чу­ла, Га­лю, йо­го го­лос?

Ганна (пус­ка її). Дурієш ти, мо­ло­ди­це!

Зінька. Гля­ну уос­таннє!.. (При­лип­ла до вікна).

Ган­на. Не вар­та ти то­го, щоб з то­бою панька­тися, не та­ке твоє ли­хо ве­ли­ке, як дур­не! Жи­руєш, жи­руєш, го­луб­ко! Кор­тить-та­ки, щоб все се­ло зна­ло? Щоб потім кож­не пальцем по­ка­зу­ва­ло на те­бе? Щоб приліпи­ли та­ке прізви­ще, кот­ро­го й повік не збу­деш­ся? Хо­ва­ти­меш очі від лю­дей та що­ра­зу ог­ля­да­ти­меш­ся, щоб яка-не­будь мер­зо­та, кот­ра не вар­та тво­го нігтя, не осо­ро­ми­ла те­бе прив­се­люд­но!.. Не раз кви­ли­ти­меш: "Ой бо­же, бо­же, ко­ли той вечір бу­де, ко­ли вже про ме­не на­го­во­ряться лю­де!.." Ходім, навісна! Не хо­чеш? То цур же тобі, пек!.. У ме­не й сво­го кло­по­ту до­волі!.. (Пішла).

Зінька (са­ма). Ох, Ро­ма­не! От­ру­то ж ти моя!.. Не змо­жу ж, не змо­жу відірва­ти те­бе від сер­ця!.. (Го­ло­ся­чи, при­па­да до призьби).

ЯВА 17

Хведоска (вибіга з ха­ти). Де ж та­ки, щоб я приз­на­ла­ся при чу­жих лю­дях, що ко­хаю йо­го? Не­хай ма­ти самі ка­жуть. (Прис­лу­хається). Хто це ре­го­че? (При­див­ляється). Хто то на призьбі? Це вже кот­рась з дівчат ду­має ме­не спо­ло­ха­ти!.. Кот­ра це? Мот­ре ти? Та ну-бо, не пус­туй! Люб­ко, обізвись!.. (Бе­ре Зіньку за плечі). От вже не­на­вид­жу!

Зінька (підве­ла го­ло­ву). Чо­го тобі?

Хведоска. Хто це? (Відсах­ну­ла­ся).

Зінька. Гар­на! Гар­на, як змальова­на!.. Ма­лю­нок кра­сує очі, а сер­це в'ялить… Хве­дос­ка?

ЯВА 18

Ті ж і Хо­ти­на.

Хотина. Хве­до­ню, де ти? Ска­жи ж вже… А це хто?

Зінька. Не по зна­ку?

Хотина. О, як не по зна­ку? (Цілується з Зінькою). Ми­лості про­си­мо! От­же й га­разд!.. Те­пер вже як свої… (До Хве­дос­ки). А ти хіба не пізнаєш?

Хве­дос­ка. Ба пізна­ла.

Хотина. Пох­рис­то­суй­ся ж, ду­роч­ко! Ходім в ха­ту. А моя Хве­до­ня,- чи ви ба­чи­ли та­ку со­ром­ли­ву? - не хо­че ска­за­ти при чу­жих лю­дях, що ко­ха Ро­ма­на.

Зінька. Не­лег­ко ви­мо­ви­ти! А ще тяж­че, як ви­мо­виш ду­шу, аж ди­виш­ся: та ду­ша ку­рям під сіда­ло!

Хо­ти­на (не ро­зуміє). А бу­ва, бу­ва!..

Хве­дос­ка. Не слід діли­ти ду­шу над­воє!..

Зінька зирк­ну­ла на неї.

Хотина. Ходімо ж, ходімо в гос­по­ду!

Зінька. Час­туй­те ж ме­не, до­ро­гу гос­тю, від по­ро­га аж до по­кут­тя!

Пішли.

ЯВА 19

Настя і пи­сар.

Писар. Душ­ка, ціпа-ма­ма! Не ро­би гвал­ту!..

Нас­тя. Ма­ни­лоч­ку, пус­ти ме­не! (Ви­ри­вається і підбігає до вікна). Ач, як ряд­ком посіда­ли! (Кри­чить у вікно). Гусь свині не то­ва­риш! Гусь свині не то­ва­риш!..

Всі хатні ви­хо­дять.

ЯВА 20

Степан. А хто тут ре­пе­тує?

Настя (до Ро­ма­на). Ти як же це, без ма­те­ри­но­го бла­гос­ло­вен­ня?

Роман. Хіба вам не од­на­ко­во, ко­го я пос­ва­таю?

Настя. Не­ма тобі мо­го бла­гос­ло­вен­ня, не­ма!.. По­ро­чим на­ше званіє на всю ок­ру­гу? Не­д­ур­но я те­бе й змал­ку зне­на­виділа, су­пи­се!

Роман. Ва­ше званіє при вас зос­тається.

Настя. Мов баг­ню­кою мені жбур­нув в вічі! Осудо­висько, на дочці ча­ба­на сва­тається!.. Не дам тобі ані ше­ля­га, ні копієчки!..

Роман. У ме­не є го­ло­ва на пле­чах, і не каліка я!.. Опріч то­го, знаю ре­мест­ва!..

Настя. Сміхо­висько! Лю­де добрі, зап­люй­те мені очі! З давніх-да­вен по­томст­вені міща­не, он яко­го коліна! Що й купці в нашім ро­ду є!.. І те­пер, у Кий­ові, брат у дру­гих за ди­яко­на!.. Сест­ра у третіх за чи­нов­ни­ком!.. А тут рідний син же­ниться на дочці ча­ба­на, на обідранці, зад­ри­панці!..

Степан. То ти ко­лись зад­ри­па­на хо­ди­ла, як ще взу­ва­ла од­ну но­гу в постіл, а дру­гу в ла­поть; а те­пер як за­гар­ба­ла в свої па­зурі чо­ловіко­ве доб­ро та Зінчи­не при­да­не!..

Настя. Мов­чи, я не до те­бе ба­ла­каю!

Степан. Та що ж оце ти, віхте­ва за­тич­ко, влізла в чу­же подвір'я, здіймаєш ве­ремію та ще й си­луєш мов­ча­ти? Та я те­бе без гов­ту вкоськаю і цур­ку на гу­бу на­ки­ну!..

Писар. Ну-ну, жи­вот­ноє! Не смій по­ро­чи­ти!

Роман (бо пи­са­ря). А вам зась!

Степан. По­ме­ла скільки не по­роч, що во­но в сажі, а во­но знов лізти­ме в каг­лу, бо на те во­но по­ме­ло!

Настя. Сам ти по­ме­ло! (До Ро­ма­на). Щоб і на подвір'ї моїм ти не з'являв­ся! Щоб око моє те­бе не ба­чи­ло!

Роман. Знаю, що мені там місця не­ма!

Степан. Ро­ма­не, слу­хай сю­ди! Ко­ха те­бе Хведос­ка, не­хай іде! А що ма­ти вар­ня­ка, то я то­го і ву­хом не ве­ду!.. Доч­ко! Тобі з ним жи­ти, а не нам! Чи так, ста­ра?

Хотина. Ав­жеж!

Хведоска. Я ска­за­ла своє сло­во, та­ту, і ска­за­ла йо­го твер­до!

Степан. По-моєму: сло­ва на вітер не пус­кай! Іди, Ро­ма­не, до нас у прий­ми. На­ша ха­ти­на хоч ма­ленька, та прав­да в ній щи­ренька; хоч три ступні від по­кут­тя до по­ро­га, за­те в ній ти­хо, як у бо­га! Бу­де тісніш, ста­не тепліш!.. Ходімо, діти, в ха­ту. Про­си­мо і доб­рих лю­дей, а ли­хим по­куть на ви­гоні!

Настя. Не син ти мені, не син!

Роман. Я теж міркую, що я обмінча!

Степан. Ро­ма­не, не го­диться так! "Чти от­ця тво­го і матір!.." Сва­хо, не ко­мизься, іди в ха­ту!

Настя. Яка я тобі сва­ха? Щоб ти й до­ки світ сон­ця не діждав ба­чи­ти ме­не у своїм хліві!.. Ой со­ром!.. Те­пер по­па­дя та дя­чи­ха висміють мені очі!

Писар. Да, скан­дал!

Степан і другі йдуть у ха­ту, Нас­тя і пи­сар - з дво­ру.

Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Середина прос­тої ха­ти. За сто­лом си­дить Хве­дос­ка, з обох сторін друж­ки. На столі гільце. Біля сто­лу стоїть ста­рос­та (Чи­калка), біля по­ро­га підста­рос­та (Пи­лип). Біля печі сто­ять Сте­пан Ре­ва і Хо­ти­на.

ЯВА 1

Дружки (співа­ють).

Казав со­ло­вей­ко -

Ся­ду - не впа­ду;

Казала Хве­дос­ка -

Заміж не піду.

Казав со­ло­вей­ко -

Політаю;

Казала Хве­дос­ка По­гу­ляю!

(Починають квітча­ти Хве­досці стрічка­ми го­ло­ву).

Ой дай, ма­ти, мас­ла,

Я ж твою корівоньку пас­ла:

Виганяла в ран­ню ро­су,

Дай по­ма­за­ти ко­су.

Ой по­пе, по­пе Гордію,

Не дзво­ни ра­но в неділю;

Дзвони ра­но в су­бо­ту,

За­дай дру­жеч­кам ро­бо­ту.

Ой ви, га­лоч­ки, літай­те,

Ой ви, дру­жеч­ки, співай­те,

За ко­сою квіточ­ку носіте,

Хве­доні прав­доньки не кажіте.

Ой ви, дру­жеч­ки, ря­доч­ком

Попід зе­ле­неньким са­доч­ком,

Та вир­вем квіточ­ку зе­ле­неньку,

Заквітчаємо Хве­дос­ку мо­ло­деньку.

Ой дру­жеч­ки, по­ма­лу йдіть,

На­шо­го ви­ног­ра­ду не топчіть,

Бо наш ви­ног­рад скрізь поріс,

Ку­ди те­бе, Хве­до­ню, бог поніс?

(Скінчили квітча­ти).

Чи­кал­ка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти?

Чикалка. Бла­гос­ловіть, дис­кать, гільце квітча­ти. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить! Всі три ра­зи бог бла­гос­ло­вить.

Дружки (співа­ють).

В до­ли­ну, бо­яри, в до­ли­ну

По чер­во­ну ка­ли­ну,

По хре­ща­тий барвінок,

По зе­ле­ний ва­сильок!

Голос з-за вікна: "Мо­ло­дий іде! Мо­ло­дий іде з бо­яра­ми!"

Чикалка. Друж­ки, кінчай­те скоріш гільце та, дис­кать, ве­ли­чай­те мо­ло­до­го.

Друж­ки (співа­ють).

Мати Ро­ма­на ро­ди­ла,

Міся­цем об­го­ро­ди­ла,

Зо­рею підпе­ре­за­ла,

До тещі ви­ряд­жа­ла.

Ма­ти си­на ви­ряд­жає,

Ви­ряд­жав­ши, на­учає:

"Ой, їдь, си­ну, та до тещі в гості

Та сядь, си­ну, в тещі на по­мості.

А як бу­де, си­ну, те­ща час­ту­ва­ти,

Не пий, си­ну, пер­шої чар­ки:

Вилий, сину,

Та ко­ню на гри­ву,

Щоб бу­ла гри­ва куд­ря­ва,

Щоб бу­ла те­ща лас­ка­ва".

Ой попід лісом би­тая доріженька,

Ой ту­ди йшов Ро­ман з бо­яра­ми,

їм ка­ли­на до­ро­гу зас­ту­пи­ла.

Вийняв ша­бельку, став ка­ли­ну ру­ба­ти,

Ста­ла ка­ли­на до нього про­мов­ля­ти:

"Не зад­ля те­бе ця ка­ли­на сад­же­на,

А зад­ля то­го Хве­дос­ка на­ряд­же­на".

На­ря­ди­ли, як панське ди­тя,

По­са­до­ви­ли, як си­ро­тя.

Пилип. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Чикалка. А ми раді слу­ха­ти.

Пи­лип. Бла­гос­ловіть мо­ло­до­му в ха­ту всту­пи­ти, мо­ло­ду зве­се­ли­ти: от­цю, неньці пок­ло­ня­ти­ся, до вінця спо­ряд­жа­ти­ся!

Хотина (ти­хо до Сте­па­на). Пи­лип до­ладніш примов­ля.

Степан (ти­хо). Той всі за­ко­ни зна.

Чи­кал­ка. Бог бла­гос­ло­вить!

Пи­лип. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Чи­кал­ка (тричі). Бог бла­гос­ло­вить!

ЯВА 2

Ро­ман ввіхо­дить з бо­яра­ми, кла­няється батькові й ма­тері.

Дружки (співа­ють).

Явіру, явіроч­ку,

На жовтім пісоч­ку,

Там щу­ка-ри­ба гра­ла,

Са­ма собі ди­ву­ва­ла,

Що хо­ро­ше виг­ра­ва­ла.

Роман підхо­дить до сто­лу, кла­няється Хве­досці, кот­ра встає і кла­няється йо­му тричі.

А ще на­ша тарілка

Не ціно­ва­на,

А ще на­ша Хве­до­ня

Не ціло­ва­на.

Ро­ман цілується тричі з Хве­дос­кою і сіда за стіл по­руч з нею.

А вже на­ша тарілка

Обцінована,

А вже на­ша Хве­дос­ка

Обцілована.

Чикалка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти.

Чикалка. Бла­гос­ловіть мо­ло­дим, дис­кать, до вінця зби­ра­ти­ся, от­цю, неньці пок­ло­ня­ти­ся.

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить!

Чикалка. Раз, і вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить! Тричі бог бла­гос­ло­вить! (Ти­хо до Чи­кал­ки). Чо­го ж ви стоїте? Беріть мо­ло­дих та й ви­ходьте з-за сто­лу! (Убік). Не тя­мить нічо­го!

Дружки (співа­ють).

Піднімайте, друж­ки, но­ги,

Ви­сокі по­ро­ги,

Бо над­ворі річки-ка­люж­ки,

Бу­дуть тобі гіркі друж­ки.

Пилип. Батьку! Беріть об­ра­за. Ма­ти! Беріть хліб-сіль.

Чикалка. А мо­лоді, дис­кать, вста­вай­те і бла­госло­веніє ро­ди­тильов… Так, дис­кать, і в нас, в Расєї!.. Да-да!

Степан бе­ре об­ра­за, Хо­ти­на хліб, Ро­ман і Хве­дос­ка підхо­дять до них, бо­ярин і друж­ка сте­лять долі руш­ник, на кот­рий мо­лоді, став­ши, вкло­ня­ються батькові й ма­тері по тричі в но­ги, цілу­ють об­раз і хліб. Друж­ки вти­ра­ють сльози. Всі ви­хо­дять з ха­ти, опріч Сте­па­на і Хо­ти­ни.

Степан. Ота­кої! Чо­го ти, ста­ра, хли­паєш? Ка­жи: сла­ва гос­по­деві! Діжда­ли­ся доч­чи­но­го весілля, про­си бо­га, щоб до­поміг діжда­ти й онуків!.. Са­ма Хве­дос­ка по­ко­ха­ла Ро­ма­на, са­ма й та­лан свій пильну­ва­ти­ме, а не впильнує, са­ма й пош­ко­дує!.. Ду­маєш, мо­же, що во­на не бу­де щас­ли­ва за Ро­ма­ном?

Хотина. Не са­ма я, Сте­па­не, пла­чу, пла­чуть дум­ки! Жал­ко мені Ро­ма­на, гос­по­ди, як жал­ко! Де ж та­ки: ма­ти рідна не поб­ла­гос­ло­ви­ла і батькові не звеліла!..

Степан. Отак! Батько бла­гос­ло­вив, тільки крадько­ма! Що ж: де жінка го­ло­ва, там чо­ловік ма­чу­ла! Я ди­ву­юся, як ще Нас­тя не наділа на Соф­ро­на очіпка, бо во­на вже дав­но обер­ну­ла йо­го в ба­бу!.. (Сміється).

Хотина. Пе­ред шлю­бом при жи­вих батькові-ма­тері му­сив про­ха­ти чу­жих лю­дей, щоб поб­ла­гос­ло­ви­ли!

Степан. За­те те­пер у Ро­ма­на од­ним батьком бу­де більш! А при­га­дай, як нас з то­бою спо­ряд­жа­ли до вінця: у ме­не ні батька, ні ма­тері не бу­ло, а твої відцу­ра­ли­ся. Звеліли па­ни вез­ти до шлю­бу: ме­не взя­ли з по­ля, від ота­ри, те­бе - з пташні, від гин­ди­чат… Та-дже ж про­жи­ли вік? Що не го­во­ри, а Ро­ман Хве­досці під ли­це!

Хотина. І до па­ри! Роз­пи­ту­ва­ла я по лю­дях: всі Ро­ма­на ша­ну­ють і по­чи­ту­ють. Ка­жуть, що й ти­хий, і ввічли­вий, і роз­суд­ли­вий.

Степан. Най­кра­ще, щоб був роз­суд­ли­вий та сер­це мав не крих­ке!.. А який гра­мотій!

Хотина. І ре­мес­ний! За кот­ре діло не візьметься, ка­жуть: чи во­за склас­ти, чи чо­бо­та по­ши­ти - до всього ми­тець і все до краю до­ве­де! Роз­ка­зу­вав мені Овер­ко-ко­валь. Ка­же, кую у кузні якось на тім тиж­неві ор­чик до по­по­вої брич­ки, аж це Ро­ман при­хо­де в куз­ню. "Дай­те,- ка­же,- дядьку, я тро­хи за вас пот­ру­дюсь, а ви спо­чиньте!" Як взяв мо­лот­ка у ру­ку, то так він у нього і за­хо­див по ку­вадлі, як сми­чок по скрипці!.. "Не вспів,- ка­же,- я й люльки ви­ку­ри­ти, як він вже й ор­чи­ка оку­вав і приг­нав!.."

Степан. За та­ким хис­том не за­ги­не. (По­мов­чав). А що ж, чи все зла­год­же­но в те­бе?

Хотина. Стра­ва вся вже вва­ри­ла­ся, а ко­ро­вай пе­четься у ку­ми Ган­ни, спа­сибі їй, до­по­ма­га! У нас тро­хи тісненько-та­ки в хаті та й піч ма­ла…

Степан. Ось як відгу­ляємо, дасть бог, весілля, за­раз ко­мо­ру пе­ре­ро­би­мо на світли­цю; і бу­дуть у нас хо­ро­ми на дві по­ло­ви­ни!

ЯВА З

Ті ж Зінька і Сам­рось.

Зінька. Вже поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих? Чи сподіва­ли­ся гос­тей, чи ні, а му­си­те укон­тен­то­ву­ва­ти!

Сам­рось. Здрас­туй­те! Поз­до­ров­ляємо!..

(Цілуються.)

Як там не скоїло­ся, а по­вин­но все бу­ти по-рідно­му.

Степан. Хоч і нес­подівані, а все ж дя­куємо.

Самрось. Нед­зя!

Степан. А й ма­ти прий­де, бу­де­мо і їй раді, не ви­же­не­мо з ха­ти.

Самрось. Ма­ма­ша не прий­дуть, ні!.. Во­ни все жда­ли Ро­ма­на, ка­за­ли: "Ско­риться!.." От, ка­жуть, що чо­ловік як за­дуріє, то вже й не­ма йо­му зу­пи­ну!.. (Сіда).

Зінька. Мов­чав би кра­ще, ну й на­що?..

Самрось. Ні, стри­вай, роз­ка­жу! Як же мені пе­ред людьми не поч­ва­ни­ти­ся, та ще й пе­ред сва­та­ми? Слу­хай­те! От на­що вже я зовсім був збив­ся з пан­те­лику, мов та кру­че­на вівця! А от… Прав­да, за­да­ча? Як по­ча­ла Зінька бла­га­ти, як по­ча­ла про­ха­ти ме­не: "Їдьмо,- ка­же,- до Ро­ма­на на весілля!" Хотів її уда­ри­ти, во­на підста­ви­ла твар: "Удар,- ка­же,- тільки при­хи­лись до мо­го бла­ган­ня!" От­же не зміг уда­ри­ти! Ка­жу: ук­ло­ни­ся в но­ги - поїду! Що ж ви ду­маєте? Вкло­ни­ла­ся, тричі вкло­ни­ла­ся.

Зінька (не ди­виться в вічі). Перш не ко­ри­ла­ся тобі, бо дур­на бу­ла!.. Ти мій муж, го­ло­ва!..

Самрось. Чуєте? От не­хай те­пер во­на візьме ме­не за воз­лобіє - мов­ча­ти­му!.. Ско­ри­ла­ся, вкло­ни­ла­ся в но­ги, поцілу­ва­ла в ру­ку - і мир!..

Степан. Чи на­дов­го ж мир?

Самрось. А хто йо­го зна? Ме­не тільки тре­ба усовісти­ти, уміючи усовісти­ти.

Степан. Хи­ме­ри та прим­хи! Жир мор­дує чо­ловіка, як Гедзь ско­ти­ну!.. Чо­ловік вже під ву­сом, бо­ро­дою заріс, а й досі, мов у по­ви­точ­ку! Усовісти­ти йо­го, бач, тре­ба!.. Би­чем би те­бе усовісти­ти, та ще й би­ча доб­ре по­па­ри­ти, щоб гнуч­кий був!.. Ач, щоб жінка йо­му но­ги ми­ла та юш­ку пи­ла?

Самрось. Це ви ме­не до­ко­ряєте?

Зінька. Годі, сва­те!

Степан. Не я те­бе до­ко­ряю, а совість твоя. Ти ж свя­те письмо своїми очи­ма чи­таєш, де ж твій глузд? Не жінка то, кот­ра в но­гах пов­за без про­ви­ни, не под­руж­жя во­на, а мер­зо­та, на кот­ру гид­ко й гля­ну­ти; або ж во­рог, кот­рий спо­тан­ня пе­рег­ри­зе тобі гор­лян­ку!.. Бог велів му­жу і жоні жи­ти в добрій зла­годі та лю­бові. І там тільки і бла­гос­ло­веніє бо­же! А не­ма зго­ди, то вже кра­ще або я, або во­на геть з ха­ти! Бо там, де крив­да, ди­явол куб­литься!

Самрось. Ма­ма­ша ка­жуть: "Бий жінку, бу­де ро­зумніша!"

Степан. Тоб­то ро­зум чо­ловік жінці в го­ло­ву вби­ває? Доб­ре! Ад­же твій батько ніко­ли не бив своєї жінки, відкіля ж у неї та­кий ро­зум взяв­ся, що во­на й те­бе пов­чає?

Самрось. От так за­да­ча!

Степан. Ма­ти твоя, баг­лаї го­ду­ючи, невіть що ви­га­дує! Роз­путст­во, роз­путст­во!..

Самрось. Чуєш, Зінько? О, ось як тре­ба ме­не до­во­ди­ти до ро­зу­му!.. Ма­ма­ша ка­жуть: не їдь на весілля, а я та­ки поїхав!.. Од­но, що Зінька уб­ла­га­ла, а дру­ге: нед­зя, ка­жу, брат єди­но­ут­роб­ний!..

Зінька (не присіди, хо­дить від од­но­го вікна до дру­го­го). Дов­го як в церкві ба­ряться!

Самрось. А хо­чеш, Зінько, я сьогодні не бу­ду п'яний! От і кортіти­ме, а не бу­ду п'яний!.. Сте­пан взяв з бож­ниці псал­ти­ря і, розк­рив­ши, по­ка­зує пал­ьцем Самро­севі.

ЯВА 4

Ті ж і Ган­на.

Ганна (з ко­ро­ваєм у ру­ках). Осьдеч­ки вам і ко­ро­вай! Та як виріс!.. (Зди­ву­ва­ла­ся). О, і Зінька тут?

Це вже, ку­мо, прик­ме­та: як ко­ро­вай рос­те, то так і та­лан мо­ло­дих рос­ти­ме! (Став­ляє на стіл). Те­пер би й стра­ву вий­ма­ти з печі. (Ки­дається до печі). Зінько, да­вай по­вий­маємо стра­ву.

(Виймають і став­ля­ють на припічок.)

А мені сьогодні бог радість дав, та ще й яку: моя те­ли­ця-тре­тя­ка оте­ли­ла­ся! Чуєте, ку­мо? А мій уніс бич­ка в ха­ту та й ка­же: оце ж по­да­руємо би­ка мо­ло­дим! Ку­мо, чи діжа го­то­ва, щоб за­раз пе­ред поріг ви­нес­ти, як тільки мо­лоді увійдуть у подвір'я? А ко­жух, ку­мо, де? Не за­будьте ви­вер­ну­ти вов­ною на­верх, як зустріча­ти­ме­те зя­тя!.. Де ж пляш­ка та чар­ка? Осьдеч­ки! (Нас­лу­ха). Ой, ли­бонь, вже йдуть? Вже, вже!.. (Підбіга до вікна). Швид­ше!

За лаш­тун­ка­ми чут­но весільний спів і му­зи­ка підграє. З ха­ти Ган­на ви­но­сить діжу, руш­ни­ком пок­ри­ту.

Дружки (співа­ють).

Котилося яб­лу­ко з Мир­го­ро­да,

Підкотилось під во­ро­та,

Відчи­няй­те во­ро­та,

Бо їде Хве­до­ня мо­ло­да.

Ой ми бу­ли в церкві

Та ба­чи­ли ди­во:

Два вінці на стільці,

Третій на голівці.

Вий­ди, матінко, вітай­ся,

В сво­го ди­тя­ти пи­тай­ся:

Де ж твоє ди­тя бу­ва­ло?

Під царським вінцем сто­яло!

Ганна (вбіга). Ідіть, ку­мо, час­туй­те зя­тя. Ну вже ж і па­ра: як квіточ­ки, як ягідки!

(Хотина пішла, Сте­пан на­ки­да на неї ко­жу­ха. Сте­пан і Сам­рось теж ви­хо­дять.)

Зінько! Ба­чи­ла вже мо­ло­дих? Ось глянь у вікно.

Зінька. Поспію…

Ганна. Ну що, бу­ла у зна­хар­ки?

Зінька. Бу­ла! По­мог­ла… Те­пер ніби й не чую сер­ця!.. Хай йо­му цур, то­му сер­цеві!..

Ганна. Ко­ли не­ма нам щас­тя, радіймо хоч людським! Візьми но­жа та пок­рай хліба на стіл. (Ско­чи­ла на по­ли­цю). Осьдеч­ки ніж, чи гост­рий же? По­то­чи об гор­ня. (Побігла).

Зінька (то­чить но­жа). Сте­пан ска­зав: "Жінка, що чо­ловікові в но­гах пов­за, во­рог, кот­рий спо­тан­ня пе­рег­ри­зе тобі гор­лян­ку!" Неп­рав­да!.. Ко­му я во­рог? Собі хіба пе­рет­ну­ти гор­лян­ку? Ні. (Ки­дає ніж). Пи­ти­му до краю, до ден­ця!.. Не­ба­га­то вже зос­та­ло­ся!.. Пе­ред ким я ско­ри­ла­ся, жеб­ра­ла, у но­гах ла­зи­ла? Пе­ред ка­том своїм!.. Не ско­ря­ла­ся, сьомий рік пи­ла гірку, доп'ю її до ден­ця!.. Ме­не ніве­чи­ли, ка­ту­ва­ли, я не ко­ри­ла­ся, а те­пер!.. Ох, яка ж я гид­ка!.. Гидчіш ящірки!.. Де ж поділа­ся моя по­гор­да, де ж поділа­ся моя міць?.. Все, все ме­не ли­ши­ло!.. (Вхо­пи­ла се­бе за го­ло­ву).

Дружки (співа­ють).

Пусти, сва­ту, в ха­ту,

Тут нас не­ба­га­то,

Чет­ве­ро, та п'яте­ро,

Та всіх дев'яте­ро!

Зінька. Зінько, Зінько!.. Радій чу­жим щас­тям!

Друж­ки (співа­ють).

А в на­шо­го сва­та

Солом'яна ха­та,

Та боїться впус­ти­ти,

Щоб не роз­ва­ли­ти.

Зінька. Не Зінька вже я, ні! Я манія!..

Друж­ки (співа­ють).

Ой вінча­лась Хве­до­ня, вінча­лась,

У чер­воні чобітки взу­ва­лась:

Червоні чобітки на нозі,

Що ку­пив Ро­ман на торзі.

Зінька. Підож­ди, сер­це!.. За­мовк­ни, бідне, занімій, манісіньке!..

Дружки (співа­ють).

Хоч на торзі, не на торзі,

На до­розі,

Чер­вонії чобітки

На нозі!

Попереду йде ста­рос­та (Чи­кал­ка), ве­де за руш­ник мо­ло­дих в ха­ту. За ни­ми все весілля і гості.

Зінька. Цить, цить, сер­це!.. (До Ро­ма­на). Поз­до­ров­ляю те­бе, бра­ти­ку! І те­бе… сест­ро!

Роман. Спа­сибі!

Хведоска. Вітай­те сер­цем, а не ус­та­ми.

Самрось (цілується з Ро­ма­ном і Хве­дос­кою). Ка­жу - нед­зя! Брат, брат єди­но­ут­роб­ний!

Чикалка. Ста­рос­то, па­не підста­рос­то!

Пилип. А ми раді слу­ха­ти.

Чикалка. Бла­гос­ловіть мо­ло­дих на по­сад сад­жа­ти, хлібом-сіллю го­ду­ва­ти!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить!

Чикалка. Раз, вдру­ге, і втретє!

Пилип. Бог бла­гос­ло­вить. Всі три ра­зи бог бла­гос­ло­вить!

Чикалка за­во­дить мо­ло­дих за стіл. Збо­ку біля мо­ло­дої ста­нов­ляться друж­ки, біля мо­ло­до­го - бо­яре. Ста­рос­та бе­ре пляш­ку і чар­ку, на­лив­ши, при­мов­ляє.

Дружки (тим ча­сом співа­ють).

Як ішов Ро­ман на по­сад,

Зустрічав йо­го гос­подь сам

Із до­лею щас­ли­вою

Та з доб­рою го­ди­ною.

Чикалка. Слу­хай­те, дис­кать, сю­ди. Пош­ли ж, бо­же, на­шим кня­зеві і кня­гині щас­тя, долі і віку дов­го­го. Дай, гос­по­ди, щоб во­ни жи­ли на радість і втіху усьому ро­дові, всьому пос­по­лу і бо­гові свя­то­му! (Приторк­нув чар­ку до губ). Ну, що ж ще ска­жу? Дис­кать, горілка горькая!

Самрось (хут­ко про­тис­кується до Чи­кал­ки). Ку­ме, це та нас­той­ка?

Чикалка. Во­на! (До мо­ло­дих). Не мож­на й до губ до­нес­ти.

Пилип (ти­хо мо­ло­дим). Поцілуй­те­ся.

Самрось. Швидш - цілуй­те­ся!

Роман і Хве­дос­ка цілу­ються. Зінька лед­ве не крик­ну­ла, але, хут­ко за­ту­лив­ши до­ло­нею ро­та, ули­на з ха­ти. Чи­кал­ка ви­пив і час­тує мо­ло­дих, потім дру­жок, бо­яр, батька, матір, Пи­ли­па. Кож­ний, взяв­ши чар­ку в ру­ки, кла­няється мо­ло­дим, потім ста­рос­там.

Дружки (тим ча­сом співа­ють).

Їли бо­яре, їли,

Ціло­го во­ла з'їли:

На столі ні кри­хот­ки,

Під сто­лом ні кісточ­ки.

Їли дру­жеч­ки, їли,

Півго­луб­чи­ка з'їли:

На столі всі кри­хот­ки,

Під сто­лом всі кісточ­ки.

Хотина (усад­жу­ючи гос­тей і рідню). Кон­тен­туй­те­ся, ми­лості про­си­мо! Го­дуй­те­ся, чим бог пос­лав, не гидьте! (Усад­жу­ючи біля Ро­ма­на Сам­ро­ся). Де ж Зінька? Ку­мо Ган­но, гукніть на неї!

Ганна вий­шла з ха­ти.

Друж­ки (співа­ють).

Стиснулися стіни,

Як бо­яре сіли;

Ще гірше стис­нуться,

Як горілки нап'ються.

Чикалка час­тує Сам­ро­ся.

Ганна (вбіга­ючи). Ой го­ре, ой ли­шенько!

Всі. Що, що та­ке?

Ганна. Зінька в ко­морі повіси­ла­ся!

Всі заніміли, у Сам­ро­ся па­дає чар­ка з рук.

Завіса


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Дві сім'ї Марко Кропивницький драми,Де зерно, там і полова,Читати онлайн твори марка кропивницького,кропивницький проза,завантажити безкоштовно,українська література,проза,драма в чотирьох діях

Читайте также