Пошились у дурні

Марко Кропивницький. Пошились у дурні. Читати онлайн

Шутка-оперетта в 3-х діях

ЛИЦЕДІЇ:

Максим Кук­са, ба­га­тий міща­нин, мірош­ник, удо­вець.

Оришка, стар­ша йо­го доч­ка, літ 19.

Степан Дран­ко, ба­га­тий міща­нин, ко­валь, удо­вець.

Горпина, стар­ша йо­го доч­ка, літ 18.

Антон, най­мит Куксів, мо­ло­дий па­ру­бок.

Василь, най­мит Дран­ка, мо­ло­дий па­ру­бок.

Скакунець, во­лос­ний пи­сар.

Ничипір, за­хо­жий чо­ловік, літ 30.

Гості і народ.

Діється в містечку.

ДІЯ ПЕРША

На ко­ну з обох боків пле­тені ти­ни, з-за кот­рих виг­ля­да­ють ха­ти, повітки, ам­ба­ри, хліви, ко­мо­ри і інше. Під ти­на­ми ла­ви. З ліво­го бо­ку гос­по­да Кук­си, з пра­во­го - Дран­ка. За гос­по­дою Кук­си вид­ко во­дя­но­го мли­на, за гос­по­дою Дран­ка - куз­ню.

ЯВА 1

З млина виходить Кукса і Антон.

Кукса.

Отак ось, як ба­чиш, лю­бий мій ко­за­че,

Ку­ди оком згля­ну чи но­гою ста­ну,

Скрізь крив­да па­нує та прав­ду гальмує.

Антон.

Ох, прав­да, па­но­че, що і так бу­ває.

Це вже так ска­за­ли, як пе­ром спи­са­ли.

Разом.

Ох, тяж­ко, тяж­ко, жить в світі важ­ко.

Кукса.

Так, як ша­шоль, то­че сер­це тобі й ду­шу,

Ро­зум так зда­ви­ло, як му­щир па­пу­шу,

Що вже далі бу­де, чи вга­да­ють лю­ди?

Антон.

Ох, прав­да па­но­че, і т. д.

Кук­са.

Дог­ля­дай, дог­ля­дай, ка­жу тобі, більш як сво­го ока!

Ан­тон. Та вже не тур­буй­тесь, ха­зяїн, ніхто вам так не пот­ра­пить до­го­ди­ти, як я: надійте­ся на ме­не, як на кам'яну го­ру!

Кукса. От од­но­го тільки ніяк я не роз­бе­ру: за віщо ти так не­на­ви­диш ото­го бабсько­го ро­ду?

Антон. За віщо? Дов­го роз­ка­зу­ва­ти! А тільки як по­ба­чу мо­ло­ди­цю, а най­па­че дівчи­ну, то так мені з душі і вер­не, мов му­ху про­ковт­нув… А ва­ших до­чок не­нави­дю че­рез те, що ви мені, ха­зяїн, ду­же по­лю­би­лись, і жаль мені вас, прос­то біда, як жаль, що ви так з ни­ми бідкаєтесь!..

Кукса. Ох бідка­юсь!.. А ти не гніваєшся на ме­не, що я те­бе час­тенько га­няю або по зу­бах дам?..

Ан­тон. Бо­ро­ни ме­не, бо­же! Ха­зяїн мо­же й спа­ти, й гу­ля­ти, і на те він є ха­зяїн; а най­мит по­ви­нен щод­ня й що­ночі пра­цю­ва­ти…

Кукса. Ро­зум­но міркуєш!..

Антон. З на­шим бра­том, з най­ми­том, без лай­ки або без бійки не мож­на. Нас тре­ба бить, та ще й доб­ре, бо ми дурні!..

Кукса. Три місяці ти в ме­не слу­жиш, а я те­бе вже так упо­до­бав, як рідно­го си­на!..

Антон (цілує йо­му ру­ку). І я ска­жу, що не знаю, чи лю­бив я сво­го батька так, як вас люб­лю! (По­мов­чав). Дав­но вже я хо­чу спи­та­ти вас, бо знаю, що ви один на всім світі ска­же­те мені дос­томітну прав­ду: навіщо оті ба­би на світі?

Кукса. Ай справді, навіщо во­ни?

Антон. Без бабів, здається, кра­ще б жи­ло­ся на світі.

Кукса. Кра­ще б? Так, так!..

Антон. Так на­що ж во­ни, оті ба­би, на світі?

Кукса. Не ска­жу, го­луб­чи­ку, не ска­жу!.. Скільки разів і я мірку­вав над цим зап­лу­та­ним ділом… Звісно, бог сот­во­рив!

Антон. На спо­ку­су?

Кукса. О, о! Як­раз за хвос­та упіймав!.. Імен­но на спо­ку­су!

Антон. От спа­сибі, що ви мені це ска­за­ли, а то я мо­ро­чив­ся, мо­ро­чив­ся!.. Те­пер ви мені розв'яза­ли ро­та… От хоч би ска­зать про Ок­са­ну, сусідську най­мич­ку…

Кукса. Що та­ке?

Антон. Я по­зав­чо­ра ба­чив, як ви отам, за повіткою, же­ни­ха­ли­ся з нею!

Кукса (три­вож­но). Що? Ба­чив?

Антон. І чув, як ви їй ка­за­ли, що ку­пи­те на спідни­цю моднього сит­цю і пла­ток…

Кукса. Чув? (Убік). По­пав­ся. (До нього). Ти чув? Гля­ди ж, не про­го­во­рись сусідові Дран­кові… То я хо­чу її пе­ре­ма­ни­ти до се­бе у я найми.

Антон. На­що ж ви ме­не об­ду­рюєте? Ба­чи­те, як я пе­ред ва­ми вик­ла­даю всю свою ду­шу, а ви… Я ж чув, як ви їй ска­за­ли: "Вий­ди, як стемніє, на ле­ва­ду!.."

Кукса. Не ка­зав!

Антон. Ні, ка­за­ли, імен­но ка­за­ли!

Кукса. Да­лебі, що про ле­ва­ду я ні сло­ва не ка­зав!..

Антон. Ну, мо­же, це мені тільки по­чу­ло­ся!.. Од­на­че я за­раз-та­ки тоді по­ду­мав: чи не ди­явол то під діво­чою оде­жею ску­шає мо­го ха­зяїна?

Кукса. А що ти ду­маєш, мо­же…

Антон. Піду ж я, ду­маю собі, до по­па і поп­ро­сю йо­го, щоб він од­мо­лит­ву­вав мо­го ха­зяїна!..

Кукса. До по­па? Чи ти ж не здурів?

Антон. Я ж ще не хо­див, а тільки на­ва­жив­ся! Як я знаю, що піп має вас за чо­ловіка бо­гомільно­го і бо­го­бо­яз­ли­во­го…

Кукса. Так, так… Я та­кий, та­кий справді! Ти не хо­ди до по­па, а я кра­ще сам йо­му приз­на­юся на ду­ху!

Антон. Не­хай би та Ок­са­на до ме­не лип­ла, це не ди­во б бу­ло, бо я па­ру­бок і мо­ло­дий чо­ловік; а що ж їй на вас упо­до­ба­лось?

Кукса. Ску­шеніє, ди­явольське ску­шеніє!

Антон. Вже ж не ли­си­на ва­ша?

Кукса. Що та­ке?

Антон. Я той… я по­ми­лив­ся! - Я хотів спи­тать, чи не гроші ваші її ску­ша­ють?

Кукса. Які гроші?

Антон. А ті, що ви на тім ти­жя­еві пе­ре­но­си­ли уночі на ле­ва­ду у по­лив'яно­му гле­чи­ку...

Кукса. Не пе­ре­но­сив!..

Антон. Шко­да тільки, що я не ба­чив, ку­ди ви пе­ре­хо­ва­ли той гле­чик!

Кукса. Не ба­чив?

Антон. Як­би я ба­чив, то за­раз би взяв їх…

Кукса. Взяв би?

Антон. Чо­го ви так зля­ка­лись? Я ж ка­жу, взяв би їх, приніс би до вас та й ска­зав би: хо­вай­те кра­ще ваші ко­пя­та­ли!

Кукса. Справді?

Антон. Я зро­ду не бре­хав.

Кукса (ди­виться на нього). От­же я не роз­бе­ру те­бе, що ти за лю­ди­на…

Антон. Я? Са­ма прав­да!

Кукса. Мо­же, мо­же!.. Ну, та й бо­втун ти на сло­вах!

Антон. О, я на сло­вах, як на ор­га­нах!

Кукса. Ба­чу, ба­чу! Му­зи­кант! Хе-хе-хе! Ану, по­ди­вись мені в вічі!

Антон ди­виться.

Здається, що ти ж бре­шеш. Ну, то я ж оце піду, ти тут дог­ля­дай за дівча­та­ми.

Антон. Та вже не бійтесь, і ока не зап­лю­щу! Мо­же, й ра­дий був би зап­лю­щить хоч од­не око, та ко­ли ж мені так ба­би по­чи­ни­ли, що сон у ме­не навік од­ня­ли!

Кукса. Ну, про­щай до яко­го ча­су!

Антон (до­га­ня зза­ду і кри­чить). Слу­хай­те, ха­зяїн!

Кукса. А що там ще та­ке?

Антон. Ви вже, по­жа­лус­та, не зачіпай­те отієї Ок­са­ни, не­хай во­на скис­не!

Кукса. Ску­шеніє, чис­те на­вож­деніє! Та нехай во­на… Нав'яза­ла­ся… а лю­ди і поч­нуть па­ще­ку­вать… (Пішов).

Антон. Ну, ко­ли б мені уда­лось ще те­бе пійма­ти хоч на одній про­вині, тоді б ми з то­бою по­тя­га­лись!

ЯВА 2

Ті ж і Ва­силь (ви­хо­дить з кузні).

Антон. Ну?

Василь. Ні ну, ні тпру!

Антон. По­га­но пан пи­ше! Ну, а я сво­го ога­ря тро­хи гнуз­даю! Ось-ось ско­ро й цур­ку надіну на гу­бу!

Василь. А знаєш, бра­ту­хо, що я де­що при­ду­мав?

Антон. Ка­жи що!

Василь. Ко­ли вже діло до­хо­дить до ніку­ди, то тре­ба на хит­рощі пус­ка­тись!

Антон. Я це дав­но знав і так і роб­лю! Бо в світі на гроші та на гос­по­дарські дос­тат­ки більш бідних лю­дей, ніж ба­га­тих, а що на ро­зум бідних, то ще більш. І ті лю­ди, що жи­вуть в дос­тат­ках, здебільшо­го ма­ють див­ну на­ту­ру: во­ни не мо­жуть сту­пить і од­но­го сту­пе­ня без по­во­ди­ря, а інші то ще й гніва­ються, чом їх за ніс не во­дять!..

Василь. Як же це так? Я й не роз­бе­ру!..

Антон. А ось розміркуй! Нап­рик­лад, от ска­жу про мо­го ха­зяїна: ко­ли б я не за­пев­нив йо­го у тім, що не­нави­дю бабсько­го ро­ду, чи він дав би мені під приг­ляд своїх до­чок?

Василь. Ай справді!

Антон. Перш він бо­яв­ся вий­ти за подвір'я, му­чив­ся, сер­деш­ний, не спав спокійно, не їв, не пив… Все йо­му зда­ва­лось, що йо­го доч­ки за хлоп­ця­ми біга­ють… А те­пер він пішов собі до лю­дей без­печ­но. Ста­ло бить, я во­дю йо­го за ніс йо­му ж на ко­ристь!

Василь. Ну, та й хит­рий же ти!

Антон. Та й ти ж на хит­рощі пус­каєшся?

Василь. Моїми хит­ро­ща­ми я тільки се­бе ду­рю! Ска­жу тобі, бра­ту­хо, що без Гор­пи­ни мені кра­ще в опо­лон­ку го­ло­вою!..

Антон. От ще що ви­га­дав! Не­хай нак­ла­да­ють на се­бе ру­ки ті, за кот­ри­ми є ко­му жал­ку­ва­ти; а наш брат, бідо­ла­ха, за­ги­не не своєю смертію, то ска­жуть: "Ту­ди йо­му й до­ро­га, ле­да­цюзі!" Я теж ко­хаю Ориш­ку, а що ж ти вдієш? Тре­ба хит­ру­ва­ти: не мож­на че­рез тин - лізь попід тин!..

Василь. Ти мені щод­ня од­не й те ж ка­жеш. Ка­жу тобі, що мені не ждеться!.. Ні, я рішив! Оце я за­раз не­су ро­бо­ту в містеч­ко та забіжу до пи­са­ря, він мені родак, і щось-то вже він мені та по­ра­дить! Я чув, що мій ха­зяїн не сьогодні-завт­ра до­жи­да же­ни­ха з го­ро­да, хтось-то має приїха­ти сва­та­ти Гор­пи­ну!..

Антон. І мій на­тя­ка час­тенько про яко­гось же­ниха, теж з го­ро­да.

Василь. Піду упа­ду пря­мо пи­са­реві в но­ги, не­хай виз­во­ля обох нас!..

Антон. Яким по­би­том?

Василь. Про те вже він знає. (Пішов).

Антон. А мо­же, й справді пи­сар що-не­будь приду­ма? Чув я, що пи­сарі на ці шту­ки ве­ликі май­ст­ри. Що ж це Ориш­ка й досі не ви­хо­дить? Ска­за­ла ж: "Як тільки батько з дво­ру, то за­раз і вибіжу!" (По­ба­чив Ориш­ку). Іди, Ориш­ко, не бійся! Батько он­деч­ки, вже лед­ве ма­ня­чить. Пішов по лю­дях гроші пра­ви­ти за переміл, то, мо­же, там і геть-то за­гос­тюється…

ЯВА З

Оришка і Ан­тон.

Оришка. Ох, я так вся і трем­тю!

Антон. Бог зна, чо­го ти ля­каєшся!

Оришка. Де ж пак! Не­щас­ли­ва на­ша до­ленька, що й по­ба­ла­ка­ти не до­ве­деться до ла­ду…

Антон. Що ж, ко­ли батько твій, бач, все гне на те, щоб до йо­го до­чок сва­та­лись ду­карі або купці.

Оришка. Ох, го­ренько тяж­ке! "Віддам,- ка­жуть,- те­бе хоч за ста­ро­го та без­зу­бо­го, аби б за гро­шо­ви­то­го!"

Антон. То-то ж бо й є! Що не ка­жи, а ве­ли­ке діло гроші! А ти пос­лу­хай батька, по­ко­рись йо­му та йди хоч за чор­та ли­со­го!

Оришка. Бог з то­бою, Ан­то­не, як це ти го­во­риш? Ти гніваєшся за щось на ме­не? І че­рез те так крив­диш ме­не? Чи я ж тобі у чім зра­ди­ла?

Антон. А то ж і ні? На глум я тобі здав­ся, чи як? Он і вчо­ра цілісіньку ніч ви­хо­див по ле­ваді, а ти й не прий­шла!.. А я хо­дю, як дур­ний… Ма­ло не до світа блукав та виспіву­вав! (По­мов­чав). Ну, Ориш­ко, що ж, на ду­ма­лась ти про те, що я тобі ка­зав?

Оришка. Ска­жу пря­мо батькові: віддай­те ме­не за Ан­то­на!

Антон. Ко­ли ж то бу­де?

Оришка. Як тільки спобіжу та­ку го­ди­ну, що во­ни не бу­дуть сер­диті...

Антон. Це бу­де як­раз на ма­ненько­го Юрія, як рак свис­не!

Оришка. Во­ни інко­ли бу­ва­ють та­ки ду­же добрі!

Ан­тон. На Ми­ко­ли та й ніко­ли!

Оришка. Я ска­жу їм пря­мо, що не пе­ре­жи­ву розлу­чен­ня з то­бою!

Антон. Пе­ре­жи­веш!

Оришка.

Ох, яка твоя мо­ва ураз­ли­ва!

За що ж, ми­лий, ти вра­жаєш

Ук­рай моє сер­це?

Чи вже ж справді ти ду­маєш,

Ко­хан­ня ми­неться?

Антон.

Хоч ду­маю не ду­маю,

Сер­ця я не зму­шу:

Воно ниє, во­но рветься,

Га­ди­ною в'ється!

Не прис­пить йо­го й не споє

Сон-тра­ва ні ру­та,

Од­на смерть йо­го за­гоє

Та зілля-отру­та.

Оришка.

На­що ж смерть, не­хай надія

Об­гор­тає ду­шу,

Бо без неї, як без сон­ця,

За­ги­ну­ти му­шу.

Антон.

За­не­ха­яв я надію

І дум­ки за­ли­шив,

Тільки сер­це по­ри­ває,

То кви­лить, то умліває…

Не прис­пить йо­го й не споє

Сон-тра­ва ні ру­та,

Од­на смерть йо­го за­гоє

Та зілля-отру­та.

Оришка.

Годі, ми­лий, ор­ле си­зий,

Годі ж су­му­ва­ти;

Станем щи­ро у гос­по­да

До­леньки бла­га­ти!

Оришка і Ан­тон.

Боже ми­лий, ми­лос­ти­вий,

Згляньсь на на­шу до­лю,

Спаруй сер­ця наші й душі,

Вчи­ни свя­ту во­лю!

Хоч бла­гаю - не вбла­гаю,

Горя я не зму­шу,

Бо не­має йо­му краю:

Воно па­лить ду­шу.

Антон. Од­на­че я все-та­ки бо­юсь віри­ти тобі! Бо не мо­жу я сво­го сер­ця зас­по­коїти!

Оришка (гля­ну­ла убік). Ой ли­шенько, батько вже вер­та­ються!

Антон. Чи й справді? (Гля­нув убік). Так, так! Вже йо­го ли­хе не­се! Слу­хай, Ориш­ко, піде­мо нап­ро­па­ле?.. Ні? Чо­го ж ти мов­чиш?.. Ти ба­чиш, що сер­це моє вог­нем по­ня­ло! Ну, то як собі знаєш, а тільки слу­хай сю­ди: хоч би там і смерть, а щоб ти сьогодні бу­ла на ле­ваді!..

Оришка. Бу­ду хоч смерть, а при­ли­ну, мій ор­ле!

Пішли.

ЯВА 4

Кукса ви­хо­дить зас­му­че­ний і сіда на лаві.

Кукса. Вто­мив­ся! Не так від хо­ди, як від тих ду­мок, від то­го кло­по­ту! Ку­ди не піду, так дум­ка но­ги й по­вер­та до­до­му. (Співа).

Чи мені ж хоч ма­ри­лось,

А чи у сні верз­лось,

Щоб отак на старість

Сумувати при­ши­лось?

За що ж, за що, за що

Ти ме­не ка­раєш,

У зем­лю вга­няєш,

Сили відіймаєш,

Господи! за що?

Доти я був щас­ли­вий,

Доти я й не жу­ривсь,

Доти й не знав смут­ку,

Доки я не же­нивсь.

Нащо ж, на­що, на­що

Жінку собі взяв,

Дітвори прид­бав,

Клопоту заз­нав,

Господи! на­що?

Сумую я й ну­дю­ся,

Світ мені ос­то­гид,

Бідкаюсь та б'юся,

Як та ри­ба об лід.

Куди ж, ку­ди, ку­ди

Подінусь з жур­бою,

З тяж­кою нудьгою,

З та­кою сім'єю -

Гос­по­ди! ку­ди?

Гай, гай! Не по­мо­же, ми­лий бо­же, і вос­ко­ва свічка! І за які гріхи по­ка­рав ме­не гос­подь отим нікчем­ним зіллям? Ну не­хай би ска­зать од­на, не­хай би вже й дві… Ну ще й три сяк-так! А то аж п'ять! Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Івга! Ну, як ти да­си їм ра­ди? Це ж не те, що там, як, бу­ва, у млині що-не­будь по­ла­мається, ку­лак чи порп­ли­ця: цюк раз, цюк уд­ру­ге - і по­ла­го­див! А тут що­ден­на, щох­ви­лин­на біда!..

Антон. (з мли­на). Ха­зяїн! Вже Гав­ри­ло­ве жи­то змо­ло­лось; чиє те­пер за­си­пать: жи­до­ве чи дя­ко­ве?

Кукса. За­сип жи­до­ве. З жи­да швидш гроші вип­ра­виш, а з дя­ка по­поп­ра­виш!

Антон пішов.

(Оглянувся). Як це Ан­тон пос­теріг, що я пе­ре­хо­ву­вав гроші? Доб­ре, що я після то­го ще раз їх пе­ре­хо­вав!

Антон підкрав­ся зза­ду і ди­виться з-за пле­чей.

(Думає, що то со­ба­ка спи­нається, кри­чить). Пішов, Рябко!.. Скільки ж це у ме­не бра­кує до п'яти ти­сяч? З со­бою приніс со­рок сім рублів. (Знов кри­чить). Пішов, Сірко!.. Та у малій скрині під зам­ком шістсот трид­цять чо­ти­ри, та в гле­чи­ку на ле­ваді чо­ти­ри ти­сячі…

Антон (з-за пле­чей). А як зме­лю жи­до­ве, тоді чиє за­си­па­ти?

Кукса (хо­ва гроші). Чиє хо­чеш!

Антон пішов.

Ні, ма­буть, як ля­жу спа­ти, тоді й полічу; не­ма кра­щої до­би лічи­ти гроші, як уночі, ніхто не мішає! (По­мов­чав). От стар­ша доч­ка, Ориш­ка, та вже й зовсім приспіла, до па­рубків аж го­рить… А за нею вже й мен­ша пнеться вго­ру, як той бу­дяк! А вже, звісно, ко­ли це зілля прис­тиг­ло, то швидш ви­пи­хай йо­го з дво­ру, бо як пе­рес­тиг­не, то ніхто й не пок­ва­питься… А же­нихів, як на злість, не­ма та й не­ма! Тут би, мов­ляв, віддав би й за півня, ко­ли б тільки срібне пір'я… Ну що, як­би до Ан­то­но­вої вро­ди та гро­шей хоч рублів п'ятсот, та волів пар зо три, та зе­мельки… От би зя­тем був би!.. Чи й справді ж Ан­тон так не­на­ви­дить бабів? Як він пос­теріг ме­не з Ок­са­ною?.. Здається, так вже оберігаєшся, от­же ж і пос­теріг! Ма­буть, не­да­ром чо­ловікові да­но два ока… Од­на­че я ду­маю, що на ба­бу ма­ло й двох очей, то вже та­ке прок­ля­ту­ще зілля, що за ним і в чо­ти­ри не пот­ра­пиш! Хоч би ска­зать і про мою покійну жінку…

Оришка (з ха­ти). Та­ту! а де я візьму му­ки на ва­ре­ни­ки, чи у млині, чи…

Кукса. Кор­тить те­бе у млин? Тьфу! Все за­бу­ваю, Що у ме­не Ан­тон слу­жить; ну, з цим нав­ряд чи по­жиркує! (Гу­ка). Піди у млин, не­хай Ан­тон візьме ко­ряк з яко­го там ку­пецько­го лан­ту­ха. Піди, піди та поцілуй йо­го! (Ре­го­че).

Оришка. З якої речі? Цілуй­тесь самі з ним, ко­ли він вам так до впо­до­би! (Пішла).

Кук­са (сміється). Ма­буть, вже ко­ли-не­будь впійма­ла від Ан­то­на об­лиз­ня!

ЯВА 5

Кукса і Дран­ко.

Дранко (кри­чить у се­бе на дворі). І слу­ха­ти не хо­чу! Знаю, які пе­че­риці підеш зби­ра­ти! Си­ди мені в хаті, як при­ши­та! Що?.. Ну, ну, ти в ме­не по­го­во­риш! Що? Підеш-та­ки? То й не вер­тай­ся до дво­ру!

Кукса. Чо­го то мій сусіда так роз­лю­ту­вав­ся?

Дранко (ви­хо­дить). Це ка­ра гос­по­де­ва! Ні вдень ні вночі і ока не зап­лющ, так і зо­ри, як той пес!..

Кукса. Доб­ри­день вам, сусіде!

Дранко. Ні, вже, ма­буть, мені до­ки й світ сон­ця - доб­ро­го дня не ба­чи­ти!

Кукса. А що там та­ке тра­пи­лось?

Дранко. Відчепіться ви від ме­не! Раз поз раз лип­не­те до ме­не, мов смо­ла до підіска; щод­ня лізе­те мені в вічі з своїми пи­тан­ня­ми, як пил з вугілля?.. Здається, доб­ре вже знаєте мій клопіт!

Кукса. А, то ви все про теє?

Дранко. Та вже ж не про онеє! Он у вас від п'ятьох кло­по­ту то­го по­вен міх, аж го­ло­ва облізла, а в ме­не їх аж сім… Я вже не раз ка­жу, що кра­ще б мені ку­вад­ло на­де­ся­те­ро трісну­ло, ніж ота­ка що­ден­на гартівля!

Кукса. Та хай би мені щод­ня по­то­ки тро­щи­ло в цур­ки, опуст зас­мок­ту­ва­ло!

Дран­ко. Та що вам?

Кук­са. Як що? От тобі й здрас­туй­те!

Дран­ко. У вас же їх тільки п'ять!

Кук­са. Але ж і п'ять…

Дран­ко. Але ж не сім…

Кук­са. Але ж і п'ять, ка­жу!

Дранко. Але ж і не сім, ка­жу! Гап­ка, Пріська, Гор­пи­на, Хо­ти­на, Сек­ле­та, Яли­на, ще й Хівря!

Кукса. Ориш­ка, Па­лаж­ка, Ок­са­на, Те­тя­на, ще й Ївга… Во­но ко­неш­не!..

Дранко. То-то ж бо й є! Ціла вармія!

Кукса. Цілий шкад­рон! Та ад­же ж, ка­жу, і п'ять в ро­щот тре­ба взять!

Дранко. Але ж, ка­жу, й сім по буб­ли­ку всім… Хоч візьми за­би­рай на віз, при­тяг­ни руб­лем та й ве­зи на торг! Ота­ко­го жи­га­ла дос­тань у печінки!

Кукса. У го­лові не­на­че у де­ся­те­ро ступ тов­че!

Дранко. Не­хай би товк­ло, чорт йо­го по­бе­ри; а тут серце спе­ре­сер­дя пе­ре­па­ли­ло тобі, мов на жу­же­ли­цю!..

Кукса. Чи не хо­че­те по­ню­хать свіженької? (Підно­сить тав­лин­ку).

Дранко. Доб­ре! Вже я чхаю і без та­ба­ки. (ню­ха).

Я ж ка­жу: не­хай би бу­ла од­на!

Кукса. Ну й дві ще нічо­го!

Дранко. Та во­но й три не­ве­ли­ка ще пе­чаль!

Кукса. Ще й три сяк-так!

Дранко. То ж не сім?

Кукса. Або ж і не п'ять?

Дранко. Але ж не… Атч­хи! (Чхає).

Кукса. На здо­ров'ячко!

Дранко. Дя­кую! Міцна та­ба­ка!.. У ко­го ку­пу­ва­ли?

Кукса. У Сви­ри­да.

Дранко. У то­го, що чо­тирьох до­чок має? Сер­де­га, пев­но, на­ро­чи­то ро­бе та­ку міцну та­ба­ку, щоб за­ню­хать своє го­ре…

Кукса. Еге ж. З криш­та­лем. Криш­таль з роз­би­тих ста­канів тов­че та підмішує у та­ба­ку, щоб… щоб… щоб щи­па­ло у носі! Бо так, ка­же, вже не берьоть…

Дранко. До всього до­би­ра­ють скуст­ва!

Кукса. А так… Світ упе­ред іде…

Дранко. А що, як но­ве ве­ре­те­но?

Кукса. Чер­кає пот­ро­ху.

Дранко. Чер­кає?

Кукса. Еге, чер­кає! Я вже інко­ли ду­маю собі: чи не сто­ять наші ха­ти на такім грунті, що він та­кий пло­дю­чий на той баб'ячий рід?

З Дран­ко­во­го дво­ру чут­но гав­кан­ня.

Дранко (хут­ко підбіга до сво­го ти­ну і заг­ля­да у двір). Со­ба­ки заг­риз­лись! Он вже Ва­силь по­вер­нув­ся. (Гу­ка). Іди ж, іди до кузні, нічо­го там пе­ре­мор­гу­ва­тись!

Кукса. А він хіба ту­ди?

Дранко. Ні, те­пер вже не помічаю, а перш тро­хи стріляв… Тільки моя Гор­пи­на до нього…

Кукса. Го­рить?

Дранко. Аж па­шить.

Кукса. Отак моя Ориш­ка до Ан­то­на, тільки що Ан­тон не таківський…

Дранко. Не вірте!

Кукса. Не­на­ви­дить бабів!

Дранко. А я вам ка­жу: не вірте! От за Ва­си­ля, то го­ло­ву пок­ла­ду під ку­вад­ло! Як тільки кот­ра з дівчат на­вер­неться до кузні, то він за­раз розігріє жи­га­ло та так у вічі й штри­ка!

Кукса. Не вірте!

Дранко. Роз­ка­зуй­те!

Кукса. Не вірте, ка­жу вам!

Дранко. Го­воріть собі!

Кукса. Ох-хо-хо! Так за що ж, за що ж на мою го­ло­ву зва­ли­лось та­ке го­ре? Во­но, мов на пшо­но, по­товк­ло мою ду­шу, мов на круп­чат­ку, по­дер­ло моє сер­це!

Дранко. Не­хай би там дер­ло, то пус­те діло!.. А тут мов об­ценька­ми зда­ви­ло те­бе і ріже тобі ду­шу, як кри­цю ту­пий тер­пуг!..

Кукса (співа).

За що ти, бо­же,

Струїв мій вік?

Дранко.

Без­щас­ний на світі

Я чо­ловік!

Кукса.

Ой чи вже ж мені щох­вилі

Клопіт той три­ма­ти?

Дранко.

Чи вже ж мені су­по­кою

І хвилі не ма­ти?

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

О-о-о-о-о-о!..

Згляньсь на­до мною!

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не,

Що та­ка біда нас­та­не?

Кукса.

Чи га­дав вже ти, Мак­си­ме,

Що та­ка біда нас­тиг­не?..

Дранко.

Хоч повісся,

Хоч вда­ви­ся!

Кукса.

Хоч здурій

Або ж ска­зи­ся!

Кукса і Дран­ко (ра­зом).

Або сядь, мов­чи та диш,

От тобі, Ганд­зю, книш!

Кукса.

Ко­ли б знав те ли­хо,

То зро­ду б не же­нивсь!

Дранко.

Ко­ли б га­дав го­ре,

Кра­ще б уда­вивсь!

Кукса.

Як п'ять до­чок ма­ти,

То кра­ще здуріти!

Дранко.

Ні, з сьома доч­ка­ми

Віку не до­жи­ти!

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох-ох-ох-ох,

Без­щас­на до­ле!

Яке я терп­лю

Тяж­кеє го­ре!

Дранко.

Ой чи ду­мав ти, Сте­па­не? "' т. д.

Кукса.

Чи га­дав же ти, Мак­си­ме? і т. д.

Єсть же в світі лю­ди,

Що го­ря не ма­ють.

Дранко.

Замість сьома до­чок,

Од­ну собі ма­ють.

Інший од­ну має,

Та й ту прок­ли­нає.

Кукса.

Ох, прав­да, сусіде,

Що і так бу­ває.

Дранко.

Дранко і Кук­са (ра­зом).

Ох-ох-ох-ох,

Згляньсь на­до мною,

Дай хоч хви­ли­ну

В день су­по­кою.

Дранко.

Ой чи ду­мав і т. д.

З дворів чу­ти регіт.

Ій-богу, вже Гор­пи­на вик­ра­дається ку­дись! Де б мені ду­би­ну за­че­пи­ти? Пост­ри­вай же, я тобі дам пе­че­риці! (Ви­тя­га з ти­ну кілок і біжить в подвір'я).

Кукса. Піти ще у млин, чи не зас­ну хоч тро­хи?.. Та, мо­же, зас­по­ко­юсь.

Антон (пос­терігши йо­го, кри­чить на Ориш­ку). Уби­рай­ся, уби­рай­ся з мли­на, нічо­го тобі тут за­сид­жу­ва­тись!

Кукса. Ай, мо­ло­дець Ан­тон! (До Ориш­ки). Поцілуй йо­го, Ориш­ко, то він за­раз по­добріша! (Ре­го­че).

Антон. Як ви, ха­зяїн, отак бу­де­те пов­ча­ти її, то я й ро­що­ту поп­ро­сю!

Кукса сміюч­ись пішов у млин.

Кук­са (ти­хо). Та то я на­ро­чи­то…

ЯВА 6

Оришка ви­хо­дить усміха­ючись.

Оришка. Ну, та й не хит­рий же Ан­тон? Як дос­томітно удає з се­бе сер­ди­то­го, ніби й справді не­на­ви­дить ме­не… А вже як він ме­не лю­бе, як ко­хає, то й не знаю, чи змо­же який інший па­ру­бок ко­ха­ти так дівку! І цілує, і при­гор­тає, і ще­бе­че!.. І так же то лю­бо тоді ста­не на сер­цеві та ве­се­ло! (Співи).

Любий Ан­то­не,

Мій ти со­ко­ле,

Ти ж мій ко­ха­ний,

Ти ж мій жа­да­ний!

Як мені лю­бо

Вкупці з то­бою!

Не зрадь же ме­не,

Мій ти со­бо­лю!

Моя ти дум­ко,

Мій ти криш­та­лю,

Тебе ж, сер­денько,

Щиро ко­хаю.

Як мені лю­бо і т. д.

(Пішла в ха­ту).

ЯВА 7

Дранко і Гор­пи­на.

Горпина (іду­чи че­рез кін). Я ж вам ка­жу, що за­раз вер­нусь!

Дранко. А я тобі ка­жу: вер­нись! Вер­нись за­раз мені, бо но­ги по­пе­ре­би­ваю!

Горпина. А я вам ка­жу: не вер­нусь-та­ки. (Пішла)

Дранко. Ах ти ж анах­те­ма! (Ки­дає вслід їй па­ли­цю і по­па­ди в Ска­кун­ця).

ЯВА 8

Дранко і Ска­ку­нець.

Скакунець (підняв пал­ку). Ну що ж, як оцей до­ку­мент та предс­тав­лю я до осо­би ми­ро­во­го судді?

Дранко. Ви­ба­чай­те, то я не­на­ро­ком!

Скакунець. Що мені з ва­шо­го "ви­ба­чай­те"? Ви моїй особі мог­ли оцією осо­бой но­ги по­пе­ре­би­вать.

Дранко. Ви­ба­чай­те, будь лас­ка!

Скакунець. Знов "ви­ба­чай­те"! Чуд­ний на­род!

Дранко. А чо­го ж вам ще?

Скакунець. Не до­во­дя до осо­би ми­ро­во­го судді, пред­ла­гаю вашій особі зап­ла­тить моїй особі руб сереб­ра. На це вам даю стро­ку три дні. Це од­на стат­тя. А дру­гий па­раг­раф: маю до вас лис­та з го­ро­да.

Дранко. Лис­та? Да­вай­те мерщій! (Убік). Пев­но, від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча з го­ро­да! Мо­же, про що ціка­ве пи­ше?

Скакунець (гу­ка в двір Кук­си). А хто там є жи­вий? Скажіть ха­зяїнові, що маю до нього лист з го­ро­да!

ЯВА 9

Кукса хут­ко ви­хо­дить з мли­на.

Кукса. Ка­же­те, лис­та до ме­не при­нес­ли? (Убік). Пев­но, хтось з при­ятелів чи не же­ни­ха рає?..

Дранко. Да­вай­те ж мерщій, бо мені ніко­ли!

Пи­сар. Ніко­ли не тре­ба ха­па­тись! Хто ха­пається, той тільки діло псує, так і в псал­тирі по­ка­за­но: хто спішить, той лю­дей смішить… Так-то, при­ятелі мої лю­бенії і ми­лос­тиві го­су­дарі.

Кукса. По­жа­луй­ста, мерщій да­вай­те!

Писар. Що?

Кукса. Та лист же!

Писар. Який?

Дранко. А, які-бо ви! Тут пов­на го­ло­ва кло­по­ту!..

Кукса. Аж гу­де в го­лові, як у млині, від то­го кло­по­ту…

Писар. Слу­хай­те сю­ди, я вам роз­ка­жу од­ну прич­ту. Їхав один чо­ловік че­рез ву­зенький місток, а йо­му на­зустріч по­лу­па­нок. "Звер­тай!" - кри­чить по­лу­па­нок. Той мов­чить. "Звер­тай!" - кри­чить уд­ру­ге. Той та­ки мов­чить. По­лу­па­нок ба­че, що не­пе­ре­ва­га, вже про­мо­вив сти­ха: "Будь лас­ка, звер­ни, чо­ловіче доб­рий". А чо­ловік тоді і од­мо­вив: "А де ж ва­ше здрас­туй­те?.."

Кукса і Дран­ко. Хіба ж ми з ва­ми не здрасту­ва­лись?

Писар. По справці ока­зується, що ні!

Дран­ко (прос­тя­га ру­ку). То здрас­туй­те!

Кук­са (тож). Моє пош­теніє!

Писар (стис­ка ру­ки). Доб­ро­го здо­ров'ячка! Як ви собі по­жи­ваєте?

Дранко. Та так, по­ма­неньку!

Кукса. По­ле­геньку: то ско­ком, то бо­ком!

Писар. Ну, сла­ва бо­гу! Що ж у вас тут но­во­го?

Дранко і Кук­са. О, вже знов по­ча­ли! Та мерщій-бо!..

Писар. Чо­го це ви до ме­не при­ли­паєте?

Дран­ко і Кук­са. Та де ж лис­ти?

Писар. Лис­ти? Лис­ти там, де їм слід бу­ти,- на де­реві!

Дранко. Та ні, лис­ти ті, письма?

Кук­са. Те, що чор­ни­лом по бу­мазі…

Пи­сар. А, письма? У во­лості!

Дранко. То так би й ка­за­ли зра­зу! (До Кук­си). Побіжи­мо, сусіде?

Кукса. А що ж, пош­кун­де­ляємо.

Пи­сар. Во­лость замк­не­на.

Дран­ко і Кук­са. А в ко­го ж ключ?

Пи­сар. У ко­го на­ле­жить йо­му по за­ко­ну бу­ти. За­кон по­ка­зує: "Пе­чать у стар­ши­ни, бля­ха у соцько­го, кни­га у збор­щи­ка, а ключ у пи­са­ря!" Пи­сар єсть ключ до вся­ких ділов!..

Дранко і Кук­са. Так одімкніть!

Писар. Одімкнуть не шту­ка, ко­ли б не зар­жавів…

Дранко. Лоєм по­мастіть…

Кукса. Або оли­нав­том…

Писар. Не без­по­кой­тесь! Я всі свої арих­ме­ти­ки і без вас понімаю!

Дранко і Кук­са. Ну?

Писар. Не ну­кай­те, не по­ве­зе… А як засіпаєте, то ще й хви­цать поч­не!

Дранко і Кук­са. Мо­ро­ка з ва­ми - та й годі!

Писар. Скажіть мені, лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі: як ви зби­раєтесь ку­ди їхать, чи ви го­дуєте ко­ней?

Дранко. Хто ж цього не зна?

Кукса. Не по­го­ду­вав­ши, не поїдеш!

Писар. І об­ро­ку даєте?

Дранко. Як не да­си вівса, не побіжать!

Кукса. Що й ка­зать, з дво­ру не ру­шать, прис­та­нуть.

Писар. Ста­ло бить, їха­ти: тпру?

Дранко і Кук­са. А так, так: тпру!

Писар. От вам і вся політи­ка! Ро­зум­но вам?

Дранко і Кук­са. Ні!

Писар. Так слу­хай­те ж, я вам роз­тов­кую усе по пунк­тах і по па­раг­ра­фах:

Как без політи­ки жи­ти

На цім хи­мернім світі?

Чи вик­ре­шеш з кре­ме­ню.

Вог­ню без кре­са­ла?

Чи со­лод­ко їсться

Борщ го­лий без са­ла?

А ко­ли до сма­ку

Пам­пуш­ки без час­ни­ку,

Без олії га­луш­ки

Або ри­ба без юш­ки?

Не знаю, па­но­ве,

Как на ваші зу­би,

А я від тії стра­ви

Од­вер­таю гу­би!

Кож­ний пи­сар спо­конвік -

Політич­ний чо­ловік:

Нельзя йо­му сло­ва свої

На вітер пус­ка­ти,

За все він по­ви­нен

Гребувати пла­ти…

Бо во­лос­ний пи­сар,

Што в слю­сарні слісар,

Што у плузі че­рес­ло

Або в човні те вес­ло.

Не знаю, па­но­ве,

Як вам це здається?

Я. ж ма­ра­кую,

Што скрізь так ве­деться!

Тепер візьмем ко­го з се­лян,

Не з гро­шо­ви­тих, а з бідних ми­рян:

Чи знай­деться хоч один

Такий вже не ла­сий,

Щоб йо­му пе­ред різдвом

Не сни­лись ков­ба­си,

А у піст та­рань, ча­хонь,

Осе­ле­дець ча­сом,

Після ж чар­ки, на похмілля,

Хрін та редька з ква­сом?..

Не знаю, па­но­ве,

Што частіш вам сниться,

А што тій бідноті,

То щоніч М'ясниці!..

От гро­шо­ви­тий - то інша стат­тя,

Тих без­печніше пов­сяк­час жит­тя:

Не потіє, не хворіє,

Кар­бо­ванці ліче,

Усіх го­нить, зне­ва­жає

І всім дулі ти­че!

Лю­ди всі йо­му мов­чать,

До­ки гро­ши­ки бряж­чать!..

І довіку, добрі лю­ди,

Гро­шо­ви­тий в шані бу­де,

Бо гроші над на­ми

Завж­ди ке­ру­ють,

За гроші і дурні

Ро­зум ку­пу­ють!

Тепер, па­но­ве, скажіть мені,

Как без політи­ки жить на селі?

Чи мож­на ж нам, пи­са­рям,

Во­ро­ни ло­ви­ти,

Ко­ли світ та­кий нас­тав,

Што кра­ще й не жи­ти?

Потому я й не дрімаю

І, де долж­но, за­пус­каю,

Буд­то би для ра­ди шту­ки...

У чужі ки­шені ру­ки…

Не знаю, па­но­ве,

Как це вам здається,

А меж на­ми, пи­са­ря­ми,

Вездє так ве­деться…

Дранко і Кук­са. А лис­ти ж наші як?

Пи­сар. Те­пер я піду до­до­му, по­обідаю та ля­жу відпо­чи­ти…

Дранко. Та це вам за­ма­ру­ди­лось под­ра­ту­вать нас, чи як?

Кукса. Нічогісінько не роз­бе­ру!

Писар. Од­на­че про­ща­вай­те! Завт­ра, як не за­бу­ду, то при­не­су вам лис­ти.

Дранко і Кук­са. Та це до завтрього жда­ти?

Писар (ди­виться на обох). Ач, які не­хитрі! Ну, как ви­дю, то з ва­ми з не­ви­ра­зи­мою хви­ло­зопією не­да­ле­ко доїдеш: чи ви справді, чи при­ки­ди­ваєтесь? Нев­же ви зовсім не до­га­да­лись?

Дранко. Я ні, я зовсім не­до­гад­ли­вий!

Кукса. А мені роз­жуй­те і в рот по­ложіть, то я й тоді не до­га­да­юсь. Хіба вже ска­же­те: їж! А то так і бу­ду сто­ять, роз­зя­вив­ши ро­та.

Писар. Справді?

Дранко. А так, так! Во­ни у нас такі!

Писар. Ста­ло, бу­дем го­во­рить пря­мо?

Дранко і Кук­са. Пря­мо кра­ще!

Писар. Как уп­ря­мо, так і пря­мо! Уплатіть мені, то й лис­ти за­раз по­лу­чи­те!

Дранко. Так би зра­зу й ка­за­ли!

Кукса. А то й по­ча­ли за­ки­дать про ко­ней та про овес!

Дранко. Та про якусь політи­ку!

Писар. Так­су ви мою знаєте?

Дранко і Кук­са. А яка?

Писар. Перш бу­ла по п'ята­ку, а те­пер воз­ви­ше - а то по гри­ве­ни­ку! Бо скрізь те­пер ідьоть на по­ви­шеніє!

Кукса (убік). От чортів дряпіжник! (Вий­має з ки­шені гроші). На­те вам!

Писар. А вам зводьте лист.

Дранко. Зводьте і мої! (Дає гроші).

Писар (дає лист). По­жа­луй­те і вам!

Кукса (обійшов­ши тро­хи, ма­нить пальцем пи­са­ря). На ча­си­ноч­ку!

Дранко (тож ма­нить собі). На хви­ли­ноч­ку!

Писар. Чо­го?

Кукса. Ми­лості про­сю!

Дранко. Будь лас­ка!

Писар. Так­са теж воз­ви­ше­на: за про­чи­таніє де­сять копійок, за од­пи­саніє - двад­цять.

Голос з дво­ру Дран­ко­во­го: "Та­ту, ідіть, до вас па­ла­мар чо­гось прий­шов!"

Дранко. О, сла­ва гос­по­деві! Той мені да­ром прочи­та! (Пішов у свій двір).

Писар. Гри­ве­ник з кар­ма­на ви­летів!

Кукса. От щас­ли­вий мій сусіда: йо­му все дур­ни­цею обіхо­диться… Зділай­те ми­лость!

Писар. Ну?

Кукса. Про­чи­тай­те, що тут над­ря­па­но, я за пла­тою не пос­тою!..

Писар (прос­тя­га ру­ку). По таксі!

Кукса. Не тур­буй­тесь! Мілких те­пер не­ма! Завт­ра…

Писар. Ні, спа­сибі… Мені вже живіт підве­ло від ва­ших завт­раків!

Кукса. От­же ли­шенько! Та ось хоч самі по­ма­цай­те, по­рожнісінькі ки­шені!

Писар (хо­че взя­ти, за ки­ше­ню). Поз­вольте!

Кукса. І не со­ром вам лізти у чу­жу ки­ше­ню?

Писар (за­со­вує ру­ку у йо­го ки­ше­ню). З ва­шо­го при­сог­ла­су. (Вий­няв гроші). Бач­те, ось і на­ма­цав как у раз гри­ве­ни­ка!..

Кукса (убік). А, щоб те­бе на­ма­ца­ло! (До нього). От­же не­да­ром, ма­буть, ка­жуть, що іноді і сам чо­ловік не зна, у якій ки­шені у нього чорт си­дить!..

Писар. Ето вєрно! (Розк­рив лис­та, чи­тає). "При­яте­лю мій, все­лю­безнійший ми­лос­ти­вий го­су­дар і ша­нов­ний гос­по­ди­не…"

Кукса. Спа­сибі за ша­но­бу! Ме­не та­ки, спа­сибі, лю­ди ша­ну­ють!

Писар (зно­ву чи­тає). "Ша­нов­ний гос­по­ди­не!.."

Кукса. Аж двічі ша­нує ме­не? Це якась ду­же вже доб­ра лю­ди­на пи­ше!

Писар. Ви-бо не пе­ре­би­вай­те, а слу­хай­те го­то­во­го! Во­но за­раз піде далі… "Ша­нов­ний гос­по­ди­не! Звиня­йте, што так дов­го не од­пи­су­вав до вас об ва­ших ділах, ка­са­тельно же­ни­ха…"

Кукса (ози­рається). Чи­тай­те, будь лас­ка, ниш­ком. Я не глу­хий!

Писар (чи­та). "…Ка­са­тельно же­ни­ха, по­то­му што не мав вре­мені!.."

Кукса. А як­що й справді йо­му бу­ло ніко­ли? Ко­неш­не, му­шу ви­ба­чи­ти!

Писар. Я, ка­жеться, зде­ру з вас про­ти воз­ви­ше­ної вдвоє!..

Кукса. За що?

Писар. За мно­гог­ла­го­ланіє!

Кукса. Мов­чу, мов­чу!

Писар (чи­та). "Ну, од­на­че, те­пе­ра по­даю вам до­ро­гу звєстку: на етом тиж­неві, ког­да не в су­бо­ту, так не­безп­ре­мен­но у неділю…"

Кукса. Сьогодні су­бо­та!

Писар. Єй-бо­гу, я полізу до вас у ки­ше­ню за возви­ше­ною так­сою. (Чи­та). "…У неділю приєдить пар­нишка, жо­ни моєї срод­ник, на ог­ля­ди­ни до вас. Хоч вон вже і в літах, і із се­бе на ви­ду не­по­каз­ной, но, одн­аче ж, хвун­да­мент­ной ча­лавєк і по­ра­дош­ний гас­падін. Зумійте тілько прий­нять йо­го в нас­то­ящім хва­соні, і дщерь ва­ша, Ори­на Мак­си­мов­на, возьмуть се­бе в пер­воє предісловіє пре­вос­ход­ноє щастіє, і от­сю­да воз­ник­неть лю­бов і про­чеє…"

Кукса. По­дай, гос­по­ди!

Писар. Ну, та й язик же у вас!

Кукса. Мов­чу, мов­чу!

Писар (чи­та). "Мо­же, йо­му прий­дьоть у вто­роє пре­дис­ловіє при­ки­нуться убо­гим і одяг­неться вон не по-бла­го­род­но­му, а по-бєдно­му, то ви не внімай­те на етот хвакт своєго об­ра­щенія…"

Кукса (крізь зу­би). По­дай, гос­по­ди!

Писар. Чи ваш язик мо­же понімать яку-не­будь дис­ципліну? (Чи­та). "Же­лаю вам от усєх моїх совокупних чувствій хо­ро­шо на ве­селії гу­лять і нас час­то вго­щать. Совітую не отк­ла­ду­вать ето­го діла у про­дол­жительний ящик, вез­ти у той же день до вінця, і сла­ва бо­гу…"

Кукса (по па­узі). Амінь?

Писар. Амінь. О, те­пер мо­же­те розг­ла­гольство­ват скольки же­лаєте..

Кукса. Амінь! Їй-бо­гу, за­раз оце і до по­па побіжу і до­го­во­рю йо­го. (Убік). Сла­ва тобі, гос­по­деві, діждався!.. (До пи­са­ря). Ми­лості про­сю і вас на весілля!

Писар. Бла­го­да­рим за вніманіє! Так как же, раз ви завт­ра ду­маєте їх і звінчать?

Кукса. А що ж тут дов­го отк­ла­ду­ва­ти? Як мож­на, то й сьогодні!..

Писар. Оце ж і по лис­тові. А від ко­го він, ви догада­лись?

Кукса. Від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча, з го­ро­да?

Писар. Так і тут обоз­на­ча: "Від Лахтійо­на Хведро­ви­ча, з го­ро­да". Ну, до свіданія з ва­ми! (Іде).

Кукса (хо­ва лис­та). Ну, тільки я вам ска­жу, що за та­ко­го ку­ценько­го лис­точ­ка не варт бу­ло пла­тити гри­ве­ни­ка!

Писар. Не ве­лик, ка­жуть, червінчик, та до­ро­гий. За­те ж зя­тя ба­га­то­го прид­баєте.

Кукса (огля­дається). Будь лас­ка, не го­моніть! А хіба мені моя доч­ка об­рид­ла? Лег­ко, ду­маєте, мені бу­де розс­та­ва­ти­ся з нею? Ви понімаєте, що та­ке діти зад­ля батька, кот­рий ни­ми втішається, ни­ми пи­шається, жи­ве ни­ми, ди­ха ни­ми. Кот­рий, кот­рий… (Убік, іду­чи в ха­ту). Сла­ва тобі, гос­по­ди! Так і чую, як мені від сер­ця відляг­ло; на душі так якось ве­се­ло ста­ло, мов вес­ня­на во­да при­бу­ва на ло­то­ки, не­на­че ве­ли­чез­ний лан­тух з пше­ни­цею зсу­нув­ся з пле­чей… Ко­ли б тільки він сог­ла­сив­ся швид­ше їх повінча­ти! Так не­хай хоч і двадцять п'ять кар­бо­ванців заг­не - зап­ла­тю! (Пішов).

Писар. Тре­ба-на­да бу­де сповістить Ва­си­ля, шо на­ша політи­ка, ка­жеться, вже ки­пить!

ЯВА 10

Дранко і пи­сар.

Дранко (ба­ла­ка сам з со­бою). Я та­ки зра­зу до­гадав­ся, що це від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча. Піп до ме­не ду­же при­хильний, то він мені їх завт­ра або сьогодні звінчає! Па­ла­мар ка­же, що мож­на хоч і сьогодні звінча­ти, аби до­ку­мен­ти бу­ли чис­топ­лотні! (До пи­са­ря). А, ви ще тут?

Писар. До­жи­даю од вас ре­зо­люції на­щот руб­ля се­реб­ра.

Дранко. А, які-бо ви! От­же я добріший від вас.

Писар. Лю­бо­питст­вен­но.

Дранко. Ми­лості про­сю завт­ра до ме­не на весілля!

Писар. Бла­го­да­рю! (Убік). І тут діло за­ки­па. Це од­на статья, а за руб се­реб­ра три дні вам на роз­миш­леніє. До свіданія!

Дранко. Тільки ви сусідові ані сло­веч­ка.

Писар пішов.

Сьогодні або завт­ра же­них при­бу­де! Спа­сибі Лахтійонові Хве­до­ро­ви­чеві! Пи­ше, щоб я скоріш їх звінчав! Мот­нусь оце за­раз до по­па!

ЯВА 11

Кукса і Дран­ко.

Кукса (йду­чи з сво­го дво­ру і не ба­ча­чи Дран­ка, ти­хо приспівує і при­то­пує).

І по хаті ти­ни-ти­ни,

І по сінях ти­ни-ти­ни,

Ва­ри, жінко, ли­ни!..

Дранко (по­ба­чив­ши, що Кук­са тан­цює, приспівує і собі).

І по хаті ту­пу-ту­пу,

І по сінях ту­пу-ту­пу,-

Ва­ри, жінко, кру­пу!..

Кукса (уздрів Дран­ка). Чо­го це ви, сусіде, так радієте?

Дранко. А вас яке ли­хо роз­но­си­ло, що тан­цюєте?

Кукса. Хіба ж то я тан­цю­вав? Я утоп­ту­вав ось-деч­ки зем­лю, бач­те, якась чор­тя­ка по­ко­пир­са­ла?.. Пев­но, ка­посні діти у ха­ток гра­лись або у го­роб­ця…

Дранко. А мені зда­лось, що ви тан­цюєте, я й по­ду­мав собі: ану, піддам сусідові охо­ти!.

Кук­са. Та чи нам же танці на умі?.. Об спа­сенії душі тре­ба ду­ма­ти!

Дранко. Чи не до ве­черні зібра­лись?

Кукса. Еге!

Дранко. У яку церк­ву?

Кукса. До Спа­са! Велів ко­ня­чи­ну зап­ряг­ти…

Дран­ко. А я піду до Пре­чис­тої. Ох, гріхи, гріхи!

Кук­са. Імен­но, що гріхи! Здається, і жи­ве­мо по-бо­жо­му, і в церк­ву вча­щаємо, і постів до­дер­жуємо… Чі ви по­неділкуєте?

Дран­ко. Аяк­же, вже третій рік.

Кук­са. А я шос­тий!.. А під старість все-та­ки нібі чуєш, яка си­ла гріхів за пле­чи­ма!.. Як після доб­рої зи­ми во­ди у ста­вок нап­ре, що аж греб­лю рве.

Дранко. Еге, так і чуєш, як при­ги­на те­бе до землі, як доб­рий лан­тух з зем­ля­ним вугіллям!

Кукса. От ча­сом ку­зоч­ку ма­не­сеньку нас­ту­пиш но­гою і за­да­виш її не­на­ро­ком, а во­но й то гріх! (Дає по­ню­ха­ти). І цього зілля, ка­жуть, гріх вжи­ва­ти… А ми все та­ки вжи­ваєм…

Дранко (ню­ха). Аяк­же! Я чув від од­но­го дя­ка, що, ка­же, на тім світі не­чис­та си­ла, замість цієї по­гані бу­де тобі у ніздрі за­пи­ха­ти че­ме­ри­цю…

Кукса. Мені один сал­да­тик роз­ка­зу­вав… гвардійон він, зна­читься, був вже аж двічі на Ах­тонській горі… так ка­же, що… ка­же: "Гріхи наші - да й тольки!.."

Дранко. Про­ща­вай­те до яко­го ча­су!

Кукса. Ходіть здо­рові! Мо­же, вас чим зо­би­див сьогодні, то простіть ме­не!

Дранко. І ме­не простіть!

Кукса. Бог прос­тить! Знаєте, жи­ве­мо по сусідству не мож­на, щрб інко­ли не пос­ва­ри­лись… Со­ба­ки, і ті гри­зуться… або гор­щик з гор­щи­ком в печі стовк­неться і розіб'ється…

Уклонившись, пішли.

ЯВА 12

Василь, Ан­тон, потім Гор­пи­на і Ориш­ка.

Василь (ре­го­че, ха­па­ючись за бо­ки). Ба­чив, бачив, Ан­то­не, як наші ха­зяїни ма­ло не по­дуріють з радощів?

Антон. Від чо­го ж то?

Василь. Послі, послі роз­ка­жу. От так шту­керія бу­де!..

Антон. Ой, не радій заз­да­легідь! Од­на­че по­ки там що, а те­пер на­ша во­ля! (Гу­ка). Ориш­ко! Мерщій сю­ди! Гу­кай на Гор­пи­ну!

Василь. Гор­пи­но, моя ри­бонько, скорій іди!

Оришка (вбіга). Чо­го це батько так ра­но поїха­ли до церк­ви, ще й до ве­черні не дзво­ни­ли?

Горпина (вбіга). Чо­го це так ра­но сьогодні по­ша­ба­ши­ли ро­бо­ту?

Василь. Ох, які ви, дівча­та, цікаві!

Антон. Ста­рим бо­гу мо­ли­тись, а мо­ло­дим ве­се­ли­тись!

Співають.

Ан­тон, Ва­силь і дівча­та.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Дівчата.

Ой як же лю­бенько

Б'ється сер­денько,

Сміється й радіє,

З ко­хан­ня мліє!

Всі.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Антон і Ва­силь.

Дівчино-серденько,

Любімось вірненько,

Ко­хай­мось довіку

Без міри, без ліку!

Всі.

Тепер нам во­ля,

Те­пер нам роз­дол­ля,-

Гу­ляй­мо ж, співай­мо,

До­ки щас­тить до­ля!

Завіса

ДІЯ ДРУГА

Левада. Вер­би і ло­за, річка. Ніч.

ЯВА 1

Горпина і тро­хи зго­дом Ва­силь.

Горпина (ви­хо­дить і при­див­ляється). На сил батько зас­нув! Чо­го це він та­кий ве­се­лий по­вер­нув­ся ве­черні, ма­ло не тан­цю­вав? "Одя­гай­ся,- ка­же,- завтра в най­кра­щу оде­жу та сподівай­ся до нас до­ро­гих гостей!" - "Яких?" - пи­таю. "Са­ма по­ба­чиш!" І дов­го все щось на­тя­кав та­ке, але я нічогісінько не розібра­ла. Все якісь шу­точ­ки, аж об­рид мені!.. Лед­ве-лед­ве улігся спати. Я та­ки, щоб за­пев­ни­ти се­бе, чи й справді зас­нув взя­ла со­ло­мин­ку та й по­лос­ко­та­ла йо­го по щоці, а ві хоч би тобі ву­сом морг­нув,- хро­пе!.. Що ж це ні Антона, ні Ориш­ки не­ма, і Ва­силь десь зап­ро­пас­тив­ся? (Сіда на пеньок і співа).

Світи, світи, міся­цю,

І ти, яс­на зо­ря,

Просвіти доріжку,

А де ми­ла моя.

У чис­то­му полі

Там шов­ко­ва тра­ва,

Гей, там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла!

(Гукає). Гу-у! Ориш­ко, гу!

Там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла,

Сест­ри­цям-под­руж­кам

Пе­ре­ка­зу­ва­ла…

(Знову гу­кає)

Сестриці-подружки,

Ви кай­тесь по мені,

Не дой­май­те віри

Та ко­за­ченькові.

(Знову гу­кає)

Що ж це й справді ніхто не йде? Самій якось аж ніби су­мно сидіти. Гу-у! Чо­го це Ва­си­ля так дов­го не­ма? Де він зап­ро­пас­тив­ся? А мо­же, де-не­будь при­таївся та до­жи­дає моєї звістки? Чуд­ний па­ру­бок! "Як ча­сом я,- ка­же,- не одк­ли­ка­ти­му­ся на твій го­лос, то знай, що то оз­на­ча, що хто-не­будь за на­ми зо­рить; тоді нявк­ни, як кішка, і я за­раз з'явлюсь!.." Ану-ну, чи відклик­неться, чи з'явиться?.. Няв, няв, няв! Ні, не чуть!

Де ти, ми­ленький?

Василь. Няв, няв, няв!

Гор­пи­на.

О, відкли­кається!

Голуб си­зенький!

Ва­силь (кра­деться ле­ва­дою).

Я тут, Гор­пи­но!

Я тут, риб­чи­но,

До те­бе ли­ну,

Моя єди­на!

Василь і Гор­пи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Без те­бе, сер­це,

І світ не ми­лий!

Моєму ко­хан­ню

Не­має міри!

Василь і Гор­пи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Горпина.

Моя ти дум­ко,

Щи­ра дру­жи­но!

Василь..

Дай при­го­луб­лю

Мою єди­ну!

Василь і Горпи­на (ра­зом).

Як мені лю­бо,

Сер­денько моє,

Які ж ми щас­ливі

Те­пер обоє!

Василь. Моя ти ри­бонько, моя утіхо, моє ти яс­не со­неч­ко!

Горпина. Справді? Ма­буть, та­ке яс­не, що аж в очах темніє? Тобі б все тільки аби цілу­ва­тись та го­лу­би­тись; а ти й не знаєш, що завт­ра, ли­бонь, якесь ме­не ли­хо че­кає? А ка­за­ла тобі скільки разів: уте­че­мо та ниш­ком звінчай­мось! А ти все: "Бо­юсь, бо­юсь!.."

Василь. Завт­ра нас, мо­же, щас­ли­ва до­ля, че­кає, а не ли­хо! Завт­ра, як то ка­жуть, баб­ка ще над­воє во­ро­жи­ла!

Горпина. Як? Що та­ке?

Василь. А та­ке, що ото я та­ку підвів ма­ши­ну, що твій батько і Кук­са ма­ло з ра­дощів не по­дуріли!

Горпина. Яку ма­ши­ну?

Василь. А що, ціка­во? От ти ме­не раз поз раз упріка­ла, що я по­лох­ли­вий і несміли­вий, ану, не­хай хто сміли­вий та­ку шту­ку ви­га­да.

Горпина. Та ка­жи ж бо швидш, що та­ке?

Ва­силь. Кор­тить? От­же й не ска­жу!

Горпина. Ска­жи! Я те­бе поцілую.

Василь. Еге, те­пер вже й "поцілую"! От ти все на ме­не, що я по­лох­ли­вий та несміли­вий!..

Горпина. Ну, на те, щоб ко­го об­ду­рить, не ве­ли­кої смілості тре­ба!..

Василь. Еге, роз­ка­зуй! Ну та й шту­ка ж бу­де! (Ре­го­че).

Горпина. Та чо­го ж ти так радієш?

Василь. Як чо­го? Я вже знаю чо­го! Як тільки діло піде й до кінця так, як во­но те­пер вже нак­лю­ну­лось, тоді ти вже пев­но бу­деш моєю!

Горпина. Як то бу­ду твоєю? А як я ще, мо­же, за те­бе не піду?..

Василь (з ля­ком). Як? Та ти ж…

Гор­пи­на. Бо­жи­ла­ся, що піду? Так що ж?.. А те­пера от не хо­чу, не хо­чу - та й тільки!..

Василь (з жа­ху не мо­же про­мо­вить). Так ти ме­не…

Гор­пи­на. Ану зап­лач! Чо­го ж ти не пла­чеш?

Ва­силь. Так ти ось як? Та ще хо­чеш, щоб я й зап­ла­кав? Та не діждеш же ти цього!.. Будь же ти…

(Хлипа).

Горпина. А далі що? Чо­го ж ти за­мовк?

Ва­силь. Ні, не за­мовк­ну! Будь же ти анах… Ні, не хо­чу я те­бе прок­ли­нать! Що ж з то­го прок­лят­тя? Ну, лю­би­ла, до­ки лю­бий був! Про­щай, Гор­пи­но, тільки ж ти ме­не й ба­чи­ла!..

Горпина (ха­па йо­го за ру­ки). Ку­ди ж ти?

Ва­силь. Не бійся, не ки­нусь в річку і на гілляці не по­чеп­люсь! Ти, мо­же, цього імен­но й хотіла б? Одійди ти від ме­не, зрад­ни­це! (Хут­ко йде).

Горпина. Ва­си­лю, Ва­си­леч­ку! Пост­ри­вай-бо, вер­нись! Ще, мо­же, й справді в річку ки­неться або на гілляці по­вис­не?.. (Побігла).

ЯВА 2

Дранко вибіга з ду­би­ною.

Дранко. Чув я, чув своїми ву­ха­ми, що отут во­ни співа­ли! І що то Ан­тон з моєю Гор­пи­ною, то я го­тов жме­ню жу­же­лиці про­ковт­нуть!.. Ну, ко­ли б мені йо­го впіймать!.. (Пішов кра­ду­чись).

ЯВА З

Антон (співа за лаш­тун­ка­ми).

Туман, ту­ман по до­лині, (2)

Ши­ро­кий лист на ка­лині, (2)

А ще шир­ший на ду­боч­ку, (2)

Кли­че го­луб го­лу­боч­ку!.. (2)

(Виходить). Що во­но за знак, що Ориш­ки й досі не­ма? Вже дав­ненько й світло по­га­си­ли, а її не­ма та й не­ма! (Вий­ма сопілку і грає жалібної). Щось і сопілка гар­чить, не­на­че пох­ря­па­на! На бур зовсім по­га­но йде. Ну, не­хай же во­на сьогодні не вий­де. Би­ти­му, єй-бо­гу, би­ти­му! Так од­ду­ба­сю, як то їй і не сни­лось! Я не по­див­люсь на те­бе, що ти ба­га­тирська доч­ка. Е, ні, ти ще пост­ри­вай над бо­сим сміятись! Цей бо­сий зав­дасть тобі та­ко­го чо­су!.. Знає ж ідол­ка, що люб­лю її, як ду­шу. Знає, що про­па­даю за нею, як… А мо­же, ста­рий ще не спить? Що во­но за знак? Яка прич­та - не роз­бе­ру… (Грає ве­се­лої). Щось не­на­че ше­лес­тить… (При­див­ляється). Во­на, єй-бо­гу, во­на! (Присів за ку­щем).

Лину до те­бе,

Моя дівчи­но!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

ЯВА 4

Оришка.

Оришка (співа).

Небо синіє, аж очі вби­рає,

Зорі нав­ко­ло чу­до­во бли­щать,

Он­де і місяць із-за верб ви­ри­нає,

Що ж со­ло­вей­ко не по­чи­на ля­щать?

Як ти­хо нав­ко­ло,

Як страш­но і див­но!

Сумно і страш­но тут в са­мо­тині,

Не­мов у лісі я заб­лу­ди­лась,

Чо­го ж так дов­го за­ба­ри­лась Гор­пи­на,

Он вже й вечірня зіроч­ка з'яви­лась,

Як ти­хо нав­ко­ло,

Як страш­но і див­но!..

Антон і Ориш­ка.

Оришка (іде по­лох­ли­во). От­же, єй-бо­гу, не­ма йо­го! Мо­же, розгнівав­ся, що я так дов­го не при­хо­ди­ла, та й пішов? Ко­ли ж батько й досі не сплять… (Співає ти­хо).

Де ти, Ан­то­не,

Мій ти со­ко­ле?

При­будь ху­тенько,

Моє сер­денько!

Антон (підійшов).

Я тут, Ори­сю,

Я тут, риб­чи­но,

Оришка.

Пригорни ж щи­ро

Свою ко­ха­ну!

Моя ти до­ле,

Мій ти та­ла­ну!

Без те­бе, ор­ле,

Су­мую ду­же!

Тепер про го­ре

Вдвох нам бай­ду­же!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

Оришка.

Як я щас­ли­ва

В го­ди­ну цюю!

Антон.

Я від ко­хан­ня

Сер­ця не чую!

Оришка.

Нема вже в серці

Ні смут­ку, ні го­ря.

Антон.

Дай поцілую

Твої очі-зорі!

Антон і Ориш­ка (ра­зом).

О, як же лю­бо

Сер­це за­би­лось,

Як мої очі

З твоїми вздрілись!

Оришка. А що, ти ду­же гнівав­ся, що я так дов­го ба­ри­лась?

Антон. Те­пер вже про­хо­ло­ну­ло.

Ориш­ка (сміється). А ду­же кипіло?

Ан­тон. Як у пеклі!

ЯВА 5

Ті ж і Гор­пи­на з Ва­си­лем.

Горпина (підкра­лась до їх). А тпру-тпрус!

Оришка (з ля­ком). Ой ле­ле!

Антон. Це Гор­пи­на дуріє!

Горпина (тяг­не Ва­си­ля за ру­ку). Лю­ди добрі, по­дивіться на оцього си­ча! (Ре­го­че). Чи ви йо­го ба­чи­ли ко­ли та­ким?

Антон. Що це з то­бою, Ва­си­лю?

Горпина. Во­ни, бач­те, розгніва­лись, що я з ни­ми по­шут­ку­ва­ла!.. Ну ж бо, засмійся! (Шар­па йо­го). Та за-смійся-бо!

Василь. Ну, та що з то­го? (Усміхається).

Горпина (пле­ще в до­лоні). Та­ки на своєму, на своєму пос­та­ви­ла!

Василь. Радій.

Антон і Ориш­ка. Що ж та­ке тра­пи­лось?

Василь. Ат, ска­за­но: кру­че­на вівця!..

Горпина (ре­го­че). А та­ки на своєму пос­та­ви­ла! Та­ки роз­ка­зав мені все до­чис­та.

Василь (сміється). Ко­лись і моє бу­де звер­ху!

Гор­пи­на. До­жи­дай­ся!

Чути ше­лест.

Антон. Мовчіть! (При­див­ляється). Стійте, щось кра­деться че­рез ле­ва­ду!

Оришка. Ой ле­леч­ко!.. Чи не батько?

Горпина. Я не бо­юсь, хоч би й батько!

Антон. Втікай­те, дівча­та, в кущі! А ти, Ва­си­лю, іди сю­ди.

Дівчата хо­ва­ються.

Якщо це твій або мій ха­зяїн, да­вай пом­не­мо їм доб­ре бо­ки!

Василь. Ні, кра­ще й ми втікай­мо!

Антон. Дур­ний! Чо­го ти боїшся? На­су­не­мо шап­ки на очі, то й не пізнає, та да­вай по­по­лу­пим доб­ре… При­ляж!

Прилягли тро­хи од­даль.

ЯВА 6

Ті ж і Ни­чипір.

Ничипір (при­див­ляється). Ку­ди ж це я забрів? Це, ма­буть, ма­ра ме­не во­де! Свят, свят, свят!.. Я й ба­чив, що щось все мені до­ро­гу пе­ребіга­ло, не­на­че кіт або тхір!.. Та де ж це шлях? (При­див­ляється). Ска­зать би, п'яний, а то тільки дві чар­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко звер­ну­ло на спо­чи­вок… Ле­ва­да, чи що? Дя­ди­на мені ка­за­ла ко­лись, що як заб­лу­диш­ся, то мерщій пе­ре­вер­ни со­роч­ку коміром на­зад та чи­тай "Да воск­рес­не бог", то за­раз і ви­ве­де те­бе на шлях!

Антон. Це щось не з на­ших!

Василь. Щось чу­жос­то­роннє!

Ничипір. І не пив же ба­га­то!.. Дві чар­ки тілько і сьорбнув, а па­мо­ро­ки так за­би­ло, що нічо­го не роз­чоло­паю. Вже, ма­буть, ско­ро і північ, а я все блу­каю! О, щось ніби ко­титься, ку­ценьке та чор­не!

Антон і Ва­силь (пе­ре­пи­ни­ли йо­го). А хто це та­кий?

Ничипір. Бра­ти­ки, го­луб­чи­ки, пустіть ме­не, єй-бо­гу, я не злодій!

Антон. Хто ти та­кий? За­раз приз­на­вай­ся!

Ничипір. А хто йо­го зна, я й сам те­пер не знаю, хто я!

Антон. Та відкіля ж ти?

Ничипір. Я відкіля? Відціля ж та­ки, з Іванівки!

Василь. З якої Іванівки?

Ни­чипір. З якої Іванівки? З на­шої, з ції Іванівки!

Антон. Це з тії, що біля Ре­вуцько­го?

Ничипір. Так точ­но!

Антон. Чо­го ж це те­бе аж сю­ди, за п'ятнад­цять верс­тов, за­нес­ло?

Ничипір. Ого-го! П'ятнад­цять верс­тов? От анах­темська ма­ра, аж ку­ди за­ти­ри­ла!..

Василь. Яка ма­ра? Та чи ви при своїм умі?

Ничипір. Ма­ра? Чор­неньке та­ке, ко­титься по­пе­ре­ду!..

Антон. Чи ти не бо­жевільний ча­сом?

Ничипір. Об тім я дос­томітно не звес­тен! Ви­ди­те, ви­пив я з ку­мом Пет­ром дві ча­роч­ки і вий­шов, ще тільки ста­ло со­неч­ко спо­чи­вать…

Василь. Та ви-бо роз­кажіть нам тов­ком, що з ва­ми тра­пи­лось?

Ничипір. Стри­вай­те ж бо! Ка­жу ж вам нас­тоящим тов­ком: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, ще тільки со­неч­ко ста­ло спо­чи­вать…

Антон і Ва­силь. Та це вже ми чу­ли. А далі що?

Ничипір. Ну да, ну да!.. Зна­чить, ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… І був у шин­ку ще той, що по­за­торік… ось, як-бо йо­го?.. Ну, що у Сте­па­на, Сьомо­во­го зя­тя… йо­го ха­та за­раз ко­ло греблі!.. Як пе­рей­деш греб­лю, а во­на в вічі тобі тиць!..

Антон. Та чи не ко­нок­рад ти, що так плу­таєш?

Василь. Бог зна що, Ан­то­не, ти го­во­риш. При­ди­вись на нього, хіба він схо­жий з ко­нок­ра­дом?

Антон. Та він і справді чи не бо­жевільний?

Ничипір. Отак бу­ло вже раз зо мною торік, як­раз на Ве­лик­день!.. Ста­ло бить, теж так: ви­пив я дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром… не більш не менш…

Василь. Слу­хай, Ан­то­не! Оце, по-моєму, як­раз та­кий чо­ловік, як нам тре­ба. Ні він ніко­го тут не зна, ні йо­го не зна­ють.

Антон. А що ти ду­маєш? І справді! От бу­де ку­медія так ку­медія!

Ничипір. Мо­же, вам тре­ба на що ли­хе, то шу­кай­те собі дурнішо­го і…

Василь. Та ні! Ми не такі лю­ди, щоб вас на ли­хе підмов­ля­ли.

Антон. Дівча­та! А йдіть сю­ди, годі вам хо­ва­тись!

Оришка і Гор­пи­на (підійшли). Хто це?

Ничипір прос­тя­гає їм ру­ку.

Василь. Не при­див­ляй­тесь, бо не пізнаєте! Це чо­ловік чу­жос­то­ронній.

Ничипір (до дівчат). Зда­ле­ку… Але як во­но ста­ло­ся оце діло, то й не роз­бе­ру… Чу­дасія! Ска­зать би, п'яний був, а то зро­зумійте: тільки ви­пив, ска­зать, дві ча­роч­ки з ку­мом Пет­ром, тільки ще со­неч­ко сіло…

Антон. Ходімо відціля, бо тут не­без­печ­но, та там вже до ла­ду про все по­ба­ла­каємо!

Ничипір. Сторія, та й тільки!.. Ну, не­хай би був п'яний!.. А то ви­пив дві…

Оришка (до Ан­то­на). Та ви тов­ком нам скажіть: що це ви затіваєте?

Антон. Не­хай те­бе по­кор­тить… Ходім, ходім!

Ничипір. Ка­жу ж вам тов­ком: ви­пив я з ку­мом Пет­ром…

Антон, Ни­чипір і Ориш­ка пішли.

ЯВА 7

Горпина і Ва­силь.

Василь. От ти все ка­за­ла, що я несміли­вий та пло­хий, а от ба­чиш, вже діло на­ше ки­пить!

Горпина. Ця­ця, ця­ця! Дай я те­бе пог­ла­дю по го­ловці!

Василь. Гладь цу­ци­ка, а я лю­ди­на!

Горпина. Ти ж мій цу­цик! (Ре­го­че).

Пішли.

ЯВА 8

Дранко (іде, зігнув­шись, з ду­би­ною). Щоб мені мо­лот­ка не вдер­жа­ти в руці, щоб мені не до­ве­лось ніко­ли при­ва­ри­ти п'ятки до ко­си, щоб мені ніко­ли не за­гар­ту­ва­ти кре­са­ла, ко­ли я знов отут не ба­чив Ан­то­на своїми очи­ма вже з сусідо­вою Ориш­кою!.. Це той, про кот­ро­го Кук­са ка­же, що не­на­ви­дить бабсько­го код­ла… Доб­ре не­на­ви­дить!.. Ну, та й посміюся ж я з сусіда! Що то не Ва­силь, то я пе­вен, бо Ва­силь пішов до бра­та сво­го, ще зве­чо­ра одп­ро­сив­ся! Ну, ко­ли б я їх упіймав, взяв би Ан­то­на за чу­ба, а Ориш­ку за ко­си та й привів би до сусіда, щоб потішив­ся ни­ми!.. Стри­вай, щось іде… (Присіда).

ЯВА 9

Кукса і Дран­ко.

Кукса (іду­чи, ти­хенько співа). "Ой не спиться, не ле­житься, і сон не бе­ре…" Щось не спиться! Ко­ли б швидш світа­ло, ніяк не діждусь то­го ран­ку. Не­на­че щось там на небі за­гальму­ва­ло ніч та й за­дер­жує на місці, як во­ду на яловім опусті! А Ан­тон замк­нув­ся у млині, гу­кав, гу­кав, сту­кав, сту­кав, не хо­че відімкнути. Ану, навіда­юсь до сво­го кла­ду чи не хап­нув йо­го Антон?..

Дранко (ки­нув­ся на нього з ду­би­ною). А, впіймав я те­бе!

Кукса. Тю, хто це?

Дранко. Це ви, сусіде?

Кукса. А який же біс? Що це ви, бо­дай вас, ма­ло ме­не ду­би­ною не вгріли?

Дранко. Та то я шут­ку­вав! Хотів вас на­ля­кать!

Кукса. Добрі бу­ли б шут­ки, як­би опе­ре­за­ли по пле­чах!

Дранко. Чо­го це ви блу­каєте по ле­ваді?

Кукса. А ви чо­го?

Дранко. Та так… Прис­ни­ло­ся, бач­те, мені, що ніби щось кра­деться до кузні, я про­ки­нув­ся та швидш надвір. Ну, а потім вже по­ду­мав: ко­ли встав, то обійду вже навк­ру­ги дво­ру, так, на вся­кий слу­чай!..

Кукса. А ду­бин­ку ж де за­че­пи­ли?

Дранко. По до­розі… так про вся­кий слу­чай!

Кукса. Ото у вас ба­га­то гро­шей на­хо­ва­но, че­рез те вам і сниться невіть-що!

Дранко. Іскри та жу­же­ли­ця вам в вічі! Які там у ме­не гроші? У вас он аж скрині тріщать від кар­бо­ванців!..

Кукса. Ме­жисітка вам в пельку! Мав­ши п'ять дочок, чор­та ли­со­го ви­хо­ваєш!..

Дранко. Так у вас же тільки п'ять, а в ме­не їх сім!

Кукса. Та ад­же ж і п'ять!..

Дран­ко. Але ж не сім?

Кук­са. Але ж і п'ять, ка­жу!…

Дран­ко. Та у вас бу­де ско­ро мен­ше!

Кук­са (убік). Від ко­го ж це він провідав про же­ни­ха?

Дран­ко. А Ан­тон ваш і справді не­на­ви­дить бабсько­го ро­ду?

Кукса. Бач­те, я ж вам ка­зав!

Дран­ко. Ба­чу, ба­чу! (Ре­го­че).

Кук­са. Чо­го ж це ви ре­го­че­те?

Дранко ре­го­че.

Отже я вас ви­лаю про­ти неділі! Вдаєте з се­бе бо­го­бо­яз­ли­во­го, а лізе­те на свар­ку, щоб на гріх підвес­ти…

Дранко. Та то я так, шут­кую! (По­дає ру­ку). Ви­ба­чай­те.

Кукса. Чу­дес­но у ве­черні дя­ки співа­ли "Бла­жен муж"!

Дранко. У Пре­чис­тої кра­ще! Там один ба­сис­тий як рев­не, як рев­не, аж не­на­че у го­лові тобі ре­ве і во­лос­ся до­го­ри лізе!..

Кукса (ха­па се­бе за го­ло­ву). Ой-ой-ой!..

Дранко. Та у вас вже не полізе, ви без­печні…

Кукса. Ко­неш­но, є усякі скус­ни­ки.

Дранко. Чи не хо­че­те по­ню­хать? (По­мов­чав). Завт­ра, ка­жуть, весілля у ко­гось бу­де?

Кукса (убік). О, зно­ву! Від ко­го б це він довідав­ся?..

Дранко. Чув я, що й вас кли­ка­ти­муть.

Кукса (убік). Що? Оцього я зовсім не роз­бе­ру! (До нього). До ко­го кли­ка­ти­муть? Чи ви спро­сон­ня, чи… Я чув, що ніби­то вас кли­ка­ти­муть, а не ме­не!

Дранко (убік). Що це він тов­че? Хто б йо­му це ска­зав?

Кукса (убік). Чи не пи­сар йо­му шеп­нув?

Дранко. Ну, ко­ли вже про це довіда­лись, то про­си­мо…

Кукса. Вас не ми­на­ти? Де ж та­ки, бо­ро­ни бо­же! Звісно, по сусідству пок­ли­че­мо й вас.

Дранко. Та ви це як?

Кукса. Навсп­равж­ки!

Дранко. Хто з нас спить?

Кукса. Не знаю.

Дранко. Хто з нас дур­ний?

Кукса. Не знаю! (Ре­го­че).

Дранко. Тьфу.

Кукса. А вам двічі тьфу! (Співа).

Що він затіває,

Що це він то­ро­че?

Дранко.

Ли­бонь, ви­пи­та­ти сусід ме­не хо­че.

Кукса.

Ви нав­мис­не чи у смішки?

Дран­ко.

По­шут­ку­вав з ва­ми трішки.

Разом.

Не та­кий я, не та­кий я, ви­ба­чай,

Щоб приз­на­тись на од­чай!

Кукса.

Хіба вже приз­на­тись,

Щоб не зволіка­тись?

Дранко.

Ач, ніби й не злиться,

Ой хит­ра ли­си­ця!

Кукса.

Що ви чу­ли, те прав­ди­во.

Дран­ко.

Завт­ра в ко­гось ву­де ди­ве.

Ра­зом.

Не та­кий я (т. д.)

Кукса.

Чо­го він сміється,

Баньки витріщає?

Дранко.

Не­на­че со­ро­ка в вічі заг­ля­дає.

Кукса.

А що, кор­тить? Приз­най­тесь!

Дран­ко.

По­жа­луй­ста, не в'їдай­тесь!

Ра­зом.

Не та­кий я і т. д.

Дранко. Кра­ще да­вай­те зню­хаємось та й піде­мо спо­чи­вать, а завт­ра, як бог дасть, діжде­мо.

За Кук­сою Ва­силь чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Кукса. Дя­кую! Тільки це не я чхнув, бо я ще й не до­ню­хав, то чо­го ж би чхав?

Дранко. Та нев­же? А мені зда­ло­ся…

Кукса. І завж­ди вам боз­на-що здається… Я іноді обидві ніздрі заб'ю, що аж не дих­ну, і тоді не чхаю… Так що, ка­же­те, завт­ра?

За Дран­ком Ан­тон чхає.

Доброго здо­ров'ячка!

Дранко. Ой, що це та­ке?

Кукса. Що?

Дранко. У ме­не за пле­чи­ма щось так чхну­ло, що аж не­на­че сімсот свічок в очах блис­ну­ло!..

Кукса. Бач­те, я ка­зав вам не раз, що це місце не­без­печ­не!

Дранко. Хто ж вам ка­зав?

Чутно свист, хрю­кан­ня, гав­кан­ня і гомін.

Кук­са. О! о! Чуєте?

Обоє з ля­ком втіка­ють. Тікай­мо!.. Ку­ди? Ту­ди?.. Сю­ди?..

ЯВА 10

Вибігають Антон, Ва­силь, Ориш­ка і Гор­пи­на.

Співають.

Отак ми їх на­ля­ка­ли,

Що обоє повтіка­ли,

Не вер­нуться вже сю­ди.

Тепер ми зли­ши­лись біди.

Ну ж бо ве­селіше

Заспіваймо, що любіше.

Ой дівчи­на-гор­ли­ця

До ко­за­ка гор­неться,

А ко­зак, як орел,

Як по­ба­чив, так і вмер -

Умер батько - бай­ду­же,

Вмер­ла ма­ти - бай­ду­же,

Умер ми­лий-чор­ноб­ри­вий -

Жаль мені йо­го ду­же!

І за батька оче­наш,

І за матір оче­наш,

За ми­ло­го ду­шу

Тан­цю­ва­ти му­шу!..

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

Обставини такі ж, як і в першій дії. День.

ЯВА 1

Дран­ко один.

Дранко (стоїть на ти­ну і ди­виться на го­ру, на шлях). Що во­но за знак, що й досі той же­них не їде? Вже й лю­ди по­ча­ли схо­ди­тись на весілля, а йо­го не­ма та й не­ма! О, щось за­куріло!.. Троє чи двоє ко­ней? Здається, троє? Так, троє… Ще й добрі коні… Еге, поспіша! Поспішай, поспішай! Прис­тяжні вскач біжать! Добрі ко­няч­ки! Здається, він у синьому жу­пані? Чи то, мо­же, сер­дук? А тільки у синьому! Ні, здається, у чорній бурці. Пев­но, бур­ку на­ки­нув, щоб не за­по­ро­ши­ло… Ач, не­на­че той азіят!.. О, вже ближ­че…

ЯВА 2

Кукса і Дран­ко.

Кукса (вий­шов з дво­ру і, не ба­ча­чи Дран­ка, ви­ла­зить на тин). І-і-і, біда! Вже гос­тей пов­но в подвір'ї і в хаті, а же­ни­ха й досі не вид­ко, не їде та й не їде! А хто їх нак­ли­кав, тих гос­тей? І сва­ти у третіх, і ку­ми мої, і ку­ми бра­тові, і сво­яки кумівські!.. Налізло та­ко­го, що й не пе­релічиш. Не­лов­ко спи­та­ти, хто їх сповістив… (Ди­виться на го­ру)...

Дранко. Чи не ди­во!.. То зовсім не коні, а щось ніби те­ля же­не…

Кукса (ди­виться). Щось сви­ню же­не, ма­буть, у ба­зар!.. (Пос­теріг Дран­ка). А чо­го то ви зоп'ялись на тина, як та про­ява?

Дранко. А ви чо­го там ма­ячи­те, як пу­га­ло?

Кукса. Та ска­за­ли діти, що десь по­же­жа!

Дранко. То ви вилізьте на ха­ту, відтіля видніш бу­де.

Кукса. А хоч би й на ди­мар виліз, вам що до то­го?

Дранко. Вилізьте, вилізьте, та візьміть ще й кле­па­ло в ру­ки… Скли­кай­те лю­дей на ґвалт!

Кукса. А ви візьміть віху та ма­хай­те!

Дранко. Не лізьте осою в вічі!

Кукса. Не чіпай­те ме­не!

Дранко. Який чорт вас зачіпає?

Кукса. Отой, що ба­ла­ка!

Дранко. Ви хоч би ли­си­ну прик­ри­ли: бли­щить на сонці, як бля­ха у соцько­го!..

Кукса. А ви б роз­че­са­ли свою кушт­рю, а то го­робці по­ду­ма­ють, що ку­де­ли­ця, і обс­ми­ка­ють на гнізда!

Василь (з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чу­жос­то­ронній чо­ловік іде до вас.

Дранко (ско­чив з ти­ну). Нев­же? Сла­ва тобі, гос­по­ди! Як це я йо­го проґавив? (Побіг у свій двір).

ЯВА З

Антон і Кук­са.

Антон (вибіг з дво­ру). Ха­зяїн! Який­сь чо­ловік, ли­бонь, па­ру­бок, заїхав у заїжджий двір до Герш­ка, пе­реодяг­ся у ста­ру оде­жу, спи­тав, де ва­ша ха­та, і йде вже сю­ди.

Кукса. Чи й справді? Ти йо­го сам ба­чив?

Антон. Аяк­же, своїми очи­ма ба­чив! Я йшов з містеч­ка повз пос­то­ялий двір, див­люсь: що во­но за чу­дасія? Якась лю­ди­на ски­да з се­бе гар­ну оде­жу і надіва ста­ру! Я й прис­лу­хав­ся, чую, пи­тає: "Де Кук­со­ва гос­по­да?"

Кукса. Спа­сибі тобі за звістку, Ан­то­не! Я те­бе, Ан­то­не, люб­лю, єй-бо­гу, люб­лю! Зос­та­вай­ся у ме­не ще років на два або й на три, зас­лу­жиш чи­ма­ло гро­ше­нят, тим ча­сом, мо­же, твоє сер­це при­вер­неться до дівчат, тоді сва­та­ти­меш мою Па­лаж­ку! І во­на тим ча­сом підрос­те та ви­людніє!

Антон. Ко­ли так, то вже кра­ще віддай­те за ме­не Ориш­ку!

Кукса. Ориш­ку? І Ориш­ку віддав би, так… (Огля­нув­ся, ти­хо). Це ж приїхав же­них до Ориш­ки!

Антон. Же­них? Ну, як­що Ориш­ку ви віддас­те за цього же­ни­ха, тоді поп­ро­щай­тесь і з Ан­то­ном, і з мли­ном своїм, і з гос­по­дою!

Кукса. Як? Що?

Антон. А те, що спа­лю!

Кукса (убік). Он во­но що! (До нього). Так ти так не­на­ви­диш бабів?

Антон. Не­на­видів, а оце рап­том при­вер­ну­ло ме­не до бабів!

Кукса. При­вер­ну­ло? А щоб те­бе ви­вер­ну­ло!.. (Хут­ко йде за ним). От тобі і вглядів у два ока! Та пост­ривай-бо, Ан­то­не!.. Нев­же це ти навсп­равж­ки?.. (Пішов).

ЯВА 4

Ничипір ви­хо­дить з-за ха­ти з Ва­си­лем.

Василь. Оце ж ха­та мо­го ха­зяїна, а ото Кук­со­ва.

Ни­чипір. По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. Му­шу вже ста­ти у при­годі доб­рим хлоп­цям. Спа­сибі їм: на­го­ду­ва­ли ме­не і гро­шей поміни­ли­ся да­ти аж де­сять кар­бо­ванців!..

ЯВА 5

Ничипір і Дран­ко.

Дранко (вибігає з сво­го дво­ру). Ми­лості про­сю (Ха­па йо­го за ру­ки і тяг­не до се­бе).

Ничипір. Чо­го це ви до ме­не прис­та­ли? Пустіть!

Дранко. Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча? Я за­раз до­га­дав­ся!

Ничипір.

У чім до­га­да­лись?

Дранко.

Ми­лості про­сю по­кор­но!

Ничипір.

А ку­ди ж то так про­вор­но?

Дранко.

У мою гос­по­ду!

Ничипір.

У ва­шу гос­по­ду!

Дранко.

Все вже як слід

У ме­не го­то­во!

Ничипір.

Я не роб­лю діла

З од­но­го сло­ва.

Дранко.

Я вже й по­па до­го­во­рив.

Ни­чипір.

Хто ж вам ха­па­тись так велів?

Дранко.

Одне тільки сло­во,

Та й марш до вінця!

Ми до­ве­дем діло

Зра­зу до кінця!

Пообіцяли.

Ничипір.

Ста­ло бить, все справ­но,

Тільки оком морг,

Поспієм, поспієм

З ко­за­ми на торг!

Дранко.

Пе­ре­ку­си­ли б хоч ма­ло.

Ни­чипір.

Я вже їв і хліб, і са­ло!

Дран­ко.

З'їли б ще бор­щу та каші...

Ни­чипір.

Ще не їв бор­щу та каші.

Дранко. Ходім, не гай­мось,

Вже в церкві нас ждуть.

Ничипір.

Ста­ло бить, поївши,

Та й з бо­гом в путь?

Дранко.

Тай чо­го тут відкла­да­ти?

Ни­чипір.

Мо­же б, до завт­ра підож­да­ти?..

Дранко.

Скажіть од­не сло­во,

Та й марш до вінця.

Ми до­ве­дем діло

Зра­зу до кінця!

Ничипір.

Ста­ло бить, все справ­но,

Тільки оком морг,

Поспієм, поспієм

З ко­за­ми на торг!

Дранко. Ко­ли поспієм, як поспієм?

Ничипір. А ви хто та­кий?

Дранко. Дран­ко!

Ничипір. Дран­ко? Чуд­не яке проз­ви­ще!..

Дранко. Так од ро­ди­телів!.. Ну, ходім же в ха­ту.

Ничипір. Ні, ви­несіть сю­ди доб­ру чар­ку горілки, я вип'ю для хваб­рості!

Дранко. Сю­ди? Нічо­го ро­би­ти! (Убік). От шту­кар! (Побіг у своє подвір'я).

Ничипір. Ко­ли б мені не за­буть про на­шу умо­ву з хлоп­ця­ми…

Антон і Ва­силь (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ничипір. Ще креп­люсь!

Дранко (вибігає). Ви­пий­те й за­кусіть! А я за­раз та­ки до­га­дав­ся, що ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча!

Ничипір. До­га­да­лись? От шту­ка!..

Дранко. Ну, ходім же в ха­ту, бо вже по­ра хоч і до вінця!

Ничипір. А доб­ра горілка і за­кус­ка, хоч і не на го­лодні зу­би! (їсть).

Дранко. На здо­ров'ячко.

Ничипір. Славні пиріжки з мня­сом!

Дранко. Ви ще не ба­чи­ли моєї Гор­пи­ни?

Ничипір. Гм…

Дранко. Там та­ка оку­рат­на, як аг­лицькі об­ценьки!

Ничипір. Справді? Ану, да­вай­те ще й по другій!

Дранко. Ви­пий­те, та швидш бу­де­мо до­во­дить діло до краю!

Ничипір. Чу­дасія тра­пи­лась зо мною вчо­ра: тільки дві ча­роч­ки ви­пив з ку­мом Пет­ром, ще тільки що со­неч­ко по­ча­ло сіда­ти… Прав­да, я й за­був, що вам цього не тре­ба роз­ка­зу­ва­ти!..

Дранко. Що, як?

Ничипір. Ніяк! Оте­пер ніби й підкре­пивсь! Ну, ко­ли вже ро­бить діло, то робіть! Що далі?

Дран­ко. А що ж далі?

Ни­чипір. Да­вай­те ще й дівку сю­ди!

Дран­ко. Як сю­ди?

Ничипір. Пе­ред мої очі! Тут ми зро­би­мо ог­ля­ди­ни.

Дранко. Лю­ди ж сміяти­муться!

Ничипір. А в ха­ту я не піду, до­ки не розх­вабрюсь!

Дранко (убік). От шту­кар! Ну, та й шту­карі ж оці го­родські па­ничі! (Побіг у двір).

Ничипір. Од­на­че горілка здо­ро­во вда­ри­ла у го­ло­ву!

Василь і Ан­тон (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ни­чипір. Ще креп­люсь! Ого-го!..

ЯВА 6

Кукса і Ничипір.

Кукса (ви­хо­дить з-за ти­ну). Ку­ди ж це він дівся? Бігаю, бігаю, шу­каю, шу­каю, не­ма! (По­ба­чив Ни­чи­по­ра). Чи не він оце? От так мур­му­лад! (До нього). Ми­лості про­сю в гос­по­ду! Ви від Лахтійо­на Хве­до­ро­ви­ча?

Ничипір. Мо­же! А ви хто та­кий?

Кукса. Кук­са.

Ничипір. На яку но­гу?

Кукса. Ні, це, бач­те, та­ке моє прізви­ще, хва­милія моя та­ка!..

Ничипір. Ну, то здрас­туй­те!

Кукса (співа).

Просю по­кор­но!

Ни­чипір.

Ду­же про­вор­но!

Кукса.

Дав­но вже вас жду.

Ничипір.

В ха­ту не піду!

Кукса.

Годі-бо вам при­ки­да­тись,

До вінця по­ра зби­ра­тись.

Ничипір.

Не слід ніко­ли спіши­ти,

Щоб лю­дей не насміши­ти.

Кукса.

Та як же це бу­де?

В ме­не все го­то­во!

Ну, скажіть вже, бо­га ра­ди,

Ви своє хоч сло­во!

Ничипір.

Лег­ко ска­за­ти,

Тяж­ко зро­би­ти:

Перш тре­ба по­ду­мать,

В го­лові под­лу­бать!

Кукса.

Я зра­зу роб­лю!

Ни­чипір.

Я так не люб­лю.

Кук­са.

Ду­май­те ж скоріш!

Ни­чипір.

Який ви муд­рий!

Кукса.

Пе­рес­таньте вже сміши­ти,

По­ра ділом нам спіши­ти!

Ничипір.

Да­лебі, я не сміюся…

Я не той, яким зда­юся!

Кукса.

Годі, годі, си­ну!

Скинь дра­ну сви­ти­ну,

Во­на те­пер не в при­годі,

Посмішив, та й годі!

Ничипір.

Вчи­ню ва­шу во­лю,

Нічо­го ро­би­ти!

Тільки цур, щоб потім

Не прий­шлось жаліти!

Кукса.

Та годі тобі сміхот­во­ри­ти!

От який, єй-бо­гу, втішний!

Ка­жу ж, що я вже до­га­дав­ся.

Ничипір.

До­га­да­лись? Тільки ши­воріт-на­ви­воріт…

Кукса. Як ши­воріт-на­ви­воріт?

Ничипір. Вов­ною на­верх!

Кукса. Що ти го­во­риш?

Ничипір. "Здо­ров,- ка­же,- Ісаю!" - "Та чай­ок шу­каю!" - "А чи жив-здо­ров?" - "Вже чо­ти­ри знай­шов!" - "Що ти, дур­ню, го­во­риш?" - "Та ста­рої не вло­виш".

Кукса. Що та­ке?

Ничипір. Кур­ку­лю-мур­ку­лю! Роз­бе­ри, що я го­во­рю.

Кукса. Ну, та й шту­кар же ти, па­ни­чу!

Ничипір (дов­го ди­виться на нього). Дай­те сю­ди дівку!

Кукса. Як?

Ничипір. Не сердьте ме­не, а робіть, що я при­ка­зую! Ну, жи­во, хут­ко! Дівчи­ну сю­ди і доб­ру чар­ку горілки!

Кукса. От який втішний! По­ба­чи­мо, що з цього вий­де. (Побіг).

Ничипір. Отак їх по­по­га­нять, як же­ребців на ар­кані!

Антон і Ва­силь (з дворів). Кре­пись, Ни­чи­по­ре!

Ни­чипір. Ого-го-го! Ще креп­люсь! Здо­ро­во креплюсь!

ЯВА 7

Ничипір, Дран­ко, Кук­са, Гор­пи­на і Ориш­ка.

Дранко (тяг­не Гор­пи­ну). Хо­чеш, щоб за пат­ли те­бе по­тяг?

Горпина. Пустіть, я й са­ма піду! (Ви­ри­вається і йде до Ни­чи­по­ра). Ви хотіли на ме­не по­ди­ви­тись? Ну, дивіться!

Кукса (тяг­не Оришку). Іди, іди, нічо­го там страш­но­го не­ма!

Оришка (лед­ве здер­жу­ючись від сміху). Ох, я ж со­ром­люсь!

Кукса. Та чо­го-бо ти, ду­роч­ко! Во­но тільки спер­шу трош­ки якось ніби ніяко­во! (Підно­сить Ни­чи­по­рові горілку; по­ба­чив Дран­ка з доч­кою). А це що та­ке?

Ничипір (до Ориш­ки). По­доз­вольте на вас при­ди­ви­тись!

Дранко (Ни­чи­по­рові). Навіщо той чорт ли­сий прити­рив сю­ди свою сли­ня­ву?

Кукса (Ни­чи­по­рові). Навіщо це мій сусіда при­пер сю­ди свою витрішку­ва­ту?

Ничипір (до дівчат). По­доз­вольте вам по­ди­виться в зу­би!

Дівчата. З якої речі?

Дранко (Гор­пині, сміючись). Роз­зяв вже йому ро­та!

Горпина. Не хо­чу!

Кукса (Оришці). По­ка­жи вже йо­му зу­би!

Оришка. Ніза­що на світі!

Кукса. Ди­вись, я свої по­ка­жу! Що ж тут та­ко­го?

Дранко. Ди­вись, я свої вишкірю. Не­хай ди­виться!

Ничипір. Як ба­чу, то ви ду­же це­ре­монні.

Дранко (Гор­пині). Роз­зяв, по­жа­лус­та!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, зділай ми­лость!

Дранко (Гор­пині, сер­ди­то). Роз­зяв, ка­жу тобі!

Кукса (Оришці). По­ка­жи, ка­жу тобі!

Дівчата втіка­ють: з дворів на­род наб­ли­жається до воріт, і де­які по­чи­на­ють гу­ка­ти: "Сва­те! Чи ско­ро ми по­ба­чи­мо ва­шо­го же­ни­ха?"

Дранко і Кук­са (до своїх дворів). За­раз!

Дранко (убік). Пев­но, що Лахтійон Хведоро­вич обом нам од­но­го же­ни­ха прис­лав!

Кукса (убік). Пев­но, цей же­них зап­лу­тав­ся!

Дранко. По­ди­ви­тесь опісля! Кінчай­те, бо­га ра­ди!

Кукса. Опісля заг­ля­да­ти­ме­те хоч і щод­ня! Тільки боржій до­водьте діло до кінця!

Ничипір. Я вже скінчив!

Кукса. Ви, мо­же, ду­маєте, що сусіда мій - то це я; а що я - то це мій сусіда?

Дранко. Пев­но, ви ду­маєте, що я - то це мій сусіда, а що мій сусіда - то це я?

Ничипір. Ні, я нічо­го не ду­маю!

Кукса. Ну?

Дранко. Ну?

Ничипір. Ну? Та не сіпай­те-бо ме­не, як ци­ган дох­лу шка­пу! Я, од­на­че, ніяк не роз­бе­ру, про віщо тов­куємо?

ЯВА 8

Ті ж Ва­силь і Ан­тон.

Василь (до Дран­ка). Ха­зяїн! Піп прис­лав, щоб швидш їха­ли, бо церк­ву зап­ре!

Антон (до Кук­си). Вже му­зи­ки прий­шли; пи­таю чи по­чи­нать грать?

Кукса і Дран­ко (убік). От тобі й здрас­туй! Тре­ба йти на од­чай! (До Ни­чи­по­ра). Ну, кот­ру ж?

Ничипір. Рад би на обох же­ни­тись.

Дранко. Як на обох?

Кукса. Хіба мож­на на двох ра­зом?

Ничипір. У турків мож­на й на трьох!

Дранко. Я це чув.

Кукса. Там мож­на.

Ничипір. А в нас не мож­на, бо я вже жо­на­тий!

Кук­са і Дран­ко. Жо-жо-жо­на­тий?.. Як жо­на­тий? Ти ж хто та­кий?

Ничипір. Ніхто!

Кукса і Дран­ко. Що ж те­пер?

Ничипір. А те­пер спа­сибі вам за хліб-сіль і лас­ку. Про­ща­вай­те!

Кукса і Дран­ко. Стри­вай­те! Як же це?

На­род. Ну, та й дов­го ви там тор­гуєтесь! Не­н­аче во­ла або ко­ня ку­пуєте.

Кукса. Ви­хо­дить, що я сам се­бе об­ду­рив!

Дран­ко. Ви­хо­дить, що я сам се­бе по­шив!

Кук­са. Ко­го ж те­пер ла­ять, ко­го бить? Дай­те мені йо­го, я йо­му все во­лос­ся вис­ку­бу!

Дранко. Дай­те мені йо­го, я йо­го роз­де­ру!

Кук­са. Так ні ж, не так бу­де, а ось як! А, те­пер я до­га­дав­ся! (До Дран­ка). Це ви, ма­буть, на­ро­чи­то підве­ли під ме­не та­ку ма­ши­ну, щоб ме­не осо­ро­ми­ти пе­ред усім ми­ром?…

Дранко. А то хіба не ви нак­ли­ка­ли мені по­вен двір гос­тей? Як я те­пер гля­ну лю­дям в вічі?

Кук­са. Так не посмієтесь же, не діжде­те Ан­то­не!

Клич за­раз сю­ди Ориш­ку!

Антон побіг і хут­ко ве­де Ориш­ку.

Ого-го! Ще той на світ не на­ро­див­ся, щоб з ме­не по­кеп­ку­вав! З та­ки­ми сусіда­ми кра­ще сторч го­ло­вою в опо­лон­ку або на гілля­ку!..

Дранко. Так і я ж не дам вам у ка­шу мені нап­лю­вать! (Гу­ка у свій двір). Гор­пи­но, тяг­ни сю­ди Ва­си­ля!

Антон і Ориш­ка. Ми тут!

Кукса. Ан­то­не! Я по­ми­лив­ся! Оцей же­них (штов­ха Ни­чи­по­ра) приїхав до сусіда. А я вже дав­но на­ва­жив­ся відда­ти за те­бе Ориш­ку, бе­ри її! Ось як у нас!

Оришка (ки­дається до нього). Та­точ­ку, го­луб­чи­ку, мій рідне­сенький!

Кукса (до Ан­то­на). Я хотів тільки трош­ки под­ра­ту­ва­ти те­бе! Ну, ук­ло­ни­ся ж ха­зяїнові в но­ги за та­ку честь!

Дранко (кри­чить). Гор­пи­но! Швидш сю­ди!

Кукса (до Ан­то­на). Що ж ти стов­би­чиш?

Антон. За що ж я вам кла­ня­ти­мусь?

Кукса. Гор­дий! От за це імен­но ти мені до впо­до­би! Ота­кий і я гор­дий! Але ж як за­кон ве­лить, то я все вкло­ня­юсь та й вкло­ня­юсь…

Антон. Хіба що за­кон! За­кон му­шу спов­ни­ти! (Бе­ре Ориш­ку за ру­ку). Бла­гос­ловіть нас, та­ту, на чес­ний шлюб!

Василь і Гор­пи­на. Ми тут!

Дранко. Мерщій мені в но­ги!

Василь. Я мо­жу! (Кла­няється).

Дранко (до Кук­си). А у нас ось які сусіде! Дивіться!

Кукса. Ба­чу! Не по­ви­ла­зи­ло мені!

Дранко (дочці). А ти?

Горпина. Го­ло­ва не зги­нається!

Дранко. Ач яке зілляч­ко! Я ра­дий, що ви­пи­хаю те­бе з дво­ру, менш кло­по­ту мені!.. Але все ж та­ки ук­ло­ни­тись батькові му­сиш, бо так за­кон ве­лить!

Горпина. Хіба що за­кон. (Кла­няється з Ва­си­лем).

Кукса. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Дранко. Бо­же вас бла­гос­ло­ви!

Василь. Те­пер, хоч ви на мені всі кліщі по­бий­те, я вам сло­ва упо­пе­рек не ска­жу!

Дранко. Че­рез те ти мені і лю­бий, що та­кий покірний! Я вже троє кліщів на тобі по­бив, а ти все кориш­ся!..

Кукса. Сусіда! Те­пер тільки чо­ти­ри!

Дранко. Ав ме­не тільки шість!

Кукcа і Дран­ко (гу­ка­ють). Лю­ди добрі, ми­лості про­си­мо сюди! Вітай­те на­ших мо­ло­дих!

Ни­чипір. От і сла­ва бо­гу!

Кукса і Дран­ко (до нього). То вас, ста­ло бить, не Лахтійон Хве­до­ро­вич прис­лав?

Ничипір. Ні!

Кукса і Дран­ко. Хто ж ви та­кий?

Ничипір. Я ж вам ка­жу: так собі, ніхто.

Дранко. Так чо­го ж ти лізеш у вічі?

Кукса. Уби­рав­ся б собі з дво­ру, і любісінько!

Ничипір. Я й піду!

Кукса. Мо­же, ще же­них і приїде…

Дранко. Мо­же, ще же­ни­ха мож­на й підож­дать?

ЯВА 9

Ті ж і пи­сар Ска­ку­нець.

Писар. Не приєдеть, і не до­жи­дай­те!

Кук­са і Дран­ко. Як?

Писар. А так! (Співа).

Как без політи­ки жи­ти

На цім хи­мернім світі?..

Бо то я та­ку політи­ку підвів, і лис­ти до вас на­пи­сані оцією скус­ною ру­кою!

Кукса і Дран­ко. Чор­ти б вас поб­ра­ли з ва­шою політи­кою!

Оришка (до Кук­си). Годі, та­точ­ку, гніва­тись! Так, ста­ло бить, бо­гу зав­год­но.

Горпина. Та­ту, не робіть беш­ке­ту, бо відки­нусь від бла­гос­ло­вен­ня!

Писар. Все­лю­безнійші мої при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі! Пос­лу­хай­те ме­не, дур­но­го, то, мо­же, гос­подь до­по­мо­же і вам по­ро­зумніша­ти!.. Во вре­мя оно, ког­да єщо, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, не бу­ло ні не­ба, ні землі, а сто­яв тільки один пле­те­ний тин… І був тоді, мої все­лю­безнійші при­ятелі і ми­лос­тиві го­су­дарі, бу­дем го­во­рить отк­ро­вен­но, один цар…

Кукса. Це ви вже знов ну­до­ту за­тяг­не­те? Я поб­ла­гос­ло­вив, ста­ло бить, сло­ва вже не зла­маю!

Дранко. Або, мо­же, підве­де­те під нас та­ку політи­ку, що й очі ро­гом полізуть? Бла­гос­ло­веніє да­но, ста­ло бить, амінь!

Писар. В та­ком слу­чаї бу­дем го­во­рить отк­ро­венно! Юра, юра, юра! (Співа).

Кожний пи­сар спо­конвік

Політич­ний чо­ловік…

Дранко. Сусіде! Чи не по­ми­ри­тись нам на ра­до­щах та згу­ля­ти два весілля в один кошт!

Кукса. Та во­но, звісно, де­шев­ше… (Прос­тя­га ру­ку). А що ж!

Цілуються.

У вас вже півчі до­го­во­рені, а в ме­не му­зи­ки! (Ти­хо). По­ши­ли­ся в дурні обоє, тре­ба вже мов­чать.

Дранко. Пе­ре­муд­ру­ва­ли!

Кукса. Гей, сваш­ки, при­дан­ки! Уби­рай­те мо­ло­дих та спо­ряд­жай­те їх з бо­гом до вінця! Дру­жеч­ки! Ну ж, гукніть весільної! Сповістіть бо­жий мир про на­шу радість!

Дранко. Про­си­мо до­ро­гих гос­тей ве­ли­ча­ти на­ших мо­ло­дих весільною піснею.

Хор.

Ой по­пе, по­пе,

Батьку наш!

Відчи­няй цер­ков­цю

Про­ти нас,

Звінчай діток

Од­ноліток

В бо­жий час!

Кукса і Дран­ко, радіючи, по­ка­зу­ють один дру­го­му на пальцях, що вже не п'ять, а чо­ти­ри, не сім, а шість. Мож­на закінчи­ти діло і тан­ком.

Завіса


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Пошились у дурні,марко лукич кропивницький,твори кропивницького онлайн читати,драма,українська класична література,завантажити безкоштовно,Шутка-оперетта

Читайте также