За тридцять п'ять літ

Марко Кропивницький. За тридцять п'ять літ. Читати онлайн

... А я, брате,
Таки буду сподіватись.
Таки буду виглядати—
Серцю жалю завдавати...

Т. Г. Шевченко.

Проволікши по світах більш тридцятка років актьорське напів-циганське життя, оббиваючи в кожнім „тимчасовім пристановищі" пороги губернаторських та квартально-участкових „пріемныхъ", я що - разу мусив сціплювати міцно вуста, силкуючись усе присунутись ближче хоч на один ступінь до тії рисочки світла, що й зараз миготить ген там у далечині на затуманенім небосхилі незмірного простору... Трепочучи тонісенькими голочками ясного проміння, мов метелик крильцями, та рисочка то спалахує передо мною, то згасає, бо лихі вороги з усії сили потужуються замуровать її непроломною стіною-муром... Ох, ще ж так недавнечко линув я до неї на крилах палких прудконогих дум і мрій, І раптом „мов негода минула молодість моя", і я вже ледве-ледве посовуюсь до неї, шепочучи: „жив Бог — жива душа!"...

Мало не тридцять три роки вичовгував я помости ріжних конів — від театральних до балаганних, служачи театрові „проплаканого народу", права якого на самостійний духовий розвиток давно признали за ним усі вчені й академії „гнилого" Заходу, всі Історики й етнографи; а люті вороги таки напотужують „усі втори", щоб „злить всі річки в одне море", хоч би й проти гори. Багато разів цілим хором, з проводирями ріжної шерсти, затинали вони вже й „со святими упокой". А „Курилка", мов на злість: жив та й жив!...

Служив я вірою і правдою—хоч, може, иноді й помилявся і спотикався, бо той тільки не помиляється, хто нічого не робе, той не спотикається, хто ніколи не ходе,—тому театрові, невеличкий репертуар

якого півстоліттями не сходив з кону і своєю невміручістю не раз доводив до одчаю й жаху „гробокопателів", що ніяк не діждуться „панахидиих“ пиріжків та „колива*'.. .

***

Оце ніби прийшла й моя черга розверсти уста, не здер­жуючи вже на-далі слова за зубами, бо йому там стало тісно, не замовчуючи на-далі того, що мусить бути вимовлене при­людно, перед усим почесним суспільством...


Почав я служити рідному театрові на 32 році життя. Ра­ніш прийнявся був за вчення, але не за великим клопотом за - отбсилось діло: грошей не стачило на вчення і я, пробувши всього два роки вільним слухачем в університеті, мусив піти на державну службу і поступити в Бобринецький земський суд.

В 60-х роках закутнє провінціяльне чиновництво в часи вільні від протирання казенних крісел у судах, протирало з неменшим поспіхом хатні— за „зеленим полем". Дрібнота ж, попи­савши папери від 8 годин ранку до 2-х, та від 4 до 6 або 7, у- літку ,— збіралась на плацу, за „присутственными мѣстами" і гра­ла в м’яча, в орлянку, в тарана, в перевоза, а зімою збавляла ночі по трахтирах, за більярдом та за чаркою і, допившись иноді „до скла**, не тямлючи себе, верталась додому І прокидалась другого дня в чаду, в хмілю, з підбитими очима, з подряпаними пиками ... Траплялось і мені не раз попадати в цей крутінь... Одне тільки й відволікало мене від його,— це аматорські спек­таклі, що нарешті захопили мене цілком усього. Я певен, що ніщо инше, як ці спектаклі, вирятували мене від тії стихійної хвилі безупинного піяцтва, яка багатьох захлеснула без ворот­тя навіки.

Перші спектаклі в Бобринці почалися з того, що туди якось ненароком заїхала пара голоднох актьорів, та ще й до того обоє вони слабували на сухоти. Вони обернулись до моєї матері, щоб акомпанувала їм в якихось двох водевилях; вона, либонь, була чи не єдиная піанистка, що могла добрати з голосу акомпанімент. Таким побитом у Бобринці, відколи він істнує, від­бувся перший спектакль. Біля тієї нещасної пари потроху згур­тувався гурток аматорів, на чолі з моєю матір’ю, що заміняла їм оркестр, а нарешті почала виступати й сама з великим по­спіхом у комічних ролях.

Одначе не всім бобринчанам припала до смаку ця за­бавка. Канцеляристи-піяки за те, що мати відбила від їх гурту скількохсь юнаків та приохотила до грання— вимазали дьогтем ворота моїй бабусі, у котрої моя мати жила. Бабуся спершу прокляла мою матір, прокляла і актьорів і всіх аматорів, а на­решті, переконавшись, що добре робить людям таки слід, а най­паче, як побачила своїми очима нужденну пару, яка була тільки із шкурк и та кісток,— гірко просльозилась над їх долею і про­мовила: „хай не тільки ворота, а й дах вимажуть, матері їх рябий біс! “ .. .

На каникулах, приїхавши з університету, я також прий­мав участь у спектаклях заїзжої пари. На других каникулах я вже тії пари не застав, чи вона померла, чи куди виїхала— не пам’ятаю.

Коли я осівся на службі в Бобринці, то через недовгий час сам став на чолі аматорських спектаклів.

Бобринець колись був місцем заслання політичних і в мої часи заслано було туди О. Я. Кониського, з яким я познайо­мився і учащав що-дня до нього... 1) Скоро його було переве­дено, либонь, у Київ; а я перевівся на службу в Єлисавет. В Єлисаветі спектаклі пішли далеко краще, та й театр там був не то що в Бобринці, де містилося у мізернім помешканні публіки чоловіка 40— 45 ...

Прослуживши на державній службі дев’ять років і був­ши вже секретарем Бобринецької городської думи, я, як кажуть , покинув „печене й варене", подав в одставку, переїхав в Одесу, де й дебютував у народнім театрі графів Моркових і Чернишова— в ролі Стецька („Сватання на Гончарівці") 13-го но­ября 1871 року.

_________________________________

1) А ще раніш, під час Севастопольської війни, в Бобринці були на засланні Мусин-Пушкин та Бестужев-Рюмин.


Український театр тоді був при „посліднім іздиханії“, тіль­ки ще де-не-де аматори инколи грали раз на рік „Наталку Пол­тавку" або „Назара Стодолю", як от: в Олександрії, в Єлисаветі, в Херсоні. Справжні ж труппи нехтували ним і самі актьори з українськими прізвищами поховались за псевдоними, то за ових та за євих... Михайловський, колись український актьор, перелущився в Базарова, Лашко— в Лашкова, Петренко— в Петренкова... Мені навіть не довелось бачити ні жодного артиста з видатних українських артистів, як, наприклад, Щепкина, Соленика.

Одним із останніх могиканів-актьорів українців був якийсь Нечай. Бачив я його в 60-х роках на кону в Єлисаветі, в ролі Самійла, у водевілі Ващенка-Захарченка: „Іди, жінко, в салдати!"

Комізм цього артиста був у патяканні. В житті, звичайно, трапляються „дурноляпи“ , тільки не такі, яких удавав Нечай.

Великого сміху наробила його довжелезна, завдовжки з аршин шапка, вся із шкуратяних шматків ріжної масти: білої, сивої, чорної, рудої, червоної... Там були клаптики: заячої шкурки, лисичої, вовчої, телячої, козиної, овечої, верблюжої, свинячої, кошечої, собачої... Нечай звав її „писанкою в сорок клинців".

Оце і вся вбога устна історія замершого українського те­атру, ото ж і всіх українських артистів, яких довелось мені ба­чити і про яких довелось чути.

* * *

Дебют мій обставлений був „безсловесними персонажами" россійського репертуару, з помішником декоратора та машини­стом, які ще не встигли обмосковитись через малограмотність, що зашкодила їм прорватись із-за лаштунків на кон, не давши подужати таких слів як: сь нами, св вами, сь тєми, сь другими,— все в їх акценті чулося Ы; та ще до того й „гекали" здорово...

Тілька одна россійська артистка Виноградова, що зросла в труппі Зелинського, не забула ще мови й була на своїм місці.

Останні виконавці не грали, а партачили... Але на нашім ба­зарі й такий крам був годящий, як то кажуть: „для хохлов і такий бог бряде"»..

Так-сяк днів за три п’єсу наладили, і дебют був такий добрий, що після спектакля мене умовили, не виходячи з те­атру, підписати контракт. Як новака і безрепертуарного, мене прийнято на 175 карб. в місяць, плата, як на тодішні ціни надто велика.

Комплект виконавців потроху поповнявся з аматорів-студентів та семинаристів, яким не вільно було брати участь ча­стіш одного разу на тиждень, а тим часом режисьорові здава­лося, що я мало занятий, і він накидав мені ролі россійські, з однії репетиції, і я „звонко" провалював їх; славу, яку придбав я українськими ролями, россійськими занедбав. Тільки на другий се­зон почав я спинатись на ноги і в россійськім репертуарі.

Із жіноцтва найтрудніш було здобути аматорок. Опріч дочки П. І. Ніщинського, що ще тоді була підлітком і вчилась, більш я нікого не пам’ятаю з одеситок; всі вони цурались своєї мови... Та й часи тоді ще були не ті, що зараз: жіноцтво жаха­лося кону і знайомства з актрисами не запобігало. Хоча в Оде­сі й був тоді український гурток, але й і він рятував Україну більш московською мовою.

Россійські „козирні" артисти, окрім не дуже багатьох, ди­вились на український репертуар з іронією, з усмішкою; друго­рядні ж каркали, хіхікали або гадючили... Один з заядлих перекінчиків (сказано ж: „нема лютіщого ворога, як хатній"!...) зав­жди виспівував вірш власного твору, на мотив „сонце ни­зенько":

„Нічого не понимаю,
В носі пальцем ковиряю"...

І третьорядні артисти реготали що-разу до кольки, до кор­чів!... Друзів я між москалями не знайшов, через що з кожним сезоном все дужче почував себе одиноким...

Прослужив я в Одесі мало не три зімових сезони, виїзжаючи на літо з товариством поблизу від Одеси—в Аккерман, на­приклад... Звичайно, що за такий довгий час довелось переста­вити разів по п’ятнадцять кожну п’єсу тодішнього убогого ре­пертуару, і він вже не цікавив публіку. І почались присікування з боку антрепризи. Тоді вже не Моркових була антреприза: після несподіваної смерти Чернишова вона не сподівано перейшла до содержателя цирка— Сура, а потім до Милославського. Милославський занехаяв ідею Чернишова, що дбав про народ­ній театр: він почав перелицьовувати труппу на опереточну і сам, бувши трагиком, почав виступать в Менелаї („Елена Прек­расна"), в Юпитері („Орфей в аду“ ) і т. д. Звелів мені грати Орфея з двох репетицій, я збився у співі і переплутав увесь акт... Приїхав в Одесу великий італійський артист Россі. Як же не подивитись на такого колоса? Я мусив грати в якійсь мельодрамі незначну ролю,— за півдюжини пива взявся заграти її товариш, а я побіг дивитись Россі. Милославський покли­кав мене в контору, задав „головомойку“ і оштрафував 30 кар­бованцями, я попрохав його зовсім рощитать мене. Побувавши на гастролі Россі, я через скільки день вже дебютував у Харькові, в трупі Александрова-Колюпанова, в ролі Виборного (в „Наталці-Полтавці"), на 225 карб, в місяць. Колюпанов арендував театр французький, в д. Павлова. В його труппі я зустрів більш підхожих персонажів за-для українських п’єс: Стрельського з дочкою, Мартинову, Тімаєву, Жукову, Хащина... Хутко організувався чудовий хор з універсантів та ветеринарів. І в Одесі, під моїм регентством, теж був гарний хор—з універсантів та семинарів. Зате ж у Харькові між молоддю більш знай­шлось підхожих виконавців на українські ролі, і спектаклі піш­ли далеко складніш, ніж в Одесі. За лаштунками почулась рідна мова, яка не вмерла ще в преславнім бурсацтві, чого в Одесі було дуже мало. В Харькові я виставив уперше мою п’єсу: „Дай серцеві волю— заведе в неволю". В Одесі, через обмаль персонажу, найпаче жіночого, виставити зовсім її було не можна ... В Харькові уперше виставив я твори і В. Александрова: „Не хо­ди, Грицю, на вечерниці" і „За Немань іду"... Хотів я вистави­ти „Долю" Стеценка, але, на превеликий жаль, цензура не доз­волила.

Рецензентом у Харькові був українець-„панахидник", котро­го обрусительна миссія закінчилася в Москві долею, схожою з „капутом " щедрінського Трезорки. Прізвище цього неборака мов навмисне зліплене було з двох прізвищ— з одного ніби не­доробленого, а з другого переборщеного... Він радив мені зали­шити український театр, запевняючи, що „ужъ не воскресятъ его ни годы, ни люди", та йти на просторий та широкий шлях московського кону.

На літній сезон 1874 р. заангажувався я в Петербург, на Крестовський острів, по 400 карб, на місяць; туди повіз і не­величку українську труппу: Стрельську, Мартинову, Лядова, Стрельського і Хащина.

Тоді всі театри приватні в столицях монополізувала ди­рекція імператорських театрів, і не дозволяла ніяким труп­пам цілком виставляти твори, через що і на афішах друкувалось „сцены и монологи" з такої-то штуки; і ми, українці, занед­бані, либонь, ще з п’ятидесятих років імператорською сценою, підпали під ту ж категорію... Не знаю, чи й досі ще друкуються всі афіші не в инчій друкарні, як тільки в тій, в якій друкують­ся афіші імператорських театрів? Ще так недавно на вбогі за­робітки провінціяльних трупп, що грали в столицях, та на ріжних концертантів заїзжих що - разу накладала лапу імператор­ська дирекція і брала за афішу, завбільшки з пів аркуша паперу, від 40 до 50 карб. Гарний десерт до тії цифри, шо що- году асігнується на викорм імператорських артистів!...

По умові з дирекцією Крестовського театру, я, окрім уча­сти в сценах та монологах, мусив діріжірувати українським хо­ром і виступать соло.

Раз у дівертісменті, після третьої вже чи четвертої виста­ви "сценъ та монологовъ" із „Сватання на Гончарівці", коли я проспівав якусь пісню соло і пішов з кону, то замісць звичай­них оплесків почув якийсь ґвалт: „шваньку, шваньку"!... Я вернувся на кін, уклонився і почав співать на bis якусь другу пісню, але публіка заглушила рітурнель оркестра тим же по­криком: „Шваньку, шваньку"!... Я ніяк не міг зрозуміти, чого вимага від мене публіка, все виходив, усе кланявся, а публіка ще гірш репетувала: „шваньку, шваньку"!... Аж прибіга за лаш­тунки управляющий театром д. Кусов і каже, що то публіка проха мене заспівать ту пісеньку, якою я кінчаю другий акт в п’єсі „Сватання на Гончарівці"... Насилу догадався я, що річ іде про пісню: „оцей світ, такий світ", що кінчається словами: „а то шваньдяй, шваньдяй"!...

І вже до кінця сезона я що разу мусив на bis співати „шваньку“, поділяючи поспіх madame Филиппо, котра що-дня на bis виконувала з нечуваним поспіхом шансонетку „L'а- mour“ .

Столичні часописи похваляли мої вистави, похваляли й го­лоси, але ніколи ні жадного слова не сказали про те, від­кіл я ці таланти й голоси, хто вони Россії і хто Россія їм? Тільки крамарь тії крамниці, що була поблизу нашої дачі, де жив я і Стрельський з дочкою, догадався і через нашу покоївку почав пе­редавати „нижающее почтеніе миленькой цыганочкѣ" (хоча Стрельська зовсім не була смуглява), доки Стрельський не пішов у крамницю і не сказав лабазному ловеласові, щоб він направив своє „почтеніе" на иншу адресу...

Заразом з нами багато служило закордонного люду і чи­мало перебувало по тижневі та по скільки день співачок і спі­ваків ріжних націй і ніхто навіть з них не цікавився нами.

Чужоземців, як тільки вони сходили з кону, завжди за лаштун­ками чекали „пшюти" всякої масти й шерсти і зараз же йшли з ними до „кабінетів"... І треба віддати честь мущинам-чужоземцям, вони здорово поїдали й випивали все, що подавалось на стіл, але ніколи не спускали очей з своїх дам і не лишали їх з „пшютами" а ні на мить ... Разів зо два траплялось так, що якій небудь французці чи італіянці бракувало кавалера, тоді вони прохали мене бути за кавалера й доручали моїй опіці якусь demoiselle чи сіньйоріну. Тоді ж то я вперше побачив, як мамини синочки жбурляють на вітер скаженими грішми... Пам’я­таю, як один безвусий корнет, „назюкавшись" коньяку, жменями розсипав по кабінету золото і аж дригав ногами з реготу, дивлячись, як татари-лакузи стукались лобами дружка об дружку, кидаючись навздогінці за червіньцями, що роскочувались по до­лівці ...

Пригадую, як було на ярмарку в Харьків приїздив з Москви хор, либонь, Соколова. Що-разу після скількох пісень чер­гова солистка обходила з нотами публіку й кожний клав на ноти скільки хтів... Співав хор чудові народні пісні, з танцями; спі­вали й солисти— народні пісні і з опер, і які бували свіжі чудові голоси!... Приїзжий сміливо вів у зал свою сем’ю, знаючи на­перед, що там вона не побаче й не почує того, чого вже тепер не обминеш не тільки в кафе-шантанах, а і в багатьох гостинницях... Звичайно, що траплялись і тоді „широкі натури" з де­візом: „ндраву моєму не препятствуй!..."

Зустрівся я в Петербурзі з місцевим артистом Павловим, котрий зіму рипів на контрабасі в Александриньці, а літо служив по загородніх сценах, читаючи вкраїнські оповідання. Родився він у Петербурзі, жив у йому безвиїздно, ніколи на Україні не бував і мови не чував, а українські оповідання читав, як сам він запевняв, „съ колоссальнымъ успѣхомъ*. Правду сказав Го­голь устами Подколєсина ("Женитьба"): „какой это смѣлый русскій народъ!*...

Пізніш, уже в 80 р.р. зустрів я другого та кого ж в особі Пушкина „знаменитаго еврейскаго куплетиста". Хто його знає, де він той жаргон чув? Кому траплялось чути куплетистів-євреїв: братів Земель, Шварц, той певно скаже, що Пушкин сам собі вигадав жаргон. Раз він пустився концертувать по провинції і доїхав аж до Єлисавету; не знаю, з чим він вер­нувся назад... Одначе треба згодитись і з тим, що „на наш вік... слухачів стане!" Що ж до поспіху цього куплетиста в Петербурзі, то відомо всім, що там, де багато світу й науки, немало є й грошовитого туполобія, защіпнутого блискучими ґуд­зиками та закутаного в бобри...

На зімній сезон поїхав я в Херсон до антрепреньора Мед­ведева (Свірщевський) за режисьора. І з цього города мені так не повелось, що хутко витрусилося з кишень усе, що було при­дбано „в Одесі та в Черкесі*...

В цім городі була вибрукована аби як одним-одна вулиця, а останні топились у багнюці. На одній з таких улиць був і театр, перероблений з жандарської стані. Зіма, як на лихо, трапилась гнила, і як почались дощі з осени, то лили аж до Різдва; а з кінця січня знов лили до великого посту. Спектаклі одсрочували, бо ні пройти, ні проїхати; антрепреньор утік, завинуватівши труппі до п’яти тисяч, і нас двадцять сім чоло­віка сіли „як рак на мілі"... Скільки не міркували, скільки не бились об поли руками, скільки не погрожували кулаками в простір, а нарешті рішили вести справу далі на товариських умовах, бо рипатись було нікуди й ні з чим... Власник театру залякував нас, що віддасть театр комусь иншому, як ми не вне­сем арендної плати, але той „хтось" не з’являвся, і ми ставили спектаклі, перебиваючись „з хліба на квас" ,.. Кинулись ми до губернатора за порадою й почули від нього розумну раду:

„не надо было вам сюда пріѣзжать". Він, спасибі йому, таки ча­стенько одвідував театр (як не сам, то чиновники його спов­няли лож у, звичайно без найменшої плати, навіть і в бене­фіси) і „преклонялся" перед моїм талантом... Скупенький таки був А. С. Ерделі, царство йому німецьке!...

В половині січня року 1875, з недоїдання та через не­спромогу жити в путящій кватирі, померла артистка Янковська, що співала пречудесним сопрано. Через тиждень поклали в лікарню і її старого батька, колись видатного польського артиста... В кінці січня, коли діла почали кращати, запив актьор Страхов... Актьор Михайлов тричі з п’яних очей вішався...

Втік актьор Бочаров з жінкою, захопивши з каси більш як сто карбованців,— жінка його була касіршою. Комусь з актьорів вона сказала, що її дитина раптово занедужала і що касу вона здасть вранці; а о шостій годині ранку вони обоє, сівши на па­роход, втекли в Миколаїв. А за скільки день перед тим, як утекти, Бочаров зайшов до мене, як мене не було дома, і виканючив у моєї жінки у позику, „до діліжки", шістьдесят карбованців, та ще й узяв з неї слово, щоб, борони Боже, не похвалилась мені... Ось у як і лабети ускочив я був з ласки уквітчаного орде­нами підполковника Свірщевського... Від такої труппочки недо­рогого заходу коштувало б і цілком збожеволіти!...

Становище наше з кожним днем гіршало: доводилось ви­тягати що-дня Страхова з шинку та по дві години підряд „одмочувать" йому голову, щоб хоч трохи очумати... Михайлова витягли з петлі за годину перед спектаклем... Машиниста мало не що-вечора, після спе ктакля, доводилось відсилати в участок, бо під кінець спектакля він до непритомности напивався, вима­гав уперед грошей і бив вікна в касі, ламав мебель...

Як скінчився цей нещасливий сезон, я переїхав авансом з сем’єю в Елисаветград... Умовили мене товариші, щоб я пішов до губернатора та випрохав їм билети на пароплаві,— кому до Одеси, а кому до Миколаєва. Губернатор і на цей раз зістався вірний собі, сказавши: „этого я никоимъ образомъ сдѣлать не могу!"... Далі він подякував мені за „доставленное удовольствіе", посумував над невдалим сезоном і побажав: „счастливаго пути!"...

***

На літо 1875 р. закликала мене на гастролі, в Галичину, директриса української труппи п. Т. Романовичка, по рекоменда­ції тамтешнього адвоката д. Ганкевича, з котрим я познайомив­ся в Одесі.

Тодішній галицький репертуар був дуже нецікавий і мені в йому не було чого робить. Найвидатніша п’єса була „Підгоряне". Потім: „Румпельмаєр", „Гнат Приблуда", „Карпатські горці", „Фальшієри бан кноти", „Дзвони з Корневіля" і т. п.

Костюми убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох дівчат і п’ятьох хлопців... У дирекції заведений був звичай, щоб кожен бенефіціянт вистановляв у бенефіс нову п’єсу, через що всі артисти мусили бути авторами. Здебіль­шого вони брали польські твори й переробляли на свою мову, що під впливом польської зовсім далека була від укра­їнської... В тій труппі я застав скількохсь актьорів, що раніш були в Россії в польських труппах; вони вдавали з се­бе добрих знавців української мови; але я засвідчив д. Романовичці, що у нас на Вкраїні цілком не так говорять, як говорили пани Наторський та Гордовський. За лаштунками панувала польська мова; артисткам ролі переписували латинськими літе­рами, бо вони тоді гражданки ще не вміли. У перероблених тво­рах з польського Наторський вів свої ролі цілком по поль­ському.

Як я прибув у Тарнополь і пішов на перший спектакль нашої труппи, то мені здалось, що я в польському театрі.

Знайомлючись з артистами, я переказав їм своє вражіння від їх акценту, через що зразу став у ворожі відносини з п. Наторським, режисьором труппи. З першого ж дня п. Наторський почав говорити, що моя мова не українська, а москов­ська; і д. співробітник часопису „Дѣло“ , підійшовши до мене після спектаклю, в якому я заграв Виборного, сказав: „позвольте, ваше високоблагородіє, відрекомендоватись вам". Я здивувався, що він звеличав мене високоблаюродієм, і коли на його питання: якою я мовою розмовляю, я одповів: мовою Шев­ченка,— він підійняв до гори брови й розвів руками. Виявилось, що він на Вкраїні не бував і мови такої, якою я говорю, не чував. Коли я в розмові і на далі постеріг, що він знов звеличав мене „високоблагородієм", я спитав його: шуткує він, так мене величаючи, чи навспражки?.,. Нарешті я ледве запевнив його, що в нас тільки салдати та прості люде, розмовляючи з офі­цером, або з паном,— кажуть: „ваше благородіє", або „високоблагородіє".

Раз академики, що збірались їхать на посади в россійські гімназії, закликали мене в касино на „кригель" пива і там по­чали прохати, щоб я побалакав з ними по-московському. Я зго­дився і почав їм росповідати про Україну по-московському.

Кельнер, що свіжо приніс пива, чи навмисне, чи випадково, не причинив дверей і там раптом згуртувалась купка людей і повисовувала голови в двері... А через скільки день п. Наторський ославив мене московським шпигом.

Ще більш загострились наші відносини ось з якого випадку.

Д. Романовичка, звичайно, з бажання п. Наторського, попрохала мене заграти (в „Наталці") Возного, якого грав артист Стефурак і ніяк не міг прибрати топу. Я згодився на її прохання. Аж ось увечері прихожу в уборну, дивлюсь: п. Наторський, що грав Виборного, наліпив носа завбільшки з кулак. — На кого це ви, добродію,—питаю,—мастикуєтесь? — На Мазепу!— відповів він, регочучи.

Я зараз пішов до п. Романовички і сказав, що колиб знав, що я маю грати сьогодня Возного ради того, щоб На­торський так утрирував грімм Виборного, я не згодився б на її прохання. П. Романовичка покликала Наторського і веліла носа зменшити, Взагалі галицькі актьори дуже часто наліплювали замісць носів бараболі!... 1).

В спектаклі Наторський почав виробляти всякі „курбети"... На кін вийшов він навприсядки, задом до публіки, по­казуючи на тяжинових штанях величенну чорну латку... Як Петро каже: „я був і в теятрі", то Наторський, спитавши: „щож то таке теятри, город чи містечко?"— додав від себе: „чи може таке руде, як моя голова?"...

_____________________________________

1) Д. Стефурак у роді Шельменка такого наліплював носа, що з його можна було виліпити три носа.


Попрохав мене якийсь бенефіціянт заграти рольку мулата в тріскучій мелодрамі... Коли я гримувався, Наторський спи­тав: якого то біса я гратиму? Я відповів: КостюшкаІ Цього було досить щоб і до від’їзду мого з Галичини Наторський дихав на мене лихим духом.

А ось що мені росказували про дебют в труппі п. Бачинської, теж бувшої польської артистки, з Россії. Дебютувала вона в „Наталці - Полтавці"; здається це було у Львові.

Уборну її уквітчали вінками, килимами та рушниками; а як ви­ступила вона на кін, то її засипали живими квітками... Як скін­чився спектакль, академична молодь винесла її з театра на ру­ках і аж до помешкання йшла навколо неї, плещучи ввесь час в долоні. У якім же убранні виступила п. Бачінська, в „Наталці*, мати якої „по убожеству продала дворик, купила хатину*?...

Вона вся була уквітчана французькими квітками й широченними шовковими биндами і не в запасці або в плахті, а в куценькій до колін дамчастій спідничці, що спіднизу була підшита де­сятьма біленькими спідничками, немов в криноліні, у куценько­му розмальованому фартушку, в панчішках та туфельках на високих закаблуках, немов пречепурилася до балету: „Пан Твардовський"...

На скільки галицька українська молодь спочувала рідному те­атрові, доволі сказати те, що межи тамтешніми артистами зустрів я скількохсь академиків, які ради діла ладні були навіть сами по­міст на кону замітати... Гродський, Королевич, Витушинський...

Та що з того? Вони бачили театр німецький, польський і не бачили українського... Брак талантів, брак репертуару, брак театрів, брак... достатків... На чолі театру стали польські актьори: Бачинська, Камінська, Бачинський, Наторський, Гордовський ... і як кажуть: „пошла писать губернія*...

В Тарнополі і в Чернівцях були путящі театральні зали, що ж до таких міст як Кіцмань, Дорогобуж, Снятин, Залізчики і инші, то там робились вистави в станях... Перегородять по­ловину стані, начеплять декорації, посиплють пісочком... З одно­го боку за загородкою коні иржуть, а з другого артисти спі­вають... Либонь у Снятині й оркестра не було і в антрактах якийсь місцевий аматор грав на скрипці, здебільшого все валь­си, а я пригравав йому на фісгармонії... Вистави в цих закутках пригадали мені Бобринець з залою д. Медового—завдовшки 11 аршинів, разом з коном, і 6 завширшки, з портікаблями... 1)

Дуже шкодили ділові ворожі відносини поляків. Як тільки де заїздились трупи українська й польська, то конкуренція мало не до бійки доводила...

Але це трапляється не тільки промеж ріжнонаціональними труппами, а й проміж рідними. „Гай-гай! Не тепер споминки!"...

***

На зімовий сезон вернувся я в Россію і дограв сезона в Елисаветі з аматорами, де найбільшу участь в спектаклях прий­мала сем’я Тобілевичів.

На літній сезон 1876 р. покликав мене в Катеринослав д. Ізотов за режисьора і там нас, українців, в початку липця спобігло тяжке горе: українські вистави Височайшою волею бу­ло заборонено.

Посумувавши в волю та набивши голову об дуба, засів я за московський репертуар і з поради одного московського арти­ста заходився читать трагедії Озерова, щоб виробити мову...

Зубрив Шиллера, зубрив Шекспіра, зубрив Ободовського, зубрив і оперетки... бо „нужда скаче, нужда пляше, нужда пісеньку співа"... Що було робить? Чиновником знов стати—борони мене Боже; вернутись до Галичини— ні за чим 2).

За п’ять років переграв я до 500 ролів на московській мо­ві—від губернатора, в „Птичках пѣвчих" до Отелло.

Ті роки я лічу ганебними і за для московського театру, коли на кону, з легкої руки артистки Александринського театру Лядової, запанувала оперетка і такі коріфеї як: Милославський, Берг, Н. Новиков, М. Максимов,

____________________________________

1) В Улашківцях, у ярмарок, трупа грала в такій шопі, що як під час вистави пішов дощ, то вся публіка розгорнула паросолі, а актьори щулились по за лаштунками, мов цуцики.

2) Вже далеко пізніш після мене закликали до Галичини Косіненка, Торік були там дд. Заньковецька та Садовський,—цікаво б довідатись, що вони там зробили?


Стружкин навіть і Н. X. Рибаков мусили появлятись в ролях: Менелаїв, Агамемнонів, Калхасів, Юпітерів, а герої драматичні, як Рютчі, Горєв, Ніколін — виступали в Ахіллах, Аяксах... Хто не хтів грать в оперетках, тому зменшали плату, або й зовсім прохали, „від'їздить відворіт"... Припадало так: хочеш істи — валяй дурака!...

Зимовий сезон 1876 — 77 рр. служив я в Сімферополі, у Л. Яковлева, з дебюта в ролі городничого, в „РевизорІ'", Там на половині сезона діло зовсім упало, Яковлев зрікся антрепризи, не доплативши силу грошей актьорам, за що віддав трупні на увесь сезон бібліотеку, костюми, декорації і всяку всячину... Але це не помогло, бо і в Сімферополі роз'ярився смак до оперетки... Організувалась з місцевих театралів, — між котрими був і Чехов, агент драматичних писателів, — дирекція і запровадила оперетку. Сказано — зроблено. Настановили мене за режисьора, виписали опереточну артистку, набрали хор, виписали оркестровки опереток, переплативши за їх силу грошей (за оперетку „Птички півчія", либонь, заплачено було 140 карб.), пошили костюми, намалювали декорації і почали „канканіровать"... Отут уже довелось і мені виступати в ролях губернаторів: в „Птичках", в „Зеленім острові", в „Острові Тюміпатані", в „Юпитерові", в „Калхасі", в „Гаспарі", в „Синій бороді" і т. д. Під кінець сезону я ніби почав почувать у ногах щось подібне до шпату, як ото бува так з конякою, шо йде-йде вона, а далі й підкине задню ногу, так і мені йдучи або сидячи — иноді кортіло дриґнуть ногою. Мурзаки, зустріваючи мене на вулиці або на бульварі, гукали: „здірасуй Карапіницькі!" і зараз починали співать: „Тьіри багина рости тдмна ала-ла-ла-ала-лаї"... Місцева часопись відзначала мій поспіх в оперетці, але скільки я не видригував ногами, а таки канкан мені не дався; за те цілком дався він М; М. Нежданову та А. Н. Ліньскому-Неметті!...

До зімового сезону 1881 р. служив я по багатьох антрепреньорах, де-котрі з них замотували мої зароблені гроші, а у де-котрих доводилось виривати, прямо таки хапаючи „за барки"...

Держав я і сам один сезон трупну і „прогорів" до щентуї... На сезон 1881 — 82 рр. поступив я за режисьора в труппу Г. А. Ашкаренка, в КременчузІ, і з цього сезону починається ніби нова ера за для українського театру.

Злиденні заробітки на московськім репертуарі примусили труппу прохати министра внутрішніх справ графа Лорис-Меликова дозволити заграти хоч скількось українських спектаклів, щоб зарятуватись від неминучого голодування. Граф прихиливсь до нашого благання, і ми почали нову еру „Наталкою-Полтавкою". В тім самім грудні місяці, що 6-го на годовий празник на п'єсу А. Островського ми мали не більш тридцяти карб., столітня бабуся „Наталка", в буденний день, зібрала людей повний театр. На дальші українські спектаклі білети роскуповувались на росхват, театральний під'їзд не фаетонами та колясами завізнявся, а хургонами та возами, в яких наїздили на спектаклі хуторяне-козаки.

Стоячи якось біля театру поруч з поліціймейстером Филоновим та дивлячись на народ, що товпився до каси, як до причастя, я промовив: „ще не вмерла Україна!"

— Скоро вмреї — каркнув Филонов, позираючи яструбиний оком навколо, ніби вишукував когось, щоб причепитись... Нарешті він гукнув до одного чоловіка, що ніс у руці з десяток білетів.

— Кому це, Хведоре, стільки ти накупив білетів?

— Батькові, матері, братам, собі, жінці...

— Невже так кортить?

— Своє ж, рідне... А вам би-то й байдуже?

— Всім нам рідна єдиная Русь-матушка — одмовив Филонов.

— Та воно, положим... Прощавайте, треба поспішати додому... — І козак хутко пішов до хургона.

Не було рації присікатись до Хведора. Филонов сказав, усміхаючись: „однако я в увіренії, что запретять вновь и даже очень скоро!"...

День за вісім до Різдва запросив нас на шість спектаклів у Харьків антрепреньор опери і драми П. М. Медведєв, в Харькові ми теж зробили повні збори. Дуже сімпатично ставився до наших вистав генерал-губернатор Святополк-Мирський і дозволив постановити спектакль моїм бенефисом 2-10 грудня, з винятком скількохсь там відсотків на місцеву добродійну мету...

Харківськими спектаклями ми закінчили службу під антре­призою Ашкаренка і поїхали в Київ до антрепреньора Іваненка, в театр Бергон’є, вже на товариській заснові, і я став на чолі товариства.

В Київі виставили ми на перший спектакль „Назара Стодолю*. Ашкаренко грав Сотника Кичатого, я—Назара, Садовський— Гната, Галю—Маркова, Стеху— Крамаренчиха. Крамаренчиха здрігнула і почала балачку прихапком; не геть то під­держала її й Маркова. Цю наполохала артистка московської труппи Казанцова, що чергувалась з нами спектаклями. Я кипів за лаштунками і скреготав зубами... — Грицьку! — шепнув я Ашкаренкові, як той мав вийти на кін : „підійми тона!"...

Ашкаренко тона не підняв і я, дивлячись крізь щілини декорації на публіку, бачив, як де-хто з землячків ховавсь за колони лож, а инчі присідали в ложах, або схиляли додолу го­лови й ніби прислухались, що ось-ось зірветься заверюха неза­доволення. Хотів я підбадьорити сватів, але глянувши на Кра­маренка, що грав першого свата, догадався що він уже „підба­дьорився" в уборній заразом з Ашкаренком... Це був чоловічок не без таланту, але великий запіяка. Груди мої ширились, серце так билось, що я це чув вухами все в мені клекотіло й стог­нало... Садовський, стоючи поруч зо мною, теж тремтів...

Настала черга і нам виходити— і я вилетів на кін, мов ураган, радісний, щасливий... Оплесків таких я не чув і в Харькові, але я не ворухнувся і стояв у здивованій позі хвилин зо дві, доки не змовкли оплески 1). Така занадто довга хвиля дала мені змогу здержати зайвий пал, і я почувся в самому собі, що вже вдруге ніколи не вимовлю так здивовано, так вразливо-гор­до, та к боляче-гірко: „Дай Боже вечір добрий, по-мо-гай... біг... на все... до-об-ре!“ ... я звів всю цю фразу decrescendo, до ри­даючого шепотіння...

1) Після цього випадку де-котрі театрали силкувались упевнити мене, що я повинен був уклонитись публіці; але я і зараз стою на тім, що бу­вають такі моменти, коли артист не мусить звертати уваги ні на які оплески.

Повисовувались землячки з-за колон, попідіймали голови; очі їх заіскрились вогнем задоволення, уста радісно й привіт­но усміхнулись, і акт закінчився громом оплесків. В другім акті, на вечерницях, Крамаренчиха так протанцювала, що у публіки дріботіли ноги, а долоні попухли від оплесків. Тодішні танці до теперешніх рівнять не можна; бачивши недавно, як танцювали артисти труппи Суходольського, я обернувся до людей, що си­діли поруч зо мною і спитав: — По якому це вони танцюють? — А чорт їх зна по якому!—одповів один. — Може по-циганячи, а може й по-чортячому,— сказав дру­гий, регочучи.

На другий день я прочитав у часопису велику хвалу тан­цям та й подумав: „ага, ось по якому вони танцюють!"...

М. Л. Кропивницький.

Далі буде.


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Марко Кропивницький,спогади кропивницького,автобіографія,твори кропивницького онлайн,українська драма,література,завантажити безкоштовно,За тридцять п'ять літ,Читати онлайн,Автобіографія марка кропивницького

Читайте также