П'єси Марка Кропивницького на сучасній українській сцені

П'єси марка кропивницького на сучасній українській сцені

Ірина ЗУБЧЕНКО

У статті висвітлено дві постановки за п ’єсами Марка Кропивницького: «Пошились у дурні» Рів­ненського обласного музично-драматичного театру (2007р.) і «Глитай, або ж Павук» Тернопільсько­го обласного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка (2011 р.).

Ключові слова: Марко Кропивницький, Рівненський обласний музично-драматичний театр, Тер­нопільський обласний академічний український драматичний театр ім. Т. Г. Шевченка, п’єси «Глитай, або ж Павук», «Пошились у дурні».

Побутує думка, що класика — поза часом, що її актуальність — незаперечний факт, але у театрі цей факт залежить не лише від автора, а передусім від режисера, який інтерпретує обраний ним кла­сичний текст і своєю постановкою підтверджує або спростовує твердження про актуальність кла­сичного твору.

На прикладі діючих вистав Рівненського об­ласного музично-драматичного театру «Поши­лись у дурні» і Тернопільського академічного обласного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка «Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького можна простежити, який підхід обрали режисери при створенні вистав за п’єсами одного з корифеїв українського театру, 170-річний ювілей від дня народження якого ми відзначаємо цього року.

Прем’єра вистави «Пошились у дурні» Рів­ненського музично-драматичного театру відбула­ся у 2007 році. У цій виставі з добре відомим сю­жетом про двох непримиренних суперників і бага­тодітних батьків Степана Дранка і Максима Кукси, які мріють видати своїх старших дочок за багатих наречених, а натомість видають їх заміж за своїх бідних, але кмітливих наймитів, наявні всі атри­бути традиційної вистави за творами української класики (режисер Олександр Олексюк). На сцені (сценографія художнього керівника театру — Во­лодимира Петріва) бачимо тини з глечиками, що рясно прикрашені мальвами і соняшниками. Сце- нографічний простір умовно розділений на дві ча­стини — хати Максима Кукси і Степана Дранка. На акторах-чоловіках — солом’яні капелюхи, і на всіх традиційні українські костюми. Виникає від­чуття дежавю, відчуття, що ти це вже неоднора­зово бачив. Такі декорації чомусь деякі режисери і художники канонізували, і для них вони стали «класичними» у постановці класичної української драматургії, і п’єса «Пошились у дурні», на жаль, не стала винятком.

Але основний мінус вистави — вона абсолют­но не сучасна. Актори буквально ні на секунду не відходять від авторського тексту, тому справляєть­ся враження, що вистава створена «за літерами», а не за сенсами, змістами, закладеними у тексті Кропивницького. У цій виставі немає відкрит­тів, не проведено жодної паралелі з сьогоднішнім днем, немає натяку на підтексти, на переосмис­лення тексту. Режисер пішов шляхом найменшого опору, не зробивши пошуку чи експерименту ні щодо форми, ні щодо змісту.

Під час перегляду вистави виникає відчуття, що з тебе витягають, тягнуть сміх, як тільки можуть, тому що він не народжується природним шляхом. Актори створюють не свій образ, а узагальнений, награний віками: п’яничка, дурник, бой-баба і т. ін., у їхній грі немає цікавих відтінків, контрастів. Актори не смішні, вони грають смішних, вико­ристовуючи при цьому багато примітивних штам­пів, дешевих комедійних ефектів, які насправді вже давно нікого не смішать. Скажімо, Дранко (В. Янчук) і Кукса (А. Лозовський) випадково б’ються головами і потім награно зойкають від болю, Горпина (Н. Ніколаєва) заливається неприродним, грубуватим сміхом, а п’яничка Нечипір (В. Дави- дюк) з намальованим червоним носом — як знаком безпросвітного пияцтва і нав’язливою награною гикавкою — викликає радше роздратування ніж сміх. Згадалася історія з П. Саксаганським, який на початку своєї професійної кар’єри брав участь і у менш професійних аматорських колективах, де, як розповідав, більша частина акторів ставила собі за мету гнатися за зовнішнім комізмом, смішити пу­бліку грубими жартами і чудернацькою пластикою, й «думали, що типу комічному обов’язково треба начепити такого носа, щоб аж у перший ряд діста­вав». У цьому всьому бракувало внутрішньої логі­ки. «Особливо, — згадує Саксаганський, — грубо і ненатурально грали вони селян». І продовжує: «Та­кий спосіб антихудожньої гри ми пізніше називали “дражнити хохла”»1.

Втім, свого часу «дражнив хохла» і Саксаганський, за його власними словами, аж поки не потрапив до трупи корифеїв, де були зовсім інші принципи роботи.

Були у виставі і позитивні моменти, які слід відзначити. Наприклад, живий оркестр. Також гарно показано, що українська жінка може бути як ніжною і тендітною, як Оришка (О. Островська), яка віддає вирішення своєї долі у руки коханого чоловіка, так і бойовою й рішучою, як Горпина, яка сама бореться за своє щастя і навіть без допо­моги свого хлопця все одно вчинила б по-своєму.

У цій п’ єсі драматург гарно розкрив натуру українця, якому за будь-що треба втерти носа су­сідові та довести, що він кращий, і у виставі ця тема прозвучала. Коли Дранко і Кукса дізнають­ся, що до їхніх дочок їде наречений (вони не зна­ють, що їх розігрують і цей наречений той самий чоловік), вони ретельно приховують це один від одного, щоб пізніше завдати вирішального удару супротивникові. Й коли Дранко бачить, як Кукса від радості танцює, і запитує, що стало причиною його радості, той одразу горбиться і активно по­чинає тупцювати на одному місці: «Хіба ж то я танцював? Я утоптував осьдечки землю, — бачте, якась чортяка покопирсала?.. <...> Та чи нам же танці на умі?.. Об спасенії душі треба думати!»2. Вічне змагання між ними закінчується тим, що обидва пошиваються у дурні, віддаючи своїх до­чок заміж не за багатих наречених, а за звичайних наймитів, і виходить, що спільна біда об’єднує більше, ніж чиєсь особисте щастя.

Газета «Вечірнє Рівне» теж критикує виставу, зазначаючи: «На жаль, як і минулого разу, ситуа­ція для шанувальників театру нерадісна — виста­ва вийшла не більш ніж для заповнення реперту­ару музичними проектами <.> Актори такі про­екти називають просто — ”шароварщина”. Але чи то від захоплення, чи то від поваги до театралів, але по закінченні вистави зал таки аплодував...»3.

Тому заради справедливості слід сказати, що глядачі сприймали виставу досить добре, а по її закінченні підвелися і кричали «браво»! З цього приводу у вищезгаданій статті використали влуч­ну цитату Сергія Довлатова зі збірника його новел «Компроміс»: «Місто у нас добродушне, усі ви­стави закінчуються бурхливими оплесками»4.

Цікаво й те, що ця вистава брала участь у декількох проектах. Перший, під назвою «Журналісти змінюють професію», дав змогу рівнен­ським журналістам проявити на рівні з професій­ними акторами свої артистичні здібності. Другий проект став продовженням першого і виріс у бла­годійну акцію «Подаруй можливість жити», спря­мовану на збір коштів для дітей, хворих на рак. На офіційному сайті театру зазначено, що за чотири такі вистави було зібрано 135 тисяч гривень. А де­візом акції стали слова: «Пошились у дурні, щоб подарувати життя».

Прем’єра іншої вистави — «Глитай, або ж Па­вук» — Тернопільського театру ім. Т. Г. Шевчен­ка відбулась у 2011 р. (режисер В’ячеслав Жила). Сюжет п’єси — історія про літнього, але багатого чоловіка Йосипа Бичка, який залицяється до за­міжньої жінки Олени. Обманом примушує її чо­ловіка Андрія йти на заробітки, а її саму — стати його коханкою, внаслідок чого Олена божеволіє і згодом помирає, а її чоловік, повернувшись із за­робітків, вбиває Бичка.

Ще перед виставою час від часу лунає звук цер­ковного дзвона, а коли відкривається завіса, звучить пісня гурту Божичі «Помишляйте о смерті»:

Помишляйте чєловєци, всякий час о смерті.
Скільки б не жив на цім світі — треба буде вмерти.
О багатстві і розкошах всєгда помишляєш,
Коли прийде смерть по душу — ти того не знаєш.
Коли прийде смерть по душу — нельзя откупиться,
Махне косой, ступай за мной, полно суєтиться.

У глибині сцени, по центру, з’являється об­раз Божої матері зі скорботним, сумним погля­дом. Одразу окреслюється місце дії — церква, де люди зібралися на молитву. Молиться і Бичок, справно виконуючи всі ритуали віруючої людини: хреститься, цілує руку священику. В той момент, коли священик одягає на шию Бичка медаль, яка висить (випадково чи ні) на стрічці в кольорах ро­сійського прапора: білий, синій, червоний, — об­раз Божої матері зникає.

Йосип Бичок у переконливій грі Івана Ляховського протягом вистави одягнений у світлий, парадний костюм. Весь такий біленький, чистень­кий, чепурненький, без жодної плями, він, здаєть­ся, аж світиться, як та натерта монета, за яку він давно вже продав душу дияволу. На початку ви­стави Бичок нагадує політика, який вдало агітує виборців свого району за славне майбутнє, розда­ючи своїм сусідам, як пайок гречки, позики, за які потім дере непідйомні відсотки. Його спосіб жит­тя можна влучно охарактеризувати відомим афо­ризмом: «Спочатку протягає руку помочі, а потім прибирає все до рук». Але те, що він легко, майже граючись, руйнує чужі життя, не заважає йому хи­зуватися своєю вірою, тим що він — богобоязний, ще й інших навчає, як по-божому жити.

Бичок вже давно склав своєму оточенню ціну, і коли люди приходять до нього зі своїми пробле­мами і нещастями, не готовий торгуватись якщо лише це не в його інтересах. «Я спогляну на чо­ловіка, — каже він Стесі, матері Олени, — отак крізь пальці, і зразу догадаюсь, чим він і дише»5. Отак і живе Йосип Степанович, дивлячись на людей крізь пальці. Собі ціну він теж склав і по­ставив себе на один п’єдестал з Богом. Як тут не згадати нашого колишнього екс-президента, який божився на прес-конференціях у іншій держа­ві, що він законно обраний. У розмові з людьми

Ляховський-Бичок часто складає свої пальці, як Ісус на іконах. Актор взагалі дуже цікаво працює руками: крім жесту Ісуса, його пальці постійно роблять різні маніпуляції. То він перебирає кінчи­ками пальців, ніби рахує гроші, то вони сіпаються від нервової напруги, то тремтять — наче з нетер­плячки отримати те, чого господар жадає. Тема рук у виставі взагалі домінує. Коли Бичок у ста­речому пристрасному пориві хапає за руки Олену (О. Сачко) і падає перед нею на коліна, вона його з огидою відштовхує зі словами: «<...> рукам волі не давайте!»6, і це звучить як попередження. Завж­ди сповнений статечності, Бичок принизився; у пристрасті, в якій він забувся, він виглядає сміш­но і незграбно. Ніяковіло витирає коліна і руки від пилу. Втім, від пилу він їх витре, але від своїх зло­чинів не відмиє ніколи.

На заднику у центрі сцени висить ікона Божої матері, зображена на рушнику (сценографія Мар’я­на Савицького). По всій площі сцени своєрідним півколом розміщені сухі гілляки, а праворуч на авансцені розташований простір хати Бичка: пле­тені з лози столик і стільці, бублики й самовар на столі. Такий собі «руський мір» — сприймаєш це у контексті сьогоднішніх подій. Незважаючи на те, що вистава була поставлена у 2011 році, справля­ється повне відчуття, що йдеться про події сьогод­нішні. Цими бубликами Бичок пригощатиме свого слугу і матір Олени, підносячи їх, наче дорогоцін­ні діаманти, по одному в руки.

На сцені біля задника, на підвищенні, спо­руджено поміст, який з обох боків закінчується спуском до хати Бичка. Поступово справляється враження, що всі герої з підвищення спускаються донизу, ніби до пекла, але це відчуття з’ являється пізніше, на початку здається, що всі герої, шукаю­чи порятунку, мають обов’язково спуститися до­низу, принизившись перед Бичком.

Але кожна людина ще й сама має собі ціну знати. Багато хто у виставі стає на коліна: хто за гроші — шинкар Юдко (О. Назарчук), який не гребує піднімати ротом гроші з підлоги для потіхи Бичка; хто за випивку — п’яничка Мартин Хандоля (С. Андрушко), який борсається у Бичка під ногами, блазнює, щоб вициганити гроші на черго­ву чарку; хто за любощі — Бичок у старечій похоті падає на коліна перед Оленою; хто за коханого — Олена стає на коліна перед Бичком, переймаючись за долю Андрія, і більшість — перед іконою Бо­жої матері. Хоча і тут у кожного своя мета й своя молитва. «Серцем тебе благословляю»7, — каже Олена чоловікові, коли той змушений піти на заро­бітки. У цій сцені з’ являється образ Божої матері, перед якою подружжя стає на коліна і молиться, щоби доля їх знову звела разом. «О, боже, дай мені сили розшматувати ту гадину»8, — каже Стеха (М. Гонта), мати Олени, про Андрія, беззастереж­но вірячи, що він зрадник, бо мріє, щоб її дочка, продавши своє тіло і душу, отримала в особі Бичка хорошу для себе партію. На що Бичок їй одразу цинічно каже, що не буде одружуватись з Оленою, бо: «<...> від невінчаної жінки більш шаноби. Та й де ті люди, що живуть по закону? Покажи мені, будь-ласка, я ще зроду таких не бачив! Усі ми пе­реступаємо через закон та ще й як!..»9.

Сцена, коли Бичок змінює лист Андрія до Олени, в якому повідомляє, що нібито вона йому більше не потрібна, — одна з найстрашніших у виставі. Саме в той момент чутно дзвони, з’явля­ється ікона, і Бичок стає на коліна перед Божою матір’ю, хреститься, складає руки у молитві й мо­литься, напевно, Сатані, не Богу: «<...> Оленко, таки хоч на тиждень, а будеш моєю! Та я б зада­вив би себе своїми руками, коли б переконався у тім, що з грішми я не матиму, чого схочу! Нащо ж і гроші тоді, на бісового батька вони, коли за них не можна купити весь світ?!..»10. Контраст з образом — очі Божої матері і ці страшні слова — справляє колосальне враження, тим більше цей монолог дуже резонує з тими подіями, які сьо­годні відбуваються в україно-російських відноси­нах, страшно, коли людина, яка має владу, втрачає відчуття карності. Режисер до цього монологу додає червоне підсвічування, і постать Бичка чер­вониться, мов заливається кров’ю. З колін він па­дає навкарачки і повзає, як та знавісніла тварина, перевертень, як його протягом вистави і називали. Світло згасає, зникає ікона, він встає з колін — і знову перед нами респектабельна, майже янголо- подібна істота в охайному чистенькому костюм­чику. Цікаво, що під костюмом у Бичка українська вишиванка. Одразу згадуєш слова Святослава Вакарчука: «Деякі політики подібні на паркани, які зараз масово перефарбовують волонтери. Зверху синьо-жовті, а всередині — іржаві .»11.

Коли Олена погоджується стати коханкою Бичка, той пихато каже Стесі: «<...> у вас один зо­стався приятель <...>, — складає, як Ісус, руки і потім тиче у себе, — я»12. Олена на грані божевіл­ля промовляє: «<...> нехай несе гроші, та більше, більше грошей <...> немає в моїм серці Бога»13. Саме в той момент вона фактично гине, бо робить свій вибір, віддає себе Глитаєві: «На гріх іду <.> на радість сатані <...>»14. У фіналі, збожеволів­ши, Олена з’являється в самій сорочці зі свічкою в руках, якою запалює лампадки на сухих гілля­ках. У цій сцені вона нагадує Офелію. З помосту на підвищенні Олена спускається донизу, до Бичка, і тепер вже точно виникає асоціація з пеклом. Про­стір сцени знову залитий червоним світлом. Бичок, страшенно переляканий, звертається за допомогою до Бога: «Боже милий <. > Визволь мене, мило­сердний із цієї оказії»15. Оказія — ось як, виявля­ється, називається та трагедія, що відбувається на його очах і яка є справою його власних рук.

А ікона тепер сприймається як безмовний суд­дя, який промовляє: «Дивлюся на справи рук твоїх людино». Наприкінці вистави Андрій (М. Попо­вич), як Орфей, приходить у потойбіччя, спуска­ється у пекло (він так і каже Глитаєві: «Ти — са­тано»), щоб порятувати свою кохану, але вже не може цього зробити, бо вона мертва. У фіналі Ан­дрій виносить смертний вирок Бичку зі словами: «Люди добрі, мир хрещений! Дивіться, дивіться, як знущаються над нами ті, що святе письмо сво­їми очима бачать; ті, що правдою торгують і бога купують!.. Дивіться, у нього повна хата образів та лампадок!.. Церква — не хата!.. Він і богу мо­литься по тричі в день, і поклони б’ є, і цілу обідню вистоює навколюшках!.. А ми — сліпий народ, як-небудь лоба перехрестимо і в церкву не вчаща­ємо, через те не вміємо так праведно, по-божому жити!..»16. В той момент, коли Андрій вбиває Бич­ка, образ Божої матері зникає і натомість з’явля­ється чорний обвуглений обрис ікони. Йдучи до ікони, Андрій ніби і піднімається трохи з того пе­кла, він дивиться на свої руки, стає на коліна, але ікони вже немає, немає кому молитися.

На відміну від негативних героїв Кропивницького, які захищають свої ганебні вчинки іме­нем Бога і закону, наприклад, той самий Бичок, позитивні герої, як писав Аркадій Драк, є «<...> носіями християнських чеснот, людьми, які, ніко­ли не декларуючи це, керуються біблійними заповідями»17, хоча і вони часом переступають межу, але каються в тому. Режисер вистави В’ячеслав Жила саме й показав, що відбувається з людьми, які переступають межу, переступають через себе і свої переконання, і це відбувається не лише з та­ким відверто негативним героєм, яким є Бичок, а й з Оленою і Андрієм, які симпатичні глядачам. «У центрі всієї вистави, — каже режисер, — ікона Божої матері. Під кінець вистави, коли люди йдуть на злочин, переступають межу дозволеного, ікона зникає — залишається порожнє місце. Якщо ми будемо жити бездуховно, то, напевно, без Бога в серці ми втратимо дуже багато»18.

Вистава «Глитай, або ж Павук» була поставле­на у 2011 році, але коли її дивишся, виникає повне відчуття, що вона апелює до подій сьогоднішніх, і це безперечний плюс вистави. Режисер відчув час, відчув текст і розставив у постановці цікаві акцен­ти, які з плином часу стали ще більш знаковими.

Вистава ж «Пошились у дурні», на жаль, під­твердила міф, особливо поширений серед молоді, що українська драматургія нецікава, несучасна, за­циклена на селянській тематиці, якій дуже далеко до європейських зразків класичної драматургії, а ре­жисер також не відчув час, не відчув автора, і тому вистава вийшла дещо архаїчною і передбачуваною.

Багато дослідників писали і пишуть про те, що творчість корифеїв, зокрема й Кропивницького, сміливо можна розглядати у європейському театральному контексті. Дуже хотілося б, щоб ре­жисери не відмовляли собі у пошуках цього кон­тексту у текстах корифеїв. Театрознавець Юрій Богдашевський у статті «Народний театр Корифе­їв» писав: «Освітній ценз їх здебільшого був до­сить високий, і, вперто доглядаючи свій сад, вони безперечно, добре орієнтувались в естетичних пошуках моделі якщо не світового, то принайм­ні європейського театру»19. І разом з тим корифеї творили свій театр з плоті і крові саме української сутності, ментальності, світовідчуття, що згодом дало змогу Л. Старицькій-Черняхівській написа­ти: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими діть­ми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійни­ми українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше, серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку»20.

Сьогодні ці цитати стають ще більш актуаль­ними — ми прагнемо європейського майбутнього і серед ворожих обставин дійсності стаємо свідо­мими українцями. Хочеться, щоб театр це відчу­вав і сприяв цьому процесові.

  1. Саксаганський П. Думки про театр / Панас Саксаганський. — К. : Мистецтво, 1955. — С. 75-92
  2. Кропивницький М. Л. П' єси / Марко Лукич Кропивницький. — К. : Держлітвидав України, 1950. — С. 291.
  3. Матвіїв А. Пошились у дурні [Електронний ресурс] / Андрій Матвіїв // Рівне вечірнє. — 2007.
  4. Там само.
  5. Кропивницький М. Л. П' єси / Марко Лукич Кропивницький. — К. : Держлітвидав України, 1950. — С. 36.
  6. Там само. — С. 27.
  7. Там само. — С. 32.
  8. Там само. — С. 49.
  9. Там само. — С. 36.
  10. Там само. — С. 36.
  11. Висловлювання [Електронний ресурс] / Святослав Вакарчук
  12. Кропивницький М. Л. П'єси / Марко Лукич Кропивницький. — К. : Держлітвидав України, 1950. — С. 38.
  13. Там само. — С. 38-39.
  14. Там само. — С. 39.
  15. Там само. — С. 51.
  16. Там само. — С. 55.
  17. Драк А. Спадщина, яку ми так і не осягнули / Аркадій Драк // Український театр. — 1994. — № 1. — С. 6.
  18. Інтернет-газета Провсе. До Міжнародного дня театру в Тернополі презентують драму «Глитай, або ж Павук» [Електронний ресурс] / Інтернет-газета Провсе.
  19. Богдашевський Ю. Народний театр Корифеїв / Юрій Богдашевський // Український театр. — 1994. — № 1. — С. 2.
  20. Скорульська Р Лисенко і Леся Українка [Елек­тронний ресурс] / Роксана Скорульська


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: П'єси Марка Кропивницького на сучасній українській сцені,марко кропивницький,Читати онлайн,українська література

Читайте также