Автобіографія (За 65 років)

Марко Кропивницький. Автобіографія (За 65 років). Читати онлайн

Я пам'ятаю себе в дитинячих літах мало не з п'ятирічного зросту, з того моменту, як мати покинула нас. Жили ми в слободі Катериновці, імінії князів Кантакузених, де батько був економом. В тодішні часи завідуючий економією звався не управляючим Я пам'ятаю себе в дитинячих літах мало не з п'ятирічного зросту, з того моменту, як мати покинула нас. Жили ми в слободі Катериновці, імінії князів Кантакузених, де батько був економом. В тодішні часи завідуючий економією звався не управляючим або прикажчиком, а економом. Це трапилось, певно, у кінці мая, бо вже цвіла біла акація і бузок, я з старшою сестрою Ганною на підвіконнику відчиненого вікна, звідки набирав повні груди пахучого дурману - повітря; закохувався блискучими зорями, маріючи в думках, що як би то було хороше, коли б можна було наблизитись до них та роздивитись гарненько на те світло, що їх осяює; прислухався до гудіння жуків, котрі часто фурчали навкруги, торкаючись іноді своїми крильцями до виду або до чуба; передражнював перепелиць, котрі підпідьомкали неподалеку, або ж наважувався сюркать заразом з цвіркунами. Від річки ледве доносилось кваканнє жаб, а соловейка, либонь, зовсім не було чуть, бо від нашого помешкання до панського саду, до солов'їв, було багато, було далеченько. Батько був у полі, біля косарів, а мати ще надвечір поїхала з княгинею кататься. Княгиня завжди заїздила за матір'ю, і вони вдвох катались по Катериновціі та по воєнному поселенію Новокрасовці, котре було по той бік річки. В Новокрасовці стояли тоді гусари. Княгиня сама правила кіньми, запряженими у кабріолет, а ззаду сидів грум Іллюшка в галанцях і в циліндрі, і нас це кожен раз дуже цікавило...

Ще був у нас у повиточку брат Владимир, ото і всєї нашої сім'ї. Але перш ніж далі вести розмову, мушу розказать про минуле батька та матері, про те, як вони зростали, як виховувалися, як спізнались і як побрались.

Батько з сімнадцятирічного зросту пішов на свій хліб. Дід мій служив економом у поміщика полковника Живанова, там він і помер, і поховано його в селі Семикосовці, в церковній ограді. Помер дід через застуду: ранньою весною гнався він верхи за вовком та й провалився на річці Комишоватій, та вже і не підвівся з ліжка, аж доки й не помер. Отець мій вчився в Єлисаветграді в повітовій школі у II класі; в добу екзаменів якраз дійшла до нього чутка про смерть батька. Не довго думаючи майнув він за 27 верстов пішки; прийшовши в Живанівку почув він від людей таку рацію, що все, що після діда зосталося, забрала мачуха і невіть куда попленталась, зоставивши пасербицю, меншу сестру батькову, між небом та землею. Перш усього батько попеклувався про сестру, він віддав її в науку до якоїсь знайомої швачки в Єлисаветград; після того батько пішов на слободу і почав у селян жать хліб за сніп. "Спершу було важко жать, -оповідав батько, - здорово лоскотало в поясниці, а як попоробив тижнів зо два, то звик. Раз хазяїни мої, - розказував батько, -полягали після обід на спочивок, а я заходився жать; піт залива мені очі, а мене бере охота дожать-таки четвертого полукіпка до полудня. Зирк, аж їде обніжком полковник, буланим конем на бігунках. Зупинився проти мене та й гука: "А йди, хлопче, сюди!"-Я підійшов, зняв картуза і вклонився. "Ти чий же оце будеш, що без спочивку жнеш?" Я сказав, хто я. Полковник ледве пізнав мене, так я здорово зашмалився та забруднився. Правда, що він мене не часто й бачив; почав розпитувать, і як довідався про мачухин вчинок, звелів однести серпа хазяїнові, а мене посадовив з собою на бігунки. Дорогою зробив він мені екзамена і сказав: "Подивлюсь, який у тебе почерк".
В кімнаті полковник сказав мені сісти біля столу, поклав передо мною папір, дав пер'їну в руки і почав диктувать. Рука моя набрякла від серпа і скакала, і я ледве удержував пер'їну. "Що, брат, після серпа пер'їна не слухається? Ну, та байдуже, писатимеш. От тільки що в тебе буква "б" і " е " у великій сварці. Ну та нічого, житимем і з такою грамотою. Є багато і промеж панів таких, що обіходяться зовсім без грамоти; а інші, як збираються писать куди-небудь листа, то ставляють скрізь варту, щоб бува ніхто не перешкодив, і пишуть день двоє, або троє підряд по такій науці: півколеса, це буде - С, колесо - О, два стовбця з перекладиною зверху - П, з перекладиною посередині Н і т. д.

Потім провірив, як я щитаю на щотах, спитав декілька молитов, потім додав: "Обідатимеш зо мною, а житимеш в конторі, переписуватимеш відомості, і ще там дещо під доглядом писаря". Після того посідали ми обідать. Полковник згадував про службу батька і шкодував за небіжчиком, я, звичайно, трошки поплакав за батьком, втираючи кулаками сльози. Назначив полковник жалування 25 рублів асигнаціями на рік і звелів двірському кравцеві та шевцеві обшить мене. Пошили мені чемерку домашнього сукна, скількось сорочок та спідніх, чоботи, картуз, жилетку і штани. У скарбу, цебто в дворі, були свої шевці, кравці, сукновали, ткачі і всякі ремесники. Перед Семенським ярмарком, котрий бува у Єлисаветграді в початку сентября, покликав мене Живанов і спитав, чи не хочу я поїхать на ярмарок. "Чому б, кажу, не поїхать, але з чим?" Він вийняв десять срібних рублів і поклав передо мною: "Ось тобі в щот жалування, побачу, що ти за них купиш?" Я подякував і сховав гроші в кишеню. Удосвіта економичеські підводи виїздили в ярмарок, і я повинен був з ними їхать. Цілу ніч не спав я і все думав, що б мені таке купить на ті десять рублів? Удосвіта писар засвітив свічку, підійшов до мене і, побачивши, що я лежу з розплющеними очима, спитав: "Вже прокинувся?" Я сказав, що зовсім не спав, а все думав; писар на мою думку одповів: "Перш усього купиш мені могоричу, бо як же так: помішникуєш вже два місяці, а й досі ні разу не почастував мене. А потім вдвох надумаємо, що купить"... Але могоричу від мене не довелось писареві пити, бо тільки що зупинились на ярмарку, у мене розгорілись очі на коней. На Семенський ярмарок нагонили силу коней, багато загонім переповнено бува татарськими та донськими табунами. Почав я питать про ціни, так куди - і ні приступу з моїми грішми, дешевше як на сорок рублів і не було коня. Постеріг я, що якийсь дядько водить вороненького стригуна жеребчика, і жеребчик все ірже та бадьориться; спитав я про ціну, дядько запросив 13 рублів. "Оце, мабуть, буде мій огир", подумав я і почав гладить стригуна, стригун прищулив вуха, вишкірив до мене зуби і наче усміхався; я глянув йому в вічі і ніби ними він промовив: "Купуй мене, потоваришуєм... " Не довго торгувались, перехрестились на схід сонця і стригун із поли в полу перейшов до мене, а десять рублів в кишеню дядька. Привів я стригуна до підвід, і землячки почали оглядать: інші хвалили, інші хаяли, інші гудили; але я такий радий був, що на всі їх розказні не звертав уваги, тільки й думав: коли б швидше їхать додому, щоб бува не вкрали мого Воронка цигане. Коли полковник довідався, що я купив коня, похвалив мене і совітував частіш його чистить мішком. Раз якось прийшов полковник на конюшню і, побачивши, що я й справді чистю Воронка мішком, почав страшенно реготать. "Ти не так,- каже,- зрозумів мою пораду. Візьми мішок, та піди на тік, та набери повен вівса та й насип коневі, а як годувавши свого, постережеш, що у моїх коней нема корму в яслах, то й їм підкинеш".

Тільки після цього я зрозумів, що означа: "Частіш чистить коня мішком". З Воронка вийшов добрий кінь. Через рік батько вже був економичеським писарем і получав 50 рублів на рік, а ще через два роки Живанов доручив йому управлять економією, дав жалування 250 рублів і цілкове економичеське обрахування щодо житла і харчування. У Живанова був заведений такий лад, що хто б не заїхав у двір, то міг прожить хоч і тиждень: йому одводили кімнату і харчували, а також давали корм його слугам і коням. В Живановці було більш 6 тисяч десятин землі, багато рогатої скотини, коней і шпанки (гишпанські вівці); засівали не більш 500 десятин, остання земля йшла під сінокіс та на випас худоби.

Живанов часто виїздив за границю на З-4 місяці, а то раз виїхав на цілий рік; вернувшись, побув недовго в Живановці та і поїхав в Петербург, звідки вже й не вернувся. Взагалі він був добрий пан, кріпаки його жили в достатках. Коли у котрого мужика здихала коняка чи віл, пан брав шкуру в економію, а мужикові давав гроші на худобину, або худобину на довгорічний виплат; на панщину гнали тільки дорослих: хлопців з 16 років, дівчат з 15 років; вагітних жінок, що вже були на сході, не гонили на панщину. Перед тим як виїздив за границю, Живанов заклав будівлю, в котрій мала бути школа з усякими ремествами; після його смерті ту будівлю обернули на етапний пункт. Разів скільки батько чуй від Живанова, що він хоче дати волю своїм крепакам Прослужив отець у Живановці, либонь, дев'ять років, і коли після смерті Жинанова передав економію другому, котрого наслідники прислали з Петербурга, то, переходячи на службу до синатора Фундуклея, в село Бешбайраки, батько погнав більш 80 штук рогатої скотини, одинадцять коней і грошенят склав більш як 2/т. рублів.

Оженився батько на 26-м році. За парубоцтва дуже він любив співать, трошки бринькав на гітарі; любив боротись та наввипередки скакать. Гостюючи на канікулах в Живановці за год перед смертю діда, пішов батько на той бік річнії, її Біляївку, на весілля. Почали там парубки боротись, один нарубок все вихвалявся силою і хваткою, і батькові скортіло посилкуватися з ним. Схопились і почали водитись, довго водилисії, а умова була боротись на силу, щоб через ножку не кидаті; баче парубок, що не подужа, не додержав умови, раптом упав на спину і перекинув батька через голову. Народ почав реготать і вихвалять парубка. Батька цей глум зєретував, а як глянув він, що на чумарчині не зосталось ні жодного ґудзика, що нарубок, перекидаючи його, схопив за грудину чемерки і всі ґудзики обірвав, він розгнівався і налаяв парубка. З цього почалась бійка. Батько почав подужувать противника, за нього заступились два товариші його і вже втрьох накинулись на батька. Дід у той мент був в саду і бачив цю колотнечу і, коли постеріг, що до батька взялось троє, гукнув на скарбових парубків: "Гей, біжіть швидше та порятуйте хлопця!"... Кинулись з двору парубки і нам'яли здорово боки не тільки борцям, а декому і з весільних гостей. Після того дід сказав батькові, що йому ще рано на трьох виступать. Бувши вже економом, заклався батько з товаришем, теж економом, коня на коня, що хто перший доскаче від мосту до ярмарку, той бере коня з сідлом і вуздечкою. Це було у Єлисаветграді, на Георгіївськім ярмарку. Пустились бігти, але на перехресній вулиці несподівано з'явилась валка чумаків і перегородила шлях. Батько вже попередив товариша на півконя, а той спересердя ударив батькового коня нагаєм, і кінь перескочив через віз та й вскочив в двері аптеки. Двері були скляні, і батько ввіз їх на собі в аптеку. Тоді ще не було протоколів, та й Єлисаветград був воєнним городом, і такий вчинок лічився за удаль, а не за нарушеніє тишини й спокойствія; знайшлись приятелі і помирили закладчиків, которі заплатили аптекареві 25 рублів за поламані двері та постановили ящик пива. На другий день випередки таки здійснилися, тільки інші, на стовповому шляху. Батько скакав тройкою з кучером, маючи в бричці десять пудів покупок, а товариш верхи. Умова була така, що батько од'їде дві верстви, махне біля верстового стовпа шапкою і тоді починаються випередки. Скакать мусили до шести верствов. Хто попередить, той бере коня. Батько обскакаю товариша, але товариш коня не віддавав. Схопив батько коня за поводи, а товариш полоснув його нагаєм по плечах. Батько стягнув товариша з коня і почали битись. Навкруги зібралось народу цілий ярмарок. Нарешті, коли вже в обох порозпухали пики і юшила кров з носа і з рота, підбіг кіньми третій товариш і ледве-ледве помирив закладчиків. Купили вони в "Краснім" трахтирі відро вишнівки і запили мирову. Оженившись батько остепенився, хоча чарки в компанії з приятелями не цуравсь.

Мати моя виховувалась в іншій сім'ї: батько її, по паперах колезький реєстратор Дубровинський, служив по панах капельмейстером. Навспряжки ж було так: матір мою породила поміщиця, панна Л-цька, від офіцера, котрий обіцяв женитись на ній, як вернеться з походу; але як пішов на війну, та там і загинув. Названий же батьком материним Д[убровинський], біглий крепак-музика, втік із Ярославської губернії з крепацького оркестру. Панна, поміщицька дочка, коли завагітніла від нього, то боячись, щоб її милого не закатували, ублагала колезького реєстратора Д[убровинського], котрий був за капельмейстера (цей капельмейстер, як кажуть, "на ладан дихав", він був в останнім градусі чахотки), дати свій документ втікачеві. Втікач опинився на Україні і тут почав капельмейструвать.

Років через три після втікання довелось Д[убровинськомуІ бути за капельмейстера у поміщика Л. Вхопивши від когось звістку про втікача музику, почав Л. помічати за Д[убровинським], що він зовсім не тяме української мови, а казав, що він з тутешніх, що і навело його на думку: чи не втікач це? В інтимній розмові, пан Л. раптом накинувся мокрим рядном на Д[убровинського] і той, не вміючи вибрехатись, признався. Тоді пан Л. сказав йому: "Я тебе покрию, але з умовою: ти мусиш оженитися на моїй полюбовниці, у котрої двоє дітей; їй я дам вольноодпускну, а тобі гарне придане; прослужиш ти у мене п'ять-шість годів і чутка про твій побіг забудеться і зникне, і ти тоді будеш справжнім Д[убровинським]". З тих двох дітей син був від пана Л., а дочка від панни, тобто моя мати. Ось яким побитом Д[убровинський] став батьком моєї матері. Оженившись на чужій коханці, Д[убровинський] засумував, а потім почав випивать і згодом дійшов до запою. Опріч двох чужих дітей у нього народилось ще аж п'ятеро синів і одна дочка. Всіх дітей він вчив на всяких струментах і всі вони були дуже талановиті, але нарешті всі поробились алкоголіками і всі вже давно перемерли, а мати моя померла на 84 році, а син, що від пана, помер на 87 році. Мати грала на скрипці, на флейті, на гітарі, на гуслях і на фортепіано, окрім того мала чудовий голос. Коли Д[убровинський] напивався, то розгонив всю сім'ю: жінка ховалась по горищах, по стайнях та повітках, діти розбігались по слободі, по мужицьких хатах. В п'янім стані Д[убровинський] іноді кричав: "Вот пойду і сознаюсь, кто я такой!.. Пусть меня судят и засудят, только бы еще хоть раз увидать родимую сторонушку... " Найбільш Д[убровинський] знущався над приймаком-сином і над моєю матір'ю, він часто бив їх різками; учнів своїх, музик-крепаків, будучи в п'янім стані, теж бив різками з акації. Перед тим, як познайомитись моєму отцеві з матір"ю, Д[убровинськи] капельмейстрував у генерала Б[утов]ського в слободі Комишоватій за п'ять верстов від Живанівки. Раз батько, їдучи верхи від свого приятеля через Комишовату, почув страшенний крик і гвалт. Зупинивши коня проти помешкання капельмейстера Д[убровинського], він почув жіночий плач і прохання: "Рятуйте, хто в бога вірує"... Швидко скочивши з коня і припнувши його до тину, вбіг в подвір"я до капельмейстера і перед його очима з'явився такий малюнок: дівчина без сорочки була прив'язана віжками до драбини, у неї вся спина була в кривавих смугах. Д[убровинський], держачи в руці палицю, кричав: "Гавари, стерва, где мать схавалась?"...

Батько вирвав з рук Д[убровинського] палицю і відштовхнув його геть, а дівчину хутко розв'язав. Ця дівчина була моя мати.

- Ты хто такой, што заступаешься? Нешто я не волен учить дите?.. Пошол прочь!..

- Не проганяй, а краще схаменись та подумай, що ти робиш?

- Пошол прочь, гаварю те!...- і замахнувся на батька кулаком, але батько вхопив його за руки і, продержавши так скільки хвилин, ввів його в кімнату і посадовив на канапці.
Д[убровинський], помовчавши, промовив:
-"Ну что ж, садись, будешь гостем!"

Нарешті батько умовив Д[убровинського], щоб ліг спать; через кілька хвилин він згодився і захріп на канапці.

З того случаю батько почав одвідувать сім'ю Д[убровинського]. В тверезім стані Д[убровинський] був смирний чоловік, любив хвалитись поспіхом своїх дітей і заставляв їх грать нарізнь і гуртом, іноді і сам брав участь як скрипник. Було звелить дітям грать яку пісню російську, наприклад: "Во лузях", або "Ах вы сени мои сени", а сам стає попереду і почина реготать і вихатись на всі боки і регоче доти, доки всі не почнуть реготать. Наприкінці іноді було проговориться:

Это у нас там, откедова я, так играют песни!.." Іноді Д[убровинський] в п'янім образі бував в добрім настрою, на нього, як кажуть, находило!..

Батько мій закохався в моїй матері і взяв її, як казав не раз: "в одній льолі, та до любові".

Я родився в с. Бешбайраках 25 апріля 1840 р. Покійна мати моє нарожденіє оповила чималою фантазією, наприклад, розказувала, що нібито цілий день над двором, де ми мешкали, літали два орли і все клекотали, далі посідали на височенній тополі 5 дивились на неї, вона ж сиділа в той час на ґанку і дивувалась смілості орлів. Потім ніби щось раптом кольнуло їй в боці і вона гукнула на дівчину, котра ввела її в кімнату, ледве довела до ліжка. У ліжку почала її трясти пропасниця; тоді вона звеліла дівці затопити грубку і бігти на тік та сказати панові, цебто моєму батькові, що вона почува себе погано. Економичеський тік був від двору далеченько, мало не за верству; там отець приглядав за кріпаками молотниками, що молотили хліб. Тоді молотили хліб ціпами, зерно провіювали лопатами, та перечищали решетами. Появились кінні молотилки (машини), так звані: "Білоцерківки", тільки в 40 роках.

Мати сіла на лежанку, щоб погрітись, і тут задрімала, їй привиділося, нібито щось кричить у неї в животі, вона перелякалась, схопилась з лежанки, хотіла вибігти з хати і впала через поріг; в цей мент з'явився мій батько. Він вхопив її на руки, доніс до ліжка, хотів покласти на постелю, але вона обвила його шию руками, озиралась на всі боки, шепочучи: "Не хочу, не хочу, боюсь!.." Батько, як ішов додому, то догадався в чім діло і зараз же послав за бабкою повитухою; але доки бабку привезли, мати породила мене йому на коліна і бабці довелось тільки одбувать порання, яке належить після народження. Не раз мати казала, що вона зовсім не спала в той мент, як почула крик в животі... Розказувала ще деякі прикмети, та я вже позабував.

В Бешбайраках отець прослужив років з чотири і його покликав на більше жалування і вигідніші умови князь О. М. Кантакузен, в слободу Катериновку.

Княгиня була однолітка з моєю матір'ю; у неї було двоє дітей, обидва сини: Михайло і Микола. Дуже була вона шпарка людина, непосидяча, надто цікава, вдатна на витівки, а найбільш упадлива до коней. Сама їздила по ярмарках, підбирала коней під масть, все восьмерики, сама любила і виїздить неуків. Була невеличкого зросту, надто чорнява, походила із роду Катаказі. Баришники, цигани та жиди приводили їй коней усякої породи і масті: іноді стільки їх наїздило у двір, що здавалось, ніби це ярмарок зібрався; часто нагрівали княгиню на коліках та на підмальованих конях. Але княгиня їм цього не дарувала: коли знов з'являвся до неї у двір той, котрий раз вже її обдурив, вона, не довго думаючи, приказувала пороть його різками. Не раз відкуплялась вона за такі події чималими грішми від станових та справників...

Сікла вона кріпаків, найчастіш кучерів та хварейторів, котрі держали віжки або сиділи на козлах чи верхи не по її науці. Ця кара завжди робилася з пихою: скликалась вся двірня, провинникові спускали штани і розчепірювали їх, мов тих габелків, перед панськими хоромами, сідало по одному на голову і ноги, а двоє писало... намоченими у солоній воді різками; сама ж княгиня сиділа на балконі, пила кофе і дивилася в лорнет. Коли вже юшила з провинника кров, вона кричала: "Довольно, следующего!"... Випороті мусили стояти і дивитись, як порють їх товаришів. Кучерів та хварейторів була сила, бо коней на припоні стояло до сотні, і катування тяглось годину, або й більш. Перепадало і кухарям та лакеям, прачкам, покоївкам і всій челяді.

Княгиня уподобала мою матір, заставляла її грать на фортепіано або на флейті, а коли наїздили до князів гості, то вже без матері там не обіходились: вона і співала, і грала, і танцювала. Батько завжди уникав запросин, здаючись на те, що він утомлений або зайнятий економичними ділами. Воно справді так-таки і було: землі було у князів тисяч шість десятин, були гурти скотини, табуни коней, отари овець. Та ще під батьковим доглядом була і друга економія - Дворянське, де хоча й хазяйнував його підручний, але батько мусив навідуватись туди разів два на тиждень, а іноді й частіш.

Отож коли ми сиділи з сестрою на підвіконні, а малого брата годувала мамка у другій кімнаті, біля ґанку зупинилась натачанка в котрій впряжені були четверо гнідих коней; голова пристяжного так була близько до мене, що я аж одхилився; кінь обдав мене гарячою парою з ніздрів, і я скочив з вікна і несподівано зупинився проти матері, котра якось нетерпляче одвела мене рукою від себе і хутко пройшла в другу кімнату. Там вона почала щось промовляти до мамки. Ми обоє здивовано почали питать матір, куди вона їде; мати відповіла, що зараз вернеться і нас повезе катать, тільки спершу проката Володю. Взяла якийсь вузол, взяла мамку й Володю і дуже швидко поїхала. Ми ж з сестрою знов посідали на підвіконні і нетерпляче дожидали матері; і не раз, прислухаючи, промовляли: ось-ось мама їде. Нарешті й справді під'їхала бричка і в кімнату увійшов батько.

- А ви й досі не спите? - промовив він, даючи мені й сестрі по шматку хліба. -Ось вам знов прислав заєць гостинця,-додав він. Ми з жадністю почали їсти ті шматочки, вихваляючи їх надзвичайний смак. Завжди батько, вернувшись з поля, казав нам, що або відняв, або випрохав у зайця по шматочку хлібця, нам на гостинець.

- А мама ще не приходила з двору? - цебто від панів. Ми одповіли, що мати зараз приїздила на чотирьох конях і взяла спершу Володю покатать, а потім приїде й за нами. Батько хутко пішов в другу кімнату і зараз же звідти вернувся, держачи в руці якийсь папірець.

- Отаке несподівано скоїлось!.. - промовив батько, дивлячись у папірець. Він зім'яв його і хотів жбурнути додолу, але зупинив свій замір і сховав папірець в кишеню. Після того сів на канапці, посадовив нас побіч, притулив до грудей своїх і почав голубити. Через хвилину якась капля упала мені на щоку, я підвів очі на батька і постеріг, що його очі були залиті сльозами. Я торкнув злегенька сестру, вона теж глянула батькові в вічі і спитала:

- Чого ви, папенька, плачете?

- Ні, я не плачу,- одмовив батько,- то у мене очі на мокрім місцеві...

Так голублячись та пригортаючись до батька не зчувся я, коли й заснув; вранці побачив я себе в своїм ліжку... Почали одвідувать батька приятелі, подаючи різні поради та запиваючи кожну пораду горілкою та вишнівкою. Через скількись день приїздив піп, котрий теж надвечір від'їхав, ледве повертаючи язиком та співаючи: "На-а-а ріках Ва-ва-ва-ва-лонських"... Повелось мало не щоденне п'янство, а в неділю або в який празник неодмінно заводилась боротьба, або бійка... І так протягнулось діло до зими. Князі ще з осени поїхали з дітьми зимувать в Одесу.

Через яку годину батько зійшовся з дівкою Явдохою, що була біля нас за няньку, котра щоразу, як тільки батько виїздив в поле, чи по якому ділу, скликала свою рідню і напоювала всіх до забуття, а згодом і сама навчилась запивать.

Разів скільки заставав батько її рідню і прогонив; Явдоха починала плакать, кажучи, що він зав'язав їй світ і хоче, щоб і рідня її відцуралась. Батько звертав гнів на милість і в наступну неділю або в празник посилав за Явдошиними родичами і сам з ними частувався.

Через недовгий час батько викупив Явдоху у князів з кріпацтва і вона мало-помалу почала забирать владу над батьком і над нами; я раз поскаржився батькові, що вона видрала мене за вухо, батько гримнув на неї, а через якийсь мент сказав, що я сам винен і що мене годилося б за те ще й вибить. Я був страхопуд великий і більш не насмілився скаржитись батькові на Явдоху.

Не раз батько заставав Явдоху п'яною, вона прикидалась хворою, обкладала собі голову капустяним листям або мокрими ганчірками і лежала в ліжку, ніби зовсім немощна. Раз приїхали до батька гості, давні його знайомі пан і пані, і дуже сумували, що батькове сімейне життя звелось на якесь сміховисько. Вони впадали біля мене і сестри, пані аж плакала, голублячи нас. Явдоха слухала все це з другої кімнати та все пила горілку, а ввечері, коли внесли самовар та засвітили світло і пані тільки що намоглась попорядкувати біля самовару,- з'явилась п'яна Явдоха і, піднісши гості під самий ніс дулю, додала: "Це не твоє діло, а моє, я тут хазяйка!..". Батько схопив її за шиворіт, вижбурнув в другу кімнату, защіпнув на крючок двері і почав прохать у пані пробачення. Але Явдоха з'явилась з других дверей, підняла монатки, повернулась потилицею і показала всім те, що нижче пояса. Кинувся батько до неї з кулаками, гість зупинив його, кажучи: "Треба тобі, друже, позбавитись її, бо ця капость твоя погибель!"

Батько дав приятелеві слово, що він розлучиться з Явдохою. Явдоха пішла на село до своєї матері і там заночувала. Коли поїхали гості, то Явдошина мати почала прохать батька за дочку, кажучи, що вона вже завагітніла від батька; на другий день Явдоха вернулась від матері. І знов почались оргії, Явдоха вже появилась промеж гостями як хазяйка і в гурті напивалась до забуття.

Коли починалась у нас гульня, ми з сестрою забирались до кого-небудь з кріпаків в хату, залазили на піч і там, граючись з кріпацькими дітьми, днювали і ночували. Тільки було як на який час притихне гульня, то батько згадає про нас і звелить привести додому. Так діло велося мало не два роки. Мати, покинувши нас, переїхала до бабушки, до І. В. Дубровинської, котра поселилась з дітьми в Бобринці, де чоловік купив їй за її гроші домок, і вона повіддавала старших синів в повітову школу, а сама почала вчить міщанських та жидівських дітей грамоти, шитву та в'язанню. Чоловік її - цебто дід І. І. Дубровинський, через півроку помер з перепою. Мати моя зійшлась з гусарським ротмістром І. П. Рудзевичем, котрий з своїм ескадроном стояв у Новокраснім, одвіз її в Бобринець до її матері і іноді одвідував її.

Раз батько довідався, що мати приїхала в Новокрасне, і поїхав до Рудзевича, захопивши з собою пістолі. Треба додати, що батько з Рудзевичем раніше приятелював.

Увійшовши налопом в кімнату і постерігши на дивані жіночу одежу, сів на диван і просидів більш години, але ніхто не з'являвся. Нарешті увійшов денщик і спитав батька, чого йому треба?

- Де моя жінка?-спитав батько.
- їх тут не було! - відповів денщик.

- Брешеш! А це ж чия одежа? - спитав батько, показуючи на жіночий капелюх та бурнус.

- Мало чия?.. - відповів денщик, одвертаючи очі.

- Ця одежа належить моїй жінці,- промовив батько,- я сам їй купував і тепер беру з собою. Скажеш пані, що я одежу взяв задля своєї полюбовниці.

Денщик хотів не дати одежі, але батько відштовхнув його і вийшов з кімнати.

В подвір'ї ходила пара молодих дрохв, і батько націлився з пістоля і, враз застреливши обох, тоді промовив до денщика: "Скажеш своєму ротмістрові, що я ще не розучився вцілять!" Раз ми з сестрою купались з слободськими дітьми в річці, котра відділяла Новокрасне від Катериновки; коли ми вже викупались, то нас підозвав до себе шинкар Лейзор Леймановський і, показуючи на двох баринь, що стояли на греблі, сказав: "Ото стоїть з попадею ваша мамонька".

Я як божевільний закричав: "Мамо, мамо" - і побіг з сестрою до матері, але мати одвернулась від нас, промовила: "Візьміть від мене цих щенят",- і хутко пішла з попадею.

П'яниці наїздили до батька, як до шинку, і він вже не знав, як від них відчепитись; а тут ще трапився такий випадок, що трохи не довелось поміряти Володимирського шляху. Новий новокрасовський піп, котрого люди прозвали "чорним", бо й справді він був дуже смуглявий, почав давати у себе приют моїй матері, коли вона приїздила до Рудзевича, батько довідався про це, і, коли піп приїхав до нього в гості, сказав йому, щоб він убирався з хати і щоб ніколи більш нога його не переступала порога. Слово за слово і вчинилась сварка: батько почав випихать попа з хати, піп ударив його, тоді він вхопив попа за косу і вирвав цілий пучок волосся. Вмішалась п'яна компанія і помирила. Випили мирову по чарці, по другій і попові заманулось поборотись з батьком. Батько згодився, але не інакше боротись, як на силу. Водились довго по хаті, нарешті піп підставив ногу, вдарив батька головою в грубу і звихнув йому на руці великого пальця. Батько крикнув: "Годі!..", але піп насів на груди йому і почав помщатись за вискублене волосся, б"ючи батька по чім попало. Тоді батько гукнув: "Миколо!" Увійшов в кімнату Микола, схопив попа на плечі і виніс з кімнати. Батько звелів жбурнуть попа в канаву... Надворі йшов великий дощ,- текли річки, Микола поніс попа до канави, але батько гукнув: "Пусти його, хай йому враг!.." Піп хутко підбіг до батька і вдарив йога по лиці. "Коли ти так, то я ж тобі покажу!.. Держи його, Мико-ло!" Микола схопив попа за руки, а батько задубив йому на голову рясу і, вихопивши з рук Миколи нагая, почав періщиті попа вздовж і впоперек. Свідки вирвали попа з батькових рукледве живого, випровадили додому, а на третій день дали батькові звістку, що він їде з скаргою до суду. Засідлав батько коня і поскакав навпростець до шляху, котрим мусив їхать піп. Коли піп з'явився на шляху, то батько вийняв з кишені двоствольний пістоль і сказав: "Або тут нам обом смерть, або помиримось!" Довго піп сперечався, нарешті згодився на мирову. Батьки помінився дати йому сто рублів і корову з телям. До речі тут зустрівся становий, написав їм мирову, котру вони і запили втрьох у батька в хаті.

Отож після того случаю і задумав батько переїхати з Катериновки куди-небудь подалі, йому це легко було зробить, бо скрізь йшла про нього слава, як про видатного агронома.

Списався батько з меншим князевим братом М. М. і через місяць ми вже опинились в с. Молдавці, по той бік Бугу. Мушу сказать скільки слів про Миколу. Це був великого зросту і не меншої сили старезний дідуган - без роду і плоду. Прийшов він до батька і йому тільки і признався, хто він і звідки. Коли наїздили які-небудь сіпаки, він прикидався німим і нарешті батько виймав скількись карбованців з кишені, давав в руку сіпаці і Микола знов зоставався у нас... Він розказував нам щовечора у кухні на печі багато казок. Розказував про гайдамаччину та коліївщину, про закляті клади, про відьом та про упирів і так наполохував наше дитяче зацікавлення та маріння, що ми зо страхом було куток, позираючи з печі, як тілики хто рипне дверима. Коли ми переїздили в Молдавку, то Микола попрощався з нами і не віть куди щез.

Окрім Молдавки була у М. К[антаку]зена ще слобода Олекидіюикії, па р. Чечеклії; в тій Олександровці жив ляшок М.К. Рудковський і вчив грамоти дітей різних чиншовиків та волохів, а також дітей економів та писарів. В цю школу батько одвів сестру мою Ганну; я за нею так заскучав, що аж занедужав. Тоді батько спитав мене, чи буду ж я вчиться, як він і мене одвезе в ту школу? Я пообіцяв добре вчитись. Для проби він задав мені з букваря десять букв і проказав разів зо три; за четвертим разом я вже всі букви сам проговорив. Другого дня пішов я в винницю і почав хвалитись винокузакрутилось. Увійшовши в кімнату, я замолов язиком якусь чортовину і почав качатись по канапці; батько писав щось у другій кімнаті і гримнув на мене, щоб я не пустував... Через яку годину він підбіг до мене, вхопив однією рукою за чуба, а другою взяв ремінного пояса, котрий лежав на стільці, і вдарив по плечах; я крикнув з болю, упав на долівку і почав качатись. "Встань",- крикнув батько; але я встати не міг. "Встань!" - крикнув він удруге і схопив мене за плече, потряс, тоді я почав ригать. Батько перелякався, схопив мене на руки, поклав на канапку і не знав, що подіялось зо мною. В цей мент ввійшла в кімнату покоївка і сказала, що то мене винокур напоїв горілкою. Після цього випадку, вже батько ніколи мене не бив.

Скоро мене одвіз батько в Олександровку.

Школярів було чоловіка з тридцяток - хлопців і дівчат. Хата була з двох половин, а посередині сіни. На одній половині була школа, а на другій мешкала сім'я Рудковського: він, жінка Стася і дочка Юзя. На квартирі у Рудковського було чоловіка з вісім, всі ми жили в школі і спали покотом на долівці. Тюфяків тоді ще не було: солома, або сіно, а зверху рядно, ото і постіль. Рудковський був заядлий стрілець, і так як тоді трудно було роздобуть пороху, то він сам його робив; сам робив і дрібрубанку; стріляв з кремінної рушниці. Було в суботу звечора пита, хто хоче йти на полювання? І удосвіта в неділю побуде тих, котрі зохотились, йде з ними на болота і заставля бродить по озерах та виганять качок; іноді набивав десятка по два качок. Не раз і я ходив з ним на полювання.

Служив у Рудковського наймит Махтей із бурлак, котрий був за сторожа при школі, і за чередника, і за кучера, і за плугатаря: один за багатьох і на всі руки! Раз Рудковський дав Махтейові мішочок з порохом і показав, як його перетрусювать, доки порох просохне, і заборонив йому у ту добу курить люльку. Махтей не витерпів і закурив, іскра упала на мішочок і він зашкварчав в Махтейових руках; але як порох був ще сирий, то попік Махтейові руки і трохи обшмалив пику. Таким робом пропало фунтів зо три пороху і Р[удковський] дуже гнівався на Махтея, навіть хотів його зовсім прогнать; але Стася прираяла чоловікові: "Везь, серце, дисципліну та одшмагай йому добре шкуру та й вже!.." Дисципліна, це була тройчатка-нагайка, котра не раз хрестила плечі школярам-лентюгам.

Махтей грав на сопілці, а Юзя дуже любила танцювать, то вона й випрохала, щоб батько не катував його і не проганяв.

Відтоді ми продражнили Махтея недошмаленим.

Щовечора дівчата-школярки танцювали під сопілку недошмаленого. Юзя найбільш любила танцювать мазура. Рудковський не признався ніякої віри опріч католицької і всіх школярів наважився привернути в католицьку віру, звелівши вчити польських молитов. Ми, звісно, не сперечались. Через два тижні я знавочей наш і десянцьоро божего пшиказання і скоро почав по-польські цвенькать. Через півгода я вже пролазив в ряди перших учнів. Школярі, котрі жили в школі, не тільки вчились грамоти, а й двір чепурили, ганяли до водопою скотину, вибирали кукіль із зерна, ходили бакшу полоть, або просо, молотили горох та квасолю, поливали капусту...

Літом було нам за іграшку погнати скотину до криниці на водопій, а зимою зовсім не до смаку це було. Раз була страшенім холоднеча і припала черга мені допомогти недошмаленому скотину напоїть. Погнали ми її до криниці, і доки він натягав в корито води, я змерз і побіг в хату, котра була поруч з криницею, погрітись. Скотина тим часом розбрелась по селу, а я заліз на піч, де сиділо двоє дітей, і почав з ними гратись в "одіян, другія, на чотири лубіян!" ...Аж це вбігає в хату Рудковський, як закричить, як затупотить ногами, я з печі та навтікача. Вбіг в школу ти й тремтю. Увійшов Рудковський, звелів мене покласти на скамейку, спустив мені штани і почав шмагать різками...

Про ту люту зиму варто таки згадать. Це було у 1848 році; гнали тоді москалів під Венгера; разів скільки наганяли нам їх повну школу із одмерзлими пальцями на руках і на ногах, з замороженими вухами, носами і пиками, і ми цілу ніч не спали, вислухуючи скарги та стогін покалічених людей... Після цеї зими була холера. У Молдавці, котрою управляв отець, мало не всі люди вимерли. Після холери багато сімей перевели в Молдавку з Дмитровки. Отець по цілих днях піклувалися біля хворих і давали людям перчиківку, і варили вівсяний куліш. Сніг такий глибокий випав, що позаносило хати ущерть з димарями; мусили з хати прорубувать міни і амбразури. Коли зупинилась метіль, трохи потепліло і сніг улігся, то ми вилазили на хату аж до димаря і звідти спускались на саночках. Кормів тоді зовсім не стало, обдирали солому з дахів; скотина почала гинуть, вовки бродили попідвіконню і часто залазили в кошари і стайні.

Рудковський застрелив штук з вісім вовків у ту зиму. Як тільки з'являлись вовки, зараз Рудковський і Махтей брали кресала і креміння в руки, виходили з хати і кресали, вовки, бачучи іскри, втікали.

Другий раз побив мене Рудковський за те, що я улітку не хотів стерегти вночі баштану і втік в курінь до сусіднього баштанника, та там і заночував. Рудковський навідався уночі до баштану: гукав, гукав і не догукався. Я й чув, що хтось гукає, але баштанник перед цим розказав мені казку про відьму, котра ловко підробляла голоси під голоси матерів та батьків, і таким робом приманювала до себе дітей і висмоктувала з них кров. Баштанник вже хропів, а я мало не цілу ніч тремтів, ховаючись під рядном, і як щонебудь трісне або зашелестить, то вже й насторожую вуха; а як почув гукання, то в мене дух раптом замер і я швидше затулив вуха і вкутався з головою. Досталося мені вранці на горіхи, дисципліна одживила мені спину, що аж спухла. А пані Стася при екзекуції промовляла так солодко та ласкаво: "Алє цо то, цо то єст?.. Як можна не слухать пана професора?.."

Незабаром приїхав батько, і коли вночі я з сестрою ліг побіч його, під вовчу теплу шубу, він мене, обійнявши, став тулить до грудей та якось придавив незагоєну виразку і я ойкнув. Він спитав: "Що там таке у тебе, може чиряк?" Я мовчав. Сестра шепнула йому, що мене Рудковський вибив. "За віщо"?-спитав батько. Тут сестра вже все чисто йому розказала. Вранці батько, збираючись від'їздити, сказав, що він хоче і нас забрать додому, щоб ми погостювали тижнів зо два; звелів нам забрати всі книжки, а також сорочки та одежу, щоб дома позалатувать те, що подерлося чи попоролося... Після сніданку ми виїхали, батько попрохав Рудковського, щоб і він сів в натачанку та проїхав скількись саженів, доки розкаже йому про одне цікаве діло, про котре незручно говорить при хатніх.

Коли виїхали ми за слободу, батько спитав Рудковського, чи він віддавав йому своїх дітей грамоти вчитись, чи баштани стерегти та скотину пасти?

Ти ж писав мені, промовив батько, що мій син найкраще вчиться: то ти чи не за те одшмагав його тройчаткою?

Рудковський хотів щось сказати, але його тремтячі губи ледве пробалакали: "П-пе-проше пана, проше!.."

Батько вихопив з рук кучера батога і почав писать пана професора по чім попало; потім зіпхнув його з натачанки, промовивши: "Зноси на здоровля!"

Коли ми приїхали додому, то Явдошин син, Олександр, вже починав ходить. Батько зовсім мало пив, і Явдоха ніби остепенилась.

У Молдавці холера страшенно давила людей, не настачали домовин задля мерців; повимирали цілі сім'ї, багато хат стояло облуплених та позамиканих, у інших собаки повидирали вікна... Тоді ще не було ні земств, ні больниць, ні докторів, ні хвершалів - рятувались всі як вміли, і як радили люди...

Батько цілими днями клопотався біля хворих: приказував одтирать та прикладать гарячі пляшки до підошв. Борщу варить та квасу пить було заборонено, годували всіх вівсяним кулішем; п'яниці раді були, що перчиківки давали вволю, і часто бігли до винниці, скаржачись: "Ой, либонь, вже приступає!.." В полі Ірини зовсім не сіяли, бо не було ким і чим сіять; скотина, котра за зиму не передохла від голоду, бродила по степах без пригляду. Вже аж під осінь холера втишилась, і князь перевів в Молдавку кріпаів з других своїх сіл.

Я прожив при батькові аж до другої весни; весною він знов вернувся на службу до старшого князя в Катериновку, одвіз сестру в Єлисаветград, в школу, а мене взяли в панські хороми, і там я почав вчитись заразом з їх синами. Прожив я у князів щось із рік і почав уже вживать французьку мову та німецьку; панська ласка тільки до порога... Зібрались князі їхати в мало не на цілий рік і скоротаки й виїхали, а про мене ніби і зовсім забули!..

Повіз мене батько до другого пана: до генерала Б[утов]ського, котрий, учувши десь від батька про мої видатні завдання, їй хотів дать мені освічення на свій кошт, бо він був бездітним і парубком і вже на схилі літ. Я вподобався генералові, він зоставив мене у себе. Даючи читать деякі книжки, він все казав мені: Ось пройдуть канікули і я повезу тебе в Єлисаветград, знайду там вчителя, котрий приготовить тебе в корпус, і ти вийдеш офіцером"... Як сніг "а голову, налопом приїхала до генерала його сестра, удова генеральша Г[удима]-Л[евкович], з трьома дочками, двоє вже були на відданні, а третя ще підліток. Генерал ніколи не переписувався з сестрою, бо був з нею в сварці, і племінниць своїх тільки уперше побачив, але вони помирилися скоро і генеральша зразу оволоділа всім хазяйством братовим. Через скільки день, дивлячись на мене, генеральша спитала у брата: "Звідки у тебе цей хлопець?" Генерал сказав їй, чий я, і з"ясував їй свій замір про моє виховання; генеральша одмовила, що більшої дурниці він ніколи не зміг би вигадать. Вона звеліла мені переселитись з дому у флігель, бо в тій кімнаті, де мені примадикували ліжко, мешкатиме її менша дочка. До столу мене тільки двічі й покликали, а далі генеральша застерегла, що я у брудний та в подраній одежині, і звеліла мені годуватись окремо. Так ступінь за ступнем я згодом перейшов на кухонні харчі. Цілими днями я байдикував: ходив в поле, дивився, як косять траву та жнуть хліб; бродив з слобідськими дітьми по болотах та рвав шпичаки й рогіз, помагав кучерам напувать і чистить коней; часто і подовгу пролежував я в якій-небудь із стань (конюшень) на попонах і слухав маріння кучерів про волю, розказні про відьом та про характерників... Дожидали затемнення сонця і чого чого тільки не вигадували темні хвилозопи. Казали, наприклад, що загориться земля і горітиме дуже довго, доки не зними. усіх будівель і не оберне все в руїну, що тільки церкви й позостаються нерухомі. Що з'являться якісь велетні, ще завзятіші від гайдамаків та запорожців, і вчинять суд межи панамита кріпаками і що багато панів поженуть на Сибір, а з ними і тих, котрих вони із своїх же кріпаків понаставляли отаманами та дозорцями.

Певно, нашого Вартоломея поженуть у перших рядах? -вставляв своє слово котрий-небудь із слухачів.

Вартоломей, це був отаман із кріпаків, він був дужий, огрядний з себе, надто умізгався перед генералом і економом і нещадно бив людей. За такі свої послуги він зразу уподобався генеральші. Декотрі двірські шепотіли, нібито бачили, як Вартоломей прокрадався уночі до генеральші в спальню... Казали, що з затемненням прийде чума і страшенно душитиме людей і після того всім тим, що зостануться живими, вийде воля.

- Дай то господи!- казали декотрі з слухачів, христячись та озираючись.

- Розказував якийсь чернець,- промовив, часто озираючись, курносий хварейтор Митька,- що збереться сила ченців, з усіх бито монастирів, в золотих та срібних шапках і засудять усіх панів та паненят у пекло. Старий кучер Карпо, певно, постеріг, що ця звістка трохи збентежила мене, промовив усміхаючись: "Та ти не бійся, ти в пекло не попадеш, бо ти не з панів, а з полупанків..."

Декотрі казали, що перед тим, як матиме вчинитись затемнення, гримітиме грім, заблищить блискавка і поросне такий дощ, якого люди зроду ще не бачили...

Трудно пригадать всі розказні та чутки; одне тільки можна було постерегти, що всі ті маріння та сподівання кінчалися бажанням волі.

У той час, як сталося затемнення, я з кучерами напував коней у дворі, біля криниці; це було у обідню добу. Сидів я на старому рижому жеребцеві, котрий вже ледве дибав, але генерал велів конюхам піклуватися біля нього і годувати найкращим оброком. Тільки що під'їхали нас чоловіка з десяток до корита, як зразу скрізь потемніло; сполошились і закудкудахтали кури, заревла скотина, захрюкали свині, почали ржать коні, галіч в саду підняла страшенний крик; я злякався і немов онімів, конюхи, котрі напували коней, голосно промовляли молитви; у панських хоромах засвітили воскові свічі і лампадки; а генеральша почала кадить ладаном... По той бік в селі Компаніївці ударили в дзвони. Через скільки хвилин темрява розійшлась і всі, на кого я звертав свій погляд, радісно усміхались.

Розказували потім, що женці на полі попадали з переляку; а декотрі кинулись втікать, економ та отаман Вартоломей заховались під віз.

Перш генерала рідко хто одвідував, хіба із сусідів який-небудь заїздив на годину-дві; а тепер від гостей двері не зачинялись. Найбільш наїздили офіцери із Єлисаветграда: кірасири, гусари та улани. Іноді гульня та танці не те що сутками, а тиж ними не умовкали. Музики власного оркестру більш сорока чоловік жалувались, що у них попухли пальці і понабрякали губи; а півчі, котрі співали, чергуючись з оркестром, у ті часи, коли пани обідали та вечеряли, казали, що у них болять горлянки,- бо ті обіди та вечері тягнулись по три, по чотири голини. Раз наїхала така сила гостей, що всі кімнати в домі і флігелях були переповнені офіцерами, навіть, у економа декотрим одвели помешкання (це було на іменини старшої генеральської племінниці), мене спровадили до коровниці криворучки - Ївги; звали її Криворучкою, бо в неї і справді була одна рука крива. Раніш вона була за полюбовницю у старшого генералового брати, котрий, здобувши корнетського чину, осівся в селі і в ту добу, як менший дослужувався до генеральських чинів, хазяїнував, і все, що тепер мав генерал, придбав старший брат. Раз в загулі (корнет любив іноді покружать з компанією) побився він об заклад з одним приятелем, що на п'ятнадцять ступенів попа-де з пістоля в копійку, і дійсно: установили руба зверху пляшки копійку і корнет вцілив. Інші закричали фора і почали плескати в долоні, а декотрі промовили, що це так випадково трапилось і що вдруге він не вцілить.

- Не вцілю? - спитав корнет.- Так я ж докажу вам це те не так. Гей, Ївго! - загукав він. В мент з'явилась перед ним Івга. В українській одежі, чорнява і струнка, як тополя, декотрі з компанії почали облизуватись, закохуючись покірливою істотою, котра стояла проти корнета з потупленими в долівку очима. Корнет вийняв копійку і дав Ївзі. - Держи між двома пальцями оцю копійку і підійми руку отак догори.

Корнет одміряв п'ятнадцять ступенів і вистрілив, але не попав в копійку, а попав Ївзі у лікоть. Ївга скрикнула і вхопилась рукою за лікоть; кров крізь пальці цівкою заюшила...

Понизив!-промовив корнет, почервонівши,- ну, та то байдуже... Іди собі відціля, та примочи рану горілкою, пройде! З тих ліків Ївзі звело руку і зосталась вона на вік калікою. Корнет скоро помер, генерал приїхав в село і постановив Ївгу коровницею.

Криворучка була пречудесна людина, сердечнішої людини раніш я, навіть, не зустрічав. Вона добре знала мою маму і всю сім'ю Д[убровин]ських. Вона то і розказувала мені про діда Д[убровинського], як він знущався над своєю жінкою, та над моєю матір'ю і над музиками-кріпаками. Цей же оркестр, що тепер відогравав гулянку у генерала, вивчений Д[убровин]ським; а зараз був за капельмейстера якийсь німець.

Не раз казала мені Криворучка: "Боронь тебе боже вдатись у діда!" І я клявся їй, що ніколи не буду таким злим. Криворучка обмивала мене і облатувала, і годувала не молоком, а найгустішими зливками. Коли уперше вона заглянула мені в голову, то аж скрикнула.

Та тебе ж скоро воші затягнуть у болото, сплетуть з волосся канат і затягнуть!..- і почала лущить вошей гребінкою.

Генеральша заборонила мені ходить в сад і сказала садовнику, щоб бив мене, як піймає в саду; а генерал, побачивши мене біля конюшні, вийняв з кишені яблуко, дав мені і сказав: "Піди в сад та нарви собі багато яблук".

Раз я пішов в сад і тільки що зірвав грушу, аж де не взявся садовник, схопив мене, перекинув через коліно і почав плескать мантачкою. Я почав йому гнути руку, і він аж крикнув. Коли я розгриз йому руку до крові, він пустив мене, промовивши: "Підожди ж, я скажу генеральші!.."

Я поскаржився Криворучці на садовника, вона одповіла, що то панський підхвісток. "Та й всі вони такі,- додала ївга,- щоб вислужитись перед панами, раді людину втопити у ложці води. Вони й мене з світа зжили б, та бояться, бо в мене є така бумага, котру генерал підписав, що я вольна і що він до смерті моєї мусить держать мене на гарних харчах". Якось вона давала мені читать ту бумагу, але я нічого не втямив. Після того як я не був у генерала, довідався, що генеральша спровадила з двору Криворучку, давши їй корову і тридцять рублів грошей.

Не раз Криворучка обливала моє лице слізьми, коли я, лежачи головою на її колінах, розказував про те, як жилося мені й сестрі за матері і як без матері.

Взагалі, я не можу сказати ні про одного кріпака, найпаче про жінок, щоб не сприяв моєму сирітству.

Був якось бал у генерала; попідвіконню стояло багато челяді, я теж підійшов і почав заглядать (вікна були відчинені), і це було ще за дня; постерегла мене генеральша і пригрозила пальцем. Через хвилину вийшла з горниць, підозвала мене і почала соромить, що я стою без діла, що краще б було, якби я допоміг слугам посуду мить та ножі й виделки чистить, ніж роззявлять рота та гав ловить...

Посуди я не буду мить!-одмовив я і одмовив від хоромів.

Щораз все більш почав я спостерігать, що моя присутність муля очі генеральші, і я почав уникать зустрічі з нею. Часто Криворучка бачила, що я плачу, і втішала мене, як могла, кажучи, що скоро батько мій приїде за мною, що батькові не тільки що клопоту, що про мене. Запевняла мене, що він мусить скоро приїхати. І сама плакала зо мною. В теперішні часи кожна дитина 9-10 років зможе хутко з'ясувать своє становище - откритка, або за 7 коп. марка і готово; а в ту пору не існувало може батьками та дітьми ніякої переписки у людей такого стану, до якого ми належали. Я до 13 годів не знав, що таке пошта?

Вже як вчився я в повітовій школі в Бобринці, то й тоді одбирав від батька одного листа на рік, або й того менш. Як бувало спитав при зустрічі: "Чом ви не писали до мене?" - батько й спита: " А навіщо?" Потім вже як вчився я у Києві, батько писав до мене разів три на рік. Але про все це опісля.

Скоро одну з панночок посватав кірасир Б[раке]р, а через два тижні і весілля відбули. Після весілля молоді виїздили у Єлисаветград і генерал доручив їм мене віддати у повітову школу.

Трошки причепурили мене і повезли. Посадовили мене молоді в колясці супроти себе, а лакей Антошка, котрого генерал віддав їм на послугу, сів на козлах рядом з кучером. Тільки що доїхали до Єлисаветграда, Б[раке]р звелів мені вийти з коляски і стати ззаду на зап'ятки та держатись руками за китиці. Це мені навіть уподобалось, бо в колясці я увесь час сидів лицем назад, а на зап'ятках я вільно розглядав вулиці, мости, церкви та будинки.

Тоді у Єлисаветграді ще не було мостових, пісок по вулицях був мало не по коліна, ми їхали трюшков, дарма що в колину запряжено було шестеро коней. Зустрічні, роззявляючи роти і хитаючи головами, промовляли здивовано: "Аж з двома лакеями!.." А позад нас їхала хура четвериком з двома горнишними, прачкою, поваром і поварчуком.

Через скільки день одвів мене Б[раке]р в повітову школу, де мене прийняли у 1-й клас.

В школі я скоро здружився з Колею С[иніциним], котрий був у приходськім класі, цебто у приготовительнім. Учеників принодського класу дражнили штубаками. Батько його був купець, Торгував чорним товаром і він здавна був знайомий з моїм батьком. Раз у неділю покликав мене Коля до себе обідать, батьки його так щиро мене привітали, а найпаче мати, що мені здалось, що кращих людей і на світі нема.

Коля дуже плохо вчився і це мене страшенно печалувало. Бувало почну йому проказувать, то і він хутко виучував уроки. Раніш готував уроки Коля з старшим прикажчиком із батькової лавки, котрий гримав на нього, драв за вуха і бив щовчком по лобові, примовляючи: "Так нас учілі і вам вєлено так вас обучить, потому что за бітово двух нє бітах дают, да і то нє бєрут". Колю часто зоставляли без обіда, і мені дуже стало Жаль його, і я пішов до смотрителя (смотрителем був Г. І. Жуков) та й кажу: "Позвольте мені перейти у приходський клас". Жуков здивувався спершу, а далі спитав зачим? Я сказав, що там приятель у мене є, котрий погано вчиться, і я хочу йому допомогти. Жуков засміявся і промовив: "Як хочеш!" Мушу зазначити, що тоді навіть всі навчителі і смотрителі не приневолювали учнів балакати по-московському і самі до хохликів балакали по-хахлацькому.

Я перейшов у приходський клас на другий же день і почав з Колею заніматься.

У Б[раке]ра жилось мені погано: згодом він звелів мені обідать окремо, іноді заставляв йому чистить чоботи, підмітать кімнати. Я поскаржився Коліному батькові, котрий сказав мені, щоб я перейшов до них на квартиру, а тоді, як мій батько приїде, буде розмова про плату. Межи мною і С[иніци]ним ще більш зріднились відносини з того менту, як одного разу сестра Коліна, Еля, дуже шустре дівча, перехилилась через цямрину криниці і хотіла видрать горобенят з гнізда, та якось не вдержала балансу і шугнула через цямрину в криницю, але на щастя зачепилася юбкою за крючок. Я, побачивши це, підбіг до криниці, схопив Елю за ноги і щосили почав скликать на ґвалт. Збіглась двірня і врятували дівчину. Коли надумав я утекти від Б[раке]ра, то почав обдумувать план, як би мені так викрастись, щоб він не побачив, а то чого доброго не пусте.

По змові прийшов Коля до мене; дома нікого не було опріч Антошки, котрий сказав нам, що панів кудись покликано на обід. Ми дали Антошці 3 коп. і послали його купить квасу, а самі зібрали наскоро мої манатки і книги, зав'язали вузол і майнули- не великою вулицею, а переулками через кладки: Коля з вузлом, а я з книжками.

Було це восени, в перших числах октября. По кладці нам назустріч ішов офіцер, кірасир, мені здалось, що то Б[раке]р. Я прожогом скочив в воду і побрів мало не по черево. Коля перебіг на той бік по кладці і гукав, що то зовсім не Б[раке]р, ледве я вибрів на берег. Прийшовши до С[иніцина] увесь мокрий, я, замість того щоб зараз переодягтись в сухе, почав сушитись у кухні, біля печі, сказавши Колі, щоб не казав ні батькові, ні матері про нашу пригоду. Уночі почав я страшенно кашлять, далі розболілась у мене голова, я горів, як на кір. Послали за якимсь знахарем чи за бабкою - не пам'ятаю... Вранці мені зробилось гірше. Я белькотав нісенітницю, схоплювався з ліжка, кликав когось... Скільки день я був у такій нестямі,- не знаю; але несподівано приїхав батько. Не знаю, чи довго він пробув в Єлисаветі, чи ні, пам'ятаю тільки, що він закутаного мене у вовчу шубу одвіз в слободу Печену, де жила бабка-волошка, котра славилась, як найвидатніша лікарка від гарячки.

Батько послухався совіту. Коли ми увійшли в етапну хату, я, глянувши на людей з переголеними головами та почувши брязкіт ланцюгів, злякався і почав плакать; один із цих чоловіків, в кайданах на руках і ногах, почав мене оглядать та мацать, примовляючи щоразу: "Чего боі, кохане дзецко?.." Це був доктор. Пораяв він батькові не кутать мене і не слухать ніяких бабок, а заставлять щодня бігать у подвір'ї босоніж, і, яка б не була негода, хоч на одну хвилину випускать надвір і неодмінно босоніж; а почать цей режим найкраще з мая місяця. Батько подякував йому і хотів дати грошей, але він одвів батькову руку і промовив: "Якщо ласка, то пришліть мені пучку чаю, та цукеру, та білого хліба..." Нарешті він спитав мене, чи вже я не боюсь його, і, пригорнувши до своїх грудей, скільки разів поцілував мене в голову; я чув, як виразно в його грудях стукотіло серце, і мені стало його жалко.

Певно, у пана зосталися дітки? - спитав батько. Доктор одхилив злегенька мене від себе, махнув рукою і одвернувся. Відтоді батько щоранку, коли був дома, заставляв мене бігать босоніж від ґанку до вітряка, котрий стояв на пригорі ступенів за чотириста, і я повинен був добігти до млина, ударитись долонею об стінку, щоб виляск почувся, і бігти назад, за що батько давав копійку.

Приніс мені батько з поля двох сліпих лисичат, і я знайшов на селі кішку від котят, купив її, либонь, за дві гривні і, по совіту людей, вимазав лисичат сметаною, та й підпустив їх під кішку; кішка облизала сметану і прийняла лисичат. Жили у мене лисичата в кімнаті. Коли повиростали, то почали ловить у подвір'ї птицю... Дав мені батько кремінну рушницю, щоб я з неї стріляв сорок та ворон і годував лисиць; але вціляв я не часто, а лисиці з кожним днем все більш шкодили. Раз вони так багато передушили курчат, що батько сказав, що він їх застрелить. Взяв я ранком своїх питомців і поніс на поле, заніс так далеко, що від слободи тільки виднілись подекуди димарі та верхів'я дерев. Сів я в траві і почав прощатись, обціловуючи лисичат та сльозами обливаючи. Нарешті одіпхнув їх від себе і побіг додому, не оглядаючись. Добігши до млина зупинився, щоб передихнуть, аж дивлюсь - і лисиці біля мене... За подвір'ям було скілько горлових ям (в них на зиму зсипали картоплю), і в одну з цих ям опустили лисиць і годували їх аж до зими... Я тоді саме занедужав на кір і коли вичуняв, то мені сказали, що лисиць покрадено.

З Печеної повіз мене батько в Бобринець. Приїхали ми надвечір і зупинились у приятеля батькового, чиновника М. Г. Юзиці.Вранці батько пішов в лавки за покупками, а я вийшов з хати і сів проти сонечка на призьбі.

Незабаром підійшла до мене якась пані і спитала, чи пізнаю я її? Я відмовно замотав головою.

На ось тобі гостинців! - промовила вона, даючи мені загорнуті в папірець канхвети.

Я дуже любив ласощі і прийняв їх з великою подякою. Пані минулась і промовила: "Я твоя мати!"

Я спершу ніби не повірив і позирав спідлоба, але коли вона бняла мене і почала цілувать, я раптом заголосив і припав до неї. Через хвилину вона почала розпитувать, з ким я приїхав, відкіля і чи надовго. Потім сказала, щоб я йшов з нею, я не сперечався, вскочив у хату, вхопив картуза і пішов з нею, забувши про наказ батьків, щоб нікуди без нього не ходив. На мосту зустрілися з батьком; він почоломкався з матір'ю і спитав, куди вона мене веде?

А хіба йому не можна до мене піти? - спитала мати. Чому не можна? Нехай іде. Хочеш іти до матері? - спитав мене батько. Я відповів, що хочу. Батько кивнув матері гони і пішов на кватиру. Коли мати ввела мене в своє помешкання, то я побачив там багато дітей, здебільшого дівчаток, мати сказала їм хто я, і вони обступили мене, цікаво зазираючи в Декотрі заговорили до мене, але я не знав, що їм казати; пиши більш трьох місяців у бабки-лікарки волошки, я ніби забув книжну (московську) мову.

А ось твій брат, Володя! - сказала мати, підводячи нечкого хлопчика. Ми стояли один проти другого нерухомо.- поцілуйтеся ж! - додала мати. Ми притулились один до другого губами.- Чого ж ви обоє мовчите? Ну, не будь же таким вовком! - промовила мати і, посадовивши мене на канапці поруч з собою, звеліла одній дівчинці заграть на фортепіано і спитала мене, чи давно я чув, як грають на фортепіано; я відповів, що давно.

А хто тепер грає у вас на фортепіано? - спитала мати, Я відповів, що ніхто. Батько, після того як мати нас покинула, продав комусь фортепіано, чи подарував.

Дівчинка заграла спершу щось трудне й незрозуміле, а потім заграла пісню: "їхав козак за Дунай". Я усміхнувся, мати чи знаю я цю пісню? Авжеж, знаю!

- А ти умієш танцювать? - спитала вона мене. Я одмовив, що не вмію.

- То ми тебе хутко научим.- Вона підозвала одну дівчинку і сказала, щоб вибирали собі пари і становились до кадрилі.

- Ось з цією панночкою і ти танцюватимеш,- показуючи на одну дівчинку, промовила мати і додала: це Маня Шебанова. Але я не хотів вчитись танцям і сказав, що краще піду до батька.

Мати спершу умовляла мене, а далі вже почала й гніватись. Маня мене тягнула за руку, я опинався.

Фу, який мужик!-сказала мати.- Далі гримнула: "Іди танцювать!" - і штовхнула мене межи плечі, забувши, що я гість.

- А як не хочеш, то йди до батька!..

- Я й піду! - одмовив я, взяв картуза і дійшов аж до порога, але, постоявши хвилину, повернувся лицем до матері і промовив: "Ну, я буду..."

Через невеличку добу я став смілішим і з охотою почав вчитись танцям. Мати сама грала на фортепіано, а мене дівчатки хапали наперебій і крутили по хаті; коли ж діло дійшло до мазурки, то я почав бігать і підплигувать, неначе теля, або лоша; мати довго здержувалась, а потім так почала реготати, що мусила перестать грати.

От бачиш,- промовила вона регочучи,- як щодня отак поманіжим тебе, то й навчишся!..

Я не постеріг, як і сонце зайшло. Покликали до чаю, а після чаю почали грать у фанти, у краски, потім в жмурки. Я у матері й заночував.

Другого дня зайшов за мною батько і повів мене до бабушки Д[убровинської]. Тут я уперше побачив бабушку і дядьків, материних братів: старший Хведір був божевільний, і коли батько сказав йому: "Федя, це мій син",- він зареготав, замахав руками і хутко вийшов з хати. Дядьки: Олексій і Єгор служили по судах, а менший Микола тільки що скінчив повітову школу і в якійсь канцелярії переписував папери за півтора рубля в місяць. Тут же жила тітка Лизавета з своїм чоловіком. Діда вже не було в живих.

Батько зоставив мене на квартирі у бабушки, другого дня повів мене до смотрителя повітової школи С. Д. Телятникова, котрий дав мені щось прочитать, спитав: скільки буде пятью-пять та семью-вісім... Я знав добре табличку множення і одповів незупинно. С. Д. сказав, що я прийнятий в приходський клас і звелів принести метрику. Третього дня батько від'їхав з Бобринця.

Бобринець - це закутній городок, заскорузлий, приголомшений і дико патріархальний, ширш оповідатиму про нього нижче. Спершу я трошки поскучав за батьком, а потім і привик до дядьків. Дядьки дуже панькались зо мною, найпаче Олексій; Микола мав голубів і подарував мені пару вертунів. Ми з ним пужали їх щоранку і після обід. Я дуже полюбив цей спорт. У судніх хлопців були теж голуби і ми наважалися переловити їхніх, як і вони наших, і придумували усякі хитрощі та мошенстав. Іноді удавалось осадить скільки штук чужих і загнать в голубник і тоді брали викуп: гривеника або злотого за голуба, а то й більш, дивлячись по голубові, чи корпусний, чи білі очі, чи товстий дзьоб та короткий, і як волочить крила і як держе хвоста та скільки пір'їн у хвості. Зверталась увага і на масть. Раз сусідній двірник, протоієрея отця Павла, Силка піймав мого голуба і я пішов його викупать; але Силка, довідавшись, що у Бизки (ім'я голуба) були голубенята, запрохав за викуп четвертака. У мене не було таких грошей. Скільки не прохав я взяти злотого, так Силка казав, що він і дивитись на злотого не хоче. Я з горя заплакав (я здорово плаксивий був) і пішов додому. Це було у неділю, в школу не треба було йти. Виліз я на голубник і як ночуп, як жалібно голубка гуде, кличе голуба, а голубенята голодні пищать, залився гіркими, і почав голосно промовлять; "Боже мій, боже мій! Де мені того гривеника достать?" - І не зчувся , як позад мене з'явився дядько Микола. Я б тоді і позичив., але оце зараз був на базарі і за всі гроші купив ріжкін та інжиру. На й тобі! - промовив дядько і, вийнявши ласощі з кишені, поділився зо мною. Я почав їсти ласощі, запиваючи їх сльозами.

Через хвилину дядько пораяв піти на вулицю та пошукать по може хто загубив злотого, або семигривеного, до речі сьогодні багато людей їхало на базар. -Адже вчора Євдокія (наша куховарка) хвалилася, що знайшла гривню, дарма що не базарний день,- додав дядько.

Я скочив з голубника і пішов блукать по шляху та придивляться. Довго провештався, аж доки не захотів їсти, і якраз біля шинку знайшов шага.

Вернувшись додому, я після обід поліз знов на голубник і, побачивши, що в голубенят порожні вола, почав годувать їх з рота; набивши їм вола, зліз з голубника. До вечора ще погоїти їх двічі. Ранком так рішив, що одне голубеня зможе нагодувать голубка, а друге я візьму з собою, візьму і проса в кише і, як буде переміна, погодую його. Забравши книжки і засунувши голубеня за пазуху, пішов я в школу. Звичайно, що я похвалився декому з товаришів, що в мене голубеня за пазухою, а кой-кому з голуб'ятників, навіть, і показав.

Голуб'ятники оглядали голубеня, вихали на руці, щоб воно показало корпус, лічили пір'я в хвості, придивлялись на дзьоб і інші хвалили безумовно, а інші знаходили деякі хиби.

Урок довго тягнувся, голубеня захотіло їсти і почало пищать. Учитель А. І. Еверт почув і спитав: "Кто там шаліт?" - один хлопець-наушник зараз і доніс, що у мене голубеня за пазухою.

Еверт покликав мене до столу і звелів вийнять голубеня. Я не послухав його.

- Виймі! - закричав він на мене.

- А ви ж не одіймете? - спитав я.

- Виймі, говорю тєбє!

Я вийняв голубеня і залився сльозами.

Зачім ти його приніс з собой?-спитав він, усміхаючись і дивлячись на голубеня, котре пищало, тріпало крильцями і лізло мені до рота.

Ще й те мушу занотувати, що ми в школі балакали мішаниною, цебто мішали українські слова з руськими, і вчителям ніби до того було байдуже. Щождо смотрителя Семена Даниловича, то він завжди розмовляв з нами по-українськи.

Я розказав всю скорбну історію. Видко, що моє чистосердечіє зробило на нього гарний вплив.

Вийди з класу, да покорми його,- сказав він і гукнув до школярів: "Следующій к доске!"

Треба додати, що вчився я добре, і Еверт завжди був до мене прихильним. Вернувшись з класу, спитав я дівчинку, котра збирала трісочки у дворі отця Павла, чи дома Силка? Вона сказала, що поїхав до Крючкового колодязя по воду. Я спитав, чи ганяв вже Силка сьогодні голубів, вона сказала, що не знає.

- Хочеш, я тобі дам аж два ріжки і два інжири, тільки відчини голубника і спужни голубів: я хочу подивиться, чи правду каже Силка, що у нього є одна голубка, котра підіймається вгору так, що й не видко її, а потім котиться аж до самого низу.

- Боюсь! - одмовила дівчинка,- Силка мене битиме.
- Хіба ж він знатиме, що то ти відчинила?
- А ти ж не скажеш йому?-спитала вона.
- Єй-єй ні! - одмовив я і аж тричі перехрестився.
- Давай же ріжки та інжир.
- Ріжки на, а інжир ось. Я тоді віддам тобі, як спужнеш голубів.

- Ну, добре!-сказала дівчина і хутко побігла до голубника. Вона спужнула голубів, котрі почали підійматись кружалом догори. Я хутко віддав дівчині інжир, а сам побіг до свого голубника і спужнув своїх голубів, потім дав підтруску і зразу осадив трьох Силчиних молодих голубів. В цей мент Силка в'їхав у двір і, побачивши, що я вже загоню тичкою голубів у голубник, догадався в чім річ і, покинувши водовозку, почав жбурлять грудками на мій голубник; але в цей мент на ґанку з'явився отець Павел і гримнув на нього, навіщо він покинув коняку з бочкою посеред двору і кінь вперся в конюшню та й зачепився віссю за одвірок.

Надвечір Силка прийшов викупать пійманих голубів; я потребував вернуть Бизку і сорок копійок додатку; скінчили торг дешевше.

Силка приніс Бизку і гроші, а я йому віддав його голубів. Тільки тоді як Силка вийшов з двору я постеріг, що у Бизки підрізане одно крило. Нічого робить. Поліз я на голубник і пустив Бизку. Як же зраділа голубка, побачивши Бизку. Спершу зона почала кивать до нього головкою, ніби вітала його поклонами, а далі тоненько заворкотала; Бизка почав теж воркотати, розпустив крила і поліз на гніздо до голубенят.

Коли в обід прийшов додому дядько Микола, я розказав йому про охоту; поназбирали ми з ним в подвір'ї голубиного пір'я . попідшивали їх до підрізаного крила Бизці, це допомогло йому злітать з голубника додолу і вилітать на голубник. Згодом підрізане пір'я повипадало, а замість нього виросло нове.

Сім'я бабушки, як я вже раніш казав, була музикальна, всі дядьки, опріч старшого Микити, цебто пасинка дідового, котрого й дома не було, грали на ріжних струментах; не проходило навіть вечора, щоб в нашій господі не лунала музика або спів. Увечері до дядьків збирались товариші, найпаче в неділю, частувалися, співали (всі дядьки були в церковнім хорі) духовні концерти і світські пісні, тільки не українські, а ті, котрих ще навчив їх отець: "В темном лесе", "Во лузях", "Государь ты мой, Сидор Карпович", от із українських тільки й співали: "Ой чумак сім літ по Дону..." Опісля вони багато перейняли українських] пісень від мене. Іноді грали у карт, у преферанса, а іноді і читали гуртом, найчастіше Гоголя і "Енеїду" Котляревто. Декотрі чиновники вчились у дядьків грать на струментах.

В Бобринці тоді була одна церква, а служили завжди коли три, то два попи, з двома дияконами.

Бабушка, як і мати, держала невеличку школу і вчила учнів молитись богові, читать церковне та гражданське, писать і три правила арифметики; більш сама бабушка не знала. Вчила також танцювать: стращок, скосес, ножнички, жидівочку і кадриль. Вже коли я був у І класі, то допомагав бабушці вчить її учнів і діленію. Вчились тоді, як у повітовій школі, так і в домашніх, до обід і після обід. Не пригадаю гаразд, коли перестали в поштовій школі вчити після обід, чи тоді, як ще я був у приходськім класі, чи вже як перейшов у перший? Коли дядьки почули мій голос, то рішили, що я повинен буть в хорі. Повели мене на співку, диякон Любимський почав пробувать мого голоса, але я, чи з переляку, чи з соромливості, ні одної ноти не зміг попасти за ним, і він нарешті сказав, що в мене нема ніякого слуху. Тоді дядько Олексій намігся, щоб диякон послухав, як я співаю пісні. Я заспівав: "У полі могила з вітром говорила..."

Та в нього здоровенний альт! - вигукнув Любинський. Після того я вже осмілився, і диякон знайшов у мене слух. Через недовгий час я вже був солістом. Проїздив через Бобринець архієрей і служив обідню, наш хор співав, чергуючись з архієрейським. Протодиякон після обідні сказав моїм дядькам, що годилося б мене віддати в архієрейський хор, що з мене вийшов би чудовий ісполатчик. Коли дядьки сказали про це бабушці, так вона з радощів аж перехрестилася; але скільки не обмірковувала це діло з матір'ю та дядьками, не рішились зробити цього бажаного ступеню без батькової згоди.

Бабушка страшенно любила попів, не раз казала, що дуже була б щаслива, коли б хоч один її син вивчився на попа. В зайвий час завжди вона або молилася, вистоюючи по півдня навколішках та б'ючи поклони, літом в садку, а зимою в своїй кімнаті, або читала голосно святе письмо: "Четы мінеї", "Апокаліпсис", "Псалтир" і т. ін.

Мало не кожна вечірка - музична, або співоча кінчалась попойкою. Всі тоді чиновники пили, бо горілка доставалась дурницею: виноодкупщик купець Бродський всім чиновникам розсилав горілку: перед різдвом, новим роком, Великоднем, зеленими святами і перед іменинами,- кожен урядовець одбирав стільки, скільки йому належало по посаді; навіть і сторожі судові та слуги чиновників бігли до підвалу з пляшками і получали мзду. І ніхто не дивився на ці побори, як на хабарництво. А дядькові Єгорові, коли він опісля Евєрта був вчителем приходського класу, міщани з хуторів приносили курей, гиндиків, качок, гусей, смушки на шапку, живих ягнят і поросят; він зовсім не вимагав цього від учнів, але такий вже був заведений порядок від дідів-прадідів. Молодь-чиновники інших кіл в зайві від служби часи сиділи за поставцем по трактирах, по ренскових погребах, по постоялих дворах та по шинках; часто заводили бійку з проїжджими та візчиками-троїшниками, що перевозили з Москви та інших міст крам південним купцям, нападали на хуторян-міщан, котрі приїздили у свято в город погулять, або ж збирались юрбою на плацу, між присутственими місцями і кладовищем, і грали в чехарду, або у м'яча: в гилку, в горюдуба, в горобця, в мету, іноді борюкалисяся або бились навкулачки, а як смеркало, розіходились по пивних та по більярдних... У понеділок декотрі приходили на службу з підбитими очима та з синяками, а інших знаходили очмарілими по ровах та в проваллях... І так проводили вони кожну неділю, кожне свято... Коли я перейшов у ІІ клас, то на канікули приїхав в Бобринець цирк: три коняки, ослик, коза, скількись собак, наїзниця, наїзник, акробат і клоун. Коли вони появились в городі, то зодягись в химерну одіж і проїхали верхи на конях, на осляті і на козі, а малпа на собаці. Клоун начервонив собі щоки, а ніс замазав вугіллєм і, їдучи на осляті назад головою, часто заглядав сляті під хвіст і питав: "Кузен, где твой галава?.." Ми, дітвора, юрбою побігли за цим дивовинням, реготали і все кричали: "Ану спитай ще, де його голова". Клоун нахилявся до хвоста і казав: "Она не кочит гаварит, толко шипит". Дядьки пішли в цирк і мене з собою взяли. Боже! Скільки було радості, сміху, здивування; всі люди, скільки було в цирку, від старого до малого, реготали, хапаючись за животи, коли клоун ловив папірець, прив'язаний на кінці батога, і все падав. А як почав акробат перекидатись на трапеції: то звисаючи головою вниз, то крутячись фуркалом на качалці, декотрі зашепотіли, що це він не своїм духом, а наклала з тим, що в болоті. Підстаркувата жінка якогось-то чиновника клялась на другий день моїй матері, що бачила своїми очима, як тільки акробат повисав на трапеції, держачись однією ногою за качалку, або потилицею, зараз невеличкий чортик хапав його за ногу і держав. Скільки дядьки не вмовляли бабушку, щоб хоч раз пішла в цирк, вона не згодилась, кажучи, що то гріх і скушеніє. На 3 чи на 4 день дядько Микола устроїв трапецію і почав перекидатись; я попробував і собі, але гепнув об долівку і так здорово забив в'язи, що днів з п'ять не міг шиї повернути; зате я нашого Рудька, що був на цепу, обернув в ослюка, сідав на нього, хапав за хвоста і питав: "Кузен, гдье твой галава?.." Тижнів через два цирк вже пустовав, а нарешті виїхав кудись; дядькові Миколі обридло перекидатись на трапеції, як і мені заглядати Рудькові під хвіст, і ми почали грать у солдатів. Жидівські діти теж збиралися в гурт і муштрувалися, іноді ми учиняли з ними справжнє сраженіє на палицях: доставалось їм від нас, а часом І нам перепадало.

Я часто загулювався у солдатів, так що доводилось вечорами вчить уроки; бабушка літом свічок не любила світить, тоді ми не знали ще ні ламп, ні стеаринових свічок, а світили свічки лойові; а в кухні горів каганець, по-московськи-плошка. В місячну ніч я вчив уроки при місячнім світлі, забираючись на високий баркан (забор), бо мені здавалось, що відтіля ближче до місячного світла. Все літо дядьки і я спали надворі, на сіні або на соломі, покотом. Дядько Хведір часто цілу ніч ходив по подвір'ю і щось бурмотів; а іноді реготав, або насвистував якусь мелодію; удень же лежав в садку або денебудь в подвір'ї, під повіткою. Він був дуже гарний скрипач і фортепіаніст, після смерті діда вчив по панах оркестри і давав панночкам уроки на фортепіано. Розказувала бабушка, що він зовсім мало вживав горілку, за обідом випивав одну чарку і рідко дві. Закохався він в одній панні, котрій давав уроки на фортепіано; у батьків тієї панни він і поселився, бо там було аж п'ятеро панночок і всіх їх він вчив грать. Мешкав він у флігелі в великій кімнаті, вкупі з двома вчителями, котрі давали уроки панночкам по іншим наукам. Пани ті були дуже багаті. Неподалеку від них мешкав поміщик М., куди дядько їздив тричі на тиждень і обучав там оркестр.

Дядькові здалось, що панна в ньому теж закохана, і він наважився відкрити свою душу. Панна, вислухавши його признання, мовчала і тільки усміхалась. Дядько спитав її, що їй в ньому не подобається, що йому завжди здавалось, що він їй до мислі? Панна і на цей раз промовчала. Після довгих дядькових допитів, панна висловила, що їй не подобається, що він носить бакенбарди, далі зареготала, скочила з ліжка і побігла. Через хвилину почувся великий регіт в другій кімнаті і дядько, подумавши, що панна вже розказала сестрам про його признання і що вони регочуть над ним, пішов в своє помешкання; і коли покликали його до обіду, то сказав, що він почуває себе хворим. Не пішов також до вечірнього чаю і до вечері. Вночі товариші його по мешканню почули якесь кректання, ойкання і легкий регіт. Почали питать, що з ним - він не одкликався. Нарешті вони засвітили свічку і в очах їх з'явився дивовижний малюнок.

Дядько сидів на ліжку з однією бакенбардою, шкромадив лице бритвою, а по щоках юшила кров. Вони з жаху почали кричать: "Що ви з собою робите?" Дядько схопився з ліжка, підбіг до дзеркала, глянув на себе і з криком вибіг з флігеля. Другого дня його знайшли аж в лісі, привезли додому, зібрали в дорогу і одвезли в Бобринець. Відтоді дядько Хведір вже ніколи не приходив цілком до пам'яті, тільки коли-не-коли траплялись прояснюючі хвилини, тоді він брав скрипку в руки і починав грать, або сідав за фортепіано і спершу грав як слід, далі зводив на нісенітницю, схоплювався з ліжка і регочучи вибігав з хати. Розказували дядьки, що він багато втворив ріжних мелодій, найкраще грав варіації: "Спів весіннього жайворонка", але на ноти не вспів покласти. Дядько Олекса теж непогано грав на скрипці і все прохав Хедора проказать йому, але він було й почне грать і програ скільки варіацій, а далі зарегоче і випусте скрипку з рук. На горищі у бабушки багато валялося шматків ріжних струментів: кларнетів, флейт, фаготів...

Раз зимою забралися ми в кухню на піч: я, дядько Микола і ще два мої товариші, позабирали шматки поламаних струментів і, з себе музик, почали дудлить, тут же на печі сидів і дядько Хведір На черіні стояла макітра з опарою. Микола, виступаючи тоненьким голосом якусь варіацію, схвальшив - у Миколи до 18-ти год був високий дишкант; дядько Хведір вихопив ополоника з макітри і ударив Миколу по голові. Дядько Микола почав страшенно кричать, розмазуючи опару по пиці. Вбігла в кухню бабушка і почала розпитувать, що вчинилось. Микола пожалівся. Бабушка вилаяла Хведора скаженим і сказала, щоб він убирався геть з печі. Злазячи з печі, він покірно промовив: "Я піду, а він все ж таки нехай не помиляється!.."

Я вже був в II класі, як дядько Хведір помер. Він часто зникав з двору, і його найчастіш знаходили на кладовищі, але перед смертю зовсім знемігся і не вставав з ліжка. Я стояв з бабушкою біля його постелі, коли він лежав з заплющеними очима і, поклавши руки долонями вверх на рівні з лицем, швидко, швидко перебирав пальцями, ніби грав на скрипці, іноді усміхався, або ж складав воронкою губи і ніби насвистував. На скільки хвилин він затихав і не дихав, і тоді бабушка силкувалась вкласти йому в руну воскову свічку, але він не брав її, потім раптом розкрив очі, обвів ними навколо, скрикнув, потягнувся і звісив голову набік...

Через скільки місяців після того помер і Олексій від сибірської язви. Дядька Микиту ще покійний дід віддав у лавку до якогось купця, і про зустріч з ним я оповідатиму нижче.

Дядько Андрій, як було мені 6 чи 7 літ, приїздив він на скільки день до батька в Катериновку. З ним товариші вчинили прегидку штуку: напоїли до нестями і в такім виді повінчали з старою беззубою бабою, котра старіша була за мою бабушку. Коли він очунявся і побачив, що лопатки в горосі, то одної ночі невідомо куди зник з Бобринця. Опісля оказався він аж в Сімферополі, куди й перевівся на службу. Там він обзавівся другою сім"єю і коли бабушка довідалась про це, то дуже плакала, а потім молилася за цей його гріх і всім казала, що над її сім'єю нависло якесь прокляття.

В Сімферополі він також не цурався чарки, зійшовся з якоюсь, компанією мошенників-чиновників і щось там вкупі сфальуийлн, судили їх і всіх засудили на Сибір, в ссилку. Це було в 1852 чи в 53 році.

Княгині К[антакузен] захотілося, як кажуть, приручить батька, і вона сказала йому, що хоче, щоб я знов вчився з її дітьми, і подала надію, що одвезе мене заразом з своїми синами в Петербург і там кудись віддасть в таку школу, що з мене вийдуть люди. Батько, звичайно, зрадів такій панській ласці, приїхав в марті місяці в Бобринець і взяв мене з собою.

Дорогою батько, кажучи про бабушку, дивувався як вона схудла та постаріла. "Колись була дуже красива, а тепер висохла, як таранька". Потім додав, шуткуючи: "Вона, мабуть, вже світиться проти сонця?.."

Як тільки приїхали ми в Катериновку, батько другого ж дня повів мене до князів. Княгиня обласкала мене, повела в класну і сказала вчителям, що ось їм ще ученик.

Учителів було аж три: француз, німець і студент С. З княжатами я зустрівся, як з старими приятелями; тут же був і Митя, син доктора Т. Князеві було байдуже не тільки про мене, а, навіть, і про власних скнів: він навчився в Італії вироблять горшки до квіток, привіз звідти струмент і тепер по цілим дням сидів в оранжереї, крутив ногами горщенне кружало; а влітку панькався з динями-канталупами, все виставляв їх на сонце, інколи бувало по всьому балконові порозкладає. Весну, літо і осінь ми прожили в слободі: вчились, гуляли, їздили верхи, ходили на охоту... Вчив нас стрілять князівський охотник-кріпак Данька Береговий. Дичини було сила; ми стріляли молодих вутят, котрих Злотка (лягава Даньчина) виганяла з комишів і стріляних виносила на берег.

На зиму переїхали ми в воєнний город Вознесенськ (над р[іками] Бугом і Мертвоводом) і поселились в двоповерхнім домі купця Сибірцова над Мертвоводом: в верхнім поверсі княгиня; а в спіднім ми і вчителі. Кожен з учителів мав свою кімнату, а нас четверо розмістили по двоє. Рядом з кімнатою, в котрій мешкав я з старшим княжам Мишею, мешкав С.

Ми їхали двома екіпажами, в однім княгиня, двоє княжат, Миша і Коля, і я, у другім: три вчителі і Митя Т. Княгиня заставляла мене співать українські пісні і дуже хвалила; а далі покликала С., щоб і він послухав. С. сів до нас, а Коля пішов на його місце. Князь зостався ще в оранжереї. В Катериновці зосталась і приманка задля нього в образі француженки компаньйонки, котрій нібибто треба було, як хворій, ще скількись тижнів подихать сільським повітрям, її, як опісля виявилось, наумисне зоставила княгиня, щоб одвести князеві очі.

В Вознесенську я вперше побачив, як наказують солдатів шпіцрутенами. Це страшенне видовисько. Екзекуцію вчиняли над Мертвоводом, зараз за барканом дому Сибірцова: ми заглядали крізь щілини баркана і жахались, а інші, як, наприклад, Тимошка-лекайчук, дивились наче якось байдуже. Тимошка сідан верхи на баркана і увесь час дивився, висловлюючії іноді: "Вже юшить кров! Ого-го!.. як кров цвигнула вгору!.." В Бобринці я бачив як на ешафоті наказували убивців; нас - школярів виводили з школи і становили коло ешафота. Це на нас робило такий вплив, що ми сплітали з клоччя нагаї, чертили на землі убивцю, вдаючи з себе ката, клоскаючи по землі, кричали: "Берегісь!" Забавлялись цим по тижню, або більш.

В Вознесенську княгиня щоночі приходила до С. Кімнату нашу від кімнати С. перегороджувала стіна, а в стіні була зроблена грубка, котра не доходила до верху. Коли княгиня йшла, то нас упереджав ; об тім пристановлений До послуги лакейчук Тимошка. ІЦоб ввійти до С., треба було пройти класну, а потім нашу кімнату. Княгиня, ввіходячи, питала, чи ми спимо? Ми прикидались сплячими, а Тимошка, лежачи біля порога, хропів на всі заставки.

Що тичеться німця та француза, то цілком піклувалися тільки об собі, вони вже були і підстаркуваті. Німець після вечері зараз же лягав спать, а француз дудлив з півгодини на валторні, потім приймав холодний душ, робив гімнастику і лягав в постелю Ми підслухували розмову княгині з С., а коли вони замовкали і гасили світло, ми по драбинці, по котрій Тимошка лазив одкривать душника в грубі, вилазили поодинці і прислухалися; а злізши ділились враженням... Іноді княгиня вранці за чаєм питала мене і Мишу, чого у нас такі червоні очі, ніби ніч не спали?

О, спали, превосходно спали! - відповідав Миша. Багато грошей передавала княгиня С., урізуючи від видатків, котрі йшли на прожиття в Вознесенську. Скільки разів Прихала вона батька, беручи у нього тисячу або й більш карбованців, щоб він потай від князя якнебудь розмістив ці гроші в економичеських рахунках, кажучи, що вона обдурилась на куплі коней, або загубила гроші і не хотіла б, щоб про це знав князь, що колись, як князь буде в гарнім настрої, вона йому признається; батько мусив слухатись і чинити по її волі, бо сподівався, що княгиня виведе його сина в люди.

Раз княгиня написала, що їй до зарізу треба 10/т; батько одписав їй, що не може дать їй таких грошей, не завівши у книгу і не показавши, куди вони поділись. Княгиня розгнівалась, написала суворого листа і в кінці дописала, що вона позичила вже ці гроші, а він муситиме їх заплатити кредиторові. Батько нічого не одповів їй. Не пройшло й місяця, як приїхав у Катериновку якийсь жид з княгининим векселем. Довго розмовляв він з батьком, а нарешті наважився йти до князя, батько сказав йому, що він сам спершу піде. А за тиждень перед цим прийшов в Катериновку кухар Павлушка, котрого княгиня прогнала за те, що він не догодив їй якимсь там кутанням і не зугарен був обійтись двома хунтами м'яса там, де його треба було п'ять. Вона прислала князеві письмо, в котрім писала, що Павлушка щодня п'янствував і половинив гроші, котрі йому видавались на базар, і прохала випороть Павлушку і употребить на чорну роботу. Князь так і зробив. Раз увечері прийшов Павлушка до батька та й каже: "Благословіть, Л[уко] І[вановичу], іти на вольні хліби. Дайте два карбованці грошей та й прощайте; або ж завтра побачите мене на гілляці". Батько почав його заспокоювать та розпитувать, з чого скоїлось таке лихо, що більш двадцяти годів догоджав князям, а це зразу став негодящим? Тоді Павлушка розказав йому все про злигання княгині з С., додавши, що про це вже знають всі челядники, котрі при княгині, начинаючи з Тимошіш. Другого дня Павлушки вже не було в Катериновці. Прийшов батько до князя і застав його в приємній розмові з француженкою. Князь збентежився, що батько ввійшов без докладу, але батько одмовив, що по дуже потрібному і невідкладному ділу. Князь повів батька в кабінет і замкнув двері. Батько передав в руки князя княгинині листи. Князь требував, щоб батько розказав йому все, що знає. Батько відповів, що він не має сміливості такої, що краще б князеві розпитати кого-небудь із слуг, хоч би лакея Петра, котрого теж прислала на днях княгиня для порки. Князь сказав, що він не хоче нічого розпитувать і поклявся, показуючи на фамильний образ, перед котрим не вгасала лампадка, що батька він не обидить і не скаже княгині, що він від нього прочув все те. Батько все ж таки силкувався уникнуть одвертої розмови. Тоді князь став перед образом, перехрестився, вдарив поклона і промовив: "Говори всю правду. Богом клянусь, я тебе не обиджу!" І батько розказав йому все, що чув від Павлушки. Князь відчинив двері і крикнув: "Позвать Петра!" Через хвилину з'явився Петро, і князь звелів йому казать все, що знає про княгиню. Петро упав навколішки і на всі князеві питання: чи правда тому та тому,- відповів: "Праівда, ваше сіятельство!" Князь звелів йому приказать зараз же запрягать шестерик в коляску, щоб і він теж збирався їхати, і Васька. Через півгодини князь помчався на всю ніч в Вознесенськ.

Вночі перед світом вбіг поварчук і шепнув Тимошці, що князь приїхав. В цей мент Миша був на драбині, хутко сплигнув і спитав: "Що таке?" З кімнати С. почувся голос: "Хто там стука?" У класній почувся тупіт, потім розчинились двері в нашу кімнату і на порозі з'явився князь. Ми кинулись до нього, але він, наскоро почоломкавшись, звелів Петрові забрать наші манатки і нести в кімнату Колі (друге княжа) і Миті і ще щось шепнув, йому на вухо. Петро одвів нас, потім замкнув за нами двері. Що далі було, я вже довідався дорогою, як їхав в Катериновку, бо князь сказав мені вранці їхать до батька - на Великдень, хоча був ще тільки п'ятий тиждень великого посту. Розказував Петро, котрий теж їхав зо мною, що князь звелів виламать двері в кімнату С. і застав там княгиню мало не в одній сорочці, що вона апалась одягтись, але не встигла. Він сказав княгині вийти і набрать одіж свою; а С. приказав розпанахать і, випоровши різками, звелів упакувать його речі, дав 25 карб, на прогони до Кигна і, коли той ішов через поріг, дав ще йому по потилиці.

Княгиня майнула в Кантакузівку, по той бік Бугу, до старшого брата князевого - Радіона. Як там і що княгиня говорила, як аргументувала своє поводження, покрито темрявою . невідомості; але у страсну п'ятницю князь і княгиня несподівано приїхали в Катериновку. Батько був у церкві в Новокраснім, він говів, а я сидів на ґанку і виглядав батька. Коли побачив, що їдуть князі, я побіг їм назустріч. Княгиня гукнула: "Пошол вон, негодяй!.." Я остовпів від такого привітання; коляска промчалась, а я, постоявши скільки хвилин на шляху, побрів до ґанку. Через невелику добу під їхав до ґанку батько, він їздив до церкви верхи. Глянувши до панського двору, батько здивовано спитав: "А це ж що таке?" Од двору йшло 12-ть чоловік з ломаками, а поперед них отаман Данило; підійшовши до ґанку, вони пошапкувались, а Данило взяв повід з рук батькових і передав котромусь чоловікові: "Троє ідіть забирайте коней з конюшні, та й подіть у двір; а останні виносьте все з кімнат!.."

- Що це таке, Данило?-спитав батько.
- Нам так велено! - одмовив Данило.

Батько зараз же пішов у панський двір, Данило з мужиками повиносили з дому скрині і одежу, склали на дві хури і повезли В двір. Доки батько вернувся з двору, в кімнатах вже нічого не зосталось. Князі батька не прийняли. Батько зараз одвів мене В Новокрасне до попа Н[естеров]ського і на другий день знов пішов до князів.

Катериновкою їхав становий О. І. М-ський, батько його зустрів і розказав про свою пригоду.

Як?- запротестував становий,- це ж грабіж, насиль ство, своєвольство!.. Ідем заразом зо мною до панів!..

Батько сів до нього на візок і поїхали. Але князі не звелілії впускать в горниці батька. Батько зостався в дворі і дожидав станового. Через недовгий час становий вийшов і промовив до батька: "Ну, братіку, ти сам кругом винен!.." Батько почав щось говорить, але становий не схотів і слухати, сів в бричку і поїхав з двору. Батько постояв і пішов в Новокрасовку. Біля панського двору пробіг мимо батька Петро і шепнув, що становому дали дві сотенних.

На третій день великодних свят батько поїхав в Бобринець подавать жалобу на князів та шукать собі місця, а мене лишив у попа.

Спершу жилось мені у попа не зле, але після того, як пройшло більш місяця і від батька не було ніякої звістки, то піп подумав, чи не накинув йому мене батько і перемінив обіходження, почав присікуватися до мене, кажучи, що у нього в домі і так тісно, а тут ще й мене йому нав'язано. Мій батько лічив попа за великого свого приятеля, бо передавав йому чимало всякої всячини, мовляв: "Від зерна до телиці"...

Вчинився випадок, про який, навіть, аж ніяково згадувать. У матушки-попаді був брат бурсак, під вусом і вже борідкою почав заростати. Приїхав він на канікули і зразу зав'язав зо мною дружбу: ми ходили щодня купатись, вудили рибу; навчив він мене курить крадькома; водив в гості до диякона і там силу-вав пить горілку, кажучи: "Пий, бо як не питимеш, то ти мене видаси, що я п'ю!.." Я божився, що не видам, але він велів пить, і я пив, а вертаючись додому жували ми папір бібулу, котра ніби одгонить горілчаний дух...

...Від батька не було ніякої звістки, я зовсім обносився, бо тільки й було одежі, що на мені; піп спершу давав мені свої сорочки, а потім перестав давать. Піп приказував мені помагать кучерові чистить коней, двір підмітать, воду возить, прислужувать у паламарці і роздмухувать вугілля задля ладану, дзвонить на "достойно"... А коли їздив з молитвою, то я мусив, по приказу попаді, випрошувать яєць, курей, поросят, меду, пашні... Парахвіяни були багаті, найпаче чиновники - волохи, котрі щедро наділяли попа... А коли заїздили з молитвою в Катериновку, то молодиці і старі баби, даючи мені пиріг або шматочок сала так, щоб піп не бачив, змочували мені голову і вид сльозами.

Посилав мене піп читать псалтиря по мертвих; раз довелось читать в етапнім домі в Катериновці над якимсь розжалуваним офіцером, котрого проводжала в Сибір сім'я, його жінка і дочка, молоденька панна. Панна, коли постерігала, що я вже утомлений, хазала мені відпочить і сама починала читать. Арештантів була "повна хата і всі вони молились та били поклони і ні на хвилину не присідали. Надвечір мертвеця віднесли на клаловище; арештанти прохали конвойного офіцера, щоб дозволив їм однести покійного на кладовище, але він на те не згодився. Чув я,як піп, вернувшись додому, казан попаді: "Отаких би покійників коли б господь частіш посилав"...

Жила у попа одна сирітка - Любка, про котру розказували, що нібито піп прийняв її до себе у прийми, щоб була компанія його дочечці (у попа була єдина дочечка Лузя, літ десяти, горбата і немошна); а мати Любчина, покритка, пішла по монастирях замольовивать свій великий гріх, що мала дитину від офіцера-гусарина, цебто Любку; зоставила вона попові півтораста карбованців, котрими наділив її гусарин... Більш года про неї не було ніякої чутки; а нарешті якась богомолка заходила до попа і переказала, що покритка померла, либонь, у Воронежі, в больниці, і що вона їй і очі закрила; що прохала покритка, щоб батюшка довід до розуму її дитину за ті півтораста карбованців, що вона йому зоставила...

Піп, вислухавши богомолку, сказав, що покійниця збрехала, що ніяких грошей вона йому не зоставляла.

Любка ходила у дранті, як і я, і її заїдали воші, як і мене; годували її недоїдками. Любка пасла попівських свиней, заразом і гіндиків. Злидні нас здружили, іноді у темну ніч ми прокрадалися в кущі церковної огради або на берег річки і, гірко сумуючи, нарікали на бога, що він нас віддав на поталу та на знущання.

Настала косовиця, а далі й жнива, матушка з ранку й до вечора сиділа біля косарів, а я возив на поле косарям воду та харчі. Раз, випрягши коняку з бочки і пустивши її пастись, поліз під віз, у затінок, полежать, бо у мене страшенно розболілась голова, і улігся між мішками та одежею. Чую, щось з другого боку підлізло під віз, я злегенька підвів голову, аж то матушка з кучером Андрюшкою, цілуються та пригортають одно одного до грудей... Я виповз тихенько з-під воза і пішов до косарів.

Приїхавши увечері додому, я розказав про Андрюшку і попадю Любці, але Любка не здивувалась, вона сказала, що їй це давно відомо і не тільки їй, а й Лузі, що Лузі попадя сказала, що як тільки осмілиться сказать попові, то вона її задавить.

Якось попадя вскочила в конюшню і, не бачачи мене, повисла Андрюшці на шию, але постерігши мене сказала, що як тільки я скажу попові, то вона мене прожене під три чорти.

Як тільки, бувало, піп з дому, зараз рідня Андрюшчина (вони були поселяни) сходилась до попаді і починалась гульня.- Матушка здорово пила! Раз піп поїхав у ярмарок в Вознесенськ, взявши замість кучера дяка, бо Андрюшка прикинувся хворим. Це було, либонь, в половині сентября! Піп виїхав після обід. Од'їхавши верстов 12-ть ізломилася вісь. Що його робить?

Подумав піп і рішив вернутись додому перемінить бричку, підночувать, а вдосвіта знов в дорогу. Вже давно була ніч, Лузя сиділа зо мною у темній залі і все казала, що вона чогось боїться і не може заснуть. Вбігла в горницю куховарка (щира попадина прибічниця) і сказала, що батюшка вернувся. Гості розбіглись по кімнатах і повиплигували у вікна; а Андрюшка сп'яну, чи з переляку заліз під канапку. Лузя і я вибігли назустріч попові: попадя теж вийшла, припала попові до грудей і почала просить пробачення за те, що вона п'яненька; що нібито приїздили якісь куми з новородженим і вона ледве-ледве ублагала їх, щоб їхали додому, та приїздили аж завтра увечері, коли піп приїде з ярмарку; що нібито вони наважились везти дитину хрестить аж у Возсіятське, ради чого вона все їх частувала, щоб довш задержать і не пустить в Возсіятське; і що тільки недавно вирядила їх додому. Куми й справді приїздили ще за дня, але довідавшись, що попа нема дома, зараз же і повернули назад. Піп нічого не сказав', взяв Лузю за руку і, увійшовши в кімнату, спитав, чи є що повечерять. Довідавшись, що нема нічого, він звелів настановить самовара. Куховарка розкудкудакалась, що вона зараз і самовара наставить, і яєшеньку засмажить, і бриндзи подасть підсмаженої на сковородці...

Тільки що сів піп на канапку і хотів посадовить поруч з собою Лузю, але та спіткнулась на щось і скрикнула. - Що таке? Чого ти?-спитав піп.
- Ой, чобіт... ондечки!..- відмовила Лузя. Піп, побачивши чобіт, заглянув під канапку і вигукнув: "А це що таке"?
Марія Іванівна (попадя) стояла ні жива, ні мертва; з-під канапки виліз Андрюшка і п'яний почав варнякать: "Ну, бийте мене, навіть і вбийте... винен, тошно винен... Єжелі матушка мене жалали, так що ж би я був за дурень, щоб їх не жалав?.." Піп випхнув Андрюшку з хати і кинувся на попадю; попадя вже трохи очумалась після першого переполоху і схопилась у ручки з попом, далі вхопила його за коси. Довго вони борюкалися, попадя відчитувала його за всіх молодиць, з котрими піп колинебудь загравав.

А з такою-то хіба я тебе не застукала у погребі? - викрикувала она.- А такуто ти не цілував за ожередом? А такійто не дарував хусток?.. Далі вирвалась і вибігла з дому. Піп погнався за нею, догнав на току і довго вони там чубились. Потім вбігла попадя в кімнату, крикнула на Лузю: "Підожди ж ти, стерво горбате, я тобі дамся взнаки, геть від мене! І ти геть з очей!" - гримнула на мене і почала голосить. Ми вийшли з Лузьою з дому, пішли на тік, зарились в солому і не зчулись, як і поснули.

Вранці куховарка розшукала нас на току і покликала снідать. кажучи: "Слава господеві, вже втихомирились!.."

Попадя сиділа з обмотаною мокрим рушником головою і на Доччине і моє привітання з добрим утром нічого не одповіла: піп, навпаки, почав нас розпитувать, де ми ночували, і, нарешті, спитав, усміхаючись: "А не померзли?" Андрюшку, звичайно, прогнали, хоча після того, як тільки піп куди-небудь від'їздив, Попадя його одвідувала, а іноді і він приходив в дім. Ми всі боялись попаді, бо певні були, що вона нас таки подушить. В октябрі приїхав батько, він знайшов собі місце аж під Херсоном у купця Тропина. Як глянув на мене батько, так аж жахнувся. Піп сказав, що я неслухняний, непокірливий; що скільки не приганяв він мене до книжки, я не хотів ніколи її в руки взять; попадя теж наговорила на мене усякого чортовиння. Я мовчав, бо думав, якщо батько зоставить мене тут і надалі, то мені ще гірш буде.

Тільки на другий день батько сказав, що він знов одвезе мене в Бобринець. Після сніданку ми виїхали. На від'їзді піп взяв з-під образїв проскуру і поблагословив мене, але я проскури не взяв.

Чому ти не береш?-спитав батько.
- Не хочу!-одмовив.
- Отакий він, як бачиш! - сказав піп. Я не сказав, навіть, і прощайте, а швидше сів у бричку. Коли ми вже далеченько від'їхали від Новокрасного я, упевнившись, що вже до попа не вернемось, почав оповідать батькові про все, що перебув і чого в попа надивився.

Батько, дослухавши мою сповідь, промовив, тяжко зітхнувши: "Жалко, що я цього не знав!.."
- А може, вернутись,- додав він,- та провчити попа, як колись провчив я Рудковського - пам'ятаєш?.. Я почав прохать, щоб батько не вертався.

Приїхали ми в Бобринець, і батько знов поселив мене у бабушка. Дядько Єгор вже був тоді за вчителя; мене прийняли в ІІ клас і знов все пішло поторішньому. Навідався батько в суд, спитав про своє діло, дав кому слід я, його запевняли, що скоро зроблять слідствіє і все імущество йому вернуть, і він, обнадежений, поїхав до свого діла. Я знов співав в хорі, а мати почала мене вчить на фортепіано; Володя вже бринькав трохи. Дивувало мене те, що мати з чужими дітьми обіходилась далеко ласкавіш і лагідніш, ніж зо мною та з Володею; завжди била нас по руках, якщо не так держали руки, або помилялися в нотах; скільки разів, після бійки, я зривався з місця і казав, що не хочу більш вчитись. Вона кричала: "Ну й піди геть собі!" А через хвилину знов кликала на урок. Чужим мати купувала гостинці і дарунки, а нам ніколи.

Під Андрея, на балабушках у одних панночок, дядько Олекса застудив прища, що з'явився на щоці, прикинулась сибірська язва, і він в три дні згорів...

Скоро після смерті Олекси приїхав дядько Микигга, котрий зовсім окацапився. Увійшовши в кімнату, вніс він образи і, давши бабушці в руки, почав кланятись їй до ніг, потім дав образа моїй матері і їй тричі уклонився; кланявся також другій сестрі, обом братам і зятеві; а прикінці, підійшовши до мене і до Володі, вклонився і нам до пояса і промовив: "І с вамі здастуйтє!.." Всі ми дивувалися цьому звичаєві, а бабушка сказала, зітхнувши: "Отак і мій покійничок Іван Андрійович, як, було, поїде куди-небудь надовго, то як повернеться додому, звелить мені взяти образа в руки і уклониться тричі до ніг, поцілує образа, а потім вже і зо мною..."

Дядько Микита всім привіз дарунки; мені і Володі перочинні ножички. Прогостював він з тиждень, багато розказував про свою службу та про крамарів і про крам, але мене те тільки один вечір і цікавило.

Увечері дядько Микита обернувся до моєї матері і сказав: "Ситрайтє штонібудь, давно уж я не слихал фортепіано". Мати грала, а він деколи вставляв слово: "Вот ето, помню, покойний Федор іграл". Слухаючи далі і, певно, пригадуючи минуле, іноді промовляв, зітхаючи: "Ахті-хті-хті!.. Да, дєла... Вота што!.."

Після від'їзду дядька Микити, ми іноді з Володею вдавали з себе приїжджих з Москви, кланялись до ніг і силкувались балакать так, як дядько Микита.

Після смерті Олексія музикальні вечори дуже рідко вже бували в нашім домі, життя потекло скучніш і одноманітніш... На другий рік я перейшов у III клас з похвальним листом. Нарешті і скінчив школу з похвальним листом.

Мати жила у власнім домі, їй купив його Рудзевич, а через рік у дворі вистроїли ще й другий дім. В цім домі держала пансіон француженка мадам Сюбі; у неї мати давала уроки на фортепіано; а ще пізніш найняли дім цей під пошту.

У матері був на поруках черкес Урбан, зісланий в Бобринець за якийсь. бунт. Він заробляв собі чимало грошей, їздячи верхи на нашій рижій кобилі на водопій до крючкового колодязя, там він джигітував на ній; то на всім бігу ставав на ноги, або ховався під черево кобили, то зіскакував додолу і знов вискакував, пійман з землі шапку, хустку, іноді і гривню, зачіплявся ногами шию, а руками і головою торкався до землі, волочачись за кобилою... Він був не слугою, а другом нашої сім'ї, вірнішим від собаки: не вагаючись, з великою охотою все робив, що йому загадувала мати; на матір казав: маменка, на мене і Володю: бурат. Спершу не тямив нашої мови, а потім навчився. В ті часи багата прогонили через Бобринець етапом полонених турків та французів, здебільшого зуавів; мати завжди одвідувала їх, купувала їм чай, сахар і булкді; Урбан все те носив за матір'ю в лотку і приговорював: "Давай, маменка, бедна чаловек деига"... А коли почади проводить ранених, то мати по всьому Бобринцеві ходила та випрошувала старі полотняні речі, заставляючи учеників своїх, а також мене й Володю, робить корпію; вона відносила її раненим, o також посилала і в Севастополь. Носила раненим печене й варене, зробила собі карнавку і ходила по городу та збирала копійки, задля ранених.

Коли мати наважилась будувать дім у дворі, то поїхала в Єлисаветград (50 верстов від Бобринця) купувать ліс з Урбаном па рижій кобилі і взяла мене й Володю. Володя вже учився у Києві, в дворянськім училищі, на Подолі, а це було на канікули. Мати не любила їздить риссю, щоб не втомити коняку, і ми з Володею часто злазили з брички і бігли вперед. Вибіжимо, бувало, на яку-небудь могилу і кохаємось просторим круговидом; а сівши в бричку питаємо Урбана, чи такі могили є на Кавказі? Він відповідав: "Балсой, балсой! такой німа тут... Терек, Кура брр, врр!.." - І ротом, і руками, і рухами він силкувався уявить, які бурхливі та величні річки Терек та Кура.

Урбан іноді прохав дозволу у матері одвідать товаришів (їх було прислано в Бобринець четверо), а іноді вночі ходив кудись крадькома, а вранці хвалився мені і Володі, що він їв махан і шашлик. Урбан, стережучи баштана (мати на орендованій городській землі засівала баштани), звечора щез кудись, а опівночі вернувся, несучи на плечах чимале ягня. Ми тоді з матір'ю прили на баштан і заночували. Мати спитала, де він взяв ягня, він одповів: "Малчи, маменка, будем кушай шашлик!.." Мати почала дорікать його за крадіжку, він нахилив до неї голову, кажучи: "Бей морда, бей голова, а баран не дам! На Кавказ ста можна... когда крал не поймал - яхші, поймал - секим башка і пропал!.." Нарешті він зарізав ягня, оббілував і почав шкварить шашлик; мати не захотіла їсти краденого, а ми смачно повечеряли, Це й на другий день їли.

А то раз трапився такий випадок; мати поїхала на баштан з Володею і, набравши там кавунів, ніччю верталась в город на рижій кобилі. На Кам'янім броду зустріли їх три вершники і веліли зупинитись; Володя подумав, що то розбійники, зліз крадькома з брички і пустився бігти в город. Вбігши в Бобрииець, вскочив він в кімнату до городничого, там багато було гостей - у карти грали, і закричав, що його матір розбійники зарізали, городничий збунтував команду і побіг ловить розбишак, а городничиха, побачивши у Володі на щоці родиме п'ятно завбільшки з сливу, почала репетувать, що розбишаки його поранили. Володя прибіг до бабушки і там вчинив ґвалт, побігли дядьки і я з ними. Мало не весь город побіг з дрючками рятувать матір. За півверстви від города зустріли матір, котра преблагополучно їхала на кавунах. Виявилось, що то були об'їздчики, котрі у проїжджаючих трусили корчемну горілку.

Коли бомбардували Севастополь, то приїхала в Бобринець трупа Млотковського, построїла наскоро дощаний театр у дворі Шулимки і почала давать спектаклі. Ця новина збаламутила весь Бобринець. Народу тоді намножилось: всі хатки, всі закапелочки були переповнені приїжджими. Переведена була з Херсона гімназія, її помістили в повітовій школі, а нашу школу перевели в невеличкий постоялий двір. Деякі актори познайомились з матір'ю і дядьками і не раз обідали у нас. Я пам'ятаю прізвище тільки одного актора, котрий зробив на мене велике враження роллю Хлестакова, це був Померанцов. На перші спектаклі я пролазив в гальорку, з ласки сторожа, котрому носив сахар, табак, а іноді і п'ятака, стяжаючи все те у дядьків та у матері, або у бабушки. Мати і бабушка не давали грошей на театр: бабушка дивилася на це, як на гріховне діло, а мати казала, що то якась нікчемниця, дядьки ж на той час витратили всі гроші.

В ту добу, як бомбардували Одесу та Севастополь, люди причіадали вухом до землі й казали, що чують стрільбу гармат; я й собі те ж робив, і уява під впливом немовчних розказнів про знамення в небесах, про комети та падаючі зорі - розповсюджених шарлатанами в образі богомольців та ченців - відгукувала і в моїх вухах не тільки гуркіт гармат, а навіть і вигуки: "Урра!.. Вперед, ребята, с нами бог!" Кур'єри, котрі щодня проскакували через Бобринець на поштових тройках, кидали на бігу слова: "Форпост!.. Бастіон!.. Міна!.. Малахов курган!.. Нахімов!.. Казарми!.." І люди запаленою уявою складали силу варіацій і легенд... Траплялось, що увесь город по цілих ночах був у тривозі, прислухаючись, як вили собаки, і сподіваючись, що ось-ось нагряне ворог і всіх переб'є або полонить...

Після знайомості з акторами почала й мати бувать в театрі; Померанцев давав мені даровий прохід в гальорку. Місяця через півтора Млотковський з трупою виїхав в Єлисаветград, і дядько Микола задумав устроювать спектаклі в домі матері, котрий вже достроювався. Прилучився до нього товариш його Артем Ворників. Обоє вони служили по канцеляріях й мали койякі грошенята, на котрі і були оборудовані декорації з товстого сірого паперу, котрого вони понаносили з канцелярій; на передню завісу мати дала велике рядно, котрим була закрита карета. В сараї у матері довго стояла якась карета, ніколи в ній ніхто не їздив. Куди вона потім поділася, не знаю!

Мати дарувала знайомим ріжні речі, то, певно, й карету подарувала. У неї, як кажуть, нічого не було святого. Родзевич, після венгерської кампанії, привіз багато шовкових матерій, шалей, полотен і всяких матерій; привіз шкатулку золотих та срібних грошей. І все те мати згодом пороздаровувала, а гроші так порозпозичала, що потім забула, кому й позичала їх...

Коли погорів ряд лавок у Бобринці, між котрими згоріла лавка приятельки материної, купчихи Д., щоб позичити грошей в приказі обществ[еного] призріння на збудування нової лавки, Д. позинна була дать в заклад яку-небудь недвижимість, а як її дім був уже закладений, то вона попрохала матір залежить свій дім і дать їй гроші; мати на те згодилась, не взявши від Д. ніякого документа. Через скілько годів обидва материні доми ляснули: приказ їх продав з публічного торгу.

Володя, коли вчився у Києві, то часто нуждався в грошах, бо мати ніколи не висилала йому їх заздалегідь або в строк. Траплялось так, що напише вона листа до Володі, візьме конзерта, сургуч і гроші в жменю та й несе через вулицю на пошту. Аж назустріч з'явиться який-небудь жидок, побачить у неї з жмені гроші і почне хлипать, що з ним трапилось нещастя, що він загубив гроші, а йому "так треба, так треба, до зарізу треба!" Мати каже, що у неї оце тільки і грошей. Жид каже, що буде з нього і цих. Бере гроші і йде, а мати вертається додому, радіючи, що вчинила добре діло. Дуже вона любила навертать жидів до християнської віри і лічила це надто святим ділом; в Бобринці її прозвали жидівською матір'ю. Вона і Урбана почала було зчить молитов, але в християнську віру не навчила, бо годів через два йому дозволено було вернутись на Кавказ. Боже!.. як він зрадів, коли в поліції об'явили йому, що може вернутись на родину. Він вбіг до матері і крикнув, регочучи: "Маменка, скорей, грай лезгинка!" - і почав плигати по кімнаті, далі підбіг до мене, тулячи мене до тремтячих грудей, промовив: "Понимаїш бурат Марка, видим скоро дува баранчук, марушка, сакля... хорошо? Яхші?.."

Коли почав дядько Микола вистановлять спектаклі, то й я попав у його гуртець. Здебільшого грали українські штуки: "Наталку Полтавку" (в ній я співав Петра), "Шельменка-денщика" (я грав Лопуцьковського), "Сватання на Гончарівці" (я грав Стецька), "Кума-мірошника", "Іди, жінко, в солдати", "Простака"... Грали і руські: "Женитьбу", "Заколдованный принц", "Материнское благословение" і т. д. Мати, або котра-небудь із її учениць, акомпаніровала нам на фортепіано. Спектаклі наші одвідував, зісланий в Бобринець, Мусін-Пушкін; він дуже зацікавився мною і умовляв матір везти мене в театральну школу; але мати жахалася тієї поради.

Батько знов переїхав на службу в Живанівку, і я мало не щонеділі їздив до нього. Скільки батько не нахиляв мене до хазяйства, але мене те не цікавило, і на питання знайомих, він казав: "Марко все дивиться в небо, десь далеко літа думками"...

Я водив компанію з слобідськими парубками, вчився від них пісень, вчив і їх, слухав казки, у свято або в неділю ходив з вудками по рибу, водив з конюхами купать коней. Літом в неділю або в свято збирались до мене хлопці в конюшню або в загін і я їм читав "Енеїду" І. П. Котляревського, а зимою на вечорницях читав і дівчатам. Більш половини "Енеїди" я знав наізусть.

Почав я нудиться безділлєм і упрохав батька дать мені допомогу готовитись у гімназію. Смотритель повітової школи А. В. Віст взявся приготовить мене в 4 клас. Після різдва одвезла мене мати в Київ, щоб знайти там вчителя, котрий би приготовив мене по гімназичній програмі. Не доїжджаючи до Корсуня, заїхали ми на ніч в одну корчомку; жид з сім'єю поїхав святкувать якесь там свято у Корсунь, а в корчмі зоставив старенького діда. Постановив нам дід самовара, ми з матір'ю позлазили на піч і там біля каганця, котрий горів на комині, пили чай; а Логвин, кучер наш, пив чай на лаві. Не пройшло й години, як біля корчми почувся гомін, відчинилися двері, і в хату увійшло чоловіка з двадцяток, в чорних кереях, в високих чорних смушкових шапках. "Давай, діду, горілки",- загукало заразом скількись голосів. Вони казали, що йдуть з ліса і дуже померзли, то й хотіли б погріться. Дід одповів, що ванькир, де бочка з горілкою, замкнений і що жид йому не зоставив а ні пляшечки горілки задля продажу. Почувся лемент, ремство і гнів. Декотрі кричали, щоб зламать замок, а другі умовляли не робить цього. Ті, котрим кортіло випить, перекрикували і почали підступати до ванькира. Дід почав репетувать. Один з гвалтунів, побачивши нас на печі, спитав : "А то не жиди часом?" Мати одповіла: "Ми такі жиди, як ви татари". І почала промовлять про те, що як то не ґречно цілою юрбою нападать на одного, немов розбійники; і чи винен дід у тім, що жид замкнув ванькир? Що як вони зламають замка, то діда обвинуватять, чом не вибіг з хати та не скликав людей на гвалт. Крикуни почали відступать від ванькира; мати, постерігши силу зробленого враження, промовила: "Ось краще послухайте, я вам дещо прочитаю із святого письма, котре зогріє ваші серця благодаттю!" - і зараз розвернула акафист і почала читать. Спочатку декотрі спитали: "Це про ту Варвару, що в Києві?" - і почали згадувать, що у того батько ходив на прощу, й того мати; а той ходив з своєю тіткою, як ще був хлопцем... Мати читала виразно і голосно, хрестячись раз у раз на словах "радуйся великомученице"... Дядьки, поздіймавши шапки, хрестилися, зітхали і сопли, тулячись один до другого і просовуючи ближче до матері вусаті та обвітрені пики через плечі передніх. Більш години читала мати акафіст. Нарешті перехрестилась і поцілувала книжку. Хтось іззаду пошепки спитав: "А чи не пора рушать додому?"-"А пора, пора!" - відповіли. Уклонилися дядьки матері, подякували і вийшли з хати. Дід почав мізкувать: Що то воно святе письмо?! Слухаєш, ніби, багато дечого і не розбираєш, а поза шкурою немов жаром тебе обтне, або морозом... Іменно: "Радуйся великомученице" та й більш нічого!.."

Приїхавши в Київ (їздили ми на батькових конях), мати спершу почала водить мене та кучера по монастирях, та по печерах, а потім, замість того щоб піти до директора гімназії, порадилась з учителем приходської школи, на Подолі, д. Пониркою, котрий завірив її, що коли я скінчив повітову школу, то мені зроблять тільки доповнительний екзамен з язиків французького та латинського. Хоч по-французьки я трохи й маракував, коли ще вчився у князів, але за чотири года забув все, тільки й міг сяк-так читати; латинь же тоді починали з третього класу, так що часу було доволі, щоб підготовитись. Вчитель, котрого порекомендував Понирка, взявся мене приготовить з язиків. Мати на ті гроші, що батько дав їй, щоб справила мені одежу, понакуповавула своїм приятелям дарунків; поштмейстерші дорогу гітару, поштмейстерові срібні часи; декотрим накупила ікон, матерій, усяких нот, платків, черевиків, а мені купила якогось балахона на базарі, а замість путящих чобіт, солдатські пришви. Не стачило у неї грошей і на учебники... Постановила мене на квартирі у Понирки, де жив і Володя. Я мусив про все, як мати мене причепурила, написать батькові, і мати згодом прислала мені докірливого листа. Перед від'їздом у Київ поступив на воєнну службу лялько мій Микола, і я страшенно сумував за ним .

Коли прийшла пора держать екзамена, то Понирка, по дорученню матері, повів мене до директора второї гімназії і пред'явив мій атестат. Директор сказав, що я муситиму держать екзамена по всім предметам. Екзамен починався через троє день, і я не міг приготовиться. Я вернувся в Живанівку, розказав про все батькові, він поїхав в Бобринець і поскаржився на матір бабушці та дядькам, але так з тої скарги нічого не вийшло. Покрутився я скільки день біля батька і поступив на государственну службу в уєздний суд. Після цього мати мене не хотіла й бачить, винуючи у всім мене одного, казала, що я спльотник і брехун.

І почав я в суді переписувать копії з публікацій, розисків та різних циркулярів. Тоді ще не було ні пишущих машин, навіть, в Бобринці не було і типографії, і всі чиновники писали гусиним пір'ям. Перші три місяці я служив без жалування, а на четвертий дали мені за гарний почерк два рублі в місяць. Я не пам'ятаю канцеляриста, котрий получав би більш 6 карб, на місяць; мешкали по міщанах по три, по чотири чоловіка в одній халупці: платили за помешкання з харчами від 2 до 3 карбованців на місяць. Найсмачніш жилося тим, котрі мешкали або харчувались у олійників (оливниць в Бобринці було чимало): на сніданок і на полудень їм давали хліба з олією до наїдку. Фунт м'яса тоді можна було купить за 2-3 копійки, фунтів 5-ть хліб житній - З копійки, булка така завбільшки - 5 копійок. Мати купувала сіно для кобили по 40 коп. віз. Я завжди витрушував батькові кишеню.

Розваг таких як читальня, бібліотека не було в Бобринці; про існування газет не тільки канцеляристи, і чиновники декотрі і не чули: сенатські відомості та губернські (в останніх тоді ще не було "неофіціального отділа"), книжечки купували у крамарів у ярмарок: "Рицар Гуак", "Франц Венеціан", пісенники, "Бова-королевич", "Ілля Муромець", "Атаман-разбійник" і т. д.

Потягнулось життя скучне-нудне. Писали до обіда і після обіда, на службу ходили вранці в 8 годин, в час йшли обідать, після приходили в чотири, а виходили в вісім. Були такі усердні писаки, що літом приходили на службу в 5 або 6 годин ранку, а вечорами досиджували до 10-11 годин і начальство похваляло їх за усердіє і мало в виду. В празник або в неділю ходили гуртом на р[ічку] Сугаклей, цілий день купались та рибу вудили. Збирались іноді за присутств[еними] місцями і співали, або грали у м"яча та в чехарду. В місячні ночі, після служби, фертики канцеляристи нишпорили по бульвару (бульвар тільки що засадив бувший тоді понітовим суддею Г. В. Бородкін - дві паралельні алеї завдовшки сажнів з шістдесят), там вони зустрічали панночок і мліли в чарівній розмові до світу; а не франтовиті ходили на вулицю" та на вечорниці - на Грицькову, або на Рущину. Жонаті здебільшого коротали часи на більярді у Шулимки, пили горілку та препаскудне пиво, закусуючи підошовними котлетами... Більярд був старий, з побитими шарами, подертим сукном і поламаними киями... Другого ресторану з більярдом в городі не було. У Шулимки не раз зчинялись сварки, котрі переходили в побоїща, і тоді тріщали двері, вікна і мебель... Чиновники, секретарі та столоначальники грали по домах у карт, а інші в штос. Почав і я учащать на більярд, де іноді і мене зустрічала "свободного свободная любов"… Не знаю по чиїй ініціативі зимою почали устроювать у складчину танцювальні вечори в залі повітової школи, задля чого виписували оркестр із Єлисаветграда; на вечори з'їздились із околиці пани з сім'ями, іноді приїздили з Єлисаветграда і офіцери і танцювали не до 2-3 годин, а до світу - до 7 годин, і я одвідував ці вечори з великою охотою. Таких вечорів бувало три-чотири в зиму. Мебель, посуду і всяку примусію до обставин позичали по домах. Найчастіш брали все у Ф. Л. Д. Це була удова казначея, дуже грошовита пані, надто хлібосольна і дуже повна. Раз місцевий зоїл, описуючи вечір, написав: "Ось Фотина припливла, півдивана зайняла". Коли цей вірш прочитали Ф. Л., вона промовила: "Матері їх біс, хоч і зайняла та свій". Один одставний чиновник Терполов послав з своїм сином на ім'я одвічального розпорядника листа, у котрім була фраза, котра довго цитувалась чиновниками бобринчанами: "Посилаю Вам своєго сина, Ваню, не для танцевания, но для устройства себя в сведениях обхожденія і для развязки своего существования".

Помер Рудзевич, і мати розпродала все, що після нього їй спало, і пороздавала на церкви та монастирі; почала сама їздить по монастирях і порозтикувала там все, що мала. Якісьто черниці надоумили її, щоб вона певніш спокутувала свій тяжкий гріх, умовлять жидів хреститись; і за недовгий час вона вже мала в Бобринці десятки хрещеників. З кожним з них вона перед тим як увести в хрест - торгувалась: інший хрестився за 10, інший за 15, або й за 25 карбованців; мати заробляла ті гроші своїми уроками на фортепіано і платила. Траплялось, що інші ловкачі хрестились і по двічі. Мушу пригадати один інцидент. В 65 р. я був скількись місяців секретарем Єлисаветської поліції і в одну із субот, коли відомі дами приводили на огляд в поліцію свої пенсіони без древніх язиків, одна із таких дам спитала мене: "Отчего ви, братєц, нікогда нас не посєтітє?"

Який я вам братець?-зиркнув я на неї з огидою.
"А как же, ваша мамонька окрестила меня и мой муж"...

То знов, одвідавши якийсь монастир, вона обверталась в ханжу і привселюдну покутницю. Раз один товариш мій підійшов до мене і спитав,- озираючись: "Що це з твоєю матір'ю починилось ? "

А що таке?-спитав я. "Ось піди в кінець бульвара та й подивись". Я хутко пішов і що ж я побачив: мати моя стоїть на виході з бульвару і голосно промовля: "Богородице діво, радуйся!.."- та все хреститься. Я підійшов до неї і почав її умовлять, щоб вона не робила того. "За віщо ви мене соромите?" - питав я її. Вона ще дужче почала викрикувать молитву та хреститься, кланяючись мало аж не до землі. Кругом зібрались зіваки, я схопив себе за голову та швидко навтьоки. Опісля вона казала, що то черниця порадила їй промовить "Богородицю" 9 999 разів і вона виконувала цей заповід по вулицях двоє чи троє день - і що після того вона себе дуже гарно і щасливо почувала. Опріч цього вона дала обіт ходить в черевиках на босу ногу зиму і літо і виконала його до самої смерті.

Друга черниця посовітувала їй працювать даремно на всіх всім, чим тільки вміє, і мати перед великоднем приймалась пекти паски всій вулиці; невгаваючи переходила вона з дому в дім і доглядала, чи зійшло тісто, чи випеклись паски, чи спеклось порося, чи зварились яйця і т. ін. Іноді вишукувала яку-небудь сироту і виховувала її і то панькалась з нею, як з лялькою, то товкла її, промовляючи: "Мене теж били, як вчили!.." Виховавши, видавала заміж. Але всі ці її вчинки не зашкодили, їй стати в Бобринці притчей во язицех. Не раз траплялось, що після якого-небудь інциденту, коли люди так люблять дулі давать в кишенях, в анонімних записках мене урекали матір'ю розпутною, ханжою, розточительною і сплетницею. Часто по почерку я пізнавав авторів, але мусив ковтать пилюлі.

В [18]62 році взяв я отпуск і поїхав з товаришем І. А. Вергілесовим у Київ пробувать щастя і поступив в університет вольнослушателем. Після скінчення отпуску подав в одставку. Через рік держав екзамена на атестат зрілості і порізався. Порізався і товариш. Після канікул знов принявся я за підготовку, але скортіло мені піти в театр і подивитись знамениту артистку Фабіянську. Побачив я її у якійсь переводній мелодрамі, не пам"ятаю названня. Вона грала хлопчика, прижитого графинею потай від свого чоловіка і відданого графинею на виховання дворецькому. Гра її зробила на мене таке враження, що я ходив скільки день, як непритомний, як очмарілий і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав в біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові. Удень я не міг цього робить, бо товариш сварився зо мною, одіймав у мене моє писання і безжалісно палив або рвав. Але це не одбуло у мене охоти, на другу ніч я знов приймавсь за ту ж роботу.

Далось мені сочинительство взнаки: я не звертав уваги на те, що у вікні була розбита шибка, і, пишучи на постелі в одній сорочці, не постерігав, як мене обдував вітер; почав я кашлять і нарешті так простудився, що зліг в постелю і товариш мусив скликати консиліум із студентів медиків... З місяць провалявся я в ліжку, медик 5 курсу Макаренко вигоїв мене. Коли я лежав в постелі, то одібрав від матері листа, що в Бобринець прибула якась пара занидених акторів - чоловік і жінка на прізвище Соболєви, і що й допомогою декотрих канцеляристів вони становлять спектаклі, і що й мати бере участь у спектаклях - іноді як актриса, а іноді як акомпаніаторша. Як тільки я очуняв, зараз же пішов зноз в театр і знов бачив Фабіянську в "Материнськім благословенні". Прийшовши додому, я сказав товаришеві, що поїду на різдво додому; що все рівно з мого підготовлення нічого не вийде. Скільки товариш не умовляв мене, але я таки поїхав... Батько гнівався на мене, що я вводжу його в розходи, без толку роз'їжджаючи, кажучи, що у нього опріч мене є на кого старатись. Сестра моя саме лагодилась заміж, і батько справляв їй придане, а окрім того у нього вже були від Явдохи син і дочка: син вчився в Миколаєві, в реальнім училищі, а дочка в Єлисаветграді, в пансіоні.- Я одмовив батькові, що більше не введу його в розход. Батько спитав, яким побитом? Я одповів, що поступлю знов на государственну службу. "Може, так і краще буде!" - одповів батько.

Різдвом я поїхав в Бобринець, познайомився з Соболевим і пообіцяв приймать участь в спектаклях. Не пам'ятаю, коли я уперше зіграв і яку роль, знаю тільки, що поспіх мав надзвичайний. Скоро я виготовив свою драму "Микита Старостенко", котру опісля переробив в "Дай серцеві волю - заведе в неволю". Тоді ми обіходились без цензури і підпису поліції, мою драму я як написав, так зараз і вистановив. Афіші у нас були писані.

В февралі 1864 р. я знов поступив в повітовий суд; спершу був приходорозходчиком, а далі столоначальником гражданського стола і получав 15 карбованців в місяць. Сестра вийшла заміж в Бобринець за чиновника ратуші І. С. Фугу і я поселився у них. В цім році скоїлися деякі зміни в місцевій адміністрації. Городничого, морського капітана Климова, котрий всі суперечки і скарги проміж горожанами, торговцями і перекупками зводив на мирову, заставляючи їх цілуватись (звільнили.- Ред.). "Ци-ци-ци-лу-уйтесь!" - промовляв він, заїкаючись і заплющуючи очі. Заступив його викликаний з Вільни губернатором Клушиним поліцмейстер А. І. Родкевич, він і справник, котрий привіз з собою штат приставів, помічників і секретаря; земський суд було вже зничтожено... Клушин, коли приїхав в Бобринець на ревізію, то прочувши як молоді чиновники почали проводить зайві від служби часи, що окрім танцювальних вечорів ставлять спектаклі, зацікавився і попрохав поставить спектакль. Ми поставили: "Не в свои сани не садись" Островського. Спектакль пройшов з поспіхом і йому уподобався; я грав Ваню Бородкіна, і він мене за цю роль похвалив. Він заснував в Херсоні аматорські спектаклі, котрими сам іноді режисирував, і сказав мимохідь: "Вам би перевестись в Херсон на службу".

Тут до речі пригадать про перші аматорські спектаклі в Бобринці. Як тільки Соболєви прибули в Бобринець, то біля них хутко згуртувався кружок, і мати моя найбільшу участь прийняла в нім: не тільки допомагала, чим змогла, але і акомпаніровала в спектаклях, а нарешті і сама виступала на підмостках.

Перші два спектаклі Соболєви склали із невеличких водевілів, коли ж вистановили третього спектакля і появились писані афіші, на котрих межи іншими аматорами значилось і ім'я моєї матері, то скрізь, де тільки були поналіплювані афіші,- баркани і ворота вимазано дьогтем, а на афішах пороблені цинічні дописи. Бабушку це так образило, що вона аж занедужала і прохала, і приказувала матері, щоб більш не грала... Але мати не послухала бабушки і на довгий час посварилась з нею. В цім колі групірувалась судейська молодь, межи котрими був і І. К. Тобілевич (відомий драматург Карпенко-Карий). При аматорах зорганізувався невеличкий хор, у котрім було чимало школярів. В ті незабутні часи не було потреби питать школярам дозволу у начальства на те, щоб приймать участь в аматорських спектаклях; школярі і співали і грали ролі, здебільшого жіночі; вже не скоро панни насмілились увійти в коло.

Був тоді в Бобринці освічений і надто гуманний чоловік, предводитель дворянства К. А. Рощановський, котрий бував на всіх аматорських спектаклях з своєю сім'єю і щедро платив за місця.

Прибувши в Бобринець, поселився я у сестри; до мене часто сходились товариші. Ми ходили гуртом купаться на Сугаклей, ходили за кладовище і там іноді цілу ніч галасали пісень. У мене був дужий і високий баритон, я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси. Нарешті я став в голові кола. Спершу режисирував спектаклями бувший у якогось пана гуверньором А. І. Дубовецький; а коли він вибув з Бобринця, режисером обрали мене. Суденські старші крючки відносилися до наших спектаклів, як до дурнички, або дитячої забавки; інші глузували І вчиняли всякі капості...

Аж ось приїхав на ревізію губернатор П. А. Клушин і, коли довідався, що в Бобринці існує аматорська трупа, дуже зацікавився нею і попрохав поставить спектакль "Не в свои сани не садись". І. К. Тобілевич грав Русакова, я Митю, моя мати тетушку, Клушин дуже тішився виконанням і другого дня в суді сказав мені: "Ви мне очень понравілісь". Що він казав другим виконавцям, не знаю. Після цього спектаклю бобринецьке аматорське коло ніби здобуло собі санкцію. Між іншими глядачами Почали з'являтись і ті, котрі раніш цуралися нас, іноді приходили І олійники - цебто ті канцеляристи, що харчувались по олійних та коротали вільний час по трактирах та погрібах. Між олійникіїми чимало було бурсаків, котрі свою присутність на спекїиклях виявляли тим, що з гальорки, плещучи в долоні, голосно промовляли: "акціос, акціос"... Варто пригадати тут деякі випилки з часів волі, цебто "освобождєнія крєстьям". Суддя П. Г. С. днів зо три був на сухояденії з сім'єю, бо всі його слуги: повар, кучери, лакеї, як тільки прослухали в церкві маніфест, пішли в кабак і там скільки день днювали і ночували і деякі другі дворові так зробили. Пани рвали на собі волосся, погрогупали комусь кулаками в повітря і лаялись на всю губу... Коли й Бобринці вийшли люди з церкви, прослухавши маніфест, то один дядько гукнув на паперті: "А де ж воля, про котру казали?"- Хіба ти не чув? - питали декотрі. "Чув! Чув те, що перш били нас по... , а тепер сказано: "Бить по всьому! От тобі й воля!" Люди тямущі почали йому тлумачити, що "быть по сему" означа: нехай буде так, як сказано, а не бить по всьому, але дядько довго крутив головою, одказуючи: "Ой, щось воно не так"...

А то раз гостював я у свого батька в Живанівці, в ту добу приїхав до нього пан Васькевич, котрий раніш батька був в економії управляючим; він зостався ночувать. Казали люди про цього ляха, що він був страшенно лютий і немилосердно катував: людей. Коли ми посідали увечері чай пить, хлопець, що був при горницях, сказав: "Там чогось прийшов дід Мороз". Мороз був: за пасічника в економії. Батько звелів покликать його, Мороз увійшов, уклонився, підійшов до п. Васькевича і каже: "Пожалуйте ручку". Васькевич певен був, що він хоче поцілувать його в руку,- ляхи-управляючі завжди проводили таку звичку щоб їм цілували руки,- простягнув руку; Мороз перевернув його руку долонею вверх, та й каже: "Бачите, пане, вже скоро рік буде, як нам дано волю, а ви запевняли мене після того, як сполосували різками, що скоріш у вас на долоні волосся виросте, ніж ми діждемося волі... Плохий же ви угадько! прощавайте!" -і він вийшов повагом з хати. П[ан] Васькевич звомпив і почервонів, як кармазин, а ми з батьком сиділи, мовляв, ні в сих, ні в тих...

В Бобринці, по пожарищі познайомився я з Олександром Яковичем Кониським і відтоді зробився мало не щоденним посітителем його пресимпатичної сім'ї: з Олекс[андром] Як[овичем] ми інколи їздили по хуторах, знаходили старих дідів-пасічників, котрі охоче співали нам силу пісень, іноді і зовсім-таки без чарки, а декотрих треба було могоричити. Раз становий Г-ов доніс на мене і Кониського в повітове поліц[ейське] управленіє, де був мій дядько Є[гор] і Д. помічником справника. Дядько посовітував мені не їздить більш по хуторах, а краще таких дідів закликать до себе в хату, бо: "хата - покришка".

Незабаром перевели повіт із Бобринця у Єлисаветград, куди посунула і вся судейська молодь. З Єлисавета я перевівся секретарем у Бобринецьку Ратушу і часто одвідував Єлисавет. Трапилось, що в Єлисаветі йшов спектакль, звичайно, з добродійною метою, і мені загадали товариші грать дві ролі в "Назарі Стодолі": Кичатого та лірника. Прислали мені телеграму, і я, не беручи отпуска і не подавши рапорта, поїхав у Єлисавет, а другого дня приїхав ревізувать ратушу губернатор Клушин. Коли він спитав: "Де секретар?" - то один із членів ратуші, білокриничник, котрий страшенно гнівався на мене, що я "Такой вумной человєк і тешу бєса", цебто беру участь у спектаклях, радісно одповів: "Уєхамши!.." Коли я вернувся з Єлисавету, то через скільки день прийшла з Херсона бумага, що мене причислено в штат губ[ернського] правління "для пользи служби". Зостався я без місця. Перш усього поїхав я до батька і розказав йому всю подію; він одмовив: "Сам заварив пиво, сам і хлебчи його!.." Покрутився я днів скільки біля батька та в Бобринці і нарешті рішив їхать в Херсон, не з'ясувавши навіть собі твердої цілі, а сказав: поїду - і поїхав.

Від Миколаєва до Херсона я їхав в мальпості, де познайомився з однією панією Ш. Зараз таких людей вже обмаль; це іменно одна із тих стародавніх хлібосолок, про котрих тепер тільки складають анекдоти. Вона не дозволила мені заїхать в гостиницю, а повезла прямо до себе. У неї я познайомився з її двома синами-чиновниками і трьома дочками - дівчатами. Ш. жили дуже гарно, бо була таки багатенька поміщиця. Через скільки годин я бук у цій сім'ї як свій. До речі, дівчата всі були фортепіаністки, через що музика і співи залунали по хатах, котрі переривались тільки чаєпитієм та вечерею. Мало не перед світом ми розійшлись на спочивок. Прогостювавши так мало не тиждень, я ніби й забув, зачім приїхав; але зустрівшись з одним знайомим чиновником, з котрим колись служив в Бобринці, я розказав йому про свій клопіт. Він сказав, щоб я прийшов до нього увечері, що у нього має зібратись скількись товаришів, межи котрими буде і один губернаторський чиновник. Одначе сподіваний чиновник губернаторський не прийшов. Совітували декотрі іти до губернатора і повиниться. Але в чім же я винен? Невже за те, що обминув нікчемну формальність - не подав рапорта, що хворий, абощо - слід одіймати у чоловіка місце, на котрім він атестувався як достойний і добропорядочнни?.. Але те діло, котрому я прийшов на поміч, що не зрікся від спектаклю, своєю добродійністю переважа нікчемну формальність? Так мізкуючи, я пройшов разів зо три мимо губернаторського дому і не наважився увійти всередину. Другого дня я те ж зробив і знов прийшов до Ш. Ш. постерегла, що я ніби збентежений та засмучений, почали розпитувать мене, чи не трапилось якої пригоди. Я розказав їм все. І ці всі радили схилить голову перед превосходительним. Пішов я і на третій день, але ніяк не міг увійти в хороми, все мимо під'їзду проходив, це застеріг десяцький і спитав: чого я тут шукаю? Я спитав, чи дома губерн[атор]. Він одповів, що нема. Тоді я подумав: слава господеві, що його нема; сьогодні знов піду до свого приятеля, чи не зустрінуть там з губернаторським чиновником і порадюсь-таки з ним. Тільки що наваживсь йти додому, аж це назустріч якраз губернатор. Нікуди було дітись, я поклонився йому. "Ах, ето вы? Пойдемте, пойдемте!.." Увійшов я за ним в прийомну, він сказав мені підождати, а сам пішов далі. Тут було чимало люду. Через півгодини прийшла моя черга йти на розправу.

Вы как же это оставляете службу и уезжаете неизвестно куда?-спитав губернатор. Я глянув йому в вічі, і здалось мені, що він зовсім не сердитий.

Благотворительная цель, ваше пр[евосходитель]ство, соблазнила меня. Телеграмма была получена мною поздно, репетиция назначена в тот же день вечером; между тем было уже около 2-х часов, я не хотел опоздать на репетицию, а ехать надо на лошадях 50 верст. Я наскоро пообедал и уехал; и только дорогой вспомнил, что не оставил рапорта...

Певно, що моя щира одповідь зробила вплив на громовержця, і він промовив: "А все ж упущения по службе не могут быть терпимы!" - Я мовчав.

Губернатор пройшовся разів зо два по кабінету, далі промо вив: "Хорошо, я буду иметь вас в виду... В ратушу возвратить вас не могу, т. к. на ваше место позавчера назначен уже другой"...

Я поклонився і вийшов. Не більш, як тижнів через три, я був назначений письмоводителем у Єлисаветградський Сирітській суд.

В Єлисаветграді я поселився в сім'ї Тобілевичів (батька Карпенка-Карого, Садовського і Саксаганського). З І[ваном] К[арповичем] я приятелював і, навіть, спав з ним на однім ліжку. Опріч цих трьох, ще було два Тобілевича: Петро і Мартин Тут я задумав зорганізувать квартет; сам я трошки терликав на скрипці. В Бобринці я мав чотирьох учнів: О. Ф. Волошинова, Я. і А. Шиневських вчив на скрипках, а Д. Вербіцького на віолончелі. З моїм переводом учні зостались в Бобринці, бо всі вони вчились у повітовій школі; інструменти я забрав в Єлисаветград, опріч однієї скрипки, котру подарував кращому і найбіднішому своєму учневі Волошину. Почав я вчить І[вана] К[арповича] на секунді, а М[иколу] К[арповича] на віолончелі; альта у нас поки не було. У І[вана] К[арповича] пальці були страшенно тверді, він не міг їх переставлять, і я йому мусив їх пересовувать на струнах; окрім того у нього було дуже туге вухо, зате терпіння, хоч одсипай... Коли сходились до нас товариші, то ми впотяжали вечеринку і обертались у бальних музик, вигравали: польки, мазурки, вальці, кадрилі... Зимою ми задумали з І[ваном] К[арповичем] вести спартанський образ жизні, не веліли топить в своїй кімнаті аж до декабря. Вранці, коли висовували з-під одіяла голови, то парою, мов туманом, застилало нам очі, і ми хутко схоплювались з ліжка і боролись, доки було аж піт не пройме. Нас батьки не балували тими удобствами, які тепер заведені, навіть, і в найбідніших сім'ях, батьки були против тих примх. "Де ж таки,- казали вони,- в хаті образи, лампадки і всякі святощі і щоб поруч таке паскудство..." Ми вибігали босяком надвір, не дивлячись на мороз, вітер, дощ, і все сходило, як а гуски вода.

Пригадую один випадок зо мною, котрий поклав мене тижнів на два у ліжко. Я вже був жонатий і вже збалував себе кой якими примхами. Довелось поїхать на полювання до одного пана Е. Г. Л. і там заночувать. В домі було 15 чи 16 кімнат, раніш, за першого власника дому були і всі удобства; але старий батько Л. спротивився тому і звелів все знищить, і я мусив уночі, в метіль і страшенну хурделицю йти на простір, на протяг; після чого страшенне простудився, і вже звідти привезли мене у Єлисаветград хворого з температурою 39°.

Іноді мені обридала служба, і я кидав все і завіювався куди-небудь в повіт тижнів на два і більш; часом сходило це мені з рук, а часом і перепадало на горіхи.

Єлисаіветграда поїхав я на різдво грать спектаклі з аматорами поміщиками в Бобринець і там закохався у О. К. Вукотич, котра опісля була моєю першою дружиною. Це була істота надзвичайна, їй цілком личило прізвище, дане попечителем Одеського Учебного Округу, котрий, видаючи їй атестата по скінченні Маріїнської гімназії, назвав скороспілкою. І справді це була скороспілка. В 15 років вона скінчила гімназію, через рік похопилась продать свою землю бувшим кріпакам її батька на най вигідніших умовах; а ще через рік вийшла заміж. Вона рада була з кожним бідолагою останнім поділитись, рада була бути сиділкою, навіть нянькою... Це няньчиння вкоротило їй життя. Про це оповідатиму нижче. Перед тим, як мав я женитись, мати на мене розгнівалась за те, що я не дав їй бить вихованку її. Вона кинулась на мене з лінійкою, але я схопив її за руки, вирвав лінійку і посадив її на диван. Довго вона мене лаяла і проклинала… Як розгнівається, то не було їй зупину; а як заспокоїться, то по три години вистоює навколішках та б'є поклони. І наговорила вона моїй молодій, що я і сякий, і такий, що знівечу її вік!.. Тітка молодої (у неї матері не було) все це мені переказала. Коли я поїхав вінчатися, то вона, поблагословивши мене, кудись зникла, і не була на весіллі. Опісля виявилось, що вона пішла пішки до поміщиці Скорупської, це верствов за 15 від Бобринця, у котрої за рік перед тим обновилась ікона, і там молилася троє день... Я не прослужив і года в Сирітськім, як мене перевів губернатор знов в Бобринецьку Ратушу секретарем; бо бобринчани були незадоволені своїм секретарем і послали до губернатора депутацію прохать, щоб знов призначив мене. Коли я приймав довжность, то мене остеріг один член Ратуші жидок А. А. Г., щоб я приймав довжность з великим оглядом, бо пан Г. (прізвище секретаря) дуже багато програє грошей в карти і взагалі живе не по кишені... Я обернувся до бухгалтера з питанням: чи часто провіряється каса і хто її провіряє. Бухгалтер відмовив: "Щомісяця. А провіряють іноді голова, два члени і секретар, а іноді один який-небудь член, більш неграмотний Конаш та секретар..."

А як повашому, чи каса справна? - "Здається",- одмовив бухгалтер, одводячи убік погляд. Зараз же я потребував приходорозходні книги і розноску. Переглядаючи розходні статті, постеріг я в одній цифрі підчистку, тоді я спитав бухгалтера: хіба це допустимо? Раз зроблена помилка, то вона мусить бути оговорена, а оговірки нема. Бухгалтер почервонів і почав путать... В книзі зроблена була одмітка, що та сума, де зроблена підчистка, одіслана поштою в якийсь город. Переглядаючи далі, знов побачив підчистку, і ця сума теж була одіслана пошто "І" Тоді я взяв розносну і, звіряючи підпис прийнявшого пакети поштмейстера, упевнився, що підпис його підроблено. Я, взявши на замітку підозрілі статті, пішов на пошту і попрохав пошт мейстера справитись, чи вже одіслані грошові пакети за такими то номерами. Поштмейстер, навівши справку, одповів, що таких пакетів він зовсім не приймав. Вернувшись в Ратушу, я послав записку Г., щоб він прийшов в Ратушу і розтлумачив мені де котрі непорозуміння. Треба зазначити те, що п. Г. з першого дня мого приїзду сказався хворим і в Ратушу не явився, а двічі присилав записку, сповіщаючи мене, що у нього увечері збираються приятелі і як він добре знає, що я люблю пограти у преферанс, то до речі прохав прийти "провести приятно время". Одначе я до нього ні разу не пішов.- На мою записку п. Г. переказав сторожеві на словах: "Скажи новому секретареві, що він чув дзвін, та не зна, де він".

Я тоді послав за головою, котрого і сповістив про "неблаго-получіє". Почали гуртом провіряти і знайшли недостачі більш як на 4/т. Що робить? Послав голова за Г., але і на його поклик він не явився.

Двоє день я сподівався, що п. Г. таки прийде, але не діждавшись його послав губернаторові рапорт, що довжности прийнять не можу через деякі грошові непорядки, котрі тільки може роз'яснити формальне слідствіє. Приїхав губернаторський чиновник, зробив слідство, котре виявило хищеніє: коробочних грошей, за паспорта, за гильдійства, свідетельства і т. д. Згорнене хищеніє докупи дало цифру до 10/т. П. Г. арештували, повезли в Херсон; а мене почали клясти чиновники-бобринчани, кажучи, що я мусив зректись довжности, а не рапортувать, бо п. Г. чоловік сімейний, а до того дуже хлібосольний.

Зараз біля мене згуртувався кружок аматорів і хорового співу і ми почали вистановлять спектаклі в земськім домі, в котрім містилась камера мирового судді. Помешкання було тісне, ледве вміщало публіки на 60 карб. Оркестра в Бобринці не було, доводилось кожен раз виписувать із Єлисавету, і це коштувало не менш як 25 карб., а іноді і дорожче; виписували шість або сім музикантів із оркестру Фроїма або Циганка; коли була година, збори були повні, а в негоду доводилось мені власною кишенею одбуватись. Звичайно, що при цій знагоді до спектаклю прищіпувався і танцювальний вечір. В Бобринці я просекретарював, аж доки не помер мій отець, котрий вже під старість не служив, а держав в оренді 420 десят[ин] недалеко від Бобрииця. В кінці декабря 1870 отець помер і мене вже ніщо не зв'язувало з Бобринцем. Після смерті батька мати дуже вбивалася над його труною і голосно вигукувала: "Я винна, винна! Прости мене!.." Скільки разів знайомі хотіли помирити батька з матір'ю і ми з сестрою скільки не прохали, але батько завжди одмовляв: "А куди я подіну другу мою сім'ю?.."

Дружина моя любила театр і грала вона непогано; бувши огрядної, гарної постаті, невеличкого зросту, з великим поспіхом виступала вона в водевілях російських і українських, вицішуючи амплуа, т[ак] званих субреток. Грала з великим поспіхом Поліну ("Доходное место"), Марфушу ("Испорченная жизнь"), Марію Антоновну ("Ревизор"), Хвеську ("Кум-мі-рошник"), Галю ("Бувальщина"), Прісіньку ("Шельменко-ден-щик") і т. їн. Сімейне життя її було невдале: вона не доносила першої дитини і породила її мертвою, а через рік така ж напасть спобігла, і на третій рік також... Нарешті нам підкинули дитину, і Олекс[андра] Костянтинівна віддала їй всю свою душу. Олекс[андра] Кост[янтинівиа] була золотушна, через що всяка пошесть, яка з'являлась в Бобринці, одвідувала нашу хату. крім того вона була надто нервна і не могла терпіть ніяких сплетень, поговору. Не було ніжної людини в Бобринці, зі котрою вона могла погомоніть по душі. Як я, так і дружина моя почали нудиться життям бобринецьким...

У сентябрі 1871 р. я подав в одставку, продав дом в Бобринці, розпродав хазяйство, коней і переїхав на життя в Одесу, думаючи лагодитись до технологічного інституту або в університет. Але не так вчинилось, як думалось. Мати моя переїхала на життя до приятельки своєї, поміщиці Немирової і довго з нею не розрізнялася. Не пройшло і двох місяців як поселились ми в Одесі, побували ми скільки разів у Італьянській опері і нарешті не витерпів я, щоб не піти в народний театр; до речі на афіші були прізвища декотрих акторів, з котрими колись познайомився я в Єлисаветграді. Народний театр графів Моркових був на Олександровській вулиці, театр дерев'яний, перероблений з цирку. Я пішов на "Уголино". Роль Уголіно грав Мик[ола] Павлович Чернишов, зять і компаніон Моркових, котрий, до речі мовить, і був душею всього діла. В антракті я зайшов за куліси, побачився з знайомими акторами, почались питання, дивування, як це я опинився в Одесі, та по якому случаю? Почали актори мене вихвалять перед Чернишовим, як видатного виконавця українських творів. Причепився покійник Г. А. Виходцев: "Сиграйтє, пожалуйста, в мой бенефіс!.." Я довго зволікався, одмовлявся... одначе в той раз не згодився, звернувши на те, що спершу перебалакаю з жінкою. А в душі, признаться, все піднялось і заговорило. Другого дня приїхав до мене Виходцев, як почав умовлять, як почав прохать, і я нарешті згодився зіграть. Отецька в "Сватанні на Гончарівці". Цей мій дебют 13 ноября 1871 року і рішив мою судьбу. Після спектаклю мене не випу етили з театру, прийшли рецензенти і в один голос сказали, що моє місце на кону. Нарешті я згодився служить. Умовились по 175 карб, у місяць ( в тодішню добу це було первоокладне жалування) і бенефіс до кінця зимнього сезону. Сезон пройшов. добре, виступи мої робили враження і навіть сенсацію, що мало вплив на збори; але Чернишов захворів дизентерією і сконав; трафи ж програли великі гроші в англійськім клубі і ледве дотягли сезона.

Одначе не легко дісталась мені та сценічна слава, мене поважали і шанували актори як любителя, а коли я пішов служить, то відносини круто перевернулись: мало не всі, за винятком корифеїв, почали завидувать моєму поспіху, почали, як кажуть, підставлять колінця, та чинить всякі закулісні каверзи. Коли я вертався з кону з оплесками, то інші показували язики, другі приспівували скомпановану одним корифеєм пісеньку: "нічєго нє понімаю..." Декотрі рішили прямо: "Валяєт дурака, вон за что і аплодіруют, а рецензенти - пріятєлі!.." Іноді запроторювали куди-небудь потрібні аксесуари, то шапку вкрадуть, то чобіт, щоб задержать мій вихід на сцену, або, як кажуть: "підкласти свиню"... Між акторами було чимало і землячків, інші з них колись грали в укр[аїнських] п'єсах, тепер же нє желалі портіть акценти. Обставляли мене виходними акторами, статистами, помічниками машиністів, парикмахерчатами і т. ін. Тільки і актриси було, що К. О. Виноградова. Ще за життя Чернишова сяк-так мені велося, а вже як помер Мик[ола] Павл[ович], все пішло шкереберть. Траплялись і такі кунштюки: коли я уперше зіграв з великим поспіхом роль Виборного, то актор В. П. Б., котрий колись грав цю роль ще тоді, як служив у трупі Виходцева, захотів, як кажуть, потягатись зо мною; він умовляв мене, щоб я уступив йому цю роль, а сам заграв би Возного. Я згодився. І тут побачила публіка, що Б. не розмовляв, а патякав, так і рецензенти зазначали. Колись така була поведенція в укр[аїнських] акторів, найпаче у тих, що були з ляхів,- патякать. Пригадую таких акторів як Нечаєв, Деркач, Лихомський, Лютостанський, Строков - всі вони патякали. Бувши на гастролях у 1875 р. в Галичині, там я теж зустрів одного патику д. Наторського, котрий раніш служив в Росії в польсько-українській трупі; він теж потягався зо мною в ролі Виборного, ублагавши Т. Ф. Романовичку (антрепреньоршу), щоб вона попрохала мене зіграть Возного...

Мушу ще додати, що всі актори в ролі Виборного, котрих я перелічив раніш, теж наліплювали здоровенні носи. А про колишнього полтавського любителя Старицького, що грав Виборного ще не за нашої пам'яті, чув я від полтавських старих аматорів, що він, окрім величенного носа, чіпляв ще через вуса здоровенного віскряка... Всю трупу взяв у Моркових на будучий зимовий сезон содержатель цирка Сур; я теж умовився з ним на зиму, а на літо виїздив з компанією в Акерман. На сезон 1872-73 рр. мене зовсім було обмежено, ніяких вже мені акторів не давали і самого заставляли виступать в російських ролях, Тоді запанувала на кону оперетка, в голові стояли Корбієль з Лентовським. І всі актори мусили виступать в оперетці, включно до М. К. Милославського. Тільки М. X. Рибакова якось обминула ця чаша. Виступав я в цім сезоні опріч всіх українських п"єс котрі обставляв студентами та семінаристами, і в руських. Грав: Митьку ("Князь Серебряный"), Гусляра ("Свекровь"), 1-го актора ("Гамлет"), Живулю ("Каширская Старина"), Хлопова ("Ревизор"), Анучкіна, Яішницю ("Женитьба"), Горича ("Горе от ума") і в багатьох п'єсах Островського виступав у другорядних ролях. Зіграв з великим провалом і "Орфея в аду"... Часто виступав як соліст в дивертисментах, керував веміким хором із студентів та семінаристів. В молодих жіночих ролях іноді виступала і моя дружина, але вона така була полохлива, так здорово нервувала і так їй боляче обіходився кожен спектакль, що я не важився часто її турбувать. Грали ще дві артистки д. Оже де-Морвіль з гріхом пополам і д. Румянцева, людина малограмотна. Не дивлячись на те, що в Одесі існував укр[аїнський] кружок, жіноцтво українське зовсім не гомоніло по-українськи, опріч дочок П. І. Ніщинського, котрі тоді ще вчились у гімназії. Що тичеться до співання, то жінки декотрих Чиновників, а більш студентів, приймали участь в хатніх хорах, Також на товариських вечоринках, на кону ж не згоджувались виступать.

Чого шукав я межи акторами, на превеликий жаль, того не знайшов, виявилось, що то народ "хто з бору, хто з сосенки": кар'єризм, егоїзм, заздрість, кляузи, лихі вигадки і гуртове непорозуміння, ось чим визначалась вся трупа. Після репетиції, як ї після спектаклю: пивна, більярд, карти... Траплялось не раз ймені, ради компанії, до світа просиджувать в пивній і, назюкавшись, пригадувать малюнок д. Пимоненка "Додому". Іноді Милославський закликав акторів до себе: на його іменини, або його жінки д. Вороніної. Звичайно, що це траплялось двічі на рік, але й там ми тільки пили, їли, курили, грали в карти та пробавлялись пікантними анекдотами, або згадками про всякі витівки, які кому траплялось перебути в непорозумінні: з поліцією, антрепризою, квартирохазяїнами і т. ін. Декотрі хвалились своїм поспіхом в тих або в інших городах. А декотрі брехали проглядаючись і забріхувались до неможливого...

Тоді ще не було театральних шкіл, через що кадри артистів поповнялись: рідко-рідко студентами, канцеляристами, недоучками семінаристами, гімназистами, юнкерами, прикажчиками і лабазниками, солдатами... Між жіноцтвом були і цілком неграмотні. Наприклад: Степанова, котра держала при собі грамотну дівчину за 25 карб. на місяць, котра їй начитувала ролі, Линов ська ледве-ледве читала печатне... Вертатись з кону і знов секретарювати я не хотів, не дивлячись на те, що депутація від Бобринчан прохала мене вернутись... Зостався я і на третій зимній сезон в Одесі, антрепризу вже взяв М. К. Милославський. Розкажу про те, що чув від людей: як Мил[ославський], не маючи грошей, перейняв у Сура антрепризу. Може, це й брехня, але чувши про інші подібні до цього вчинки з боку М[илослав]ського, думається, що в цій версії щось є ймовірного. Треба було заплатить Сурові вперед тисяч з чотири грошей, та зібрать трупу, на аванси акторам щоб хоть тисячі зо дві, та на всякі необхідні рахунки теж не менш тисячі... Почув Милославський, що десь неподалеку від Одеси живе багатий піп, котрий дає на позику гроші за великі проценти. Найняв він карету, шестерик коней, взяв лакея з собою і поїхав, маючи в кишені карбованців з двісті; ямщику, форейтору і лакею він звелів, щоб всім, хто тільки питатиме кучера, чи форейтора або лакея: хто їде? - відповідать: "граф Каліостро..." От і приїхав він в те село, де жив той піп і зараз послав лакея з запискою, щоб піп прийшов панахиду править. Піп не загаявся і явився з причтом. Милосл[авський], ридаючи, сповістив попа, що туж-туж одібрав він естафету, що жона його, графиня Каліостро померла за границею. Коли піп одслужив панахиду, Мил[ославський] дав йому 50 карбованців, піп з радощів чуть не поцілував руку графові. Увечері знов граф послав за попом, щоб і другу панахиду одслужив. Він заплатив щедро і за другу панахиду, і коли піп вже мав іти додому, в кімнату налопом увійшов лакей і подав Ми[лослав]ському пакет. Милосл[авський] прочитав і схопив себе за волосся: "Ах, боже мой, боже мой! что делать, что делать?.." Піп і причт почали стурбовано питать його, що трапилось?

"Ват пішут із Ніци, чтоби я нємєдлєнно пєрєвьол 10/т. на погрєбєніє жєни і на прочіє расходи, так как завтра назначено погрєбєніє. А как я ето могу здєлать? Пока дам тєлєграмму управляющєму, а вєдь моє імєніє в Самарской губ[ернії], дєрєвня от станції в 40 верстах, прі всєй спєшності только через чєтирє дня могут бить пєревєдєн'и дєньгі. Нєльзя лі у когонібудь здєсь занять 10/т., я готов за нєдєлю заплатіть проценти 2/т., наконец,. 3/т..." У попа загорілись очі і затремтіли руки... Через півгодини написали векселя на 13/т., а також написаний був і лист управляючому, котрий Милославський вручив попові, щоб той якомога швидш одіслав сам на пошту.

Пройшло місяців зо два, і піп, не маючи відповіді від управляючого, поїхав в Одесу, щоб порадитись з яким-небудь адвокатом, що йому робить з векселем? Багатьох адвокатів одвідав він, аж доки один не догадався, чиї це штучки і повів попа в театр, на репетицію. Піп як глянув на Милосл[авського], так і ахнув. Але Мил[ославський] чудово одіграв і на цей раз свою роль, запевняючи попа, що мабуть якийсь пройдисвіт, схожий з ним, видав себе за якогось графа. Піп дійшов до сліз і Милосл[авський], щоб утішить його, спитав: "Чи не хоче він побувать в театрі на спектаклі, що він радий дать йому ложу, хоть і на дві-три вистави..." Так грошики попові і ляснули. Але знов кажу, що я за що купив цю балачку, за те й продаю. У 1873 році приїхав до мене з Ананьєва брат мій Володимир, котрий був реальнім училищі преподавателем умілості (искусств), він простудився на охоті, промочив ноги і схопив скоротечну чахотку. Полічився він у мене з місяць, але доктори порадили випроводить його з Одеси. Через два тижні, як від'їхав від мене, помер він в Ананьєві. Третього зим[ового] сезону я не дослужив в Одесі. Милославський оштрафував мене на 15 карб. за те, що я самовільно передав якусь невеличку роль своєму товаришеві Савину, а сам пішов дивитись великого артиста Россі в ролі Генріха IV. Другого дня опріч штрафу Мил[ославський] зробив мені виговор, я сказав, що не буду служить зовсім і попрохав розчоту.

Я міг би перед ким завгодно, навіть, похвастатись, що я за два з половиною сезони в Одесі грав поруч з такими корифеями російського кону, як: М. X. Рибаков, М. К. Милославський, Н. І. Новиков, М. А. Максимов, А. Н. Самсонов, А. С. Стружкін, К. Ф. Берг, Протасов, Козловські Ф. Ф. і О. Ф., М. В. Литвина, Алексєєва, М. Г. Ленська, Лукашевич М. В., Аграмов, Аграмова, А. А. Рютчі, Ф. В. Горєв і з багатьма другорядними. Перед різдвом я вже грав в Харкові, в трупі А. П. Колюпанова-Александрова в так званім французькім театрі, де тепер гостиниця Проспера, з другого вугла з переулка у підвальнім етажі був невеличкий театр, котрий і звався французьким. Тут знайшлось більш акторів, здібних до виконання укр[аїнських] п'єс; швидко згуртувавсь біля мене чималий хор із студентів українців університантів і ветеринарів, і діло закипіло. Мушу згадати добрим і вдячним словом тодішніх студентів: це були прихильні юнаки до рідного: цілковите безкористіє і щирість панували між молоддю, не забуду ніколи імен: Димова, Дікарьова, Понамарьова, Борисова, Кузнєцова, Ковалевського і багатьох-багатьох!.. Котрі живі, нехай їм легенько гикнеться, а помершим вічна пам'ять і пером земля!..

В Харкові я уперше виставив свою п'єсу: "Дай серцеві волю -заведе в неволю". Чутка молодь дуже щиро вітала цю твору і після спектаклю устроїла нечувану овацію з факельцугом: договорили з півсотні ваньків (звожчиків) і на кожного сіло по три чоловіка і таким робом зорганізувався цілий кортеж. Поїхали ми по Катеринославській прямо на Основу, співаючи поважні укр[аїнські] пісні; на кожнім ваньку держали причеплені на палицю афіші... Учасників було не менш 200 чоловік. На однім вуглі зустріла нас поліція і прохала замовкнуть; але ми зараз заспівали народний гімн. Коли поліція зосталась ззаду, знов ми заспівали: "Ой у лузі та і при березі..." На Основі тоді була невеличка поганенька пивна, все пиво, яке було в наличності, ми випили і звідти поїхали на кладовище поклонитись праху артиста Соленика. Хтось із знавших небіжчика згадав його у палкій і щирій промові. Здобули десь свічку, прочитали надпись на пам'ятнику, котра уразила мене, і я заплакав (може, то пиво плакало?), а потім списав її і вивчив, і зараз я її пам'ятаю.
"Ось глянь із неба, Селянине,
Як криво серце чоловіче,
Колись як ще ти жив
Та щиро публіці служив,
То вона тобі живому
Кидала квітки, мов солому;
А вмер еси, небораче,
То нібито ніхто не баче,
Що прах лежить твій без хреста,
Така настала, бач, пора,
Що вже тая Україна
Холодна стала, мовби домовина
Козак Стратонович".

З кладовища ми роз'їхались по домах.

Сезон скінчили з поспіхом і заробітком. На літо 1874 р. здобув я ангажемент з Петербурга, з Крестовського острова від антрепренера Зізеріна, дякуючи І. П. Кисилевському, з котрим довелось мені служить у Милославського. Мені доручено було зорганізувать невеличку укр[аїнську] трупу і мужський хор. Либонь, з 5 чи з 6-го мая почали ми грать на Крестовськім. Ось хто був у мене в трупі: Стрєльський В. О., Лядов М. О., Хащин Т. В., Попов В. А., Стрєльська Н. В., Давидова А. Д. і Меринова. В малих ролях виступали декотрі хористи. Тоді не дозволено було в часних театрах вистановлять цілі п'єси, а тілики "сцени і монологи", хоча це тільки була, як кажуть, замазка на очі: здебільшого п'єси виконувалися цілком. Вистановив я тут: "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку", "Чорноморський побит", "Назара Стодолю", "Шельменка-денщика" й "Шельменка волосного писаря"; "Не ходи, Грицю, на вечорниці" А[лександр]ова, "Бувальщину", "Кумамірошника", "Іди, жінко, в солдати", "Москаля-чарівника", "Сватання на вечорницях" і інші; переспівав з хором всі пісні із збірників Лигика і інших і закінчив сезон 1-го сентября, взявши участь І хором в добродійнім концерті під височайшим покровит[ельством] в пользу інвалідів в літнім саду. До речі пригадать, що декотрі українці напотужуються (не вгадаю, навіщо їм це заманулося?) запевнить всіх, що нова ера українського театру починається тільки з 1881 р. з Кременчука; я ж лічу з 1871 р. Одеси. Що була заборона з 1876 р. по 1881, так це річ інша, я все-таки аж по заборону силкувався ввести в репертуар укр[аїнські] твори.

На зиму 1874-75 р. заангажував мене антрепренер Свіріцсвський (по сцені Медведєв) режисером в Херсон. Цей сезон був невдалий із всього мого театр[ального] життя. Перш усього антрепренер наш закохався в одній дівчині, з котрою і втік з Херсона, захопивши касу і не заплативши за місяць жалування трупі, і зостались ми, 22 чоловіка, як рак на мілі. Зібрались всі до мене, почали радитись; нарешті відрядили депутацію до губернатора; але губернатор А. С. Ерделі відповів, що нічим не може нам допомогти, що коли б Медведєв був тут, то прінял би мєри... Упрохали мене товариші стать в голові діла. У мене були грошенята і я розпозичав їх товаришам, щоб не попухли з голоду, розпозичав на вічне оддання. Осінь була гнила; така ж була і зима, щоденні дощі та невилазна болотяка заїли нас зовсім. Померла співачка-актриса Янковська, померла з чахотки: вогке помешкання та недоїдання раніш черги загнали її в труну. Почались заморозки, і діла неначе почали поправлятись. Мене не було дома, як прийшов актор Бочаров (чудовий виконавець амплуа простаків) і почав її (дружину М. Л. Кропивницького.- Ред.) благать позичить йому 75 карб, до дільожки, що нібито доктор примушує його жінку везти хвору дитину в Одесу... Дружина ж моя була така людина, що в неї, навіть, можна було випрохати останню сорочку. Вона дала йому гроші з умовою, щоб він не казав мені. Бочаров винен був мені більш сотні карбованців. В той день ішла Наталка Полтавка, і було збору за 200 карб. Всі актори ожили духом. Жінка Бочарова була касиркою. Кожен раз, по скінченні спектаклю, касирка приносила касу в уборну і товариші робили тут же провірку і виручку вручали на схов мені. На цей раз Бочарова не явилась; Бочаров же, хапаючись роздягтись, він грав Миколу, сказав, що її примусила хворість дитини похопитись додому, але вона принесе мені додому касу завтра ранком. Але уранці прибіг до мене реквізитор і сказав, що Бочаров з жінкою в сім годин ранку уїхали на пароході в Миколаїв. Збіглись актори, почали єретуватись, строїть ріжні догадки, кляли Бочарових, нарікали, нарешті послали телеграму Миколаївському антрепренерові М. А. Максимову про вчинений поступок, але той, як кажуть, і вухом не повів. Побіги з трупи, з авансом, практикувались повсюду, і декотрі артисти із лабазників голосно величали такі вчинки молодечеством.

Ледве-ледве дотягнули ми сезон. Все, що заробив в Петербурзі, беручи по 400 карб, в місяць і мавши два полубенефіси, поклав я в Херсоні, ще і з жінчиної кишені тисячі 21/2 пришлавив і виїхав на великий піст в Єлисавет. На літо 1875 р. получив я ангажемента в Галичину, в укр[аїнську] трупу Т. Ф. Романовички. Там я грав до осені; восени мала приїхати до мене моя дружина, але як вона була вагітна і почти на сході, то доктори заборонили їй цю подорож. Дружина ублагала мене приїхать додому, що мавши раніш три викидиша, вона боїться перед таким актом бути без мене. І я вернувся з Галичини. Про галицький театр я мушу сказати ось що: над театром там панує крайовий виділ, котрий дає субвенцію антрепренерові, за що має право керувати репертуаром і з того керування виходе та дитина, у котрої сім няньок і вона нарешті бува або без очей, або каліка. Тамтешні актори раз у раз перебігають з польської сцени на українську, з української на польську, а інші на німецьку; репертуар: драми здебільшого переводні з польського, оперетки, з французького та німецького, комедії та водевілі, та наш український репертуар, як: "Наталка Полтавка", "Шельменко" (не денщик, а наймит) і т. ін. Мова неможлива: маса полонізмів і можна сказать, що актор, то й - акцент. Виконання народних творів якесь вимучене, покалічене, так ніби виконавці ніколи й не бачили народу, якесь низькопоклонство, улизгання... Правда, що й народ там якийсь заполоханий, затурканий.., а актори в голові діла стояли здебільшого бувші польські, що раніш служили в Росії, як д.д. Наторський, Гордовський, Бачинськяй і його дружина. Розказували мені про Бачинську, як вона виступала уперше в "Н[аталці] Полтавці": в коротенькій спідничці, вище колін, а під сподом настовбурчені, накрохмалені спідниці, в вінку з стьожками аж до долівки, у хвартушку завбільшки з носову хусточку і у французьких ботинках на височенних закаблуках, в брильянтових сережках і т. д. Цілком балерина. Кажуть, що з боку публіки ентузіазму було хоть одбавляй; юнацтво услало путь Бачинської килимами та квітками... Так ось такими-то показали нас на перший раз актори родичам нашим галичанам. З такого брехливого початку як почалось діло, та так воно і повзло через пеньколоду... В Галичині я наважився перевести на укр[аїнську] мову деякі російські твори, як "Ревізора" (вже був перевів два акти), "Испорченная жизнь", "Лев Гурович Синичкин", "Дочь р[усского] актера"... Там я написав свою оперетку "Пошились у дурні". Із всього тамтешнього репертуару я дивився з задоволенням тільки "Підгоряни". Бачив твори І. Воробкевича "Гнат Приблуда" (сентиментальна водиця на 5 дій), "Румпель Майор", цілком підробка під німецьку оперетку... Потім бачив "Гальку", а далі якісь такі неможливі твори, як "Фальшієри банкноти" і щось цьому подібне. Тоді була поведенція, що кожен актор мусив задля власного бенефісу перевести яку-небудь твору - з польського, або з німецького. Через що кожен актор мусив бути й автором. Не знаю, чого вимагає зараз виділ від акторів, тоді ж він вимагав чогось неможливого!.. Коли я задумав вистановить: "Дай серцеві волю - заведе в неволю", то д. Романовичка мусила спершу послати її у виділ, там розкритикували її по всім швам; радили щось переробить, щось доробить, а те місце, де Микита ремствує на бога, сказали: "вичеркнуть". Так я цієї твори і не поставив. Хотів вистановить водевіль: "Помирились", але це було У Снятині, де ми грали у стані (конюшня), у якогось жидашинкаря, і д. Романовичка боялась зобідить шановного хазяїна. Приїхав я у Єлисавет в октябрі і тут умовився з любителями грати спектаклі до великого посту в общественім клубі. Одним із заправил був І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий), котрий тоді був секретарем поліції. Вистановили ми увесь укр[аїнський] репертуар, але мусили грати і російські твори (не знаю по чиїй примсі). Грали: "Блуждающие огни", я грав Діковського, І[ван] К[арпович] - Макса. Мушу засвідчити, що у І[вана] К[арповича] був неможливий великоруський акцент; дуже він любив виступать у творах Островського. В п'єсі "Не в свои сани не садись" грав він Русакова, в "Свои люди сочтемся" - Подхалюзіна. За 125 карб. у місяць я повинен був: грать, режисирувать, оркеструвать музику на 12 струментів і писать декорації... На літній сезон 1876 р. підписав я умову режисером в Катеринослав, к Д. П. Ізотову.

Зорганізували ми дотепну укр[аїнську] трупу, котра, звичайно, мусила грати і російські твори; а задля російських були спеціально заангажовані артисти: Є, Д. Ліновська, Н. В. Стрєльська, І. В. Абраменко, барон Розен, Кальвер, Дніпрова, котра тоді була під прізвищем Мерц. На співучі укр[аїнські] п'єси була Н. В. Жаркова. Приїхав з Галичини актор Гриневецький, з заміром ознайомитись з тутешнім виконанням укр[аїнських] п'єс, але тут нас спобігло лихо: виконання всього українського, по височайшому повелінню, було заборонено. В день заборони йшла драма "Дай серцеві волю" і дивертисмент. Губернатор був І. М. Дурново, котрий дозволив нам виконать цей спектакль. В дивертисменті я співав відому пісеньку із "Підгорян" "Поле моє, поле", але не доспівав її й розревівся. Дружина моя боялася, щоб я не заподіяв чого з собою і мусила слідкувати за мною. Одначе ж не встерегла, як я сів в саду під дуба і під тужіння приятеля д. Ізотова почав плакать і битись головою об дуба... Ізотов схопив мене за руки і поволік до буфету. Там я залив здорово за галстуха, так що Ізотов мусив мене вести додому і всю дорогу силкувався затулити мені рота, бо я лаяв на всю губу і проклинав всіх і вся!!!.... Я почав щодня "кружлять".

Зимовий сезон 76-77 р. служив в Сімферополі, там дове лось драмат[ичній] трупі перелицюватись в опереточну, бо зорганізувалась дирекція із місцевих театралів (в тій компанії був і Чехов, либонь, дядько відомого писателя?), виписали опереточну артистку, пошили костюми, і пішла писать губернія. Я переграв ролі у п'ятнадцяти оперетках. Татарва почала знайомитись і вітатись з акторами і усердно частувати, і збори побільшали. Іноді підпилі мурзаки, зустрічаючись зо мною на бульварі, вітались так: "Карапініцкі! Тирі багіня, ала-ла-ла!.." При чім кривлялись, приспівуючи, пританцьовуючи і скоморошничаючи... Перед кінцем велик[ого] посту закликала мене опереточна артистка Ю. Д. Медведєва заїхать до неї в Мелітополь, на три спектаклі. Це було, либонь, в середніх числах апреля, дуже було тепло. Ночним поїздом приїхав я в Мелітополь і заїхав в ту гостиницю, в дворі котрої був літній театр. Вранці, глянувши у вікно, побачив я якусь халабуду з червоною завісою, на котрій були поналіплювані з золотого паперу: місяць і зорі. Коли лакей приніс мені чай, я спитав: "що це таке?" - "Тєатр!" - одмовив він. "А публіка як же, під одкритим небом стоїть?" - "Да-с! Для лучшей публікі ставят стулья, а остальная стоіт". Пішов я на репетицію, спитав де уборні? Уборних не оказалось: актори мусили одягатись і гриміруватись в номерах гостиниці і йти через двір в театр. До начала спектаклю ще нічого, а як мені довелось після Любима Торцова ("Бедность не порок") перегрим[іровуватися] в Міхліча ("Ночное"), то коли я йшов перегримірований в театр через двір, публіка реготала, були такі, що й тюкали. Це ще не все. В водевілі я постеріг, що під долівкою щось хропе і воловозиться і звідти йде важкий дух. По скінченні спектаклю, я спитав, що там під сподом? Мені сказали, що там свинячий хлів. Розгримірувавшись я пішов до Медведєвої, вога, до речі, покликала мене на чашку чию, получивши 25 карб. за гастроль і не сказавши їй про свій замір, я чуть світ удрав на вокзал. Так он в яких помешканнях доводилось колись акторові прославлять мельпомену. Зиму 1877-78 рр. служив я в Єлисаветграді у Виходцева режисером. Увесь сезон 1878-79 р. держав сам театр і трупу в Кременчуку, за що пришмалив тисяч три грошей. 79-80 рр. служив там же в Кременчуку режисером в трупі О. П. Лавровської. 80-81там же режисером у Ашкаренка.

В декабрі 1881 р. ми здобули від міністра Лорис-Мелікова дозвіл на виконання укр[аїнських] п'єс...

Що коїлося в Кременчуку, коли наліпили афішу "Наталка Полтавка" і "Кум-мірошник", трудно переказать. Не фаетони, не карети загальмували під'їзд, а фургони та ковані повозки козаків полтавських. Пішли биткові збори. Поліцмейстер Філонов, | стоячи біля театру, застеріг: "Если такое столпотворение будет долго продолжаться, придется донести губернатору!.." "Навіщо?"- спитав я його. Він нічого не одповів... після паузи япромовив до нього: - тадже ж і ви наш?… Певно, діди були філони, або Филоненки, а перелущилися у Филонових? - Та по документам ми козачого роду, прадід мій був банчуковий товариш…

На цім і скінчилася наша розмова, бо мене покликали в касу […]


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Марко Кропивницький,спогади кропивницького,аналіз,твори марка кропивницького,читати онлайн,Автобіографія (За 65 років)

Читайте также