2 сентября 2018 в 5:15 Іван Котляревський 63

Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст. На шляхах до реалізму

Іван Котляревський. Критика. На шляхах до реалізму. Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини ХІХ ст

Григорій Нудьга

Всебічно висвітлити літературний процес початку XIX ст. не можна, беручи до уваги творчість тільки визначних письменників, що користуються популярністю в широкого читача, а ще більше в дослідника, погляди якого на провідних письменників уже більш-менш усталилися. В роботах українських літературознавців часто згадуються імена І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки. А тимчасом у першій половині XIX ст. жили і виступали з своїми творами не одиниці, а десятки українських поетів, прозаїків і драматургів, які зарекомендували себе якщо й не оригінальними, то бодай такими, що по-різному намагалися здійснювати ідейно-естетичні настанови провідних письменників. Одні з них присвячували себе справі, яку проголосив учитель, захищали і поширювали його кращі традиції. Так складалася літературна школа. Інші запозичували тільки форму або наслідували слабкі сторони творчості — так склалися ті традиції, що їх визначили як шаблон, епігонство, наприклад, у першій половині XIX ст. т. зв «котляревщина» (в гіршому розумінні цього слова).

Щоб глибше з'ясувати сутність літературних явищ того часу, пригадаймо собі хоч найістотніші риси, що характеризують життя Росії та України першої половини XIX ст.

Економічне життя початку XIX ст, на Україні складається за умов всезростаючого розпитку капіталістичних відносин і загнивання феодально-кріпосницької системи. Торговельна і промислова буржуазія займає все міцніші позиції не тільки в економічному, а й у політичному житті країни. На селі загострюється класова боротьба; все частіше відбуваються повстання селян.

Війна 1812 року сколихнула затхлу атмосферу Російської імперії. Обороняти Вітчизну виступив народ, створивши в Росії і на Україні значні військові і ополченські з’єднання. Після війни політичне життя в Росії і на Україні значно пожвавлюється, ширяться прогресивні ідеї, в популяризації яких бере активну участь література.

Важливою подією в політичному житті імперії був виступ декабристів, з яким, як підкреслив В. І. Ленін, був пов’язаний перший період визвольного руху в Росії.

Уже в 40-х роках XIX ст. кріпосне господарство переживало гостру кризу. Проти інституції кріпацтва виступають не лише поневолені селяни, а й окремі поміщики та чиновники. Антикріпосницькі настрої ще більш поглиблює жорстокий політичний режим «неудобозабываемого тормоза» царя Миколи І.

Представники різних класів і прошарків українського народу не всі однаково ставилися до назрілих економічних і політичних протиріч у житті країни. Українське панство, старшина були зрівняні у правах з російськими дворянами і підтримували політику самодержавства. Проте деякі з них критично ставилися до дійсності. Це були здебільшого представники середнього, дрібномаєткового панства та сільського духовенства і частково чиновників. З них і вийшла значна частина українських письменників першої половини XIX ст., які, критикуючи «недобрих панів», що ставилися до кріпака як до тварини, все ж не виправдували й народ, що брався за сокиру і «різав все, що паном звалось».

Культурне життя на Україні на початку XIX ст., особливо в більших містах, уже мало чим відрізнялося від життя подібних міст у Росії. У вищих і середніх школах тих часів навчання провадилось, як правило, російською мовою. Українська мова ще стихійно зберігалася у сільських школах, де навчали здебільшого дяки, що побутом і мовою мало чим відрізнялися від селян. Але з 1802 р., відколи було організоване Міністерство освіти, і тут переходять на російську мову викладання.

Заснування університетів, зокрема Харківського (1805) і Київського (1834), безперечно, вплинуло на пожвавлення культурного життя на Україні.

З появою студентів, професорів у місті Харкові, що мало двадцять тисяч мешканців, місцеві пани і чиновники, за прикладом Петербурга і Москви, почали влаштовувати у себе вечори «для чтения». На них сходилися і професори, і студенти, і чиновники — всі, хто любив літературу. У Харкові створюється гурток письменників і просвітителів, до якого згодом входило до двохсот п’ятдесяти діячів, серед них було навіть сім жінок-письменниць: поетеса Любов Кричевська, перекладачки Глафіра Шумлянська, Олександра Коменська, Олександра Коростовцева та ін. Культурне життя Слобідської України (так офіціально називали до 1835 р. Харківщину) значно пожвавлюється. В Харкові зміцнюється літературний осередок, з якого вийшло чимало українських письменників і учених. Тут почали видаватися книжки і періодичні видання російською та українською мовами.

Подібне пожвавлення літературного життя спостерігаємо і в Києві, особливо після заснування університету.

Становище української літератури початку XIX ст. не було повноправним. Російське самодержавство перетворило імперію в тюрму народів, царські чиновники при всякій нагоді підкреслювали, що України немає, що існує Малоросія, а мова народу цієї частини імперії — це лише наріччя російської мови. І якщо на Україні, під впливом прогресивних ідей того часу, все ж таки почала створюватися нова література, то це було виявленням волі самого українського народу, який не міг миритися з національним гнобленням.

Ставлення російської інтелігенції до української мови було різне. Деякі тодішні учені, що стояли на великодержавних позиціях, заявляли, що української мови взагалі немає, інші вважали, що «малороссийский язык» якщо і був колись, то тепер фактично не існує, бо немає в ньому практичної потреби. Так, у 1805 р., коли О. Павловський подав до «Императорской Академии наук» свою роботу «Обозрение малороссийского наречия»1 професор І. Рижський, після ознайомлення з нею, в листі до секретаря академії писав, що він, будучи на Україні, читав багато історичних документів, написаних «бывшим прежде в употреблении здесь языком, в последние годы много изменившимся и большими шагами приближающимся к великороссийскому». З цього він робить висновок, що в майбутньому ця мова «придет в совершенное забвение», отже, цікавитиме тільки істориків. Однак і серед учених, що об’єднувалися навколо «Императорской Академии наук», вже тоді порушувалося питання про правомірність української мови і культури, про потребу підтримувати національну літературу.

Окремі діячі російської науки, явно не протестуючи проти утисків української нації і її прагнень розвивати національну культуру, все ж різними способами стверджували самобутність української мови, літератури, звичаїв і національних традицій, хоч на вимоги цензури і офіціальних чиновників мусили називати Україну Малоросією. Характерні щодо цього погляди О. Павловського, висловлені ним у вступній і заключній частині «Грамматики малороссийского наречия», що була видана при підтримці тієї ж «Императорской Академии наук». Автор зауважує, що «почти поверить не можно, сколь легко на малороссийском наречии изьяснять» різні думки. В мові українського народу, говорить О. Павловський, таке багатство слів, що коли б ними «не погнушалася самая риторика наша, то они, при случае, могли бы придать ей немало важности, силы и хорошего изображения вещи»2.

На початку XIX ст. українська мова та література не переслідувалися так, як після Емського указу 1876 р. Але як тільки культурно-національне життя на Україні жвавішало — реакція піднімала голову. Вороже ставлення до української літератури в реакційних російських журналах і громадських колах більш відверто стало проявлятися в 30-х рр.Тоді українська література мала уже певний успіх, появилися не тільки художні твори, але й літературознавчі праці; досить інтенсивно розвивалася фольклористика. Це насторожило реакціонерів і шовіністів. В «Библиотеке для чтения» у 1838 р. М. Полевой писав, що «как умнуго шалость, даже и ми, русские, читали с удовольствием «Энеиду» Котляревского. Но подражатели и последователи обличили потом ошибку мнимой малороссийской словесности, просто анахронизма в нашем нынешнем быту... Последователи Котляревского и Гоголя показали смешную сторону мысли об искусственном создании самобытной малороссийской поэзии и о том, что Малороссия может быть предметом драми, эпопеи, лирики, романа, повести самобытных, таких, которые образовали бы отдельную словесность...»3.

Були недруги української літератури, та були й друзі з рядів передової частини російського суспільства, що підтримували українських письменників. У 1821 р. І. Котляревського обирають членом «Вольного общества любителей русской словесности», в російських прогресивних журналах постійно друкують українською мовою нові твори П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, Г. Квітки-Основ’яненка та ін.

Рішучі голоси передової російської інтелігенції на захист української мови і літератури пролунали в 40—60-х роках, і найсильнішимн серед них були голоси О. Герцена у «Колоколі», а згодом М. Чернишевського та М. Добролюбова в «Современнике». Їхні виступи мали величезне значення для розвитку української літератури.

Українська література росла й міцніла, однак шлях її розвитку був нелегким. Українським письменникам доводилося не тільки творити літературу, а й боротися за право на її вільне, рівноправне існування. Тому писати українською мовою було своєрідною маніфестацією своїх громадських поглядів, висловом любові до простого люду. В цій складній ситуації кращі українські письменники проявили себе послідовними прихильниками трудового народу, відстоюючи соціальні і національні інтереси, народну мову.

Літературне життя в ті часи зосереджується, головним чином, на Лівобережній Україні в таких центрах, як Полтава, Харків, Ніжин. Згодом оживає літературний рух і в Києві. Ще в кінці XVIII ст. у Петербурзі був заснований гурток любителів української літератури, заходами одного з учасників цього гуртка, Парпури, у 1798 році було здійснене видання «Енеїди» І. П. Котляревського, що стало першим виданням нової української літератури4.

У 20—40-х роках філологи уже займаються вивченням історико-літературних проблем, породжених розвитком української літератури і її напрямків. Зароджується критика, журналістика, фольклористика. Серед перших діячів цих галузей культурної діяльності бачимо й українських письменників: І. Котляревського, Г. Квітку-Основ’яненка, І. Срезневського, М. Максимовича, Л. Боровиковського, М. Костомарова та ін. У Харкові, Полтаві створюється театр. Література певного мірою сприяла також розвиткові музичної творчості. Словом, поле діяльності письменників було величезне, діяльність була різностороння і вимагала, крім уміння працювати, ще й громадської сміливості, ініціативи. Потреба брати участь у всіх ділянках культурного життя і породила той, до певної міри, універсалізм, який характерний для українських письменників того часу.

Кількість видань першої половини XIX ст. незначна. З 1798 по 1850 р. українською мовою було видано щось понад 60 книг, хоч написано було багато, про що свідчать як опубліковані пізніше матеріали, так і ті, що зберігаються ще й тепер в архівах та бібліотеках. Серед рукописної спадщини, що залишилася від тих часів, значна кількість творів має досить прогресивне спрямування, як, наприклад, твори К. Пузини, П. Рудиковського.

У різні часи літературно-критичні і наукові видання опублікували чимало творів відомих і невідомих письменників першої половини XIX ст. Велику заслугу мала в цьому редакція журналу «Киевская старина», де протягом двадцяти років друкувалися спогади та архівні матеріали, зв’язані з минулим української літератури. Дещо було надруковане також у «Зорі», «Житі і слові», «Літературно-науковому віснику», «Записках наукового товариства імені Т. Г. Шевченка» та ін.

Багато місця цим письменникам відводять журнали та збірники пожовтневого часу. Крім періодичних видань, були видруковані декілька спеціальних збірників, а також зібрання творів письменників того ж періоду та літературознавчі праці про них. Як приклад назвемо грунтовні, хоч і не без хиб, видання «Харківська школа романтиків» (3 томи), ДВУ, 1930 та збірник «Українські пропілеї», т. І (Котляревщина), ДВУ, 1928.

У 1956 р. вийшла велика робота Д. Чалого «Становлення реалізму в українській літературі. Перша половина XIX ст.», в якій порушено кілька цікавих питань, зв’язаних з літературним процесом першої половини XIX ст. і становленням та утвердженням реалізму.

Однак більшість літературознавчих робіт присвячена розглядові різких сторін життя і творчості, головним чином, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Гулака-Артемовського, Гребінки, а творчості другорядних письменників в них приділено зовсім мало уваги. Починаючи від П. Куліша, критика декого з них не завжди заслужено звинувачувала в надмірному захопленні бурлеском, відмовляла в серйозному ставленні до завдань літератури, закидала провінціалізм і т. ін., ігноруючи при цьому окладні суспільно-політичні обставини, за яких відбувався процес становлення нової української літератури.

Ми далекі від того, щоб захоплюватися всім, що створили ці маловідомі другорядні письменники першої половини XIX ст., але було б неправильним закреслювати їх імена через те, що їхні твори поступаються творам класиків.

Творчість цих письменників являє собою певний етап на шляху розвитку української культури, вона становить якщо не перший, то другий план загального малюнка історико-літературного процесу. Письменники, про яких іде мова, внесли свій вклад у справу розвитку української літератури, сприяли поширенню її тематики, становлений окремих жанрів та розвитку літературної мови.

Перші десятиріччя нової української літератури проходять під сильним впливом творчості І. Котляревського, зокрема його «Енеїди» Цим і пояснювали появу великої кількості бурлескно-травестійних5 творів в першій половині XIX ст.

Це не зовсім вірний погляд. Літературні пам’ятники, що збереглися з першої половини XIX ст., стверджують, що тоді ще була сильна живуча традиція бурлескно-травестійної літератури минулих віків, в значній мірі була грунтом, на якому виріс і Котляревський. Вплив віршування XVII і XVIII століть досить помітний і в творчості С. Писаревського, П. Кореницького, С. Александрова та інших поетів цієї доби.

Д. Чалий у своїй роботі «Становлення реалізму в українській літературі. Перша половина XIX ст.» вірно говорить, що і появу «Енеїди» теж слід пояснювати сильними бурлескно-травестійними традиціями в українській літературі. Тому не дивно, що значна частина творів, які представлені і в нашому збірнику («Вакула Чмир», вірш про похорон Чернігівського архієпіскопа та ін.) створена виключно під впливом літератури XVII—XVIII століть.

Наскільки була сильна традиція бурлескно-травестійного вірша в новій літературі видно з того, що іще в середині XIX ст. (О. Рудиковський) і навіть в кінці століття зустрічаємо твори, написані за зразками віршів XVII—XVIII ст.6

Живучою була також рукописна традиція в літературі. Як і в попередніх віках, часто нові твори (в тому числі й «Енеїда» та «Наталка Полтавка») поширювалися серед читачів у рукописах. Поширення літературних творів у рукописах говорить, очевидно, і про те, що кількість друкованих видань не могла задовольнити великого попиту народу на художню літературу рідною мовою.

Життя народу і його творчість були найважливішими факторами, що впливали на формування ідейно-естетичних поглядів письменників початку XIX ст. Однак діяли й інші фактори, а саме: літературні традиції XVII—XVIII ст., творчість І. П. Котляревського, який зріс на основі цих традицій7, використавши також досягнення світової і братньої російської літератур. Думка про те, що в процесі становлення реалізму як методу в літературі першої половини XIX ст. важливу роль відіграла література минулих віків, з якої і бере свій початок «ранній реалізм», все міцніше утверджується в дослідженнях сучасних українських літературознавців.

А. Шамрай, наприклад, розглядаючи творчість попередників І. Котляревського, робить висновок, що окремі елементи раннього реалізму в українській літературі проявилися ще в полемічній літературі XVI ст. і сильно розвинулися в XVII—XVIII століттях у бурлескно-травестійних віршах та народній драмі8.

Для творчості Котляревського родючий грунт був підготовлений виступами невідомих письменників, здебільшого вихідців з народу, що піднесли ті питання, які згодом були так яскраво розвинуті в «Енєїді», «...їм належить історична заслуга створення ранніх форм реалізму в українській літературі»9.

Принципово цієї думки дотримується Д. Чалий. Літературний процес кінця XVIII ст. і аж до 40-х років XIX ст. він об’єднує в один період і називає ного «передісторією реалізму в українській літературі10. Є в цьому висновку частка правди, однак не можна погодитися з тим, щоб на одному рівні ставити і розглядати реалізм кінця XVIII ст. і першої половини XIX ст., навіть тоді, коли автор з творчості кінця XVIII ст. бере тільки «Енеїду» Котляревського бо ж у такому випадку з «передісторії» випадає література XVIІ — XVIII СТ., а творчість письменників від Котляревського до Шевченка вся розглядається в одному плані. Здається, вірніше було б говорити про елементи (початки) реалізму у творах XVII—XVIII століть і становлення реалізму як методу в період від Котляревського до Шевченка.

І. Котляревський як письменник-гуманіст заслужив любов народу тим, що своїм художнім словом обороняв права покріпаченого селянства, викривав панів, «що людям льготи не давали і ставили їх за скотів». В його творах знаходимо правдиві і колоритні малюнки з життя народу, писані вони живою народною мовою, яка від появи «Енеїди» стає основою мови літературної.

Ідейні і художні новаторські тенденції Котляревського, як уже відзначали дослідники, по-різному були сприйняті сучасниками і наступними поколіннями поетів. Такі письменники, як Г. Квітку Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, талановито розвивали кращі традиції свого великого попередника; однак були й такі письменники що не могли не тільки поглибити, але й продовжити новаторських тенденцій «Енеїди» і в окремих випадках дискредитували її. Наслідування ними Котляревського йшло по лінії використання прийомів гумористичного зображення дійсності, захоплення побутовими, натуралістичними картинами. Але в основному в літературі проявлялися, здорові, життєздатні тенденції, які переборювали інші.

Уже в 20-х роках XIX ст. відчуваємо відхід від бурлескних традицій, розширення стильових і жанрових рамок поезії і взагалі літератури. Стильові шукання, прагнення до урізноманітнення літературних прийомів характерні уже багатьом тодішнім письменникам. Ще М. Петров у своїх «Очерках истории украинской литературы XIХ столетия» (1884) заявив, що йому важко було розглядати творчість письменників першої половини XIX ст. тільки у зв’язку з одним якимсь напрямком, бо вони себе пробували в різних напрямках і жанрах. Тай, на творчості окремих поетів, поданих у нашому збірнику, (С. Писаревський, С. Александров, М. Макаровський та інші) позначилася бурлескно-травестійна традиція, з одного боку, а з другого — в їхніх творах уже виразно проявляються етнографізм та деякі риси романтизму, що успішно утверджувався в 20-х роках.

Тематичний діапазон творів, поданих у даному збірнику, різноманітний. Перш за все ' сюди включені твори, в яких найбільше проявився демократизм, критика кріпосницького ладу, оборона прав народу: «Ода — малороссийский крестьянин» К. Пузини; вірш про похорон Чернігівського архієпіскопа та «Вояж» невідомих авторів, байки і казки О. Рудиковського, вірші П. Писаревського та ін.

Значне місце займають твори, пов’язанії з історичними подіями. Так, на війну з Наполеоном відгукнулося чимало поетів. З’явився цілий ряд українських од, що вийшли за межі загальноприйнятого тоді розуміння цього жанру. Було в них багато від народних віршів і особливо від Котляревського. Кілька з них було надруковано майже по свіжих слідах подій, а деякі з’явилися друком пізніше. Характерною рисою цих творів є патріотизм, причому висловлення справжніх патріотичних почуттів іде поруч з вірнопідданським прославленням російського царя, що знижує їх ідейно-художню вартість.

Ще у XVIII ст. події, пов’язані з інтервенцією Карла XII, знайшли відгук у багатьох творах. Постаті Мазепи, Кочубея привертають увагу письменників і на початку XIX ст. В таких поемах, як «Кочубей» і «Рассказ казака», невідомі автори виступають за єднання двох братніх народів, а Мазепа виводиться як зрадник.

Значна частина творів присвячена змалюванню життя і побуту різних верств українського народу (твори Степана і Петра Писаревських, П. Білецького-Носенка, О. Рудиковського, С. Александрова,. П. Кореницького, М. Макаровського та ін.).

Травестія і бурлеск, а почасти етнографізм—характерні риси більшості поетичних творів першої половини XIX ст., зокрема й тих, що представлені у цьому збірнику. І коли травестія та бурлеск були унаслідувані від попередніх віків, то етнографізм, зародки якого спостерігаємо у віршах XVIII ст., вже був, в основному, виявом творчих шукань літературних сил XIX століття. Шукання ці почалися в атмосфері захоплення і вивчення народних звичаїв, побуту і творчості, особливо пісні, що так яскраво виявилося в добу романтизму.

В кінці XVIII —на початку XIX століть зростав інтерес до України, до її історичного минулого, побуту, звичаїв, фольклору і серед російської інтелігенції, навіть придворної знаті. Початки цього слід шукати ще тоді, коли українська пісня була модною при дворі Єлизавети, Катерини, коли українські хори і бандуристи виступали перед столичною і придворною аристократією. Інтерес до України з її своєрідним побутом, звичаями, козацькою романтикою особливо посилюється на початку XIX ст. з тією, правда, істотною різницею, тепер виникає інтерес до всього українського у ширших кіл російського громадянства. Молодий Гоголь, потрапивши до Петербурга, не без задоволення пише своїм рідним, що в Петербурзі аж надто «занимает всех все малороссийское». Російські письменники-романтики в житті побуті, історії і творчості українського народу знаходили багато такого, що відповідало їхнім смакам: незвичайність, легендарність, барвистість. І в цей же час царизм посилював русифікацію України.

На початку XIX ст., коли ідея народності стає особливо популярною серед передової громадськості в Росії й на Україні, прогресивні критики і літературознавці закликають уважно ставитися до побуту і поетичного слова простого народу. Збирач і видавець українських пісень і дум Цертелєв у своїх статтях рекомендує письменникам учитися не в іноземців, що було модним тоді, а в народу. Бо «хто хоче бути хорошим вітчизняним письменником», той не повинен зневажати рідну мову, пісні і перекази своєї Вітчизни.

Тож не дивно, що майже всі українські письменники першої половини XIX ст. уважно вивчають фольклор, етнографію і широко використовують свої знання в художніх творах. Початок XIX ст.— це період становлення нової української літератури і одночасно період становлення реалізму. А етнографізм — це вже крок до реалізму. Як влучно сказав А. Шамрай, «етнографізм — це рання форма реалістцчного відтворення народного життя», найхарактернішою рисою якої є «відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникання в динаміку суспільного життя, без глибшого розкриття соціальних процесів»11.

Якраз ці риси і спостерігаємо в творах С. Александрова, П. Кореницького, О. Рудиковського, П. Писаревського та особливо виразно у поемах М. Макаровського.

Впадає в очі жанрова різноманітність у творчості поетів першої половини XIX ст.: епіграма, вірш, пісня, поема, ода, вірш-казка, байка, балада. Письменники часто звертаються до перекладів. Спостерігаємо також намагання урізноманітнити поетичні прийоми, ритміку, строфіку тощо. Ці шукання форми безперечно корисно відбилися на художньому рівні літератури в цілому.

Війна з Наполеоном, як уже було сказано вище, породила цілу серію патріотичних од, хоч за жанровими ознаками це швидше жартівливі або сатиричні вірші, що виникли під впливом бурлескних віршів XVIII ст., «Пісні на новий год князю Куракіну» І. Котляревського та російських од і віршів на таку ж тему12.

На переломі XVIII—XIX століть в російській і українській літературах ода була досить поширеним жанром. Однак на початку XIX ст. в українських одах уже майже відсутні риси «високого штилю» і за стильовими прикметами вона наближається до гумористичних і вітальних віршів. Тому і Котляревський, звертаючись до Куракіна з вітальними віршами, називає свій твір «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (заголовок «Ода до князя Куракіна» був даний пізніше П. Кулішем). Твір цей, якому, можливо, сам автор не надавав особливого значення, став дуже популярним і викликав наслідування, особливо в роки війни з Наполеоном (1807—1812).

Українські оди, присвячені війні з Наполеоном, досить численні, але надруковано їх було небагато. Поки що знайдено і опубліковано лише шість таких творів. Не так давно нам пощастило відшукати досі невідоме видання, що тепер зберігається в Державній публічній бібліотеці УРСР. Це невеличка, на дванадцять сторінок книжечка, що має заголовок: «Дух россиян, или сердечные чувства сибирского плавильного мастера Усердова и запорожского козака Твердовского, изображенные стихами по случаю победы, одержанной над Бонапартием 14 декабря 1806 года». Видана книжечка 1807 року в Петербурзі. В ній надруковано два твори, що були безпосередніми відгуками росіянина і українця на одну і ту ж подію (бій російських військ з наполеонівськими під Пултуском у грудні 1806 р.). Досі цей твір у дуже зміненому вигляді був відомий у списку початку XIX ст., опублікованому в журналі «Киевская старина» (1886, № 1). Вірші Твердовського — це другий друкований твір українською мовою після «Енеїди» І. Котляревського, а їх автор—один з перших поетів нової, української літератури. Оскільки, як то видно з тексту, автор ще не знав про великий бій між російськими і французькими військами під Прейсіш-Ейлау, який відбувся у лютому 1807 р., можна з певністю сказати, що твір був написаний у грудні 1806 р. або в січні 1807 р.. Наступним друкованим твором є «Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчення» Григорія Кошиць-Квітницького («Вестник Европы», 1807 р., № 9). Далі ідуть: «Козацька пісня про Бонапарта», написана в 1812 або 1813 р., і опублікована в пісеннику13 десь у 1817—1818 р.; «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» Петра Данилевського, написана в кінці 1812 або на початку 1813 р. і надрукована окремою брошурою у 1813 р.; «Мысли украинского жителя о нашествии французов. Малороссийская ода» невідомого автора, надрукована в 1813 р. у збірнику «Знай русских!». Пізніше знайдені «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» невідомого автора, написані десь біля 1815 р. (опублікував професор П. М. Попов у «Філологічному збірнику Київського державного університету» 1952, № 4).

По-різному звучать твори тогочасних поетів, написані на початку і в кінці війни. В одах, що виникли в 1807 році, коли наполеонівські армії наближалися до Росії, бринять нотки тривоги за долю Вітчизни, хоч загалом настрій упевнений, бойовий:

Гей, гей, братці! Що ми чуєм?
Кажуть, к нам француз ідеть!

Але далі:

О! .Не знаєте, французи,
Нашу братью козаків…

Звістка про напад Наполеона викликала в Росії і на Україні значний ополченський рух. Від імені ополченців Г. Кошиць-Квітницький говорить у своїй оді:

Ми на час покинем хати,
Битись нас не треба звати;
Підем гурбою самі.

Але поруч із справжнім патріотизмом в одах є також «патріотизм» офіціальний, що проявився в прославленні царя і його Монархії:

Серцем ми царя шануєм,
Підем за його на смерть...—

пише той же Г. Кошиць-Квітницькнй.

Цей лжепатріотизм є і в одах 1812—1814 рр. П. Данилевський у своїй «Оде малороссийского простолюдина» запопадливо славословить царя, вдаючись при цьому до пишномовних і панегіричних виразів. І навіть тоді, коли уже Наполеон був розбитий силами російської армії і народу, коли країна славила своїх воїнів-переможців, автор продовжує славословити царя і тільки кількома словами згадує про народ та воїнів:

Слава руському народу,
Храбрим військам, воєводам,
Вірним Росії синам.

Монархічні настрої, цареславство — одна з найслабкіших сторін одописної української поезії періоду війни з Наполеоном. Ця ж риса була характерною і для тогочасної російської літератури подібного типу.

Уже в перших одах 1806 року автори підкреслюють віру в те, що Наполеону Росії не здолати. Як аргумент автори виставляють велич, могутність своєї батьківщини, що має сильну армію, досвідченого Кутузова. Нагадуючи це, автори застерігають:

Утікайте, обідранці,
Ми не труси, не цесарці...

Вказавши на успіхи Наполеона в Західній Європі, де «їв він царства, як галушки», автори одностайно пророкують йому крах військової авантюри в Росії.

Оди 1812—1813 років, коли була здобута перемога над інтервентами, відзначаються радісним, піднесеним настроєм, гордістю за силу і стійкість Вітчизни, заспокоєнням, яке принесла всім перемога:

Слава богу, стало гарно,
Мов відлігло в животі;
Було дуже гірко, хмарно,
Як від диму на печі.
(П. Данилевський)

Всіх радувала одностайність і стійкість, виявлені народом у роки війни, коли Наполеон

...в Московщину добрався,
Став був москалів ласкать;
Вільность панству обіцявся,
Як схотять к йому пристать.
Та даремно: — Тут і баби не одуриш...

Хоч таких місць, де згадується простий народ і його ставлення до завойовника, в одах мало, однак вони досить характерні і в противагу панегіричним, монархічним настроям говорять за те, що автори цих творів все ж не були байдужими до народу.

Консерватизм поглядів авторів од виявляється і в тих місцях, де вони намагаються з'ясувати причину походу Наполеона на Росію. Г. Кошиць-Квітницький, наприклад, все зло вбачає в революційних подіях, що відбулися у Франції:

Біг пустив на волокиту
Сих французів от за те.
Що не слухали совіту
Доброго, зробили зле.
Так собі компоновали,
Що підряд всіх порівняли
І вельможу, і псаря...
І як висновок:

Отже, вам, французи, воля!
Отсе теє деревце!
Вольності і добра доля!

Оцінка революційних подій у Франції дається тут з точки зору реакційного поміщицтва, що відстоювало монархічні порядки в Росії і боялося вільного духу, звідки б він не віяв. Безперечно, що зовсім інакше мислила прогресивна частина російського і українського суспільства, для якої революційні події на Заході були повчальними і бажаними для наслідування у своїй Вітчизні.

Центральною фігурою, що проходить через усі оди, є постать Наполеона. Для характеристики його автори не поскупилися на епітети, відібрані з народної сатиричної творчості та з бурлескно-травестійних віршів і поем. Новоявлений імператор, «Європи бич», що «Францію за ніс водив», тепер захотів «весь світ к собі прибрать» і з цим пустився в Росію, щоб «люд губить», «все дощенту грабувати», чинити розбій. Відповідно до цього дібрані і слова для характеристики його особи і для змалювання його портрета. Цей «отаман орди», що усім «світом мутить», виставляється як «чванько», «розбійник», «бурлака», «поганець», «сатана», «мошенник», «злодій», «гульвіс». Всі ці синонімічні ряди нам знайомі з арсеналу бурлескно-травестійних творів XVIII ст., а також «Енеїди» І. Котляревського. Цілком у бурлескному плані подається і портрет Наполеона:

Кажуть пак, з себе маленький
І незавидний щенюк,
Низький, смуглий і сухенький,
Що ж, то, видно, чорту внук.
Мабуть, клятий він одмінок,
Найстаршой мари потімок,
Він із біса ростом, пес...
(П. Данилевський)

На довершення всього автор по-народному підмет ставить в середньому роді: воно «іще не наситилось», «лихе воно яке!», «що воно? хотів я б знать!» Вся система мовник і образних засобів мобілізується на те, щоб знеславити, принизити, розкрити нікчемність «завойовника». Це робилося тоді не тільки в художніх творах, але і в пресі, в розмовах, в церковних проповідях, в переказах, всюди, де йшла мова про війну.

Про французький народ у згаданих творах говориться стримано; про нього автори намагаються говорити як про «затуманеного» революцією, а Франція згадується як країна, яку «за ніс водив» «син проклятий». Однак в окремих місцях є досить різкі слова, сказані на адресу французького народу, що пояснюється, з одного боку, станом війни з Францією, з другого боку, нерозумінням різниці між прагненнями Наполеона і французького народу.

Для нас ці оди є історико-літературними фактами, однак у свій час вони були популярною літературою і деякі з них (вірші Твердовського, «Ода» П. Данилевського) дійшли до нас у багатьох списках.

Зовсім інший зміст і характер має «Ода — малороссийский крестьянин», написана між 1809—1814 рр. студентом Петербурзької духовної академії Костянтином Пузиною. Уже відзначалось критикою, що сама посвята оди на честь селянина була великою новиною в літературі. Що штовхнуло Пузину до написання такого твору — чи відома «Ода на рабство» (1783) В. Капніста, чи твори Радіщева, чи життєві факти, чи все разом взяте — важко сказати. Літературну атмосферу, в якій перебував Пузина, мало досліджено. Та й сама «Ода» була надрукована тільки через сто років після її написання і не змогла відіграти свою роль в поширенні демократичних ідей. Однак це досить цікавий літературний факт і свідчить він про те, що питання соціальної і правової нерівності тодішнього суспільства хвилювали тоді багатьох.

«Ода» має деякі риси памфлета (критика існуючого ладу, окремі сатиричні місця, використання засобів іронії та сарказму) і своїм ідейним спрямуванням значно відрізняється від тодішніх українських од про війну з Наполеоном та інших подібних творів. Автор, розкриваючи дійсне становище пана і мужика, будує свій твір у формі риторичних запитань і окликів. Критика брутального, дикого ставлення пана до селянина непомітно переростає в критику цілої системи. Ця думка напрошується уже тоді, коли читаєш перший рядок «Оди»: «Що за ярміс такий!» Тобто — що за життя, що за порядки! Автор запитує далі, чому це так буває, «що тільки ферт який надіне жупанок», то вже «і до пояса йому вклонись», і перед ним «як гадина зогнись»?

За що ж це, хлопці, так, що брат глузує з брата.
Що той, хто дужчий з нас, у пику б’є цього...
Що пан і по виску заїде крестьянина...

Незважаючи на те, що автор пропонує гострі кути соціальної дійсності нівелювати шляхом дотримування кожною людиною (багатим і бідним) принципів християнської моралі, за якою, мовляв, усі перед богом рівні, читач знаходить в «Оді» багато сміливих критичних і досить справедливих обвинувачень на адресу того світу, де «хто дужчий» б’є бідного і підлеглого, де пан «їсть, як той кабан, лежавши у сажу», а трудящий селянин їсть «хліб із остяками яшний». Ця економічна і правова нерівність у суспільстві обурює автора.

Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки,
Хіба і бога ми не маєм в животі;
Хіба вже ми не варт хортової собаки,
Що нам приходиться крутіше ще, ніж тій;
Що у панів постіль повнісінька собак
Поганих, миршавих, а наш брат — неборак —
У панських стій дверей, зігнувшись, цілі сутки,
Мни хліб цвілий, коли в кишеню з дому взяв,
Нема — мовчи, щоб і синички не піймав,
Як я і сам ловив... і, мабуть, се не шутки.

Автор критикує соціальну несправедливість устрою з позицій християнської моралі. Для цього вводить він ілюстрації і приклади, де в чому нагадують церковні проповіді і казання.

...нас біг породив так, як одну дитину,
І ласку дав одну усім своїм дітям.
Шанує пана так, як мужика...

Але ж у житті — все інакше. Пан користується необмеженими правами над селянином тільки тому, що він багатий, що на ньому жупан, а на мужикові — свита. Автор підводить читача до висновку, що в існуючому суспільстві не суть береться до уваги, а форма. На доказ цього він наводить байку-притчу про батрака і пана, який імітував вереск поросяти.

У критиці суспільних порядків в позиції автора спостерігаємо багато спільного з поглядами Г. С. Сковороди з його обороною прав «голяків», однак у Пузини все це висловлено пряміше і відвертіше.

Світ поганий, в ньому панує неправда і нерівність, багатий пригнічує бідного... Критика таких несправедливих взаємин подана гостро, сильно. Але як же бути? Автор бачить вихід в дотримуванні всіх принципів християнської моралі:

Живімо ж лучче так, як браття, між собою,
Бо граєм в хаті ми комедію одній,
Сьогодні паном ти, а завтра і слугою
Ще, може, будеш, і сіряк нацупиш мій...

Пузина, як і більшість тодішніх демократично настроєних письменників, виявляється сильним в критиці соціальних і моральних вад суспільства, і безсилим в спробах показати вихід із цього становища.

За художніми якостями ода не становить чогось особливого. Ні в техніку віршування, ні в арсенал поетичних прийомів Пузина не вніс чогось нового, але своїми демократичними поглядами він стоїть вище багатьох своїх сучасників у літературі.

Популярним жанром української літератури початку XIX ст. була також поема, здебільшого бурлескно-травестійна, а згодом—побутова і романтична. Такі твори, як «Вакула Чмир» і вірші про похорон архієпіскопа Чернігівського невідомих авторів за своїми художньо-стильовими ознаками стоять ще дуже близько до бурлескних віршів і діалогів XVII—XVIII століть. Особливо виразно це можна спостерігати на творі «Вакула Чмир», де і сюжетна канва, і ритміка вірша, і художні прийоми типові для поезій, що писалися до Котляревського. Селянин Вакула Чмир ішов з корчми,

Напившись доп’яна,
Згубив люльку,
Чубук, губку
І тютюн з гамана.

Шукаючи люльку, Вакула замерзає.

Розповідь іде в гумористичному плані. Автор не деталізує і не узагальнює, він іде за натурою, бере її такою, як є, не опромінюючи світлом ідеї, яка спрямовувала б читача до певних висновків. Взірцем для автора була творчість безіменних поетів минулого віку, від яких він відрізняється умінням більш струнко побудувати сюжет, більш стисло висловитись і дати чіткіший опис стану людини.

Відомо, що перше видання «Енеїди» Котляревського з'явилося в 1798 р., а через рік ліберальствуючий генерал-губернатор Беклешов проїжджав по Лівобережній Україні з метою приборкати поміщиків, на яких надійшло до нього багато скарг. По свіжих слідах його поїздки була написана поема «Вояж по Малой России г. генерала от инфантерии Беклешова». Це, мабуть, найраніший зразок наслідування «Енеїді». Автор ще весь тягнеться до традицій віршування XVIII ст., але його також полонить і новизна «Енеїди», від якої він запозичує ритміку, строфіку і манеру опису подій та людей. Починається твір за традицією — розмовою трьох селян про те, що начальство щось дуже занепокоїлося, бо ходять чутки:

...в нашому тепер уїзді
Беклешов ганьбує всіх панів,
Папером їм у ніс суває,
Брехню на очі викидає
І лає їх, як псіх синів.

Подаючи далі розмови селян, описуючи подорож губернатора по містах і селах України, автор згадує численні факти здирства і знущань над кріпаками з боку панів, які

Колотять, мов в кошарі вовк...
Такую роблять злу годину,
Що чоловіка, як скотину.
Або ще гірше і собак...
Мов непотрібного, ганьбують...

Страшні картини життя спостерігає автор і в інших місцевостях.

Народ має великі надії на «доброго» генерал-губернатора, але у автора крізь рядки похвали на честь Беклешова прохоплюється також іронія. Коли прибув губернатор до Калеберди, народ посунув до нього хмарою.

Він гульк — і сам злякався —
З села пригрянув весь народ,
Розсердився і розкричався...

І автор підкреслює, що кричав, сварився губернатор на «гладких, брюхатих, товстоногих» панів, «поки оскому трохи збив», потім — посидів за чаркою оковитої у Родзянків, в іншому місці, «мабуть, циган злякався, бо... смирненько обійшовсь», а потім, як говорили в народі, про його дії почув від незадоволених панів цар і наказав, «щоб їхав швидше до самого». Цим і закінчується «добра» місія Беклешова, розповідаючи про яку, автор подав чимало правдивих картин безпросвітного становища народу, що і становить основну цінність твору.

Певною свіжістю мови і гумором відзначаються «Малороссийские стихи, в которых описывается погребение преосвященнийщого Виктора», написані за зразком віршів XVIII ст. у формі діалогу між двома селянами Зіньком і Леськом. Останній розповідає про свої враження від похорону Чернігівського епіскопа Садковського, що помер у листопаді 1803 року. Твір написаний одразу ж після похорону і, як видно з опису фактів і деталей (автор, наприклад, описує, хто з присутніх на церемонії якого росту, де стояв, у якому одягу і ін.), учасником похорону. Розповідь ведеться у бурлескному тоні з метою зниженого показу церковно-релігійних обрядів і духівництва та його удаваної величності. Оцінка людей і подій подається з точки зору простого селянина і його мовою. Час від часу оповідач вдається до розмови про правду соціального життя. Так, дійшовши до того місця, де оповідач передає свої враження від намальованої у церкві картини пекла, автор, як і Котляревський, відразу переводить розмову на грунт реальних відносин пана і кріпака, якого

Як прийде пан, так б’є і лає,
Хоч би робив і ввередивсь...

Усюди, говорить оповідач, неправда, насильство, брехня, заздрість. Він скаржиться, що

Усюда кривда правду гонить:
Сидить, бідненька, аж на дні.

Автор вільно і з щиро народним гумором говорить про церковні обряди і духовенство, про тих, що удають з себе смиренних, «білебні одправляють», «акапести поють», на похороні «плачуть прецупко», а в житті виглядають зовсім іншими. Про високі духовні чини він, ніби через селянську простакуватість, говорить: «архієрей якийсь», «хурхумандрики», «благословляка», а про спів дяків каже: «закричала зграя». Бурлескна форма розповіді тут знижує патетику тих місць, де говориться про добрість архієпіскопа, який до самої смерті «аж до поту» молився. Автор дуже детально говорить про подробиці похорону і цим ніби стверджує факт своєї участі в процесії, але разом з тим це привело до розтягнутості твору, який читався б легше без опису зайвих подробиць.

Наслідуючи І. П. Котляревського, бурлескно-травестійні поеми пишуть П. П. Білецький-Носенко, К Д. Думитрашко, Я. Г. Кухаренко та ін. Однак їхні твори не мають тієї цілеспрямованості, зібраності, виразності і дотепності, які характерні для «Енеїди», в них не так глибоко відображена соціальна дійсність, художній рівень їх нижчий, тому вони і не здобули такої популярності, як широко відома поема Котляревського. Та все ж вищеназвані письменники відіграли певну позитивну роль в літературному процесі, в поширенні тематики, в розвитку жанрів, техніки віршування і літературної мови.

Павло Білецький-Носенко, маловідомий письменник, написав багато художніх творів, філологічних та інших робіт, хоч значення їх невелике. Уже після його смерті з'явилися друком: «Горпинида», переробка українською мовою поеми «Похищение Прозерпины» О. Котельницького; «Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста Чи співи об різних річах» (1872) та «Приказки» (1872), які вірніше слід було б назвати байками.

Складна соціально-політична обстановка на Україні тих часів породила суперечливі риси в літературній творчості та світогляді тодішніх письменників. Це особливо помітно на ставленні °кремих письменників до монархії, до соціальних проблем і революційних дій в Європі, а також до української культури. Ці питання в тогочасній літературі трактуються по-різному, навіть в поміщицькому Середовищі. Справді-бо: Білецький-Носенко, український панок, котрий молодість провів у армії, пізніше поселився на Україні, яку називав своєю вітчизною, за рідну мову вважав російську. Сусіди поважали його, бо від нього, за їхніми словами, не пахло «этим духом малороссиянизма». Однак, проживши кілька років на Україні, він починає писати українською мовою. Поетична творчість, мова Народу, його побут і звичаї поволі полонять Білецького-Носенка. В поглядах на суспільство він лишається прихильником монархії і кріпосницької системи господарювання, вважаючи, що «государство, в котором помещики возделывают свои земли собственными крестьянами, деятельнее, богатее и, следовательно, могущественнее»14. Однак монархічні, кріпосницькі погляди не заважають йому читати і перекладати на українську мову Вольтера, і саме такі його твори, де засуджується деспотизм і сваволя багачів.

Про Білецького-Носенка та інших тогочасних письменників часто говорять як про людей, що між іншим, для розваги, займалися наукою, літературою. А чи так воно справді? Білецький-Носенко, який Десятки років присвятив літературній роботі — писав поеми, романи, байки, складав словники, працював над граматикою української мови, під кінець життя, не маючи часу і сил переписати начисто рекомендований ученими до друку словник і граматику української мови, в листі до Максимовича зауважує: «...пусть счастливцы подаровитее меня обработают их с лучшим успехом по готовому пути, проложенном мною...» Що це? Розвага чи свідомо поставлена мета? Безперечно, друге. І його праці дійсно принесли користь наступним поколінням, зокрема словник Білецького-Носенка став одною з основ словника української мови, виданого за редакцією Б. Грінченка. Те ж, що, закінчуючи свою поему «Горпинида», Білецький-Носенко звертається до музи:

Покуда годі, Музо жвава,
Повісьмо кобзу на гвіздок!..
Се од безділля лиш забава...—

не слід трактувати як принцип життєвий, а скоріше як літературний прийом, який зустрічається і в інших письменників. У всякому разі характер творчості, обсяг інтересів, турботи про те, щоб результати їх праці стали відомі народові, аж ніяк не говорить про «літературну розвагу»15 письменників типу Білецького-Носенка. Адже він, пишучи свої байки, сподівається, що його твори будуть «жартуючи, людей учить», а про це автор турбується найбільше: «Скажу, я був би рад, коли б косарі, покинувши в степу робити», відпочиваючи в тіні дерев, читали байки. Білецький-Носенко запевняє, що не шукає слави, не квапиться на Парнас,—

Він не для нас.
Задля Вкраїни річ з колодця дідовського
Я мусив черпати, щоб тямили мій глас.
Мене поймуть в землі веселій і плодючій,
Од гір Хорватських до рівнин,
Де Дніпр реве в борах, мутить піски під кручей,
Під кельями святих; пливе де тихий Дін,
Де чумаки гуляють
І по-українськи народи розмовляють:..16

Такі мрії письменника говорять про те, що прагнення служити народові, стати чимсь йому корисним було основним поштовхом до літературної діяльності, а не бажання розважитись, породжене сонливістю і безтурботністю провінціального панського життя. Звичайно, що заклик служити своєму народові Білецький-Носенко і, скажімо, Шевченко розуміли по-різному. Але ж, відстоюючи існуючий лад, Білецький-Носенко одночасно критикував і неподобства, фальш, правову нерівність, засуджував такі порядки, за яких

...Хто міщний да багатий,
Той прав, а неборак, хоч прав, да виноватий17.

В творчості Білецького-Носенка є чимало рис гуманізму, що дає право добрим словом згадати його ім'я. Доля народу для Носенка не була байдужою. У казці «Три бажання» він говорить про це досить виразно. Коли б сталося чудо, коли б надприродні сили пообіцяла йому здійснити два бажання, то він би не думав довго.

Я б стямив добре забажать;
Бо певно нічого б для себе,
А все би людям подавав,
Зате ж би на землі, як в небі,
Собі блаженство збудовав.
Одно із двох моє бажання
За мудрость всіх людей оддав,
Другеє же — за їх кохання,
Прихильносте любую зміняв;
І, певно б, мені тогді між ними
Було самому добре жить18.

Хай ці ідеали і розпливчасті, хай у них проявляється обмеженість світогляду Білецького-Носенка, але те, що він мріє про добро народу, з яким і йому буде добре жити, уже закликає нас уважно поставитися до його творчості.

Однак те, що добре висловлювалося в казці, у вірші, не завжди ставало керівним принципом у житті автора, який так і не спромігся звільнитися від старосвітщини і консерватизму.

З його спадщини в історії літератури найчастіше згадується «Горпинида, чи вхопленая Прозерпина», бурлеокно-травестійна поема, написана у 1818 році. Сюжетну канву Білецькии-Носенко запозичив у російського письменника О. Котельницького («Похищение Прозерпины», 1795), надавши міфологічним образам українського національно-етнографічного колориту.

З перших рядків поеми відчуваємо, що автор свідомо іде слідами «Енеїди» Котляревського, яка справила на нього велике враження. Звергаючись до музи, Білецький-Носенко просить:

Дмухни в мене той самий жар,
З яким співалась «Енеїда».

Але жару такого муза «не дмухнула». Поема вийшла, як уже підкреслювали дослідники, дещо блідою, гумор її грубіший, ніж у Котляревського, мова бідна на образи. До всього того поема слабо пов’язана з сучасністю, з болючими проблемами тогочасного життя народу, хоч іноді і в «Горпиниді» натрапляємо на критику начальства, зокрема писарів і сільських голів, які беруть на кожному кроці «хаптури». Таку критику, висловлену на адресу нижчого начальства, зустрічаємо в розділі, де описана колісниця Плутона:

Се був чудний пекельний віз:
Состав його — злодійські душки,
Що люд лигали, мов галушки,
З старшин постромляні щаблі,
З судей кривих, лихого згіддя,
Зогнуті у коліс обіддя,—
Що гарбали, мов ті граблі.

В пеклі караються хандричі, понури, дурисвіти, брехуни, злодії, ледарі та інші грішники, а серед них і Руссо, Вольтер, «що грався вірой, як м’ячем». Кари заслужили здебільшого, як говорив Возний з «Наталки Полтавки» І. Котляревського, малі грішники, про більших і великих автор промовчав. Загалом опис пекла у «Горпиниді» не має тієї пластики в зображенні, виразності фарб у малюнках, що характерні для «Енеїди».

Але в поемі є і хороші місця, написані не без смаку і таланту, і стосуються вони здебільшого опису села та сільської природи. Ось, наприклад, Церера жде не діждеться дочки:

Нема! Вже й розтяглися тіні,
Туман з води здіймався синій,
Прийшла з толоки череда;
Вже й місяць освітив долини...
Нема! Не чути ще дитини!
І серце ниє: ось біда!

Неоднакова художня цінність окремих частин поеми, особливо надзвичайна строкатість мови, часті і невиправдані відступи від загальноприйнятих уже тоді норм (у обойга — в обох, трійчи — трохи, везді — всюди, вздіти—одягти) свідчать про те, що автор про слово, про художню довершеність твору дбав мало. Він намагається надати малюнкам якнайбільше етнографічного колориту, подаючи при цьому деякі риси побуту і характеру народу в карикатурному плані (опис того, як дівчата забавляються, ідуть у шинок пити горілку), що також знижує мистецький рівень поеми.

Критика оцінила поему «Горпинида» в основному як невдале наслідування «Енеїді». І. Франко, наприклад, вважав, що поемі цій багато заважає карикатурність у зображенні життя, мовна невправність автора19.

До збірки Білецького-Носенка «Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста, чи співи об різних річах» (1872) увійшли переважно віршовані перекази українських казок та анекдотів (написані близько 1812 р.), в яких автор використовує фольклорні сюжети.

В цій же книзі надруковано кілька переробок з Вольтера, Лессінга, Державіна, Лафонтена, а також балада «Ївга», написана сюжетом «Ленори» Бюргера. Це, очевидно, хронологічно перща (1828 р.) обробка в українській літературі цього популярного баладного сюжету. Більш вправно розробив його Л. Боровиковський («Маруся», 1829).

В окремих творах цієї збірки є місця, в яких акцентовано уваГу на питанні соціальної нерівності і несправедливості в суспільстві. Так у поемі «Урок панам», до якої додано приписку «Подражение Вольтеру», автор розповідає, як колись на Посуллі жив князь, «смачно пив і їв», «а бідний люд в тяжкій роботі... від подушевщини кряхтів» і плакав з голоду й нужди. Хоч це сказано на адресу польського князя, що, мовляв, колись жив на Посуллі, але у читача виникає певна асоціація з тогочасною кріпосницькою дійсністю.

Велика збірка байок Білецького-Носенка під назвою «Приказки» вийшла 1872 року, після смерті автора і майже через півстоліття після написання, коли уже популярними були байки Гребінки, Боровиковського, коли в розквіті був талант Глібова. Написані не так вправно і дещо по-старомодному, вони не привернули уваги читачів, і критика оцінила їх невисоко.

Білецький-Носенко один з перших в новій українській літературі почав писати байки. Як свідчать біографи, значна частина того, увійшло до збірника «Приказки», була написана в перші три десятиліття минулого століття, тобто тоді, коли жанр байки в новій українській літературі ще був мало розроблений. Білецький-Носенко як байкар був дуже плодовитим. Тільки надруковані його байки (333 назви), складають великий том, всього ж він написав, очевидно, значно більше.

На початку XIX ст. в українській літературі було два найпоширеніші типи байок: розгорнута й коротка, зведена часто до сентенції, моралі без викладу фабули. Коротку байку культивував Л. Боровиковський та інші поети. Ось, наприклад, у «Молве» за 1833 Р„ № 9, Осип Бодянський надрукував типовий зразок короткої байки:

СУХА ЛОЖКА

— А що, Корнію, як? Чия бере?
Що пан Суддя тобі сокоче?
— А вже ж не що: бач, вирви хоче!
— Е, дать: сухая ложка рот дере!

Зразок розгорнутої байки дав Гулак-Артемовський («Пан та Собака»). Білецький-Носенко надає перевагу розгорнутій байці, хоч пробує писати і стислі («Терновий кущ», «Рачиха да її Раченята»).

Сюжети Білецький-Носенко запозичує з Лафонтена («Чередник»), Лессінга, Крилова («Вовк та Ягня), але найбільше з українського фольклору, а в окремих випадках і з давньої української літератури. Так, «Комашка да Цвіркун» написана за зразком байки, що цитувалася у шкільних піїтиках XVIII ст. Сюжети байок «Писана торба», «П’яниця да його жінка», «Сковорода» та багато інших створені Білецьким-Носенком самостійно, на основі вивчення фольклору, історії та побуту народу.

За своїми художніми якостями байки Білецького-Носенка неоднакові. Кілька десятків з них читаються і тепер з інтересом. Однак чимало з них мають невиразну або й консервативну мораль, сюжети їх розгортаються мляво, до того ж автор дуже мало дбав про художню і мовну довершеність творів.

До жанру пародійної поеми звертається також поет Костянтин Думитрашко, який на початку 40-х років здійснив переспів «Батрахоміомахії», старогрецької пародії на поеми Гомера. Думитрашкова «Жабомишодраківка», на українську мову «перештопана», вийшла окремим виданням у 1859 році і викликала зацікавлення читачів, зокрема інтерес до неї виявив Тарас Шевченко.

Давня грецька пародія невідомого автора (приписують її Пігрету) була спрямована проти чванства родовитістю і знатним походженням, взагалі проти консерватизму. Твір цей, перекладений на багато мов світу, мав величезний успіх, про нього написано сотні розвідок. Ще в 1788 році «Батрахоміомахія» вийшла друком російською мовою в прозовому перекладі Рубана. Тільки в 1884 р. з'являється переклад віршами, а в 1887 р.— гекзаметром. Свого часу В. Жуковський переробив цей твір, пристосувавши його до російського побуту і звичаїв, його «Война мышей и лягушек» користувалася широкою популярністю, зокрема серед молоді.

Українською мовою вперше перекладає цей твір Думитрашко десь у кінці 30-х— на початку 40-х років (у 1847 р. рукопис уже був підготовлений до друку). Його переклад цікавий не тільки тим, що це одна із ранніх спроб подати класичний твір мовою слов’янського народу, а й тим, що Думитрашко, взявши за основу дактилічну стопу, подає його у формі, близькій до оригіналу, пробує прищепити гекзаметр в українській поезії. І в цьому він мав успіх. Навіть пізніше зроблений переклад С. Руданського (1870 р.) де в чому, зокрема щодо збереження розміру оригіналу, поступається перед перекладом Думитрашка.

Тримаючись якомога ближче до оригіналу, Думитрашко намагається пов’язати поему з історичним минулим України. Описуючи війну між жабами і мишами, він робить натяк на відносини між Україною і Польщею, на ті війни, що їх розпалювала шляхта між двома народами.

Імена персонажів поеми, котрими підкреслюються характерні якісь риси героїв (Фізігнат — по-старогрецьки Товстопик, Троксарт — Хлібогриз), Думитрашко подає за оригіналом, тоді як інші автори, зокрема С. Руданський, подають їх мовою перекладу. Однак характери дійових осіб Думитрашко змальовує, виходячи з історії і побуту українського народу: Фізігнат — «отаман в жаб’ячій Січі», він у розмові з Псіхарпаксом запитує останнього: «Може, козаче, з Батурина, може, й гетьманського роду?»

Збір на війну мишей і жаб, сварки і бій між ними подані у поемі в окремих місцях цікаво, хоч загалом твір цей не відзначається особливою свіжістю дотепів, добірністю мови. В цьому відношенні більш довершені віршовані твори Думитрашка на побутові теми.

В оцінці творчості Думитрашка не було одностайності. Одні говорили про Думитрашка як про значний, але мало розвинений талант, інші відводили Думитрашку надто скромне місце в українському літературному процесі, а ще інші говорили тільки про недоліки в мові і мовчки обходили позитивні риси його творчості, яка, до речі не вся ще надрукована. В оригінальних творах Думитрашко мало звертав уваги на соціальні проблеми, його улюблена сфера — побут звичаї, повір’я, тобто те, що цікавило багатьох його сучасників. Однак і на цьому матеріалі він створив не позбавлені громадського інтересу твори, що були кроком вперед у розвитку форм віршування і української літературної мови. Деякі його твори викликали значний інтерес у читачів. Відомо, що його вірш «Часи» любив декламувати Т. Г. Шевченко, а поезія «До карих очей» стала улюбленою народною піснею. І тому правий був М. Петров, коли говорив, що Думитрашко займає хоч не визначне, проте заслужене місце серед тогочасних письменників.

У 20—40-х роках досить активну участь у літературному житті Харкова бере сім’я Писаревських: Степан — батько, що писав під псевдонімом Стецько Шереперя, Марфа — його дружина, та Петро — їх син. Навколо цієї сім’ї гуртувалися харківські поети-романтики.

Творчий доробок Писаревських невеликий, але цікавий.

Найбільш обдарованим серед них був С. Писаревський, який почав писати ще в першому десятиріччі XIX ст. Його спадщина невелика— бурлескний вірш «Писулька до мого братухи», три вірші, з яких «Моя доля» та «За Німань іду» стали народними піснями, три байки і оперета «Купала на Івана». На творчість Писаревського значний вплив мали бурлескні вірші XVIII ст., «Енеїда» Котляревського та народні пісні. У його творах досить виразно відчувається схрещення двох напрямків: бурлескно-травестійного і романтичного. Коли читаємо в його вірші рядки:

Ось бач, який я гольтіпака,
Який пустив на себе дур!
Блуджу по світу, мав бурлака...

то одразу бачимо, що тут маємо справу з наслідуванням манери Котляревського.

Зовсім в іншому плані написані його пісні, хоч і тут з романтичного тону автор іноді мимоволі переходить на бурлеск. У пісні «Моя доля» маємо, наприклад, такі місця:

Чи не в небі із віконця
Сучиш дулі біднякам?

Або:

Ой, ізмилуйсь, моя нене!
Та край мене хоч присядь!
Хоч наплюй ти біля мене—
І тому я буду рад!

Поєднання елементів різного стилю було характерним не тільки для С. Писаревського. Майже все покоління поетів 20—40-х років ще відчувало на собі вплив бурлеску і одночасно тяжіло до романтизму або сентименталізму. Тільки дехто із них (Л. Боровиковський, А. Метлинський та ін.) обійшли в своїй творчості жартівливий вірш, що так імпонував веселій вдачі запорожців, мандрованих дяків та й цілого народу.

Найкраще виявив себе С. Писаревський у пісні. Це слід, очевидно, пояснити тим, що він творив одночасно і текст, і музику, спираючись на кращі традиції не тільки фольклору, а й літературної поезії, до якої мав природний дар. Слабкішими є його байки, яких він написав мало та й ті на запозичені сюжети: «Крути, Панько, головою!» — це віршована переробка відомого народного анекдота, а сюжет байки «Мірошник» запозичений в Державіна.

Петро Писаревський написав невелику поему «Стецько» і ряд байок. Його поема «Стецько», зовсім слаба в другій половині, на початку має, проте, кілька досить інтересних соціально-побутових начерків. Тема кохання бідного хлопця з багатою дівчиною (наймита з дочкою господаря), що займає значне місце у народних піснях, привернула увагу тоді ще зовсім молодого П. Писаревського. У вступній частині поеми подається картина праці косарів-наймитів і тут підкреслюється їх ставлення до господаря, портрет якого, хоч і скупий, але виразний:

—А нуте ж ще, хлопці, махніте швиденько!
Ячменю сього ви мерщій докосіть.
Бо сонце вже низько і вечір близенько,
А завтра неділя — ще гріх і робить.—
(Сказав панотець їм, собою мордатий,
Усастий, плечистий і дуже бридкий,
Ми Сидір Петрович його будем звати,
По прозвищу ж був він, як чув я, Швидкий).

На дорікання Сидора Петровича наймитові очі блищать вогнем, але, «серце скріпивши», він мовчить і косить. Автор, як бачимо, не обходить питання соціальних взаємин у тодішньому селі, однак, давши загалом хорошу експозицію, П. Писаревський не розвинув сюжету, не загострив тих конфліктних стиків, що природно намітилися на початку поеми і обіцяли зробити її цікавою, соціально вагомою.

Привертають до себе увагу також байки П. Писаревського, які зросли на грунті народного гумору. Загалом сім’я Писаревських відіграла позитивну роль в історії української літератури не тільки своїми творами (вірші, пісні, поеми та ін.), а й тим, що якийсь час у Харкові вона була осередком українського літературного гуртка, з якого вийшли обдаровані поети-романтики.

В розгляді літератури першої половини XIX ст. зовсім мало місця відводилося творчості Остапа Рудиковського, здібного поета, близького приятеля О. Пушкіна та О. Грибоєдова. За життя Рудиковського вірші його не друкувалися, літературна спадщина поета була опублікована тільки у 1892 р. в журналі «Киевская старина», та й то не повністю, отже, читачі з нею познайомилися з великим запізненням. А тимчасом твори цього поета, медика за освітою і фахом, не позбавлені громадського і мистецького значення. Рудиковський в молоді роки писав російською мовою, писав невправно, нудно, навіть Пушкін по-дружньому і жартома якось сказав про його російські вірші:

Аптеку позабудь ты для венков лаврових
И не мори больных, а усыпляй здорових!

Набагато кращі у Рудиковського твори, написані українською мовою переважно у 30—40-х роках. Такої думки був і сам автор, так говорить про них і критика.

Рудиковський з молодих років цікавився поезією, докладно вивчав слов’янську і античну літературу, знав добре кілька мов. На іспиті в медичну академію він експромтом написав латинською мовою досить пристойного вірша, чим здивував професорів. Першого вірша російською мовою він склав, коли йому було одинадцять років. Це були юнацькі вправи, яким автор не надавав серйозного значення. У зрілому віці свої російські вірші він читав Пушкіну, з яким подорожував. по Криму і Кавказу. Про дні перебування з Пушкіним на Кавказі О. Рудиковський згадує в одному з своїх російських віршів:

О нарзан чудесный!..
С Пушкиным тебя я пил,
До небес превозносил —
Он стихами, а я прозой20.

Критичні зауваження друзів, зокрема Пушкіна, про його російські вірші, нове оточення в Києві, в яке потрапляє поет, переїхавши сюди по службі, очевидно, були причиною того, що Рудиковський починає писати більше українською мовою.

Інтерес до української мови і літератури з’явився у Рудиковського рано. У всякому разі його листування, творчість свідчать про те, що письменник стежив за розвитком української літератури ще в шкільні роки. В оцінці деяких літературних фактів Рудиковський виявив нерозуміння, недооцінку їх. Так, у вірші «Об Наталці Полтавці. Мої думки», в якому викладені його міркування про сюжет і образи п’єси, він, незважаючи на те, що сучасники високо оцінили «Наталку Полтавку» Котляревського, вислопив свої власні, протилежні судження. Він намагався в ситуаціях знайти неприродність в образах нетиповість: «...брехенька хоч куди!.. Там нісенітниць тьма! Там пісні все та пляски»21. Рудиковський не зрозумів ідейної та мистецької цінності першої української оперети. Виклад думок у вірші Рудиковського про «Наталку Полтавку» дещо фривольний, поданий у грубувато бурлескному плані. Однак у висловлюваннях Рудиковського відчувається прагнення до того, щоб в українській літературі було більше творів, написаних в серйозному тоні, і щоб у них більше висвітлювалися соціальні проблеми. Так, Рудиковський відзначає, що зречення Возним Наталки на користь Петра є нереалістичним, бо у житті «він би Петра на порох стер і зм’яв...» Рудиковський застерігає, що в дійсності так не буває, що добрість Возного у творі штучна:

«Багацько ще колись Петру він вчинить шкоди»22.

З відомої нам спадщини Рудиковського кращими творами є «казки» і «байки», що насправді являють собою невеликі поеми соціально-побутового змісту. Найбільш вдалими і цікавими для нас є ті твори, в яких зображено село 20—40-х років минулого століття. Автор помітив, як уже в ті роки поглиблюється класова диференціація селянства, як виростає купець, куркуль (за виразом Рудиковського — «багатий чмир»), що прибирає до своїх рук село. Найкраще цей процес зображений у казці-поемі «Чумацький віз», де автор, хоч і не першим планом, показав, як колишній заможний чумак «із Юрка зробився Юрій Савич», і тепер, наживши великі капітали усіма верховодить.

Кому головкою кивне він чи моргне,
Той зараз перед ним в дугу себе зогне...
...всі коло його: туп-туп!
А він собі як став грошима брязкотіти.
Пан на всю губу став, і паненята — діти.

Про те, як, набравшись сили, глитай верховодить усім на селі, кривдить і зневажає бідноту, вдало розповідає Рудиковський також у «Байці» («В якомусь-то селі»). Соцький Петро, «багатий чмир і дужий вовкулак», тримає в руках усю сільську громаду. Коли дійшла черга посилати рекрутів до війська, він запропонував віддати єдиного сина бідної вдови, бо це він, мовляв, у селі займається крадіжками. Але перед громадою виступає сміливий і розумний Охрім, який доводить, що насправді крадуть сини багача. Його промова повна пристрасті і ненависті до глитаїв.

Той, кажеш, злодій, хто бідняк? —

запитує він соцького і тут же стверджує, що піймав його сина у своїй коморі. Він гаряче захищає вдову, сміливо нападаючи на багача:

У тебе здатні всі синки,
Чотири хлопці — парубки;
А бідная вдова Горпина
Одного тільки має сина,
Так ти й того оце злодюгою зробив?..

Розкриття соціальної нерівності, класової боротьби на селі, зосередження уваги на безпросвітному становищі забитих, затурканих, а до того ще й забобонних селян — це сильна сторона творчості Рудиковського. Але вказати на дійсну причину цього бідування він не може, а коли й пробує дошукатися, звідки пішли злидні, то приходить до неправильних висновків. Він журиться над долею селян:

Дивиться страшно! Голі всі!
В рубцях та в латках, як старці...
Надходить осінь,— тут біда!
Подушне правити ідуть...23
(«Помин...»)

Але, на думку автора, до цього людей довела горілка. На селі «усюди пляшки, чарочки... все пропили».

Як поет, Рудиковський мав порівняно невеликий талант. Він непогано володів українською мовою, але його образотворчі засоби бідні. Поет ніби навмисне про все говорить спрощено; мало звертається до змалювання подій і образів через метафори, порівняння; фарби його одноликі, про них він мало дбав, більше звертаючи увагу на докладність розповіді, на побудову сюжету.

Тридцяті і сорокові роки XIX ст. позначилися пожвавленням літературного життя на Україні. Все більше письменників різного обдарування береться за перо, в літературі явно перемагає романтизм, бурлеск відживає, проти нього виступають критики і письменники, практично стверджуючи тезу, що українською мовою можна писати не тільки жартівливі, а й серйозні твори. Однак деякі поети, наприклад, П. Кореницький у поемі «Вечорниці», ще віддають певну данину бурлеску, інші ж, як немолодий уже тоді С. Александров, захоплюються побутово-етнографічним описом життя народу. Природно, що й теми, сюжети вибираються при цьому специфічні, а розробка їх іде здебільшого поза соціальними проблемами. В етнографічно-побутовому плані написані віршовані повісті М. Макаровського («Наталя», «Гарасько»).

Посилення уваги до побутовізму і етнографізму виразно спостерігаємо уже в П. Кореницького — здібного поета, який входив до гуртка Писаревських. Виходець із сім'ї сільського священика він добре знав сільське життя, мову і побут народу. Ще будучи семінаристом, Кореницький написав сатиричну поему «Куряж», в якій висміяв монахів Куряжського монастиря під Харковом, що було одною з причин звільнення його з семінарії з «вовчим квитком». Подальше його життя на селі мало чим різнилося від життя селян. В листах до друзів він пише, що його життя, «як чорна ніч з грозою», що злидні заїдають його сім’ю. «У панів грошей до чорта, а у мене ні копійки», нарікає він на свою долю. «Проклятий той день і той час, коли я задумав в духовне звання [іти]», скаржився він у листах до О. Корсуна.

І ось в умовах злиднів і поневірянь цей, як про нього згадують сучасники, «гострий на слово», але прекрасний, правдивий їх товариш, відчуваючи велику любов до рідного слова і творчості народу, пише вірші, байки, повісті, турбується про їх появу в світ. З його спадщини дійшло до нас мало творів, але вони свідчать про талановитість поета, який непогано володів віршем, знав добре побут і мову народу.

Поема «Вечорниці», надрукована 1841 року в альманасі «Сніп», була оцінена сучасниками і пізнішими критиками в основному позитивно. Професор М. Сумцов оцінив цю поему як «найбільший І кращий поетичний твір» серед усього, що було надруковано в «Снопі»24. Були й інші оцінки. Деякі критики докоряли автору невміле наслідування «Енеїді». А тимчасом за стильовими ознаками ця поема уже стоїть між бурлеском і етнографізмом. В поемі кілька разів згадуються античні боги, п’яний Орфей, але на цьому і кінчається в творі звернення до античності. Кореницький веде розповідь в тоні народних гумористичних віршів, добираючи свідомо грубих висловів, від чого твір тільки втрачає. Для того, щоб подати якнайбільше побутово-етнографічних подробиць (опис одягу, страв, звичаїв, танців, інтер'єру хати та ін.), автор навмисне уповільнює розвиток сюжету, докладно розповідаючи, де збирається молодь і як вона ходить по садках, вводить сюди історію власних двох грушок і т. ін. Це, звісно, данина часові так само, як підкреслено грубувате слово і дотеп чи опис не зовсім пристойної сценки.

У поемі «Вечорниці» П. Кореницький не торкається жодної соціальної проблеми, він увесь поринає у побутовізм. Є в поемі місця, які написані майстерно, і тому не дивно, що їх наслідували поети навіть у другій половині XIX ст. Немає сумніву, що вірш «Дума», підписаний псевдонімом «Маруся» і надрукований у альманасі «Складка» № 2 за 1892 р., написаний під впливом початку поеми Кореницького. Ось його перші рядки:

Чорна хмара хмару гоне,
Грима грім і гуркотить,
Дощик падає із неба,
З стріх потроху капотить...
У Кореницького:
Хмара хмару швидко гоне,
Грім по небу торохтить,
Вітер плаче, вітер стогне,
Дощ по вікнах порощить...

Динамічний вірш, вдало вибрана ритмічна структура, уміле використання алітерації, загальна збудженість, піднесеність тону поеми привертають спочатку увагу читача. Але далі автор переходить на інший тон, збивається часто на грубуватий гумор, що йде на шкоду твору.

В побутовому плані написані також і байки Кореницького, який один із перших в новій літературі звернувся до цього жанру. Його «Дяк да Гуси», «Панько да Верства» належать до розгорнутих байок; своїм поетичним розміром, детальним опрацюванням поширеного за рахунок побутових деталей сюжету ці твори близько стоять до байок П. Гулака-Артемовського та Л. Глібова.

Ще більшу увагу до етнографії спостерігаємо у О. Александрова, з творчості якого дійшла до нас єдина поема — «Вовкулака». Тема поеми — народні вірування про вовкулаку; Цю тему міг би взятй для дослідження і етнограф. Поема й справді є ніби віршованою ілюстрацією до народних вірувань, створена з особливою увагою до опису найдрібніших рис селянського побуту і звичаїв, і недарма автор дав своєму творові підзаголовок: «Українське повір’я». Слабістю С. Александрова є певна ідейна обмеженість, небажання (а можливо, і побоювання!) підносити пекучі соціальні проблеми, вузьке коло думок, за що і зазнав він різкої оцінки з боку критики.

М. Петров назвав поему «Вовкулака» «літературним курйозом», І. Франко, невисоко оцінивши першу частину поеми, про другу її половину говорить досить схвально. «Друга часть поеми, в якій змальовано пригоди чоловіка, переміненого у вовка, має значний психологічний і літературний інтерес і заслуговує на більшу увагу, ніж яку звертала досі на себе ся поема»25.

Поема «Вовкулака» дійсно не позбавлена художніх достоїнств і заслуговує на схвальну оцінку. Перебільшують ті, хто говорить про її грубий бурлеск і «невмотивований психологізм». У порівнянні 3 поемою «Вечорниці» цей твір має багато переваг. Гумор, жарти у ній подаються стримано, без грубостей і недоречних натяків. Це особливо впадає у вічі, коли порівняти поеми «Вечорниці» і «Вовкулака». Часте вживання навмисне дібраних вульгарних, грубих слів у поемі «Вечорниці» не характерне для поеми «Вовкулака». Про одні й ті ж обставини (наприклад, опис гулянки, випивки) в обох авторів розповідь ведеться по-різному. У Кореницького:

Парубоцтво ж п’є горілку
І глитає так вишнівку,
Мов собака сирівець.

Кореницький інакше й не говорить, як «лигати, глитати горілку», це вже сталий вираз тодішніх бурлескних творів. Автор «Вовкулаки» намагається уникати вульгаризації мови. Розповідаючи про характер героя поеми, він пише:

Та вмів я гарно танцювати.
Сивуху здорово любив,
З дружками майстер жартувати...

Александров велику увагу приділяє точному відтворенню тової лексики і обрядів села (наприклад, при описі сватання, весілля). Це в окремих випадках стає самоціллю і йде на шкоду художності твору. Ідейні настанови поеми — не робити зла ворогу, прощати усім, бо «так бог велить»,— продиктовані, як видно, консервативними переконаннями автора, що також певною мірою знизило суспільне значення твору. Взагалі ж Александров зарекомендував себе непоганим майстром епічної розповіді.

Майже відсутній бурлеск у поемах М. Макаровського «Наталя» та «Гарасько», які, власне, краще було б назвати віршованими побутовими повістями. Автор їх був освіченою і начитаною людиною, він свідомо поставив собі за завдання дати віршовані твори, близькі за стилем до повістей Квітки.

Ідейний задум автора в обох випадках досить обмежений: він, як і дехто з попередників, намагається дати вірні етнографічні картини з життя і побуту села, а коли і говорить про соціальні стосунки, то лише з метою показати, як селяни тягнуться до матеріального достатку і як вони цього досягають, якщо вони чесні, працьовиті, побожні. Мораль, як бачимо, дрібнобуржуазна, а малюнки життя селянських родин, зроблені Макаровським, не можуть дати читачеві правильної уяви про становище тодішнього селянства, бо в них багато прикрас і сентиментальностей.

Поеми Макаровського перевидавалися кілька разів, а критики говорили про нього багато хорошого, іноді навіть перехвалюючи. Так, В. Горленко називає «Наталю» невмирущою поемою, «справжньою перлиною» в українській літературі. Як і слід було чекати, для буржуазно-ліберального критика найбільш цінними місцями у Макаровського є описи патріархальної старовини, описи, які на думку критика, «блищать такими живими фарбами, що не бояться часу»26. Обидві поеми дійсно відзначаються вірністю етнографічно-побутових картин, хорошою мовою, добре побудованим мелодійним віршем, але проби часу, такої проби, яку пророкував їм критик, вони все ж не витримали. Сьогодні це історико-літературні факти, що не можуть бути поставлені поруч з творами І. П. Котляревського чи Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. Але серед інших письменників М. Макаровський має значні переваги уже хоч би й тому, що не пішов протоптаною стежкою бурлеску, виявив себе непоганим майстром художнього слова.

Якщо в творчості П. Кореницького і С. Александрова маємо своєрідне поєднання бурлеску і етнографізму, то в М. Макаровського уже етнографізм поєднується з романтизмом. Він ідеалізує сучасні йому відносини на селі, селянський побут, звичаї, а ще більше ідеалізує минуле України часів козаччини, коли, за його уявленнями, селяни трималися старовинних звичаїв, працювали, мали достаток, а козацтво славу. Причому автор жалкує не тільки за достатками в минулому, коли «годили людям, хлібом засипали, а в горілці і варенусі тільки не купали», а й за тим, що тоді, мовляв, було вільніше, краще життя: всюди чути було музику, школярі і дяки ходили з віршами і псалмами, показували вертеп, а народ тримався міцно своїх традиційних моральних законів.

Спробу (не зовсім вдалу) використати жанр бурлескно-травестійної поеми для зображення історичного минулого України маємо в Я. Кухаренка, його поема «Харко», написана десь у 40-х роках, з’явилась друком через три чверті століття і була сприйнята критикою уже як анахронізм, до якого літературознавці поставилися по-різному. Одні вбачали в ньому «національну епопею», в якій окремі розділи написані «високомистецьки», інші ж бачили тільки невдале і запізніле наслідування Котляревському.

Якою була б поема після іі закінчення — судити важко. В тих семи частинах, що дійшли до нас, є окремі вдалі місця, але відчувається неспроможність автора створити виразні характери і дати колоритні малюнки історичного минулого народу, він часто збивається на побутовізм, смакує грубуваті описи гулянок і випивок.

В центрі поеми постать козака Харка, що після зруйнування Січі мандрує, як і Еней, по морю, потім потрапляє в невідому для нього землю Імнгертин, якою править цариця Ганна. Як і Енеєві, стара відьма пророкує, що Харко

Матиме велике панство
Він збере своє козацтво,
Даром що порозпускав...

З опису ситуацій, у які потрапляє Харко, для читача ясно, що далі в творі повинна була йти мова про руйнування Запорозької Січі і заснування козацтва на Кубані, де Харко мав стати отаманом. Таке майбутнє бачить Харко у дзеркалі, яке подала йому чарівниця. Однак на моменті, коли Харко прибув до цариці Ганни, твір обривається.

З розповідей Харка видно, що автор виправдовує возз'єднання України з Росією як історично закономірний факт, однак говорить і про те, що козаки і народ були невдоволені діями російського царизму, зокрема заходами по зруйнуванню Січі.

В авторських відступах відчувається сум за козацькими вольностями, нарікання на долю, що відсахнулася від козаків. Початок поеми взагалі написаний явно під впливом відомої пісні С. Писаревського «Де ти бродиш, моя доле».

Змальовуючи життя козаків і взаємини України з Польщею, автор вільно поводиться з хронологічною розстановкою і характеристикою історичних осіб. Так, у поемі одночасно згадується Чаплинський, Конєцпольський, Виговський, король Владислав та інші історичні постаті, що або жили в різні часи, або не мали між собою тих стосунків, про які говорить автор. В місцях, де згадуються взаємини народів польського, єврейського і українського, де-не-де пробивається національна нетолерантність. В окремих випадках грубі, невитримані вирази можна пояснити тим, що вони спрямовані проти експлуататорських елементів єврейської та польської національностей.

Мова поеми має багато огріхів проти вироблених уже в 40-х роках літературних норм (совітатись — у значенні радитись, чуть — ледве, ніт — ні та ін.). Заважає їй ще й навмисне вживання вульгарних слів і виразів.

В серйозному тоні, але з певними елементами бурлеску написана анонімна поема «Кочубей» (зберігся тільки уривок.— Г. Н.) і поема «Рассказ казака о былом в Украине», в якій виразно відчуваються романтичні настрої,— обидві присвячені взаєминам Петра І, Мазепи і Кочубея. Мистецька вартість їх невисока, однак, як спроби художніх творів на історичну тему, вони є цінними документами нової української літератури і свідчать про різноманітність інтересів її творців.

***

Бурлескно-травестійна традиція, що бере свій початок у фольклорі, прищеплюється в літературі XVII століття, буйно розквітає в XVIII ст., підноситься до апогею в «Енеїді» Котляревського, який зумів поєднати досягнення російської і світової літератури з надбаннями рідного художнього слова.

Поява «Енеїди» на переломі XVIII—XIX ст. була виявом зміцнення тенденцій демократизму і гуманізму в новій українській літературі, а бурлескно-травестійні жанри, коли ними користувався справжній митець слова, не шкодили розвитку прогресивних тенденцій в літературі, громадське значення якої все більше зростало. Чим більше займала місця художня література в суспільному бутті народу; тим більше відчувалася потреба її оновлення, наближення до народу і за формою вислову, і за змістом. Цього уперто вимагало нове життя. І. Котляревський як талановитий художник-новатор зрозумів ці потреби часу і зробив такий крок, якого не в змозі були зробити його попередники і деякі сучасники. На початку XIX ст., коли так широко розповсюдилися ідеї народності, література минулих віків з її традиціями не могла вже задовольнити запитів суспільства, потрібні були нові кроки для оновлення літератури і, в першу чергу, для повного звільнення її від релігійних тем, мертвеччини в мові та застарілих естетичних канонів. Це оновлення і почалося в творчості Котляревського, а учасники цього руху, що йшли слідами Котляревського, не всі правильно розуміли його мету, не однаково були здібні та підготовлені до того, щоб продовжувати і розвивати його прогресивні починання.

Бурлескно-травестійна традиція на початку XIX ст. майже стихійно захоплює багатьох письменників, зокрема поетів. Одночасно 3 цим в літературі все більше уваги віддається правдивому опису побуту народу, детальному етнографічному зображенню тодішнього села. Широко використовується народно-поетична творчість. Власне, бурлескно-травестійна література першої половини XIX ст. постійно живилася народним гумором. З другого десятиліття поруч з бурлескно-травестійними та побутово-етнографічними творами з'являються також зразки романтичної поезії, яка все більше завойовує прихильність поетів молодшого покоління. Реалістичні тенденції, які знаходимо в творах письменників різних стильових напрямів, виявляються найжиттєздатнішими і розвиваються досить інтенсивно. Бурлеск і травестія, якими так голосно заманіфестувала себе нова українська література, поволі відходять на другий план, боротьба за реалізм ведеться досить послідовно, особливо в 40-х роках. Заклики йти під сільську стріху і там шукати джерело поетичного натхнення, пізнавати душу народу, його пісню, слово — не були марними. Письменники, хай і не пильно, приглядаються не тільки до зовнішньої сторони життя селянина, його пісні і побуту, а й до соціальних взаємин, до економічного і культурного становища села. Народна поезія, тВорчість кращих письменників (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, поетів-романтиків та ін.) були тією основою, на ЯКу сперся творчий геній Т. Шевченка.

У цьому складному літературному процесі, у виробленні літературної мови, в поширенні жанрових і тематичних багатств, зрештою, у боротьбі за право на існування української літератури, безперечно, позитивну роль відіграли і поети, що ми їх подаємо у цьому збірнику. Хай в окремих випадках їхні твори виявилися недовговічними і, відігравши іноді незначну роль в літературному процесі минулого, сприймаються тепер уже як історико-літературні факти, але забувати їх не слід, без них історія нашої літератури була б неповною.

Примітки

1 Видана у 1818 р. під назвою «Грамматика малороссийского наречия».

2 А. Павловский, Грамматика малороссийского наречия СПб, 1818, стор. 107.

3 Див. Н. Дашкевич, Отзыв о сочинении г. Петрова: «Очерки истории украинской литературы XIX столетия». Записки Императорской Академии наук, т. 59, І, 1889, стор, 39.

4 За 4 роки перед появою «Енеїди» окремим виданням була надрукована «Пісня українських козаків». Дивись про це: М. Возняк, До початків українського письменства. Науковий збірник за 1928 р., стор. 103.

5 Бурлеск — від італійського burla — жарт. Жартівливі вірші, комізм яких будується на контрасті предмета зображення і обраних засобів; наприклад, про богів та біблійних персонажів в українських віршах говориться свідомо заниженою мовою, зображуються вони в комічних ситуаціях. Травестія — від французького travestire — переодягать. У віршах XVII—XVIII ст. боги часто виступають переодягненими у звичайну селянську одежу, виконують звичайну роботу.

6 Один з таких віршів («Подольская епархиальная мистерия») опублікований 1910 року в «Записках наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка», т. 95, стор. 155—169.

7 Див. про це роботу П. Житецького «Энеида» Котляревского и древнейший список ее». К., 1900.

8 А. П. Шамрай, Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського. Вступна стаття до книги «Іван Петрович Котляревський. Повне зібрання творів», том перший, видавництво АН УРСР, К., 1952.

9 А. П. Шамрай, Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського, стор. 25.

10 Д. В. Чалий, Становлення реалізму в українській літературі Перша половина XIX ст., К., 1956, стор. 39.

11 А. П. Шамрай, Проблема реалізму в «Енеїді» І. П. Котляревського, стор. 55.

12 Про зв’язок українських од з російською віршованою літературою періоду війни з Наполеоном дивись: І. Айзеншток, Котляревщина. Вступна стаття до зб. «Українські пропілеї», ДВУ, 1929,. стор. 64—76.

13 Титульна сторінка цього пісенника не збереглася, отже, виходу його приблизна.

14 Див. Н. И. Петров, Очерки истории украинской литературы XIX столетия, К., 1884, стор. 44.

15 Такої думки були А. Шамрай, М. Зеров у своїх роботах про українську літературу цього періоду. Однак пізніше Зеров відмовився від цієї думки.

16 «Приказки», кн. І, К., 1872, стор. 4.

17 «Приказки», кн. І, К., 1872, стор. 14.

18 П. П. Білецький-Носенко. Гостинець землякам. Казки сліпого бандуриста, чи співи об різних річах, К., 1872, стор. 9.

19 І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури, Львів, 1910, стор. 196.

20 «Киевская старина», 1892, т. 37, стор. 195.

21 «Киевская старина» 1892, т. 37, стор. 220—224.

22 Там же, стор. 223.

23 «Киевская старина», 1892, т. 38, стор. 57—58.

24 М. Сумцов, Порфирій. Кореницький. Вступна стаття до видання: П. Кореницький, Вечорниці та інші твори, 1918, стор. 6.

25 І. Франко, Нарис історії українсько-руської літератури 1890 р., Львів, 1910, стор. 95.

26 «Киевская старина», 1893, № 12, стор. 489.



Ключевые слова: ​На шляхах до реалізму, Енеїда, Іван Котляревський, Критика, иван котляревский, рецензія, аналіз, читати критику, онлайн, критичні статті, твори, Критические статьи, проза, энеида котляревского, укр література, 19 ст, бурлеск, травестія