5 сентября 2018 в 3:04 Іван Котляревський 40

Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. ​Пролог

Іван Котляревський. Критика. ​Пролог. Зачин Івана Котляревського і мовна ситуація в Україні на зламі ХVІІІ-ХІХ століть. Читати онлайн

Зачин Івана Котляревського і мовна ситуація в Україні на зламі ХVІІІ-ХІХ століть (староукраїнська літературна, слов’яноукраїнська, українська народна, російська літературна мови)

Переходові на народну мору як літературну в українському письменстві кінця XVIII - початку XIX ст. сприяв занепад у підросійській Україні (на Лівобережжі разом із Києвом) другої половини XVIII ст. двох літературних мов:

1) «простої», або книжної української, чи староукраїнської літературної (первісно мови юридичних документів, яка поширилася також на конфесійну, полемічну та художню літературу; ця штучна мова становила довільне поєднання елементів церковнослов’янської мови з численними українськими словами, зокрема розмовними, з граматичними формами народної української мови, завдяки чому зближувалася з нею; містила також полонізми, богемізми, латинізми, германізми, мадяризми, а починаючи від 1730-х рр. у ній частішали лексичні та граматичні русизми)1;

2) «слов’яноруської», або слов’яноукраїнської (значною мірою церковнослов’янської - з лексикою, фонетичними та морфологічними особливостями церковнослов’янської мови, але з українською народною вимовою слов’янських та спільноруських слів і - особливо у XVIII ст. - з домішками українських слів та форм2).

Слов’яноруська мова була своєрідною модифікацією церковнослов’янської - такої собі офіційної «латини» для православного церковно-схоластичного світу, хоча в традиційну культову форму слов’янорущини вливався і світський зміст.

До занепаду староукраїнської літературної та слов’яноукраїнської мов призвела імперська політика російського царизму та православної церкви, спрямована на рішучу русифікацію вищих, привілейованих верств української суспільності. Процес русифікації підневільної України мав і примусовий, і добровільний характер: він закріплювався царськими законодавчими актами й заохочувався наданням певних суспільних переваг та самої можливості робити кар’єру в Російській імперії тим, хто опановував російську мову.

Спочатку староукраїнську літературну мову витіснила слов’яноруська, внаслідок указу Петра I 1720 року про те, що в друкарнях Києво-Печерського та Чернігівського монастирів старі церковні книжки мають передруковуватися лише такою мовою, яка нічим не відрізняється од церковної мови великоросійських видань3, а також унаслідок указів Синоду російської православної церкви:

1721 року (про надсилання раніше виданих книжок із цих друкарень у Синодальну контору для виправлення їх та завірення клеймом цензора і про заборону друкувати книжки без веління Синоду),

1724-го (про накладення штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за надрукування церковної книги «Тріодь» з розбіжностями проти російського видання, а також - за таку ж провину - на Чернігівську друкарню),

1726-го (з вимогою весь правопис церковних книжок у буквах і наголосі зробити відповідним до російських видруків і жодних церковних книжок, крім видаваних у Санкт-Петербурзькій та Московській друкарнях, без відома Синоду не випускати),

1769-го (про заборону Києво-Печерській лаврі друкувати і використовувати українські букварі та заміну українських книжок по церквах російськими).

Підлягаючи такій імперській політиці Російської держави і церкви, єпископ білгородський і обоянський Йоасаф Горленко вилучав із церков єпархії богослужбові книжки львівського друку, а згодом преосвященний Володимир Ужинський навіть розпорядився потопити їх у Сіверському Дінці4.

Позаяк окремі книжки й далі виходили без дозволу петербурзької духовної цензури, синодальними указами 1766-го і 1775 років Києво-Печерській та Чернігівській друкарням знову було рішуче наказано передруковувати слово в слово лише останні видання Московської друкарні, а для перевидання власних книжок надсилати виправлені тексти на розгляд Синоду; 1786 року зобов’язано київського митрополита Самуїла Миславського контролювати Лаврську друкарню, щоб не було жодних відмінностей од московських видань. Унаслідок цього, церковна література в підросійській Україні видавалася вже слов’яноруською мовою. Ба більше, царський указ 1729 року зобов’язував переписати з книжної української на російську всі державні постанови й розпорядження, а царський указ 1740 року насаджував російську мову в діловодстві Гетьманщини. Книжна українська мова перестала бути в Лівобережній Україні та Києві мовою друкованого тексту і ще лишалася в ужитку на Правобережній Україні, поки та перебувала у складі Польщі, тобто майже до кінця XVIII ст. (Київщина, Східна Волинь, Поділля і Брацлавщина перейшли до Російської імперії за другим поділом Польщі - 1793 року, а Західна Волинь - за останнім, третім, - 1795-го). Простою мовою тут видавалися греко-католицькі книжки релігійного змісту для простолюду5. Ще довше - протягом XIX ст. - староукраїнська літературна мова (у вигляді так званого язичія) функціонувала в Галичині, котра внаслідок першого поділу Польщі (1772 року) опинилася під Австрією, а також у Підкарпатській Русі й на Буковині, які ще раніше належали до габсбурзької імперії.

Унаслідок синодальних та царських указів у підросійській Україні загальмувався розвиток староукраїнською мовою не лише церковної, а й навчальної та художньої літератури. У драматичних творах викладачів Києво-Могилянської академії книжну українську поступово змінює слов’яноруська6. «Оскільки в Росії в XVIII ст. панувала церковнослов’янська мова, українські письменники із староукраїнської мови переходили на слов’яноруську, щоб їх розуміли і в Росії»7. Віталій Русанівський також зазначив:

«Залишалася тільки рукописна укр<аїнська> л<ітерату>ра, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана спудеями й мандрованими дяками, а також традиц<ійні> ділові документи, діаріуші, різноманітні госп<одарські> й лікар<ські> довідники та порадники. Друкована ж л<ітерату>ра писалася слов’яноруською мовою. <...> і слов’янорус<ька> мова і мова Г. Сковороди витісняли з ужитку вже освячену двома століттями с<тароукраїнську> л<ітературну> м<ову>. Таким чином, обидві літ<ературні> мови - слов’яноруська і російська об’єктивно відігравали деструктивну роль щодо старо-української мови»8.

Та й сама слов’яноруська, а точніше, слов’яноукраїнська мова вимушено русифікувалася в церковному та світському користуванні та поступово усувалася з навчального й літературного вжитку.

1784 року Катерина II наказала правити службу Божу по всіх православних церквах імперії російською (русифікованою церковнослов’янською) мовою. Того ж року, виконуючи розпорядження петербурзького Синоду, київський митрополит Самуїл Миславський звелів, щоб в усіх церквах священнослужителі читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Відтак архієпископ на українсько-російському помежів’ї Феоктист Мочульський забороняв священикам вимовляти під час виконання церковних обов’язків ы, и та ять «несообразно великороссийскому выговору»9.

Другої половини XVIII ст. слов’яноукраїнська мова в Києво-Могилянській академії та у вжитку вищого українського православного духівництва поступово переводилася на російську вимову і вбирала російські лексичні та граматичні елементи (ними рясніють і твори Григорія Сковороди), чим фактично готувався ґрунт для заміни цієї книжної мови тогочасною російською літературною. Освічені українці у приватному листуванні, мемуарах та історичних хроніках переходили на російську мову10. Починаючи від 60-х років XVIII ст. до нас не дійшло жодного історичного твору, написаного книжною українською («простою») мовою11.

У грамоті імператриці Анни Іоанівни з нагоди відкриття Харківського колегіуму 1731 року приписувалося викладати в ньому «на собственном российском языке». Тож відповідна інструкція архієпископа Самуїла Миславського, який під тиском царського уряду й Синоду провадив русифікацію церковно-релігійного життя Київської митрополії, наставляла насаджувати у Харківському колегіумі «общеупотребительный язык»12. 1748 року Синод розпорядився запровадити в Києво-Могилянській академії та всіх українських школах викладання російської мови. Згідно з указом Катерини II 1763 року про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянської академії, у навчальний процес почала запроваджуватися російська мова. 1784 року Синод наказав київському митрополитові карати студентів та звільняти викладачів академії за вживання «сільського діалекту», тобто книжної української мови, а наступного року - негайно запровадити в цьому закладі систему навчання, узаконену для всієї імперії. Унаслідок цього, академію у 1780-х рр. було переведено на російську мову викладання. Здійснене на кшталт російських вищих духовних шкіл реформування академії призвело до того, що розвиток слов’яноукраїнської мови в ній припинився.

За наказом Катерини II, 1784 року в усіх школах України запроваджено російську мову. Щоправда, на початку XIX ст. на Лівобережжі й далі існували народні дяківські школи, утримувані коштом батьків, але їх кількість проти другої половини XVIII ст. значно зменшилася через витіснення їх новими російськими початковими школами. А згідно зі шкільним статутом, що його запровадило Міністерство народної освіти 1804 року, навчання українською мовою в Російській імперії взагалі було заборонено13.

Таким чином, за висновком Павла Житецького, два різновиди староукраїнської літературної мови - книжна українська та слов’яноукраїнська - повинні були зникнути в загальноімперському русифікаційному потоці літературного руху, що його започаткував Петро І14. Ці мови збереглися у XIX ст. лише в Галичині, на Буковині та Підкарпатській Русі, де їх не було заборонено.

Тож за часів, коли почав вправлятися у складанні віршів Іван Котляревський, перед ним відкривалося два шляхи: або писати українською народною мовою, себто живою, розмовною, за якою до того ж стояла багатюща фольклорна традиція, а також часткова апробація у так званих низьких жанрах попередньої літератури, або ж послуговуватися російською літературною мовою, якою друкувалася тодішня світська преса і на яку, внаслідок насильницьких заходів царизму, переходили вищі верстви української суспільності. Цими двома шляхами він і пішов у своїй довголітній літературній діяльності: спочатку першим, звичнішим для нього, а потім пробував іти також другим.

У ранній статті «Розмова про бароко» (1943), побудованій у формі дискусійного діалогу, Іван Лисяк-Рудницький піддав сумніву загальноприйняту схвальну оцінку літературного зачину Котляревського, зауваживши:

«Що більше думаю про те, то частіше прокидається в мені сумнів, чи небіжчик Іван Котляревський зробив таку велику послугу українській літературі. Була в нас до другої половини 18 століття вироблена літературна мова з устійненими традиціями. Ця мова спиралась на церковнослов’янщину та відбігала досить далеко, це правда, від поточної мови. Але біди тут не було ніякої. Чи не краще було відсвіжити книжну мову, впровадивши до неї поступово живі розмовні елементи, як це в себе зробили москалі? Раптовий перехід до народної мови означав розрив з великою культурною традицією, добровільне зречення багатої спадщини нашого бароко»15.

Очевидно, мова йде про книжну українську («просту») мову. Проте робити такі закиди Котляревському та його послідовникам означає зовсім не розуміти тої культурно-історичної ситуації, що склалася в Україні на зламі XVIII—XIX століть (як підросійській, так і підавстрійській). Книжну українську мову усунули з літературного вжитку не наші поети, які заповзялися писати народною мовою, а русифікаційні заходи царизму, що замінили так звану просту мову російською літературною (для світських потреб), як і замінили слов’яноукраїнську - на слов’яноруську в російському варіанті (для церковного вжитку). Зі зникненням носіїв українських штучних мов зникла й потреба звертатись до них. За таких умов новим українським письменникам не залишалося нічого іншого, як послуговуватися живими мовами, що мали численних носіїв: російською літературною (для входження в загальноімперський літературний процес) або/та українською народною (для зображення буття рідного народу). Не Котляревський відкинув староукраїнську літературну мову - на час його травестування «Енеїди» (починаючи від 1790-х рр.) вона вже практично зникла, точніше, була усунута з активного вжитку в підросійській Україні. Він застав лише уламки тої книжної (писемної) мови, з яких і насміхався в комічній опері «Наталка Полтавка», відтворюючи канцелярський жаргон возного.

За тодішніх суспільно-політичних умов, коли русифіковані «верхи» української нації розбудовували російську культуру й літературну мову, національно свідома письменницька еліта, яка вийшла з народу або принаймні була близька до нього й хотіла триматися свого національного мовно-культурного коріння, могла спиратися хіба що на народ, його мову, культуру, фольклор, де зберігалася національна мовно-культурна ідентичність, а не продовжувати плекати вже мертву книжну мову, вкраплюючи в неї елементи народної. Таке можливе було б хіба що тоді, коли б Україна мала свою державність або хоча б адміністративно-культурну автономію. Показово, що влиття українських народних, а також - і то більшою мірою - російських слів, виразів та зворотів у старокнижну мову зробив Григорій Сковорода, утворивши власну своєрідну, ледь чи не індивідуальну літературну мову (В. Русанівський кваліфікує її як «спільносхіднослов’янську мову Г. Сковороди»16), але його зачин не прижився в українській літературі - примхливе перемішування елементів різних мов (своєрідного літературного суржику) виявилося непридатним для вжитку іншими мовцями через неможливість унормувати таку стихійну суміш (суржик, хоча й досить живучий у побутовому мовленні, не надається до нормативного функціонування, бо повсякчас спонтанно змінюється).

Сковорода вибрав, чи, точніше, виробив собі ту літературну мову, яку уможливили йому обставини. Російською він писати не міг, бо не знав її аж так добре. До того ж він не претендував на те, щоб публікувати свої неординарні літературно-філософські тексти в російській пресі, а тому потреба досконало вивчити російську мову відпала. Самобутній філософ задовольнявся тим, що поширював свої ідеї й твори усно та у списках. Писати ж суто народною українською мовою він не міг, бо її не лише треба було добре знати, а й самому виробляти для висловлення філософських понять, роздумів, обґрунтувань тощо. Ні фольклорна, ні розмовна мова для цього ще не була придатна. І Сковорода зіперся на ту мовну базу, що в нього заклала освіта: книжну українську мову та латинську, причому до книжної української додав російські елементи. Вийшла індивідуальна літературна мова як суміш слов’яноруської, російської та української лексики. Вона надавалася до вжитку того слобідського оточення, в якому перебував Сковорода, проте досить швидко застаріла, ставши на початку XIX ст. фактично мертвою навіть для освітянських та освічених кіл, оскільки слобідський та наддніпрянський люд або тримався своєї предківської української мови, або переходив на російську.

В умовах перебування в єдиній імперії розбудовувати українську літературну мову на основі старокнижної із поступовим влиттям у неї народних лексичних і стилістичних елементів не мало перспективи, бо загрожувало злиттям урешті-решт із панівною російською літературною мовою, близькою саме через те, що вона поставала на основі впровадження у церковнослов’янщину іншої народної мови - російської (так зрештою сталося в Галицькій та Підкарпатській Русі, де тутешнє язичіє як суміш церковнослов’янської мови з місцевими діалектами та щораз частіше вживаними русизмами поступилося місцем у москвофільській писемності російській літературній мові). Тож для окремішнього становлення й розвитку української літературної мови потрібно було якомога більше відрізнити її від російської, а це можна було зробити шляхом щонайширшого вживання народної мови, розмовної та фольклорної.

У становленні нової української літератури й формуванні сучасної української літературної мови відбувався інакший, навіть протилежний процес, якщо порівнювати з російською писемністю: спочатку літературна мова вироблялася суто на основі народної, а потім до народної мови як літературної вкраплювалися лексичні елементи староукраїнської літературної мови попередніх століть, зокрема церковнослов’янізми (почасти вже в Котляревського та Квітки-Основ’яненка, відтак у Шевченка й особливо у пізнього Куліша17).

Примітки

1 Павло Житецький називав її «книжной малорусской речью» (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - К., 1900. - С. 56), Павло Плющ - книжною українською мовою, а також традиційно - «простою мовою», як це траплялося ще з XVI ст. (Плющ П. П. Історія української літературної мови. - К., 1971. - С. 238-240, 246, 248). У сучасному авторитетному виданні вона фігурує як «староукраїнська літературна мова» (Русанівський В. М. Староукраїнська літературна мова // Українська мова: Енциклопедія. - К„ 2000. - С. 593-596; до цієї статті відсилає гасло «Проста мова»: Там само. - С. 497).

2 На підставі цього П. Житецький називав її «славяно-малорусскою речью» (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - С. 8-9, 14), доводячи, що «славянорусская речь» розвивалась «на юге России в народном малорусском направлений» (Там само. - С. 38). П. Плющ розрізняв поняття «слов’яноруська мова» і «слов’яноукраїнська мова» (Плющ П. П. Історія української літературної мови. - С. 238, 242, 244). Книжну українську та слов’яноукраїнську П. Житецький розглядав як два різновиди староукраїнської літературної мови (Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - С. 128), П. Плющ - як два типи старої української літературно-писемної мови (Плющ П. П. Історія української літературної мови. - С. 238, 244), а В. Русанівський - як окремі мови (Русанівський В. М. Ста-роукраїнська літературна мова - С. 593-596).

3 «<...> вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать. А и оные церковные старые книги, для совершенного согласия с великороссийскими, с такими же церковними книгами справливать, прежде печате, с теми великороссийскими печатми, дабы никакой розни и особою наречия во оных не было» (Лизанчук В. В. Навічно кайдани кували: Факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні. - Львів, 1995. - С. 53).

4 Святитель Иоасаф Горленко, єпископ Белгородский и Обоянский (1705-1754): Материалы для биографии, собранные и изданные Н. Д. Жеваховым. - К., 1909. - Т. 1. - Ч. 3. - С. 594, 596. Володимир Ужинський (світське ім’я: Василь Кононович Ужинський, 1777-1855) - у 1831- 1836 рр. - преосвященний архієпископ Чернігівський і Ніжинський.

5 Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ёё в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - С. 56-69.

6 Там само. - С. 30-38.

7 Русанівський В. Історія української літературної мови. - К., 2001. - С. 130.

8 Русанівський В. М. Староукраїнська літературна мова. - С. 595.

9 Лебедев А. Феоктист Мочульский, архиепископ Белгородский (1787-1799 г.) и Курский (1799-1819 г.). - X., 1896. - С. 25. Ще в нотатках з подорожі до Полтави, написаних у квітні 1830 року, російський письменник Павло Свиньїн зробив висновок, що «мова малоросійська <...> до церковнослов’янської значно ближча, ніж російська» [Свиньїн П. П. Полтава (З мальовничої мандрівки по Росії. Видавця О. 3.) // Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях І Упорядкув., підготовка текстів, вступ, ст. та прим. Анатолія Залашка. - К., 1969. - С. 76]. Отже, тоді ще виникало таке враження, а згодом церковнослов’янська мова, унаслідок русифікації її вимови, стала сприйматися як ближча до російської.

10 Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - С. 38, 39, 55.

11 Згідно з пошуками, що їх провів іще П. Житецький: Там само. - С. 84.

12 <Миславский С.> Инструкция Харьковского училищного Коллегиума ректору и богословия учителю Нову да префекту и философии учителю харьковскому протоиерею Михаилу Шванскому с учителями о том, как и чему именно в оном Коллегиуме учить // Чтения в Императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете. - 1885. - Октябрь/Декабрь. - С. 60-90.

13 Див. зокрема: Лизанчук В. В. Навічно кайдани кували. - С. 52-79.

14 Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. - С. 128. Див. також: Плющ П. П. Історія української літературної мови. - С. 238-253.

15 Лисяк-Рудницький І. Розмова про бароко //Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2 т. - К, 1994. - Т. 1. - С. 63. Цю ревізіоністську думку автор повторив у статті 1951 р.: «Для культурного загалу все, що старше від Котляревського, фактично лежить потойбіч інтелектуального горизонту. Либонь, навіть наша сучасна літературна мова - це щойно продукт 19 ст. На відміну від росіян, що розвиток їхньої модерної літературної мови відбувся через влиття народніх мовних елементів в церковнослов’янські рамки, успадковані від попередньої доби, - батьки українського т. зв. “літературного відродження” свідомо сперли книжну мову виключно на розмовну бесіду сільського люду Подніпров’я. Вислідом цього було, м. ін., те, що ми загубили вироблену в попередніх віках українську наукову термінологію (юридичну, політичну, богословсько-філософську) <...>» {Лисяк-Рудницький І. Формування українського народу й нації (Методологічні завваги) І/ Там само. - С. 20].

16 Русанівський В. Історія української літературної мови. - С. 132. При цьому «мова Г. Сковороди - це не пряме продовження старої української, а якісно нове явище, покликане репрезентувати собою єдину східнослов’янську літературну мову» (Там само).

17 Нахлік Є. Пантелеймон Куліш: Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. - К., 2007. - Т. 2: Світогляд і творчість Пантелеймона Куліша. - С. 384, 386-388. Також див. за «Предметним покажчиком» термінопоняття «церковнослов’янізми» (с. 461).



Ключевые слова: Котляревський, Енеїда, Критика, иван котляревский, рецензія, аналіз, читати критику, онлайн, критичні статті, твори, Критические статьи, проза, энеида котляревского, укр література, 18 ст, перелицьована