Конрад Фердинанд Маєр. ​Ноги в огні

Ось блисло в пітьмі. В жовтім сьвітлї — замку мур.
Гуркоче грім. Їздець ось шарпає коня,
Зіскочив, стука в браму і кричить. Аж рве
Плащ з него вітер. Він держить за поводи
Сполохану коняку. Закратоване
Вузьке вікно заблисло золотом — і скрип!
І браму відчиняє пан.
„Я королїв
Слуга, гонцем у Нїм біжу. Прийміть мене!
Вшануйте мундур королївський!“
„Буря бє —
І ти мій гість. Твій мундур байдуже менї!
Війди і грійсь! Я захищу твого коня!“
У темну салю предків ось війшов їздець,
Осьвічену лиш слабо полумям в печи.
В непевнім миготїню того полумя
Тут блисне гуґенот у панцирі грізний,
Там дама горда на малюнку давньому.
У крісло кинувсь перед огнищем їздець,
Глядить в рухливу грань. Глядить, пригадує...
І волос в гору встав. Він зна сей дім, сю грань…
Огонь сичить Дві ноги треплють ся в огнї.
Стара шафарка до вечері стелить стіл .
Снїжним обрусом. Панночка допомага. .
Ось хлопчик збан з вином принїс. Трівожно так
На гостя дїти глипнули й на огнище.
Огонь сичить. Дві ноги треплють ся в огнї.

„Чи чорт! Та сама саля! Той сам герб!
Три роки тому... Гуґенотів сїкли ми...
Слабенька, вперта дама... „Де твій пан? Скажи!“
Мовчить. „Признайсь!“ Мовчить. „Вкажи його!“ Мовчить.
Розлютивсь я. Та гордість! Шарпнув дрантє те...
За ноги вхопив, визув їх і в сей огонь
Встромив глубоко. „Видай нам його!“ Мовчить...
Пручаєть ся... Не бачив гербу в брамі, га?
І мусїв тут просить ся в гостї, безуме!
Як в нїм лиш крапля крови є, він вбе тебе.“
Ось пан війшов. „Ти в мріях, гостю! їсти час.“

Сидять. Ті троє в чорних одягах — і він.
Не йде молитва дїтям на уста. Глядять
На него витріщивши очи. Чарку він
Налив собі і перелив, ковтнув вино,
Зірвав ся. „Пане, дайте де заснуть менї!
Я втомлений як пес!“ Веде зо сьвітлом паж.
Та на порозї скинув оком він назад
І бачить, хлопчик шепче батьку в ухо щось...
Мов пянпй він за пажем в свій покій іде.

Засунув двері. Обдивив пістолї, меч.
Знай виє буря. Склеп тремтить. Поміст скрипить.
Тріщать східцї... Гуде чийсь хід?... Шелеснув крок?
Нї, се причулось. Північний простукав час.
Мов олово тяжіють вії, сон звалив
Його на ліжко. З двору злива бє в вікно.

Він спить. „Признайсь!“ Мовчить. „Вкажи його!“ Мовчить.
Він шарпнув жінку. Ноги треплють ся в огнї.
І бухнув, засичав, покрив його пожар...
„Вставай! Давно пора в дорогу! Вже сьвіта!“
Се замку пан, що тайними дверми в покій
Війшов і став край ліжка — сивий наче дїд,
А вчора ще чорняві кучері вились.

Ось лїсом їдуть. Розпогодилось. Тиша.
Відломаних гиляк па шляху повно скрізь
Цьвіркочуть ранї пташки мов на пів крізь сон.
В повітрі яснім хмари сумирно пливуть,
Мов ангели з нічних сторож вертаючи.
Несеть ся сильний земний запах з темних скиб.
Їздець зорить все в бік зпід лоба. „Пане, ви
Розумний і оглядний муж, ви знаєте,
Я короля найвисшого слуга! Простїть!
Дай Бог нам не стрічать ся більше!“
Пан сказав:
„Се правда! Короля найвисшого слуга!
Важка була менї ся служба сюю ніч!
Ти вбив як чорт мою дружину! І живеш!...
Моя є пімста, я віддам, сказав Господь.“

Переклав Іван Франко.