10 октября 2018 в 21:36 Жан-Жак Руссо (Jean-Jacques Rousseau) 91

Жан-Жак Руссо і діячі української культури

Жан-Жак Руссо і діячі української культури

С. Г. Лавров

Жан-Жак Руссо був філософ і поет, політик і педагог, романіст і драматург, театрознавець і музикознавець. Діапазон його інтересів — не тільки широкий, а й багатогранний.

Руссо виступав проти феодального гноблення, деспотизму і сваволі королівської влади. Він відстоював право народу на повстання, його соціальне вчення в ряді питань було просякнуте матеріалістичними тенденціями. Він вважав, наприклад, що інтелектуальний прогрес суспільства є наслідок зростання його матеріальних потреб.

Заслуговують на увагу і його передові педагогічні ідеї, найповніше викладені в книзі «Еміль, або про виховання». Руссо твердив, що кожному віку дитини мусять відповідати особливі форми навчання і виховання, що таке навчання повинно мати трудовий характер і мусить сприяти максимальному розвиткові самостійності та ініціативи учнів.

Руссо мріяв про новий суспільно-політичний лад, при якому уряд буде слугою народу.

Однак сильні сторони спадщини Руссо нерозривно зв’язані з її слабкими сторонами. Звідси — і суцільний ланцюг суперечностей у всіх його поглядах.

З одного боку, Руссо вважав, що приватна власність породжує соціальну нерівність і є джерелом усього суспільного зла, з другого боку, він виступає проти ліквідації приватної власності, вимагаючи зрівняння її в законодавчому порядку.

З одного боку, Руссо таврує неробство і пороки багатих прошарків суспільства, викриває показний блиск так званого світського товариства, з іншого боку — робить явно помилкові висновки, шукаючи порятунку для людського суспільства в його поверненні до первісного стану й ідеалізуючи примітивний патріархальний побут.

З одного боку, Руссо критикує сучасну йому цивілізацію, що грунтується на нерівності і несправедливості, з іншого — приходить до явно помилкових висновків, твердячи, що наука, мистецтво і культура нібито псують людину.

Виступаючи з усією непримиренністю проти середньовічної аскетичної моралі, Руссо писав: «Жменька могутніх і багатих стоїть на верху величі... тоді як народні маси потопають у неуцтві і убозтві». І водночас він визнавав природженість моральних ідей, нематеріальність душі.

Руссо засуджував феодальну релігію, офіційну церкву, таврував релігійну нетерпимість і одночасно відстоював деїзм і відкидав атеїзм.

У цих суперечностях — найглибший трагізм Руссо, вони є продуктом історичної обмеженості, породженої епохою. Тут виявилась дрібнобуржуазна природа вчення Руссо. Однак, незважаючи на всі ці суперечності і слабкі сторони його поглядів, у спадщині Руссо переважають прогресивні ідеї і тенденції, і саме цим він близький простим людям.

Деякі буржуазні дослідники намагаються згладити ці суперечності, примирити їх, втім, усяка спроба змалювати Руссо в односторонньому аспекті приречена на повну невдачу.

Жан-Жак Руссо відіграв велику роль в ідеологічній підготовці французької буржуазної революції XVIII ст. На його книгах виховувались найвидатніші її діячі. Якобінці, у тому числі й Робесп’єр, вважали себе учнями Руссо. Передові ідеї Руссо хвилювали і збуджували найкращі уми світу.

Великі утопісти-соціалісти Сен-Сімон і Шарль Фур’є відчували на собі могутній вплив ідей Руссо. Із засніженого Сибіру сміливість педагогічних ідей видатного французького мислителя вітав Радіщев.

О. С. Пушкін глибоко поважав і високо цінував гуманні прагнення Руссо, йому був близький вільнолюбний дух його творчості. У Ж.-Ж. Руссо він вбачав сміливого і непохитного борця за мир на землі: «Не може бути, — писав Пушкін, — щоб людям з часом не стала ясною безглузда жорстокість війни., можливо, що менш як через сто років не буде вже постійної армії». При цьому він посилався на Руссо, який твердив, що «вічний мир стане розумною метою». С. Пушкін підкреслював, що «Руссо, міркуючи не так вже й погано для віруючого протестанта, говорить в автентичних виразах: «Те, що корисно для народу, можна ввести в життя тільки силою, бо приватні інтереси майже завжди цьому суперечать».

Російські революційні демократи, критично освоюючи спадщину Руссо, полюбили його не тільки за сміливість думки, за гуманізм і любов до народу, а й за його вільнолюбні прагнення.

Разом з російськими передовими діячами за спадщину Руссо боролися передові громадсько-політичні діячі українського народу.

Не міг пройти повз Руссо уславлений український мислитель, поет і філософ Г. С. Сковорода, чиї погляди на виховання такі співзвучні ідеям автора роману «Еміль, або про виховання». Тією самою мірою погляди Сковороди перегукуються з поглядами Руссо на проблему міста і села. Те ж слід сказати про Я. П. Ковельського.

Протягом дальшого розвитку української суспільно-політичної і філософської думки Руссо привертав увагу П. Білецького-Носенка, П. П. Гулака-Артемовського, П. Вернета, де ла Фліза та ін.

П. Н. Білецький-Носенко високо цінив Руссо за його поетичний талант і прагнув ознайомити Україну з його найкращими творами. Про це свідчить переклад його вірша Руссо «Ода на щастя».

З належною увагою до видатного французького просвітителя-демократа поставився П. П. Гулак-Артемовський. Щоб ознайомити українських читачів з деякими зразками його творчості, він переклав з Руссо «Засліплення смертних» і опублікував у 1817 р. на сторінках журналу «Украинский Вестник»

Зважаючи на те, з якою повагою поставились до Руссо ті особи, які перебували в доброзичливих стосунках з Г. С. Сковородою, не важко зрозуміти, що таким шанобливим ставленням до французького мислителя вони зобов’язані впливу Сковороди. Це видно хоча б з того, як часто І. П. Вернет посилається на Руссо і з яким благоговійним почуттям ставиться він до його творчості. Не меншою мірою це видно і з листів H. І. Ковалинського до Сковороди.

Відомий харківський педагог і журналіст Іван Пилипович Вернет неодноразово звертався до Ж.-Ж. Руссо. На сторінках журналу «Украинский Вестник» він у багатьох статтях давав ряд оцінок особі Руссо і його творчості, хоч вузькість світогляду Вернета і накладає деякий відбиток обмеженості на його висловлювання і оцінки. Наприклад, у своїй статті «Красна словесність» І. Вернет пише: «Свідчусь Жан-Жаком, який не на бідність, а на багатство глядячи, журився: не можу, говорить він, довго дивитись на палац без того, щоб не вдатися до глибокого суму». Звідси Вернет приходить до висновку, що, на думку Руссо, розкіш завдає багатим більше смутку і горя, ніж убозтво бідним.

У другій статті — «Житло і відвідування» — І. Вернет змалював французького просвітителя-демократа безнадійним мрійником і фантазером і безапеляційно заявляє: «Ж.-Ж. Руссо пише десь: «Найпрекраснішим для нас є те, чого немає; і часто сфера мрій одна тільки заслуговує бути населеною».

Такими ж непереконливими виглядають думки Вернета про Сковороду, де він порівнює його з Руссо. Вернет чомусь вважає, що помиляються ті, «які порівнюють Сковороду іноді з Ж.-Ж. Руссо, першим прозаїком свого віку: можна порівнювати їх тільки в дивному і дикому способі життя, і безкорисливості... Правильніше Сковорода займає місце між Діогеном і Кратесом».

І. П. Вернет був особисто знайомий з Г. С. Сковородою і міг би подати в своїй статті значно цікавіші і цінніші дані. Зокрема, він міг би написати про те, як саме був обізнаний Сковорода з творчістю Руссо і як оцінював він його суспільно-політичні і філософські погляди. На жаль, про це в статтях І. П. Вернета ми не знаходимо ні слова. А тим часом з листа Ковалинського до Сковороди від 19 січня 1779 р. видно, що український філософ співчутливо ставився до Руссо і його поглядів: «Бесіду Вашу одержав, — писав він, — радію разом з Вами ставленню Вашому до Плутарха. Він з греків найкращий мій друг, з римлян — любомудруватий царедворець Сенека; з французів — Боннет, з республіканців — Жан-Жак Руссо».

Особливо блідо й непереконливо виглядають твердження Вернета там, де він підходить до педагогічних поглядів Руссо з релігійної точки зору і твердить, що «справжня освіта походить від бога». Так ставились до Руссо на Україні поборники православ’я. У Київській духовній академії про це писались довжелезні трактати, про що наочно свідчить дисертація А. Гонтаєва на тему «Монтень, Локк і Руссо. Педагогічні ідеї їх з християнської точки зору», яку дисертант захистив у 1911 р. в академії.

Зовсім іншу картину являє собою передова природничо-наукова думка на Україні, в оцінці якої Руссо дістав належне освітлення.

Передові діячі України з благоговінням ставились до Руссо і при кожній зручній нагоді віддавали йому належну данину поваги. Про це свідчить унікальний автограф видатного природознавця, доктора медицини де ла Фліза. На титульному аркуші його величезної праці на 1245 сторінок великого формату, закінченій у 1854 p., стоїть такий епіграф з Ж.-Ж. Руссо: «Якщо неможливо, щоб люди були всі щасливі, треба намагатись наскільки можливо зменшити число нещасних».

З винятковим розумінням до оцінки Руссо підійшла Леся Українка.

У своїй статті «Нові перспективи і старі тіні» Леся Українка дає широкий огляд зарубіжної художньої літератури, присвячений становищу жінки в буржуазному суспільстві. Аналізуючи деякі твори, в яких розкривався в тому чи іншому аспекті образ жінки, Леся Українка відзначила вузький підхід до теми і відсталість поглядів багатьох письменників. Рішуче критикуючи їх за те, що вони не ставили з усією належною повнотою соціального питання про визволення жінки, Леся Українка згадала і про Руссо: «По суті, ставлення до жінки, — писала вона, — було завжди у французькій літературі дуже відсталим порівняно з іншими літературами. Французькому белетристу рідко вдавалося піднестись над альтернативою компліменту або лайки на адресу жінки. П’єдестал або бруд, — ця різка антитеза переслідує французьку жінку вже багато століть».

Переходячи до епохи Руссо, Леся Українка пише, що в усій класичній і некласичній літературі Франції того часу, «в романах тієї епохи ідеальну жінку змальовували або зовсім безликою, або доброчесно-пасивною... Руссо і Вольтер залишили цей ідеал майже незайманим». Тут вона хотіла підкреслити, що навіть такий видатний письменник - просвітитель, уславлений діяч XVIII ст., як Руссо, і той майже не ставив проблем, пов’язаних з розкріпаченням і визволенням жінки. Однак, зазначаючи, що Руссо по-справжньому не зумів показати і розкрити соціальне становище жінки в буржуазному суспільстві, Леся Українка як слід оцінила його талант. Слабкі сторони його поглядів і творчості не закрили від неї всього цінного, що було в Руссо. Не випадково, коли постало питання про добір кращих творів світової літератури для перекладу на українську мову, Леся Українка поставила ім’я Руссо поряд з іменами найвидатніших письменників світу.

У листі до М. П. Косач від 26-28 листопада 1889 р. вона писала: «...список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сирокомлю, Конопницьку, Надсона, Некрасова. Мені здається, що без сих авторів наша література буде аж надто неповна».

Ще більш глибоку і повну оцінку Жан-Жаку Руссо дав Іван Франко.

Говорячи про те, як перепліталися різні впливи, у тому числі і вплив Руссо, на ранню творчість Шевченка, як Великий Кобзар критично освоював і творчо перевтілював досягнення світової культури, Ів. Франко писав: «...прекрасну поему Шевченка «Перебендя» можна вважати типовим приміром того, як у першій добі поетичної діяльності Шевченка перехрещувалися і зливалися найрізніші впливи і як геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоко поетичну цілість». При цьому Франко показав, що Шевченко в «Перебенді» не перший ставить і розв’язує проблему взаємовідносин поета і навколишнього суспільного середовища. Франко згадує, що ще Горацій розв’язував її, а після нього і багато інших поетів.

Переходячи від попередніх епох до XVIII ст., Ів. Франко оцінив Руссо як нове явище в світовій літературі, породжене новою епохою. Він писав, що «вже у XVIII віці починається рішучий зворот у поглядах на відносини поета до суспільності. Вік той, що породив знамениті трактати Руссо... що оголосив «Права чоловіка», яко основу цілої суспільної будови, мусив безмірно піднести вагу одиниці людської. Вона бере на себе боротьбу з старими, спорохнілими порядками не тільки в політиці (діячі великої французької революції), але і в літературі».

Говорячи про цю благотворну тенденцію в світовій літературі, яка позитивно вплинула і на Шевченка, Ів. Франко підкреслює, що Перебендя один «між людьми, як сонце високе», і що «такий самий погляд на кобзаря, як на вартового чистоти . народного життя, людяних і щирих відносин людей до людей ліг основою й дальшої сцени, де поет показує нам Перебендю».

Зрозуміло, Руссо, Шевченко — це мислителі і громадсько-політичні діячі різних історичних епох, різних творчих манер, проте, як показав Ів. Франко, історичні дистанції, політичні позиції не протиставляють їх, а навпаки, консолідують, бо як перший, так і другий відзначалися високою гуманністю, любили народ, ненавиділи гнобителів, прагнули до правди і свободи.

Викриваючи протиріччя і слабкі сторони в поглядах і діяльності Руссо, Іван Франко підкреслював усе позитивне і цінне в його творчості: «Нова Елоїза» Руссо — твір незвичайно важливий в історії літератури, — зазначав він, — в якому поруч з давнім теоретизуванням і моралізаторством зустрічаємо глибокий аналіз складних психологічних явищ».

Виходячи з цього, Ів. Франко неодноразово вказував, що Руссо високо оцінили не тільки видатні представники російської і української літератури, а й найвидатніші письменники багатьох інших літератур світу.

Характеризуючи драми Шіллера, Іван Франко знову повертається до Руссо і підкреслює величезний запалюючий вплив французького мислителя на творчість великого німецького драматурга.

Іван Франко констатував, що «скелет історичної концепції драм Шіллера, — скелет, оснований на доктрині Руссо». Тому «в історії всіх часів і всіх народів шукає Шіллер моментів, котрі б більше або менше відповідали тій схемі». І хоч Шіллер, як зазначає далі Ів. Франко, в уста своїх героїв «вкладає мови, похожі радше на мови членів французького парламенту, авторів «прав чоловіка», ніж на мови історичних лиць, і, таким робом, хоч далекі своїм сюжетом від сучасного життя, драми Шіллера сталися огнистою проповіддю думок великої французької революції, сталися самі революцією в Німеччині».

Так само правильно визначив Ів. Франко місце Руссо в історії розвитку соціалістичних ідей.

У статті «Чого хоче «Галицька робітницька громада?» Ів. Франко зробив невеликий історіографічний огляд мислителей і громадсько-політичних діячів, які мріяли про перебудову суспільного життя на принципах соціальної справедливості, свободи і рівноправ’я. Говорячи про Мора, Кампанеллу, Кабе, Мореллі, Маблі, Бабефа, Фур’є, Сен-Сімона,Оуена, Луї Блана та багатьох інших, Ів. Франко значне місце-відводить і видатному французькому просвітителю Жан-Жаку Руссо.

Слід зауважити, що Ів. Франко говорить про Руссо в найрізноманітніших аспектах. Наприклад, ставлячи питання про боротьбу французьких просвітителів та енциклопедистів XVIII ст. проти католицизму, він знову посилається на Руссо і ставить його поруч з Вольтером: «Науки французьких «просвітителів та енциклопедистів», — підкреслює він, — в значній часті відгомін наук англійських натуралістів та скептиків: Локка і Юма, а особливо Вольтера і Руссо, в значній часті відвернули французьку і європейську інтелігенцію від католицизму, а велика французька революція обалила (повалила — С. Л.) й послідню його підпору — самодержавне королівство».

Іван Франко неодноразово розкривав протиріччя і помилки Руссо. З усією прямотою і непримиренністю він писав про це, незважаючи на свою глибоку повагу до цього мислителя і його прогресивних ідей.

Доводячи всю неспроможність Руссо, коли той закликає людство повернутися назад до природи і відмовитись від цивілізації, науки і культури, Ів. Франко, посилаючись на Вольтера, з тонким сарказмом писав: «насмішник Вольтер, читаючи «Contrat social» («Суспільний договір») Жан-Жака Руссо, говорив, що читаючи ті предковічні ідилії, йому й самому забагається скинути з себе одежу і лазити рачки».

Іван Франко не пропустив нагоди підкреслити й ідейну близькість Льва Толстого з Жан-Жаком Руссо. Критикуючи Льва Толстого і Руссо, він писав: «Ще в XVIII віці французький учений Руссо сказав, що людська нерівність виплила з того, що люди віддалилися від природи. Первісні люди, що жили на лоні природи і підлягали її законам, були всі собі рівні, не знали несправедливого поділу багатства ні знання. В наших часах поносив сю думку славний російський повістяр Лев Толстой».

Звідси Ів. Франко приходить до висновку, що «...думка Толстого і його попередника Руссо, то властиво заперечення поступу. Вони тягнуть назад і раді би звернути людей до такого стану, який їм видається природним... погляди такі Руссо та Толстого мають за собою те добре, що неможливість їх переведення кожному відразу кидається в очі».

Творчість Жан-Жака Руссо завжди була предметом належної уваги вітчизняних вчених.

В Україні ідеї Руссо досліджували акад. Д. І. Багалій, проф. Я. М. Колумбовський, проф. Л. М. Беркут та ін., хоч закінчити свої роботи їм не пощастило.

Заслуговують на належну увагу і високу оцінку наукові дослідження проф. П. М. Попова про Сковороду, в яких автор в світлі матеріалістичної діалектики торкається деяких філософських проблем щодо Руссо.

На жаль, усі ці дуже цінні матеріали про Руссо досі ще не зібрані і не систематизовані, хоч немає сумніву, що з наукового погляду вони дуже цікаві.

Л-ра: Всесвіт. – 1962. – № 6. – С. 34-38.

Биография

Произведения

Критика



Ключевые слова: Жан-Жак Руссо, Jean-Jacques Rousseau, сентиментализм, эпоха Просвещения, критика на творчество Жан-Жака Руссо, критика на произведения Жан-Жака Руссо, скачать критику, скачать бесплатно, французская литература 18 в