Художній світ у християнській ліриці Івана Величковського: часова і просторова перспективи

Художній світ у християнській ліриці Івана Величковського: часова і просторова перспективи

Тетяна Сидоренко

Для розкриття розуміння цієї теми необхідно пригадати один біографічний факт з життя Івана Величковського – українського барокового поета другої половини XVII століття.

Приблизно 1687 року він переїжджає з Чернігова до Полтави (у Чернігові до цього часу він працював у друкарні Лазаря Барановича редактором і коректором одночасно, був чи не найпомітнішим представником «Чернігівських Атен»), стає пресвітером Полтавської Успенської соборної церкви. Згодом дослідники його життя і творчості скажуть про нього як про родоначальника династії пресвітерів цієї церкви.

Із світським життям, здається, покінчено. Настає новий, якісно відмінний від попереднього, етап життя абсолютно зрілої людини у духовному та віковому відношеннях. Відтак змінюються поетичні настрої Величковського. Його твори в цей період творчості «пронизані благочестивим молитовним ліризмом, прагненням до каяття за свої гріхи». Вони витримані в тихій мові молитви, що було продиктовано євангельськими традиціями та іншими книгами Святого письма. Чимало текстуальних уривків, мовносинтаксичних формул, образів, деталей було скомпільовано зі Святого письма, літературно опрацьовано і переплавлено на поетичну мову. Як резонно зазначають з цього приводу В.П. Колосова та В.І. Крекотень, «домінуючим ідейним настроєм зрілої лірики І. Величковського є настрій каяття за колишні прогрішення, за недостойну християнина минулу поведінку... Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, і яка на схилі свого віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь».

Враховуючи всі ці викладки, є смисл прочитувати й аналізувати християнську лірику І. Величковського через призму такого теоретико-методологічного поняття як самототожність (або самтожність) письменника, що налаштовує нас на ідентичне прочитання й тлумачення літературної творчості чи окремого твору в єдності з їх автором. Саме через цю призму конкретніше пізнається неповторно-індивідуальний закон творчості письменника, «де принципи, вироблені чи осягнені, «вгадані» талантом через відповідний соціальний та естетичний досвід протягом свого літературного шляху, реалізовані з більшою чи меншою повнотою в цілому творчому доробку».

Звузимо цей широкий спектр реалізації самтожності автора до тематично-образного рівня зображення художнього часу та простору, — зосередимося на особливостях авторського світовідчуття та світовідтворення через призму найголовніших засад християнського віровчення. Відразу ж зазначимо, що цілісність світовідчуття знаходить своє вираження в християнській поезії Івана Величковського в традиційних для того історичного і літературного часу (друга половина XVII ст.) темах та загальновживаних образах, оскільки євангельський контекст був спільним для багатьох творців того часу.

Тематичний поділ можна умовно оформити таким чином. Насамперед — це Богопошук (шляхи людини до Бога: праця, гріх, його спокута, терпіння, милосердя та ін.); антитетичні теми: життя — смерть, Бог — антибог (диявол), Едем — кінець світу, добро — зло. З точки зору ідейно-художнього наповнення особливою повнотою вирізняється тема пошуків смислу буття, тема страдництва й одвічного подвигу Богоматері, тема Ісуса Христа, його розп'яття і спасіння через цей акт всього людства від загибелі.

Щодо образів — то це абсолютна й повноцінна присутність євангельських персонажів (прямо чи опосередковано): Господь як творець і вершитель усієї досконалості світобудови; син Божий, через жертву якого ця досконалість сприймається як доконечність; мати Марія, ім'я якої поет згадує 26 разів у різних значеннях, «творячи цим самим Богородичний культ в українській бароковій літературі». Християнські тексти І. Величковського наповнені також і іншими, умовно кажучи, другорядними євангельськими персонажами. Наповненість ця настільки повноцінна, наскільки багата сама галерея персонажів текстів Святого письма.

Двовимірність літературного християнського світу І. Величковського в часі та просторі доведена до відносної досконалості. Часова перспектива чітко регламентована послідовністю хронологічного викладу найосновніших новозаповітних біблійних подій та осіб, постатей, пов'язаних з цими подіями, «їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо)». На загальному фоні безлічі біблійних подій за своєю художньою першоважливістю вирізняється Різдво як час — сакральний, художній та реальний — народження Ісуса Христа. Не беремося з певністю твердити, на якому із цих трьох зрізів Час прочитується найбільш повно. Доцільніше вести мову про органічне злиття, своєрідний симбіоз цих трьох часових площин, або про триєдиність часу. Можна здогадуватися, що до ідеї триєдиності поет-священик доходить цілком логічно, асоціюючи й з однією з найбільш нерозгаданих таємниць Бога, а саме: зі Святою Трійцею, онтологічними ознаками якої, здається, і продиктована часова триєдиність християнської лірики Величковського.

Цей художній час пластичне вписується всіма своїми гранями в нову хронологічну структуру, її можна охарактеризувати як час барокової епохи — час християнський, лінійний, з першопричиною і наслідком, це нове як для другої половини XVII століття поняття «не має початку і кінця, час не створений і не буде зруйнований. Головною діючою особою тепер виступає вже не грішна душа, а еволюція людства. Сенс буття полягає вже не в минулому або в вічному, а в майбутньому — тому історія одержує ймення прогресу. Ми сприймаємо час як процес, що нескінченно себе заперечує і таким чином змінюється. Сутність нашого часу — критика самого себе, самозміна — на відміну від апологетичного повторення вічної істини або архетипу. Новий час — це нова міфологія...»

Таким чином, художній час в християнській поезії І. Величковського залежить від найважливіших моментів християнської історії. Він змодельований власне християнським світосприйняттям поета і відповідним його відтворенням. Цей фактор настільки важливий, що його можна назвати домінуючим над особистим підтекстом того чи іншого твору. В християнських текстах поета категорії часу належить щонайважливіша характеристична роль, саме вона є своєрідним лейтмотивом, що надає єдиної емоційно-естетичної та філософської тональності творам цієї тематичної групи. На питання про особливу часову окремішність у власних поетичних текстах автор відповідає назвою своєї книги — «Зегар з полузегарком». «Він виступає не відкривачем якоїсь невідомої раніше сутності часу, не робить над часом жодних експериментів, а є винахідником поетичного годинника, який по-новому показує старий час: час євангельської і людської історії. На поетичному циферблаті рухаються велика і мала стрілки, рухаються майже автономно. У великому часовому колі кожна година позначена іменем пречистої Діви Марії — це щасливі години на многії літа. У цьому ж колі існує маленьке коло людських хвилин. Його незалежність від великого часу полягає в тому, що воно завжди залишається сумним. За своєю формою вірш «Минути» нагадує клепсидру. Час тут переливається від початку до кінця, хвилина за хвилиною, і їх тут рівно 60. Кожна з них — метафоризована, позначена або людською рисою, або людською діяльністю: «Минет слава, богатство, честь, пьянство, помпа, гордость, пыха, тщеславіє, высокіє думи» і т. д. — і так до шістдесяти поіменованих хвилин. Цей пое­тичний годинник умовно можна назвати стоїчним типом людської біографії, — від немовлячого віку («минет младенчество») до логічного кінця («минет час покаяння»). Земне людське життя, тобто «минути», яких тут рівно 60 — добрих і злих, — це шлях через усе тлінне, скороминуще, радісне й сумне, красиве й повторне. Це шлях до двох «страшних минут» (авторське озаглавлення, що, з християнської точки зору означає час спокути): «Мовит бо всем Господь: /Небо й Земля/ Мимо идут». «І для поета, і для землі настає один і той же час — час теперішній. Його ще можна назвати часом поезії, ключ від якого — в руках самого поета».

Виділимо кілька особливостей художнього часу за Величковським в «Минутах». Перша особливість — це двовимірність, тобто наявність двох різних часових проекцій: з теперішнього в майбутнє (дієслово «минет», вжите 60 разів, з мовознавчої точки зору — в майбутньому часі); і з теперішнього в минуле (перелік 60 ознак людського життя: слава, багатство, гордість, пиха, високі думи і т. д.) наводить на розум, що з невидимим (відсутнім тут) персонажем все це вже було, і повний перелік проявів буття, втиснутих в цифру 60, для умудреного досвідом відсутнього персонажа — це суєта суєт, це те, що скороминуще і можливо навіть не потрібне з висоти його «двох страшних (останніх) минут», на межі яких він перебуває. Друга особливість часу в «Минутах» — почада його через категорії самосвідомості і оформлення біографічного життя — «служби, дружби, смехи, утєхи, красномовство» й т. д. Ці категорії витримані в приватно-особистому плані. Камерний світ відсутнього персонажа піддається постійній трансформації, що передбачає велику внутрішню роботу (на благо чи на зло — не так важливо), але обов'язково — на вимогу часу.

Третя особливість часу в «Минутах» (логічне продовження другої), в якій проявляється відкрите ставлення до майбутнього, — есхатологізм. Майбутнє тут уявляється як кінець всього теперішнього, як кінець буття в його минулих і теперішніх формах. В даному контексті байдуже, як саме потрібно сприймати цей кінець: чи то як катастрофу, чи як руйнування, чи як новий хаос, чи як Царство Боже, — важливо лиш те, що все на світі має не тільки свій початок, але й свій кінець. Отже, кінець усьому існуючому — абсолютно логічний. Есхатологізм завжди пояснює цей кінець так: той відрізок майбутнього, що відділяє теперішнє від цього кінця, знецінюється, втрачає значення, — це виявляється непотрібне продовження невизначеної тривалості.

Такі специфічні форми міфологічного й художнього ставлення до майбутнього. В усіх цих формах реальне майбутнє спустошується й знекровлюється. Однак в межах кожної з них можливі різноманітні за своїми цінностями варіації (їх в «Минутах» — 60).

Четверту особливість художнього часу в цьому тексті можна визначити як парадоксальність. Власне цей літературно-естетичний прийом Величковським часто вживаний, цьому, ясна річ, не доводиться дивуватися. Парадоксальність, як і диспропорційність, дисгармонійність, поєднання непоєднуваного, — найтиповіші ознаки української барокової літератури XVII—XVIII століть. Парадоксальність у «Минутах» полягає в тому, що при всій безобразності цієї поезії (фактичній відсутності персонажа) сама по собі людина тут присутня від початку до кінця. Ця «віртуальна» людина перебуває в постійному часовому зростанні. І цей ріст —поступовий і довготривалий процес, що включає в себе категорії добра і зла (останні, до речі, згруповані в «Минутах добрих»), веде до поступового визрівання плоду, носієм якого може бути кожна животворна субстанція. Цей ріст не тільки зовнішній (сила, рани, голод, убожество, каліцтво), але і внутрішній, оскільки перелічені поняття (а ще більше — неперелічених) досить пластично вписуються у сферу духовності. І зовнішня, і внутрішня форми росту людини мають одну й ту ж логіку: це пряме і чесне зростання людини за свій рахунок і в тутешньому реальному світі, де людина заявляє про свою присутність 60 минутами.

Інший вимір парадоксальності в даному контексті спонукує говорити про християнський рівень самого парадокса. В нашому розумінні це означає усвідомлене зміщення понять, погляд на них невідомо з яких ціннісних орієнтацій. Скажімо, скарби, сила, удатність, вправність, сльози, голод і інші «минути» невідомо з чиєї саме точки зору є добрими чи злими. Авторська відособленість не дає читачеві відповіді на це питання. Інтенсивність відчуття часу проявляється в поезії Величковського через осмислення не сенсу, а міри часу. Через призму часової і просторової досконалості самої світобудови поет подає образ доби з усіма 24 годинами і хвилинами (спільними для всіх, добрими і злими), чотири пори людського віку, чотири пори року, чотири сторони світу, чотири біблійні євангелія і чотири найважливіші християнські правди: смерть, суд, пекло, небо; а також чотири домінуючі молитовні імперативи: поможи, заступи, помилуй, спаси. «У відчутті часу бачимо поєднання циклічності і лінійності, де циклічність постає як один із способів охоплення часу. Але великий світовий час перевищує межі людського сприйняття. Спроба конкретизувати його неминуче виводить за ці межі, циклічний час розкручується до лінійності, — фактично до відсутності часу, до відсутності того, хто приймає цей час»:

Минет младенчество,

Минет отрочество,

Минет юношество,

Минет мужество,

Минет старчество...

Просторова перспектива християнських текстів І. Величковського прочитується як незавершена, необмежена ніякими рамками, динамічна і мінлива. Світ, а отже й художній простір, поетом уявляється як відкрита книга, а точніше, як книга Святого письма. І оскільки це так, то простір тут наповнюється конкретним релігійним звучанням. Є смисл говорити про виділення окремих художніх світів, помітних насамперед через глибину осмислення поетом-християнином часу і простору. Умовно художній простір в текстах Величковського можна розділити на простір різдвяний, великодній, есхатологічний, буденний.

Різдвяний простір («Вінець... Ісусу Христу», «Вінець Богородиці») — це радісна звукова, зорова, асоціативна симфонія, наповнена динамікою, — це простір зустрічного руху людини й Бога.

Великодній простір («Размышленіє о страстях Христових», «Вінець страстям Христовим») — це мисленна, з філософським підтекстом картина відтворення всіх етапів людського гріхопадіння і з'ява відкупної ціни за людський гріх — розп'яття, смерть Ісуса Христа і його воскресіння.

Есхатологічний простір наповнений представниками світлих сил: херувимами, серафимами, святими небожителями з відповідною їхньою діяльністю, яка зафіксована в Святому письмі і переплавлена автором на мову поезії. В цьому просторі успішно діє і реалізується християнська ідея добра як визначальна у взаємостосунках: людина — Бог, Бог — людина, людина — людина.

Буденний простір змодельований в суто біблійному дусі («Беседа человека с Богом»). Основний засіб його зображення старий, як світ. Це — Слово. Те саме, що є початком біблійного євангелія від Івана («Спочатку було Слово. І Слово було в Бога. Слово було Бог»). Бесіда — а саме це поняття й винесене в заголовок вірша — сама по собі зобов'язує до слова. Таким чином створюється словесний простір в євангельському розумінні цього змісту.

Наскрізний мотив у кожному визначеному художньому просторі — це мотив єдності небесного і земного, зустрічний рух неба і людини. Це робить християнську поезію Величковського світлою і по-неземному дивовижною.

Можна зробити висновок як про символічний та метафоризований характер часопростору в християнській ліриці І. Величковського, так і про множинність, багатоманітність його існування. З максимальною точністю відтворюючи текст Святого письма, талановитого «переплавляючи» його на поетичну мову, автор по-своєму оригінально вирішив проблему людина-час, людина-простір, людина-світ.

Джерело: Київська старовина. – 2002. - №2. – С. 60-65.


Біографія

Популярні твори:

  • Твори у PDF (Вірші до Лазаря Барановича, Вірші до Івана Самойловича, Дзиґар цілий і напівдзиґарик, Автор до читальника, Вірші на герб Ясинських, Вірші під зображенням богородиці, Минути, Квадрантес, Орація до найяснійшого новопосвяченого митрополита, Молоко, Вірші на герб митрополита Варлаама Ясинського, Луна, Рак літеральний, Рак словесний, Рак всуперечслівний, Четверогранний, Згідний, Порядний непорядок, Суголосний, Абетковий, Акростихиси, Програма, анаграма, епиграма, Багатоперемінний, Лабиринт 1,2,3,4, Стовп, Пересічний, Остання штучка)

Критика



Ключевые слова: критика,іван величковський,религийные мотивы,релігійні мотиви,образ Ісуса Христа,иван величковский,скачать бесплатно,скачать текст,українське бароко,украинское барокко,курйозна поезія,давня українська література

Читайте также