Іванка Захаревич (Поезія)
Навіщо?
Я знаю, ти подзвониш і напишеш,
Не знаю, нащо здалась я Тобі?
Ти вигадав мене таку безгрішну,
Коли приходжу тихо уві сні.
Я знаю, ти давно вже втратив спокій,
Не знаю, нащо лиш тобі вірші?
Ти пишеш їх, римує ніжно строфи,
Поезію про мене і мені.
Я знаю, ти не раз себе питаєш,
Не знаєш, нащо здалась я тобі?
Лише безслівно й міцно обіймаєш,
А відповідь – в твоїх очах на дні.
Дев’ятнадцята весна
Така незрима і така гаряча,
Така весела і така п’янка,
Їй сонце світить в очі, йде, не бачить,
Моя вже дев’ятнадцята весна.
За пазухою – оберемок квітів,
Наплічник кольоровий на спині,
На шиї шаль легку гойдає вітер,
Іде з горнятком кави у руці.
В наплічнику книжок є не багато,
Три томи віршів та один словник,
Старий блокнот й великих два гранати,
Малий флакон парфумів дорогих.
Отак собі іде, не поспішає,
Милується, радіє від краси,
І з філіжанки каву попиває,
І слухає пташині голоси.
…
Я обожнюю цей Ваш наскрізний погляд,
І мороз проймає тіло до костей,
Хочу приховати дивний подив,
Як торкаєтеся враз моїх плечей.
Коли Ви долонею жаркою,
Обпікаєте мою холодну руку,
В насолоді серед квітів болю,
передчасно з’явиться розлука.
Прокидаюсь і лягаю спати,
Ім’я Ваше в мене на устах,
Я не знаю, де себе ховати,
Коли з’явитеся знов у моїх снах…
Про кав'ярні
Я так люблю ці затишні кав'ярні,
Де аромати міста й гамору злились,
Сидять пани й панянки вельми гарні,
А за вікном – життя, встигай, дивись!
Я так люблю солодкі ці хвилини,
Де музика наповнює всю душу,
Минають вічності, роки й години,
Минемось й ми, я визнати це мушу!
Я так люблю, ці затишні кав'ярні,
Де муза із натхненням каву п’ють,
Де ми з тобою як ніколи справжні,
Де радості життя, мов струмінь, б’ють.
«Кілька слів про Осінь..."
Таємнича, відверта,часом навіть радикальна...Жовтогаряча,багряна, вишукана у кожному конвульсійному танку листка, що падає на землю...Активна, мотиваційна, нова, готова до дій...Романтична, з повними кишенями нездійсненних мрій та нотками тихої ностальгії у голосі...
Осінь - тепла колиска моїх натхнень,
Осінь - аромат кави і книжок при світлі нічної лампи,
Осінь - самотність у білому плащі та синій парасолі,
Осінь - вірші, присвячені комусь і давно забуті,
Осінь - відблиски щастя у сірих калюжах,
Осінь - пережиття народження нового слова,
Осінь - порив вітру і душі у безхмарний день..
.
Осінь.Знову Ти...Дякую, що прийшла! Сідай - поговоримо...
Шрами
Ти думаєш в жінок немає шрамів?!
Що це прикраса лиш чоловіків?
О, ні! Жіночу душу мучить щось ночами.
І залишає знак-орнамент в глибині.
Є шрами, що не згояться ніколи,
Пекучі рани - їх живе ядро,
Пройдуть роки, минуться перепони,
Воно буде пекти, як і колись пекло...
Жінки ці шрами від усіх ховають,
Бояться, що вони їм зіпсують красу,
Щоби ніхто не бачив, як страждають,
Як кровоточать шрами все життя без сну.
Ранкове послання
Не сприймайте життя як суцільний дедлайн,
Їх у ньому і так буває занадто,
Насолоджуйтесь звуком, коли їде трамвай,
І збирайте листки у осінньому парку...
Не жалійтесь ніколи, що бракує Вам часу,
А зумійте знайти хоч хвилинку одну,
Щоби вслухатись в тиху мелодію джазу,
Щоб пірнути в танок до нічного дощу...
Коли в серце постука ритм перону прощальний,
Й не залишить в думках веселих пісень,
Живіть кожен день - неначе останній,
Не для себе - для світла, служіння, людей!
МОДЕРНИЙ
Не питайте мене де останні слова
Недописаних віршів прості історії
Від чужих злих думок вже болить голова
І забута душа, де трамвайні колії...
Потяги, літаки,рейси, стежки, мости
Переплутані густо епізоди побачень
Я не можу тепер жити так як жив ти
Простягни тихо руку й доторкнися пробачень...
Прийде вересень знов, я порину в життя
Серед вулиць-людей мого рідного міста
Перехожі ітимуть, ітиме життя
А між ними і я , зліплена не з того тіста....
***
Останній гримить трамвай
душа не знає порядку
почнемо усе спочатку
обіцянок не забувай...
Останній гримить трамвай
у світлі осінньої ночі
наснились мені твої очі
і де я була не питай....
Останній гримить трамвай
емоції, підсумки кави
"привіт, мила!як твої справи?"
загублене в пісні "прощай.."
Місто Лева
Від свідомості до свідомості,
Я крокую порожнім містом,
Наче сплять посивілі околиці,
Але знову наповнюють змістом.
Кожен камінь тут дихає волею,
Кожен погляд у спину і звук,
Все здається, призначене долею,
І страждання й нескорений дух.
Кажуть, леви вночі прокидаються,
Рев могутній між хмари летить,
І тоді вороги всі лякаються,
І втікають щодуху в ту мить.
Дощ…
У сутінках ночі
Дощ залишив свої крила
Сховавши їх у старезну скриню
А сам помандрував
У пошуках щастя.
Так сильно хотів його знайти
Що відкрив у собі душу
Забув що він дощ
І став Людиною.
Зустрів сонце
Милувався квітами
Та якось несподівано його
Застала страшна гроза
І тоді зрозумів
Що найбільше щастя –
Відчувати як падає дощ…
Осіння історія
Вийшла з будинку
Кроків нечутність
Була як струна
Відверта рішучість.
Погляд відкритий
Відчула розкутість
Серця й думок
Важливу присутність.
Вслід оглядалися
Їй перехожі
Йшла наче осінь,
На себе не схожа.
Летіла кудись
За обрій, за щастям
Його відшукати
Напевно їй вдастся.
Стикнулась з асфальтом
В холодному жарі
Пронизливим жартом
На тротуарі.
Дивна шатенка
В очах – блискучість
Йшла проспектом
В душі – неминучість.
З’явилась з життя
Постать застигла
Відійшла в небуття
Сонцем достиглим.
Вийшла з будинку
Кроків нечутність
Була як струна
Відверта рішучість.
1.
На засмаглих її колінах
Захід сонця свій слід залишив
Все як у старих добрих фільмах
Де майбутнє зійдеться з колишнім
Міцна кава дві ложечки цукру
У кавярні з вікном віч на віч
З сумки витягне дзеркальце й пудру
Макіяж для людей без облич.
Уже час повертатись додому
І ніхто не подасть вже пальто
Знов долаючи смуток і втому
Йде туди де не був ще ніхто.
2.
У поцілунках сонця і весни
Злились у барвах всі кордони світу
І голуби закохані крильми
Заснули у обіймах серед цвіту.
Я доки буду жити не збагну
Куди сягають спогадів простори
До серця пригорнувши понесу
В долонях мої мрії кольорові
В твоїх очах уже затихла біль
І сум за мною вже знайшов дорогу
А в мене у житті зявилась ціль
Знайти тебе, забути про тривогу.
3.
Коли у смутку чую спів душі
Не забирай у мене ти надію
Ідуть дощі, ідуть дощі
Та дочекатись я тебе зумію.
Перепливу недолі океан
І снитимуться твої брови
У них вирує вогняний вулкан
І сонце витанцьовує ранкове
Тебе нема давно нема,
Та в памяті моїй застиг навічно
І знов мине це літо і зима
Лиш на папері вірші віковічні.
