Поетична спадщина Г.Сковороди в контексті європейського бароко

Поетична спадщина Г.Сковороди в контексті європейського бароко

   

Анатолій Градовський

Загальновизнано, що бароко належить до тих складних і багатогранних явищ культури, які не вкладаються в абсолютне, всеохоплююче визначення.


Більшість літературознавців бачить у бароко нову епоху, яка в історії людства прийшла на зміну Відродженню. Не зважаючи на асинхронність розвою (наприклад, в Австрії, Іспанії, Польщі, Україні часові межі цієї епохи зсунуті на середину ХVІІ – початок ХVІІІ ст.), загалом в Європі бароко охоплює період з кінця ХVІІ століття. Важко не погодитись з думкою В.І. Пахаренка, що впродовж двох століть бароко в Україні обумовило розквіт української культури, зокрема архітектури, літератури, освіти, а найяскравішим представником українського бароко стає Григорій Сковорода.

Отож, кілька спостережень і узагальнень стосовно задекларованої тези.

По-перше, у межах однієї культури прояви бароко помітні в усіх сферах матеріального та духовного життя суспільства від архітектури до теології (зв’язок цих останніх був особливо тісним). Існування в той самий період інших напрямів у літературі та мистецтві (зокрема, розквіт класицизму у Франції ХVІІ ст.) також не може бути серйозною перешкодою до розуміння бароко як самостійної епохи у розвитку людства, оскільки історичну епоху не можна зводити до одного художнього напряму або стилю.

Бароко стало епохою зміни світосприйняття, а з ним і концепції людини у митців та мислителів Європи. Погляди представників культури бароко на світобудову та місце людини в ній базувалися на переплетінні багатьох соціально-історичних факторів і на даних науки. На бароко позначились глибокі світоглядні зрушення кінця ХVІ – поч. ХVІІ ст., зумовлені відкриттями в астрономії, механіці, фізиці (Г.Галілей, Ньютон, Декарт, Лейбниць та ін.).

По-друге, прогрес наукової думки, особливо природознавства, дозволив людині по-новому оцінити своє становище в світі, зник замкнений антропоцентричний світ Відродження. Перед людиною бароко постала необхідність визначити своє місце у Безмежному Всесвіті.

Г.Сковорода слідом за європейськими митцями прагне збагнути найбільші з протиріч світобудови, про що свідчить, зокрема тематика метафізичної поезії епохи. Центральною її темою виступає конфлікт життя і смерті, який, розкладаючись на багато аспектів (швидкоплинність життя; протиставлення “цього” і “того” світів; крайній випадок – тлумачення життя як поступового вмирання), народжує достатню кількість мотивів та образів. Найбільш значими поміж них є вода, що тече, годинник, символіка пір року і, звичайно, притча про троянду. Остання ототожнюється з яскравим прикладом песимістичних настроїв епохи. Якщо швидке в’янення троянди сприймалося поетами Відродження як факт розумного світоустрою (див., наприклад, у Гарсіласо де ла Вега), то для авторів бароко (Кеведо, Гонгора, Феншоу, Герберта та ін.) це вже кричуща несправедливість, доказ нерозумності світу. Ось як змальовує це Кальдерон:

Ті, що були веселістю й красою,

Прокинувшись на досвідку зі сну,

Під ніч обернуться в печаль марну,

Заснуть, обняті тьмою льодяною.

Веселка, що карміну й злота грою На мить просяє далеч грозяну – Знак людського життя – все за одну – Єдину днину пролетить стрілою.

Для розквіту троянда чарівна Росте і розцвітає, щоб зів’яти Один бутон – колиска і труна.

Життя, як день, майне, коли з дитяти Стає дідусь, і вже пора вмирати;

Вік – що година, рік – що мить одна.

Однак, на тематику і особливо, на стилістику європейського літературного бароко загалом і українського зокрема, впливало прагнення не лише протилежності багатьох елементів світу, але і їх єдності.

Головним інструментом пізнання й відображення світу стає метафора. На думку Д.Наливайка, метафоричність можна вважати стильовою домінантою епохи й одним з яскравих проявів барокового універсалізму.

Для творчості Г.Сковороди (науковій і мистецькій) характерний основоположний символізм (В.Пахаренко). сама його думка про існування трьох світів – макрокосму (Всесвіту), мікрокосму (Людини) і світу символів (Біблії), який стає ключем пізнання двох попередніх світів – глибоко символічний.

По-третє, змінився також погляд і на саму людину. Якщо в епоху відродження панував культ людини, що сприймалася як гармонійна та розумна істота, що є центром світу, то тепер в європейській культурі утверджувався погляд на духовний світ особистості як на арену одвічної боротьби добра і зла, яка дає непередбачувані наслідки.

Філософи Г.Лейбниць, Д.Локк дійшли висновку, що людина поєднує в собі добро і зло, тонкий розум і темний безум, самообмеження і прагнення до розкоші і т.і. Ці узагальнення дають підстави визначити одну з провідних рис бароко – вагання між життєлюбством та аскетизмом.

Для Г.Сковороди, на моє переконання, подібна проблема не існувала.

Але і в його душі відбувалися внутрішні “бурі”, про що може свідчити хоча пісня 19 “Саду”, в якій автор зображає свій душевний стан:

Ах ты, тоска проклята! О докучлива печаль!

Грызешь меня из млада, как моль платье, как ржа сталь.

Ах ты, скука! Ах ты, мука! Люта мука!

Где ли пойду, все с тобою, везде всякий час!

Ты как рыба с водою, всегда возле нас.

Ах ты, скука! Ах ты, мука! Люта мука!

Але вірш завершується оптимістично, бажанням поета зламати настрій розпачу, перебороти свої страждання і вагання: “Прочь ты, скука!

Прочь ты, мука! С дымом, с чадом!”.

Сумніви, суперечності, внутрішня дисгармонія забарвили європейську культуру трагічними почуваннями: розгубленість, трагічна роздвоєність між гуманістичними мріями та християнським благочестям, відчай від усвідомлення недосконалості людського буття. Та у творчості Г.Сковороди ці емоції відсутні, він не впадає у песимізм та зневіру, не втрачає високі гуманістичні ідеали. Письменник вірить у можливість подолання суперечностей, закладених в її гріховній природі. Г.Сковорода розмежовує життєві цінності на натуральні, породжені потребами тіла, і вищі, що задовольняють високі моральні прагнення.

Так у першій строфі пісні 17 “Саду”, “Блудница мир, сей темний свет”, тобто світ і те горе, яке панує в ньому, наводять на поета жах:

Видя жития сего я горе,

Кипящее, как Черное море,

Вихрем скорбей, напастей, бед.

Разслаб, ужаснулся, поблед,

О горе сущим в нем!

Мислитель доби бароко Блез Паскаль вважає, що в людській душі вирує постійна міжусобиця розуму та пристрасті, від чого вона постійно страждає, завжди її розривають суперечності.

Г.Сковорода проповідує культ сильної людини, яка зуміла перебороти в собі гординю, себелюбство: “Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божої волі і не може увійти в Царство Боже”.

Бароко на принципово новому рівні визначило два полюси духовного всесвіту, що з них одним була природа (в широкому розумінні), а другим Бог. У збірці Г.Сковороди “Сад божественних пісень” подані прекрасні зразки пейзажної лірики. Для цих замальовок характерне використання засобу психологічного паралелізму. Вони можуть сприйматися як відверте протистояння, але й неподільна єдність протилежностей. Вони сприяли пошуку відповідей та шляхи вирішення, створення нових філософських та мистецьких систем, виникнення нових і необхідну трансформацію старих жанрів і форм.

Для тогочасної людини існували два можливі шляхи вирішення проблеми – природа та Бог. Перший з них – безпосередня втеча до усамітнення за своїм Богом, що знайшло вияв у розквіті теології, у відродження духовних жанрів літератури, цікавості до готичного стилю у пластичних мистецтвах. Другий шлях також, зрештою, приводив до єднання з Богом, але був плутаним і тернистим – це був “шлях через світ”.

А в розумінні людей бароко, за висловом Д.Чижевського, “хто задовго залишався у світі, той лише заблукався в ньому”.

Цей мотив “блукань у світі”, як усвідомлення його складності, суперечливості, невлаштованості, а іноді і відвертої хаотичності, ворожості до людини, та все ж таки нероздільності з нею, а відтак необхідності збагнути його і спробувати відновити колишню гармонію, надихав практично всіх митців епохи. Це був час великої одіссеї духу. “Світ ловив мене, але не піймав”, – констатує Г.Сковорода.

У творчості Г.Сковороди звертає на себе увагу розмах задумів, широчінь обраних тем, наполегливі спроби змалювати світ цілком, з’ясувати його устрій. Шукачі інтелектуальних пригод серйозно розклади світобудову на елементи разом з Дж.Донном (поема “Анатомія Світу”), не дуже серйозно розглядали світ по частинам разом з епіграматистом Д.Братковським (зб. “Світ, розглянутий по частинам”), блукали у “Лабіринті світу” разом з П.Кальдероном або вивчали “Світ зсередини” разом з Ф. де Кеведо.

Розуміння світобудови як чогось надзвичайно складного, несталого вимагали адекватних засобів виразу. Не диво, що в літературі тих часів улюбленими образами-символами виступали не лише лабіринт чи ярмарок (мотив “блукань у світі”) або театр (мотив мінливості чи зрадливості, несправжності людського буття), але й старець Протей, чарівниця Цирцея, німфа Ехо. До речі, образ світу-театру сягає часів античності, беручи початок у творах Сенеки й Епіктета. Свій своєрідний і оригінальний театр створює, на мою думку, Г.Сковорода, подаючи діалогізовані філософські трактати, з актуальних проблем людського буття, яким успішно можна надати сценічного втілення.

Ці бодай штрихові окреслення наразі дають підстави стверджувати про типологічну спільність творчості Г.Сковороди і європейського бароко.



Ключевые слова: Поетична спадщина Г.Сковороди в контексті європейського бароко

Читайте также