Трактування питань національної історії та культури в романах: «Чорна рада» П. Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького

Трактування питань національної історії та культури в романах: «Чорна рада» П. Куліша та «Хмари» І. Нечуя-Левицького

 

Шкуть Л.

 Для розгляду творів художньо-історичних і навіть тих, де історичним фактам відведена другорядна роль, а на першому плані авторський художній домисел, велике значення має обізнаність з достовірними історичними подіями, що дає змогу правильно трактувати вчинки героїв, їхні думки, шлях до мети.


 Роман П. Куліша «Чорна рада. Хроніка 1663 року.» — має глибоку історичну основу. Без історичного контексту не можна розглядати і повість І. Нечуя-Левицького «Хмари», оскільки відлуння минувшини відбилося і відтворилося в поколіннях прийдешніх.

 1648 рік від Різдва Господнього став дивовижним роком у світовій історії. У свідченнях очевидців було зазначено, що тоді відбувалися великі події та революції...

 У Парижі за одну ніч будують 1500 барикад. Вибухає Фронда. Франція у вогні.

 В Англії революція досягає свого апогею. «Короля на ешафот!» — лунає загальний вигук.

 І голова Карла І падає в кошик ката.

 У столиці Високої Порти постійно бунтують невгамовні яничари, і тремтить султан, і вбивають його візирів.

 Революційні заворушення охоплюють величезні володіння в Іспанії. «Народний трибун», Мезаньєло підносить у сонячному Неаполі смолоскип повстання, іскри від якого далеко летять над над усією Італією.

 По всій неозорій Московії прокочується величенна хвиля міських повстань, і летять у багно спотворені трупи бояр і царських улюбленців. Багато хто з дворян пояснює завірюху в країні українськими впливами....

 По розтерзаній 30-річною війною землі Німеччини блукають з мечем і вогнем хижі ландскнехти, які зробили смерть своїм ремеслом.

 Селяни з вилами та косами піднімаються на озброєних до зубів панів у Сицилії, в Австрії, у Великопольщі...

 У «летючих листках» Німеччини та Франції провіщується час «повалення всіх монархій».

 І в рівновагу європейських міжнародних відносин стрімко втручається абсолютно новий політичний чинник — український. Саме на бранному полі України вирішується доля не тільки українського, а й усіх східноєвропейських народів.

 То в Україні розпочинається велика Визвольна війна українського народу. Тогочасний польський Історик Іоахим Патроній проклинає українців, «цих жахливих скіфів», котрі зруйнували велике польське королівство, і запевняє, що від часів гунів і Тамерлана Європа не зазнавала подібної навали.

 Для України настав урочистий та грізний час випробувань, коли не важить, ким людина або народ видаються, що про нього думають, що він сам каже й думає про себе. Настав час, коли народ постає тим, ким він є. У самій глибинній своїй сутності.

 І на чолі цього народу, що повстав за свою споконвічну правду, виростає велична постать — Богдан Зиновій Хмельницький.

 Своїми карколомними дипломатичними комбінаціями український гетьман добився майже повної міжнародної ізоляції Речі Посполитої, яка у мілітарному розумінні вважалася чи не найпотужнішою державою Європи. Він забезпечив Україні збройну допомогу Кримського ханства, досяг прихильного нейтралітету Туреччини й Трансільванії, примусив Молдавію розірвати Союз із Польщею, зав'язав дружні стосунки з Венеціанською республікою, вступив у перемови зі Швецією, знешкодив на якийсь час небезпеку, що чорною хмарою насувалася на Україну з півночі, від Москви...

 Важливим історичним актом мала стати «Переяславська рада» . Як зазначає Микола Аркас, Хмельницький глибоко вивчив ситуацію, виважував своє рішення, перш ніж прийняти його остаточно: «Лихоліття, безсилість, безперестанні війни і колотнечі, а через них занехаяні і попсовані ниви та хазяйство; недорід кілька год, сподівання народу на кращі часи, надія на Гетьмана, що він виборе Україні кращу долю, — все це не раз заставляло Хмельницького оглядатися навкруги і шукати такого захисту, що справді дав би сердешній Україні легко дихнути. Але що бачив він навколо? Польща ледве сама справлялася з безладдям у себе вдома, та останніми часами з своєю католицькою вірою надто далася узнаки Україні; тяжка боротьба безперестанна з нею зробила з неї ще клятішого ворога України. Туреччина, хоч і змогла б захистити Україну, хоч, може б, і не встрявала у розпорядки всередині її, так давнє ворогування, давня ненависть народна до «бусурманів» не давала поєднатись з нею.

 Інші держави, як Швеція, Австрія, Франція, були дуже далеко і зовсім не дали б того захисту, якого бажалося. Зоставалося тільки Московське царство. Про нього ще раніш думав частенько Хмельницький, із ним часто обмінювалися листами та послами. Одначе він бачив, що й вдача московська інача, і не до смаку були Українцям московські розпорядки, то він ніяк не наважувався єднатися із Москвою».

Основною перепоною до єднання, підкреслює історик, було те, що в Росії царство повністю залежало від самодержавної влади одного царя. А українці були народом демократичним.

 Переяславська рада відбулася 8 січня 1654 року. Цікавим є те, що присяга у вірності виявилася односторонньою. Коли Хмельницький зажадав у соборній церкві Успенія, щоб Бутурлін з підлеглими присягнули від імені царя, то, як пише І. Крип'якевич, «Бутурлін відповів, що в Московській державі піддані складають присягу цареві». Під час останніх переговорів гетьман і старшина почали вимагати від послів хоч би їхнього писемного запевнення, що всі козацькі вимоги будуть виконані. Проте й тут посли відмовилися.

 Але посли зажадали привести до присяги всю Україну. Як свідчать історики, частина козацької старшини, а також Київське духовенство відмовилися складати присягу.

 Ледве сталася присяга в Переяславі, як склався чималий гурт старшин та козаків, що не хотіли йти в Московське підданство; поміж них Сірко — пізніше запорозький кошовий. Він зібрав невдоволених і подався з ними за Дніпрові пороги. Та й любий усьому козацтву полковник Богун з усім Побужжям не схотів присягати Москві.

 Отже, не такою бажаною була присяга і «вірна дружба» з Росією. Та й сам Хмельницький дуже скоро відчув увесь тягар своєї залежності від Москви.

 Після смерті Хмельницького Україна стала ареною міжусобних воєн за гетьманську булаву. Це невідворотно ослабило державу. Проте, як зауважив Грушевський, у цей час з'являється ряд непересічних особистостей, та й політичний кругозір козацької старшини швидко зростає. Сподвижники Хмельницького ясно усвідомлюють необхідність створення автономної української держави, що обійматиме етнографічну територію України, організовуватиметься на конституційних виборних началах і гетьман якої буде головою всієї держави, всього народу.

 Але Україна розділилася на дві половини — Правобережну, яка залишилася під Польщею, і Лівобережну, возз'єднану з Російською державою. На Правобережній Україні гетьманом став наступник Б. Хмельницького П. Тетеря, в роки 1663-1665. На Лівобережній було аж три претенденти на гетьманську булаву; переяславський полковник Яким Сомко, ніжинський — В. Золотаренко і запорозький кошовий Іван Брюховецький.

 Прихильники І. Брюховецького просили царський уряд зібрати «чорну раду», тобто, таку раду, на якій були б присутні і подавали голоси не тільки козаки, а весь народ. Обгрунтували своє прохання тим, що, мовляв, простий народ сам, відданий цареві, вибере такого гетьмана, який беззастережно служитиме царській владі.

Для народу знайшлися інші аргументи, Брюховецький, казали вони, бореться за булаву для того, щоб установити на Україні абсолютну рівність, віддати багачів і знать на пограбунок черні, що при новому гетьманові не буде бідних і все буде спільне.

 Різними заохоченнями Брюховецькому вдалося схилити на свій бік козацьку старшину і навіть князя Великогагіна, що приїхав на Україну для відкриття «Чорної ради» 17 серпня 1663 року. Тоді Брюховецького було обрано гетьманом, а Сомка оголошено зрадником. Він та В. Золотаренко були страчені.

 Так почався період Руїни. Булава міняла свого господаря, але користі Україні це не приносило. Події 1663 року відтворив П. Куліш у романі «Чорна рада» .

 Твори письменника довгий час не перевидавалися. Прізвище його згадувалося принагідне, переважно в негативному плані. На жаль, та упереджена заангажованість спрощено-однобоких оцінок спадщини Куліша не зникла і понині. А між тим, без Куліша неможливе повне і глибоке уявлення про шляхи розвитку української літератури і розуміння складності цього розвитку в умовах національно-визвольних змагань українського народу.

Запізніла поява роману «Чорна рада» може видатися дещо дивною, якщо зважити, що сюжети історичного минулого України експлуатувалися романістами всієї Європи.

 «Якщо б з'явився серед малоросіян геній, подібний до Вальтер Скотта, — писав І. Розковшенко, —то я переконливо кажу, що Малоросія є невичерпне джерело для романів історичних. Ні Шотландія, ні яка інша країна не може представити таких разючих малюнків, як Малоросія, особливо з XVI віку».

 Як видно, відсутність українського роману пояснюється відсутністю геніального таланту. Але ж Україна завжди славилася талантами. Не були винятками і 30-і роки XIX ст, коли прозвучали слова романтика — видавця «Запорожской старины». Вже на зорі свого становлення українська література мала таланти, якими міг би пишатися світ: «Енеїда» , «Наталка Полтавка» І. Котляревського, байки П. Гулака-Артемовського; Є. Гребінки; балади Л. Боровиковського, М. Костомарова, вірші поетів-романтиків; українські повісті Г. Квітки-Основ'яненка.

 Були спроби і художнього осмислення історичної тематики: «Зиновій Богдан Хмельницький, или,Освобожденная Малороссия» (1819) Ф. Глінки, «Наливайко» (1824), «Иван Госницкий, исторический романс описанием нравов й обычаев запорожских» (1827), «Иван Мазепа», «Хмельницкий», «Наливайко, или Времена бедствий Малоросии, роман XVI века» (1833) І. Голоти, «Богдан Хмельницький» (1833) М. Максимовича, «Максим Перебийніс» (1839) М. Костомарова, але всі вони написані російською мовою.

 Звернення до минувшини також було не випадковим. Після розгрому наполеонівських військ суспільна думка, а за нею й література, зробила рішучий крок уперед в осмисленні суспільно-політичного життя. Пробудити зі сну закріпачену Малоросію можна було з допомогою нового ідеалу. Ним стало історичне минуле України, її побут, звичаї, її вікова боротьба за соціальне і національне визволення.

 В європейській літературі того часу існувало два підходи до зображення історичних подій: перший полягав у прагненні митців, за допомогою творчої уяви, опертої на документаль матеріали, відтворити конкретно-історичну картину епохи (Скотт, А. Мандзон, О. Пушкін); другий - характерне яскравіше вираження авторських поглядів і почуттів, суб'єктивного осмислення історії, зіставлення або, частіше протиставлення минулого й сучасного, звернення до символічного малюнка, фольклорної патетики й умовності (В. Гюго, А. Віньї, М. Гоголь, Т. Шевченко).

 Героїчний образ борця за свободу України став естетичним ідеалом поетів-романтиків, у творчості яких мотив патріотизму, гордості за свій народ, героїчне минуле є наскрізним.

 Синтезом парадного героїчного етапу й передромантичної історіографії стало п'ять випусків «Запорожской старины» (1834-38), видавці якої (І. Срезневський та І. Розковшенко створили підробки народних дум і пісень про «внутрішнє життя» «козацького народу» з метою «доповнити недостатньо повні історичні джерела, зокрема «Историю Русов» псевдо-Кониського. Глибина, вишуканість, свіжість почуттів, пісень дум зацікавили читачів, а історичні довідки видавців подані так непідробне щиро і переконливо, що викликали до себе більшу довіру, ніж літописи.

Зацікавило це і П. Куліша. глибокого знавця і збирача фольклорних та етнографічних матеріалів, тонкого цінителя краси і значення народної творчості як наукового матеріалу для істориків і як натхнення для письменників.

 Як співробітник «Тимчасової комісії» для розбору давніх актів (1843-1844) П. Куліш об'їхав-обійшов Київщину та інші губернії України, в яких зібрав багатющий матеріал для майбутніх, «Записок о Южной Руси». Був переконаний що: «Легенди про історичні особи і події, відхиляючись від точних дат і фактів, тим не менше цікаві для історика-етнографіста, щирий вираз способу мислення народу і погляду його на свою власну історію. Не взявши до уваги того й іншого, ми не проникнемо в найпотаємніші причини історичних явищ у Малоросії і, відтворюючи події народного життя, будемо, так би мовити, ковзатися на поверхні».

 Творчий розвиток П. Куліша був швидким і стрімким. Час його літературного навчання, як і навчання в Київському університеті, був дуже коротким.

 Роман під назвою «Михайло Чарнышенко, или Малоросия восемьдесят лет назад» написано в 1842р, наступного року його видано в Києві. У творчості П. Куліша цей роман є етапним і має нарисний характер. В ньому стався перехід від фольклорно-етнографічної до історичної теми. Свій твір П. Куліш назвав «правдивой историей». Він намагається якнайточніше відтворити колорит епохи. Вірний принципам естетики, П. Куліш створює типові історичні характери, зберігаючи водночас вірність і мальовничість місцевого колориту. Письменник намагається поєднати художній твір з історичним досвідом.

 Роман «Михайло Чарнышенко» цікавий ще й тим, що в ньому проглядаються риси майбутнього роману «Чорна рада. Хроніка 1663 року», що знаходить свою мотивацію не тільки в згадці про Чорну раду над Кирилом Туром, в її причинах і способі оповіді, вкладеній в уста козака Щербини, а й у спільності рис головних героїв своїх романів: козак Щербина - Кирило Тур, Михайло Чарнишенко - Петро Шраменко, сербин Радивол - Богдан Чорногор, тощо.

 Написанню «Чорної ради» передувала величезна, копітка художньо-дослідницька робота. Він читає «Историю Малоросии» М. Маркевича, «Историю Малой Росии» Д. Бантиш-Каменського, твори Гоголя, Шекспіра, захоплюється українськими історичними піснями і думами. Він проводив колосальну науково-дослідницьку роботу. Сумлінно студіюючи літописи, архівні матеріали з історії України, історичні думи і пісні. Надто добре знав, якими повинен бути історичний роман, надто глибоко усвідомлював, які складні і високі завдання стоять перед будь-яким автором, що збирається писати історичний роман. За час роботи над романом П. Куліш відкриває, а О. Бодянський публікує «Літопис Самовидця», що не мав собі рівних серед літописів українських.

 Широкий світ поезії та науки, літературний успіх, нові цікаві знайомства окрилили його думку, дали колосальний поштовх до праці, спричинилися до появи й реалізації чисельних художніх і наукових планів. П. Куліш став авторитетом для патріотично настроєної молоді не тільки Києва. Вже, наприклад, Шевченко в 1843 році знав Куліша як письменника, чув про нього як про великого ентузіаста-українофіла і видатного українознавця-енциклопедиста. Закономірно, що приїхавши в Київ, Шевченко сам шукав зустрічі з автором «Михайла Чарнишенка».

 «В особі Куліша Шевченко вперше зустрічає українця цілком новітнього типу, — писав П. Зайцев, — про який мріяв і якого шукав, — справжнього українського патріота, що мав перед собою виразний ідеал розбудовування української культури й ширення української національної свідомості... Ідеалізована тоді Кулішем козацька доба була для нього, як і для Шевченка, джерелом політично-організаційних концепцій для майбутнього і засібним арсеналом національно-виховних ідей.

 У 1846р. роман «Чорна рада» був закінчений. Хоча окремі уривки з'явилися російською мовою в журналах «Современник» («Сотник Шрамко й его сыновья (1845), «Киевские богомольцы в XVII столетии» 1846), «Москвитянин» («Козацкие паны», «Один день из жизни запорожца Тура», 1846), він був написаний українською.

 Видати роман перешкодив арешт письменника в 1847р. у справі Кирило-Мефодіївського братства і заслання його в Тулу. Намагаючись довести свою лояльність до царського уряду, Куліш вирішує переробити «Чорну раду» ,але перероблений роман також не дає Кулішеві бажаної політичної реабілітації. А український текст роману Куліш перед арештом передав Бодянському, багато років той перебуває в його архіві, потім потрапив до інших приватних рук.

 А П. Куліш, витримавши вперту боротьбу з цензурую, аж у 1857 році друкує роман російською мовою в журналі «Русская беседа» і в тому ж році видає його окремою книгою українською мовою під назвою «Чорна рада. Хроніка 1663 року».

 Від задуму до видання пройшло 14 років.

 Створюючи роман «Чорна рада», П. Куліш був свято переконаний в тому, що тодішню малоросійську Україну, яка так збайдужіла до своєї історії, мови, культури, буде судити рідне слово, і непохитно вірив, що національний ренесанс українця настане завдяки живучості рідної мови, тому що без мови не може бути ні нації, ні народу, ні держави.

 Ще молодим в історичному нарисі «Книга о ділах народу українського і славного Війська козацького» (1843 р.) П. Куліш висловив жаль з приводу занепаду національного життя в Україні, втрати народом історичної пам'яті, що вже само по собі є трагедією. Національна деградація чи не найстрашніша з усіх деградацій — соціальної, релігійної, політичної, моральної.

 Тому відтворення національного колориту досягається Кулішем в романі в першу чергу завдяки виразності мови художнього твору.

 Над конкретно-історичним, історіософським змістом «Чорної ради» вивищується релігійно-філософський. Прикметна суб'єктивна ідеологізація в романі постаті народного співця, чия позиція авторові теж близька. З того, що Шрам і Сомко не зуміли нічого вдіяти «супротив лихої української долі», письменник робить свій висновок. «Державницькій ідеї» козацької старшини він протиставляє християнську мораль Божого чоловіка, наділеного духовним аристократизмом кобзаря.

 Гетьманство, багатство, перемога над ворогом, почесті — все це марнославне, вважає той. А щастя людини — в її праведності. Усвідомлюючи суєту земного буття, примарність політичних діянь, кобзар прагне звеличити людську душу. Дуже цікавим є те, що в редакції 40-х років Божий чоловік — козацький кобзар, рапсод, носій і проповідник козацької слави, прибічник боротьби за цілісність України. Він тяжко переживає, що люди один одного роблять нещасливими: «Люблю я всех вас, милые мои козаки! Всех бы вас пригорнул к серцу й сделал счастливыми, если бы можно: но сами себя вы не жалеете. Переведете вы ни на что Украйну своими раздорами!.. Худо идут дела на этой стороне Днепра, но в Московской Гетьманщине еще хуже: Там нет меж козаками никакого ладу: тот направо тянет, тот налево. А старики смотрят на все это, только покивают главами: «Не будет говорят, ничего доброго из этой суматохи, переведеться ни на що гетманщина!»

 Якщо в першій редакції П. Куліш хотів в образі Божого чоловіка показати не тільки морально досконалу людину, а й борця за народ, за козацьку славу, то в редакції 50-х років Божий чоловік рішуче одкидає од себе все, що сприяє будувати царство тут на землі. Він стає носієм тільки моральної правди.

 Центральним у «Чорній раді» є конфлікт, який став наскрізним у творчості Куліша, — між державнобудівничим і руїнницьким в український історії. Перший у романі уособлює старшина городових козаків (Сомко, Шрам), другий — запорозька стихія і національне несвідома, схильна до бунту частина селян і міщан.

 У виснажливій боротьбі цих сил — державобудівничої, культуротворчої та руїнницької вбачає письменник трагедію України.

Найколоритніші образи роману — це образи запорожців. Вони відтворювали і національну вдачу і національний характер. Як зазначив Микола Зеров: «Запорожці само по собі не було ні зле ні добре, але воно було кульмінацією української племінної вроди та народної вдачі».

Усвідомлював, але водночас і засуджував роль запорожців П. Куліш. Він справедливо зазначав, що там (на Запорожжі): «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжя, як у горні іскра: який хочеш, такий і розідми з неї огонь». Тим самим з позиції городового козака («кармазинника») стверджує те, що запорозький військовий уклад — вибухонебезпечне явище, загрозливе для громадського миру і формування гетьманської держави.

 Поряд з поетизацією героїчних акцій козацтва, шляхетних і самовідданих характерів Шрама, Сомка й Кирила Тура в ряді сцен та епізодів «Чорної ради» без прикрашення змальовано українське життя часів Руїни. Заслугою Куліша є те, що він зумів створити в романі багатобарвний, різнобічний, а тому живий і повнокровний образ козацької України 1663 року. Цей образ, в якому сконденсовано характерні особливості багатовікової історії Руси-України, символізує її драматичну, а то й трагічну долю, либонь іще від часів занепаду Київської Русі, а особливо в добу козаччини та й навіть завдяки пророчій інтуїції автора, у визвольних змаганнях XX сторіччя. Шукаючи в український старовині «исторического смысла й поэзии», Куліш через символічний образ «нещасливої старосвітщини» переконливо показав, що хаос в українській історії, втрата державної самостійності були спричинені насамперед соціальним розбратом, класово-становою боротьбою, руїнницькими діями свавільних, національно-безвідповідальних або й несвідомих елементів серед різних верств самої української народності (козацької старшини, запорожців, міщан, посполитих), князівськими й старшинськими міжусобицями, егоїстичною пристрастю національних провідників до гетьманування, їхньою виснажливою боротьбою за владу, неспроможністю й небажанням національних сил об'єднатися в боротьбі проти чужоземних загарбників.

 З глибини віків звучить до нащадків заклик Шрама: «Блюдітеся, да не порабощенні будете!» — ним Куліш виражає ідею станового примирення, громадянської згоди, національного згуртування і єдності українського народу в боротьбі проти чужоземного поневолення і для відвернення небезпеки національної катастрофи.

 З огляду на все сказане вище далі мова піде про внутрішній зв'язок між «Чорною радою «П. Куліша та досить виразним в плані становлення української ідеї романом І.Нечуя-Левицького «Хмари». Якщо Куліш зобразив початок занепаду української державності, то у Нечуя-Левицького ми бачимо характерні зміни в культурно-історичному процесі, викликані часами московського панування.

 Не вдаючись до характеристики історичної ситуації кінця XIX сторіччя (час написання роману «Хмари»), заглянемо лише до праці самого І. Нечуя-Левицького «Українство на літературних позвах з Московщиною», в якій він дав чітку оцінку того, що сталося.

 На формування концепції нової особистості у демократичній літературі 60-70р.р. XIX ст. безпосередній вплив мала сама дійсність, характер суспільно-політичної і естетичної думки в Україні. Особливої уваги у другій половині XIX ст. набула проблема національного самоутвердження, відстоювання прав рідної мови, національної культури. За утвердження і вільний розвиток культури українського народу активно виступили діячі Кирило-Мефодіївського братства, так М.І. Костомаров виношував ідею написати історію української мови «мовою не простонародною, а найвишуканішою і простою, народною, якою буде пишатися не тільки наша література, а й займе почесне місце серед кращих творінь людського розуму найосвідченіших народів. Тоді то і відкривається широке поле для нашої словесності, мова виробиться до такого ступеня, що не тільки вітчизняна і всесвітня історія, а навіть і точні науки будуть викладатися цією мовою...». Ряд складних і суперечливих питань самоутвердження української літератури, її вільного розвитку зуміла підняти «Основа» (1861-1862). Виняткове значення у політичному житті України мали «громади», які намагалися відродити національну свідомість народу, зберегти його від насильницької денаціоналізації, русифікації і полонізації. І. Нечуй-Левицький, будучи активним членом київської Громади, у своїй творчості прагне якнайповніше охопити усі сторони українського суспільного буття. Письменник покладає надії соціального і національного визволення саме на героя — інтелігента, який, на його думку, повинен стати ідеологом цього руху.

 До появи першої ідеологічної повісті Нечуя-Левицького «Хмари» тема інтелігенції в українській літературі не розроблялася, хоча спроби порушити її були. Поява теми інтелігенції, яку Н.-Левицький розробляв паралельно з селянською, не була просто бажанням розширити діапазон своєї творчості. Вона стала виявом органічної потреби письменника реалізувати в художній формі своє розуміння ролі інтелігенції в національно-визвольному русі.

 Свій твір «Хмари» Н.-Левицький визначив як повість, хоча критика характеризує його як роман, з огляду на протяжність у часі та насиченість як подіями, так і персонажами. Отже, «Хмари» були написані у 1870-1872 роках, коли авторові виповнилося трохи за тридцять. Роман одразу ж почав свій похід «по муках», тобто через цензурні рогатки й заборони, і цей важкий хід тривав аж до наших часів. Майже сорок років Нечуй-Левицький змушений був повертатися до написаного, щось допрацьовувати в догоду собі й не собі: і так тривало до останнього прижиттєвого видання в 1908 році.

 Вперше твір вийшов у Києві 1874 року в збірці «Повісті Івана Левицького», тобто ще до сумнозвісного земського указу (1876) про заборону української мови та літератури. Тоді цензура вилучила всі гострі висловлювання з національного питання, а також місце, де негативно чи сатиричне описано духовенство та русифікаторську політику самодержавного уряду. Друге видання було здійснене у Львові 1890 року, автор відновив викреслені цензурою місця і опрацював роман наново. У 1900 році Нечуй-Левицький звернувся до російської цензури, але відповідь була негативною. І знову письменникові доводиться видавати твір за межами Російської держави — у Львові (1904). Тут з'явилися розділи досі не опубліковані — це зрештою було перше повне видання. Останнє прижиттєве видання (1908) також зазнало втручань цензури.

 Головна ідея «Хмар» — протест проти насильницької русифікації, соціального й національного гніту з боку царського самодержавства, символом чого виступають «чорні хмари». Роман має досить широку тематичну основу: патріархальне життя українського купецтва, київського міщанства, духовенства, міської буржуазії, так званих освічених кіл суспільства (викладачів духовної академії та університету), система народної та вищої освіти в Україні. На цьому тлі й у різних взаєминах з представниками суспільних верств і кіл спеціально вирізняється діяльність інтелігентів-українофілів. Тому з появою повісті в поле зору критики потрапила саме проблема «нових людей», тоді як уся багатоманітність показаної письменником дійсності не привернула уваги.

 Від перших відгуків на повість і до сучасних літературознавчих праць про цей твір висловлювались різні (аж до діаметрально протилежних) судження, шовіністична і клерикальна преса зустріла вихід «Хмар» вкрай вороже. Редакція газети «Друг народа» висміювала письменника за «штучність» мови роману. «Киевские епарихиальные ведомости» закидали, що твір не відповідає історичній достовірності у зображенні духовенства. Протилежну офіційним органам оцінку дав М. Драгоманов. Висловлюючись про «Хмари» як твір загалом реалістичний і цінний, критик, однак, вважав невдалим змалювання центрального образу (Радюка) передусім за його наївну боротьбу проти «чорних хмар». О. Кониський, не відкидаючи реальності образу Радюка («Тип Радюка в 60-х роках можна було зустріти від Кавказу до Карпат»), усе ж вважав, що Нечую-Левицькому не пощастило зобразити героїв, які «вивели б нас з хмар», або, хоча б сказали «Коли ж воно виясниться ?»

 Широко виступає на захист літературних позицій І. Нечуя-Левицького І.Я. Франко у статті «Ювілей І. Левицького (Нечуя)»: «Критики дорікали йому,... в «Хмарах у фігурі старого Лемішки величав старе міщанське самодурство, а в фігурі Радюка дав карикатуру «нового чоловіка». Уявляю собі, як мусили дивувати Івана Семеновича такі докори... «я змалював поляків, лемішок, радюків таких, яких бачив, без ніякої тенденції, а вже ви, панове критики, судіть їх і міряйте, як знаєте»...

 У повісті «Хмари» художньо змальовані два покоління інтелігенції: 30-40-х і 50-60-х років, які діють у часи посилення національного гноблення в Україні, утисків і заборони її мови та культури.

 З перших сторінок свого твору автор звертає увагу на те, що змінилися часи, змінилися й звичаї «... в давній славній академії панував чужий великоруський дух, чужа наука, чужий язик, навіть чужі люди... Все давнє українське лежало десь глибоко під землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися попід деревом чужі люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з чужим духом, нагнані Бог зна звідкіль, щоб загнати ще глибше у землю нашу старовину і новину і поховати її навіки.»

 На душі героїв опускаються чорні хмари — символ Російської імперії, яка заперечує будь-яку індивідуальність: чи то особистісну, чи то національну.

 Перша пора «охмарених» — Василь Дашкович і Степан Воздвиженський.

Дашкович — філософ із захованим у глибині душі національним сентиментом, ідеаліст, який замолоду мав ясні й патріотичні поривання, але так і не відважився віддати свою духовну силу для рідної науки та землі. Менш рельєфно, навіть схематично, виписаний Воздвиженський.

 Вони «охмарені» по-різному: перший — жертва охмареності, другий її носій. Зустрівшись замолоду, вони, зовсім різні за ментальністю, стають товаришами.

 «Охмарений» і старий Сидір Сухобрус. Трагедія цього типового українського міщанина не так у його схильності до нормальної релігійності, як у надмірному упаданні перед видимостями віри, доведеному до містицизму.

 Сухобрусові дочки — Марта та Степанида — також «охмарені». За природою своєю це були гарні дівчата, чудові господині, дбайливі матері, в міру релігійні і в міру практичні, але ж яку потворну дістали освіту! В «городянському пансіонаті вони трохи вхопили романтизму, разом з тодішніми сентиментальними великоруськими романсами, котрі приблудили на Україну з романтичною велируською літературою...». Оце були всі їхні «здобутки, а своє природне, національне обличчя дівчата втратили. Пізніше Нечуй-Левицький конкретизовано вкаже на згубну роль такої освіти: «Таку саму роль на Україні мають усяки великоруси женьски институты та прогімназии, що правдивои науки й просвьти дають трошки, за тежь якь усь середни великорускы школы на Украинь дають великорускій язык та повеликорусьня черезь матерь украинскихь сьмьей. Треба пригадати типи тыхь Гапочокь (й инчихь героинь старыхь романовь Нарожного,) котри, вернувшись вже украинскимь языкомь, нехтують й чваняться такою французчиною...»

 Охмареним виявилося й молоде покоління. Ольга й Катерина спотворені псевдоосвітою в інституті (простежується чітка паралель у вихованні, згубному для розвитку нації), який більше затемнив і засліпив, ніж просвітив.

 Радюк та Кованько — ще одна молодіжна пара, відбиток Дашковича та Воздвиженського. В університеті хлопці захопили вільного духу, адже вони опинилися тут у пору зародження «хлопоманства», яке в реальному житті породило в Києві Стару Громаду.

 Радюк сповідує популярні на той час народофільські, хлопоманські ідеї: «Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої ідеї?» і дійсно, іншого шляху він не знає. Радюк може погуляти селом і помилуватися селянами, може поспівчувати їм, здатний проголосити ліберальну сміливу фразу. Але коли до нього придивишся пильніше, то не можна не побачити, що й він належить до категорії, «захмарених». Йому подобається село, але звіддалік, подобаються цільні характери того села (власний батько, Масюк, Галя Масюківна), тобто він, на перший погляд, пішов далі Дашковича, але в суті він так само, як і Дашкович, виявився діячем більше на словах, ніж на ділі.

 Герой ніби збирається почати якусь просвітню, культурницьку роботу, але досить прийти в товариство Кованьку, щоб він про те й говорити забував. Це ще один доказ: такий чоловік здатний до фрази, а не до роботи. Зрештою недаремно автор закінчує роман другим приїздом Дашковича у село. У цьому епізоді підсумок життєвої позиції Дашкевича-Радюка: «Він бачив неначе його батьківський дім стояв у садку й несподівано почав входить у землю і ввійшов зовсім, так що й сліду його не стало: потім почала входить у землю церква. Він бачив, як вона ввійшла по вікна, як було ще видно бані, потім Хрести, вона зовсім пірнула в якусь безодню. Озираючись на всі боки, він побачив, що ціла гора з другою церквою, з хатами, з садками, з людьми рушились з місця й почала входить в землю...»

 Батьківщина як для Дашковича, так і для Радюка, конче мала пропасти, запавши у землю, — не з'єднатися їм з нею ніколи! Н.-Левицький ненав'язливо підводить читача до розуміння, де і як була втрачена національна самобутність українців. Для типових «Радюків і Дашковичів» національні риси були втрачені, їхні прагнення відчути себе українцями були примарою.

 Цьому сонму «захмарених» видимо протиставляється в романі інший ряд справжніх господарів землі, людей цілісних, виписаних в книзі з любов'ю та захватом.

 Батько Павла Антон Радюк — не тільки добрий господар. Він ходяча енциклопедія народних приказок та оповідей, весела, світла, життєрадісна душа. Автор милується Антоном Радюком: «Сміливий, як козак запорожець, трохи причепивливий як москаль, він мав надзвичайний дар розмови й оповідання. Він усе розказував українські народні анекдоти, смішні, повні жарту й юмору, знав їх без ліку...

 Він розказував їх чудовою українською мовою, плавною, повною квіток поезії...»

 Майбутній тесть Радюка Іван Масюк ніби вийшов з козацьких часів: зразковий господар і добра людина: так і просять його плечі козацького кунтуша.

 Галя — ідеальний образ української дівчини з усіма чеснотами і м'якістю характеру.

 Масюки вітають своїх гостей по-старосвітському, з частуванням пирогами і тому подібним. Також старий Масюк і сама Галя цікавиться поемами Шевченка. Тут автор змалював ідеальний острівець минувшини.

 І як тут не пригадати роздуми П. Куліша про «нещасливу старосвітщину». Якщо в Куліша ми відчуваємо яскравість національного колориту, то тут автор милується уламками. На жаль Н.-Левицький розуміє приреченість всього національного в суспільстві, де « чорні хмари» затулили собою все.

 Відсутність інтересу вищих верств до культури та історії народу, з якого вони вийшли, бездіяльність, інертність веде до денаціоналізації.

 На порозі останні роки сторіччя XX. Чому ж ми знову й знову озираємося назад? Озираємося, щоб спитати себе:

«що ми?....

Чиї сини? Яких батьків? Ким? за що закуті?»

 Шукаємо те, що завжди знаходилось поруч. Усі проблеми українців як нації полягали в тому, що вони часто зраджували свою націю. Зраджували як в малому, так і у великому: від нехтування рідною мовою та звичаями — до зради Рідному краєві взагалі. Це стало, на жаль, національною трагедією, яка супроводжує вже не одне покоління.

Порівняльний аналіз першого українського історичного роману та першого в нашій літературі роману про національну інтелігенцію приводить до думки, що П. Куліш показав початки зради інтересів народу і держави, початки віковічного рабства. Його герої у пошуку кращої долі: хто для себе — Гвинтовка, Барабаш, а хто думає про рідний край — Шрам. Ситуація могла бути й іншою за певних обставин, але... вирішував не розум, а стихія натовпу.

 З глибокою вірою в майбутнє П. Куліш писав: «Настане час, коли малоросіяни, звернувшись до своєї старовини до своїх пісень і своєї багатої і пишної мови, докажуть народам, що не марно їх діди гриміли славою в усьому світі і не марно залишили їм гучні свої пісні і багате слово.

 Буде, буде час, коли імена великих наших лицарів знову підуть поміж народами, коли і найбагатші пани, зневаживши іноземну музику, стануть із захопленням слухати рокотання бандури, і ні одно серце в усій Україні не зостанеться спокійним при голосі віщого піснеспівця, все оживе, все другорядне встряхнеться, відчує Україна свої моральні сили, і оновиться, яко орел, юність її»

 Коли ж повинна відродитися Україна і завдяки кому? У XIX ст. І. Нечуй-Левицький вважав, що рушійною силою повинна стати інтелігенція.

 Але в романі «Хмари» вже сам себе заперечує, висміює ту рушійну силу. Чи здатне покоління Радюка відродити націю, повернути втрачене прадідами на чорних радах? На жаль, ні. Безодня бездуховності настільки поглинула їх, що вони не здатні до конкретної справи.

 Порівнявши борців за національну ідею на сторінках обох творів можна ствердити, що перші втратили, не змогли утримати свою державу. А другі — не спроможні її відродити, не спроможні повернути втрачене.

 В боротьбі за українську національну ідею сама доля поєднала П. Куліша та І. Нечуя-Левицького. І якщо не їх герої, то вони самі вийшли переможцями.

 Джерело: УМЛШ. – 1999. - № 4. – С. 28-33.

 

   




Ключевые слова: Іван Нечуй-Левицький,критичні статті,критика творів Івана Нечуя-Левицького,життя і творчість нечуя-левицького,твори нечуя-левицького,українська література 19 ст.,скачати реферат,скачать бесплатно,скачать биографию,микола джеря,кайдаш

Читайте также