Про гуманізм творчості І. Нечуя-Левицького

Про гуманізм творчості І. Нечуя-Левицького

Р.С. Міщук 

 Попри певну непослідовність у критичних виступах, Нечуй-Левицький був твердо переконаний в тому, що «художні поетичні твори — продукт обидводіяння художника й натури» і що від суб'єктивної природи митця залежить точність відтворення національного колориту, народних типів.


 Такий підхід не виглядає ізольованим у європейській літературній практиці. Відомий німецький романіст Ф. Шпільгаген, який теж виступав проти суб'єктивістського авторського засилля, обстоював важливу роль фантазії у творчому процесі, де «кожен атом матеріалу, добутий досвідом, має бути оброблений фантазією», і підкреслював, що епізоди реального життя в романі треба просвітлювати авторською ідеєю. Вже у ранніх творах письменник прагнув не тільки розкрити систему соціальних відносин у пореформеній Росії, а й показати джерела моральності та життєвої сили народу, дослідити причини духовного знекровлення представників різних. суспільних прошарків.

 Нечуя-Левицького нерідко відносили до митців-традиціоналістів, а то й до консерваторів, прихильників «старосвітського» патріархального побуту. На підставі поверхового тлумачення його творів, і навіть на основі біографічних даних, робилися спроби виставити автора «Старосвітських батюшок та матушок» співцем патріархального села, далеким од морально-етичних і естетичних засад читача. Нині відійшли в минуле вульгарно-соціологічні розгляди творчості видатного майстра української соціально-побутової повісті, хоча рецидиви поверхового підходу до нього інколи ще трапляються.

 Ні в кого не викликають сумніву соціальна наснаженість «Миколи Джері», великий душевний потенціал жінок із «Двох московок», «Бурлачки», непідробний гіркуватий сміх «Кайдашевої сім'ї», де за комізмом ситуацій, мовних партій проступають дисгармонійність у взаєминах старих і молодих Кайдашів, зниження «больового порогу» чуйності, душевності.

 Однак видається, що морально-духовний потенціал оповідань та повістей Нечуя-Левицького виявлений ще далеко не повною мірою. Слушно підкреслювалася вагомість художнього зображення соціального протесту Миколи Джері проти панства та інших експлуататорів, зокрема й представників «чумазих», переконливо встановлювався органічний зв'язок між поведінкою цього бунтаря і духом непокори героїв повісті «Інститутка» Марка Вовчка. І все ж митець, активно розвиваючи «житійний» тип оповіді, притаманний ряду оповідань Марка Вовчка, не замикається на змалюванні людської біди, тих сил, що зіткнулися навколо особи і формують її нерідко трагічну долю. Порівняно з Марком Вовчком, яка в «Народних оповіданнях» художньо узагальнювала соціальне буття селян напередодні скасування кріпосного права, Нечуй-Левицький — представник нової літературної школи — глибше досліджував причини здеморалізування та занепаду особистості. Не менш важливим видається нам підхід автора до зображення головного героя — цільної талановитої натури, що виражає передові народні уявлення й сподівання.

 Відомо, що вже література 60-х років XIX ст. дала образ людини, яка своїми життєвими принципами прагне протистояти старому світові. Базаров у «Батьках і дітях» І. Тургенєва, Рахметов у романі «Що робити?» М. Чернишевського, Молотов в однойменному творі М. Пом'яловського, героїні повістей Марка Вовчка не можуть миритися не лише з поглядами своїх ідейних супротивників, а й з тими ідеалами, нормами, якими живе здебільшого інертна основна маса. Микола Джеря теж «виломився» зі свого середовища: його біографія — самореалізація особистості, яка не вміє жити й почувати напівсили. Покинувши рідне село, щоб урятуватись од сваволі поміщика та його лакуз, молодий Джеря пробує працювати на сахарні, на рибному промислі, але у відриві від свого роду, першопочаткової життєвої основи, не може знайти щастя. Микола Джеря — це людина, яка здатна в кожній життєвій ситуації виявити власну позицію, піти без страху всупереч традиціям і жорстоким настановам влади.

 Свого часу «філософ» І. Мірчук силкувався твердити, нібито українцям притаманний «надмірний ідеалізм, що цілковито не оглядається на вимоги дійсності, непогамований ідеалізм, що відкидає всякий авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти». Неважко помітити, що Нечуй-Левицький, добре знаючи морально-етичні уявлення народу із власних життєвих спостережень, а також із студіювання міфології, фольклору (згадаймо хоча б його простору розвідку «Світогляд українського народу» у «Правді»), детермінує характер своїх героїв не національною вдачею як такою, а вихованням, способом буття. Тим-то Микола Джеря з його колективістськими устремліннями, з гострим розумінням хижацького нутра бжозовських, ковбаненків, з його вболіванням за долю рідних і симпатичних йому людей ніяк не задовольняє «вимог» націоналістичного ідеолога. Адже навіть у «Причепі», «Хмарах», де письменник дещо педальовано і схематично страктував міжнаціональні взаємини в середовищі духовенства та шляхти, егоїзм і зверхність Серединського, Пшепшинських, Воздвиженського визначають не суто національні риси, а передусім узвичаєне прагнення до паразитичного життя.

 Розривання духовних зв'язків між людьми в умовах обуржуазнення тогочасного села сприймалось письменником як жорстока, хоч і не виправдана з погляду народної моралі закономірність. Незважаючи навіть на певну симпатію до типів, близьких з дитинства (наприклад, представників старосвітського духовенства), митець і в них також показує зміління людської натури, нищення егоїзмом, розрахунком не усталених чи не вироблених почуттів відповідальності, самопожертви.

 У гумористичних творах Нечуя-Левицького, де інтерес читача викликають шпаркі діалоги, яскраві комедійні ситуації, посутнім є прагнення дати самовикриття персонажами своєї людської сутності — в чомусь обікраденої чи притлумленої безмірним самолюбством, гонитвою за примарним багатством. Дефіцит високих душевних устремлінь завжди обертається для особи, як і для її оточення, злом, — такий важливий висновок випливає із більшості творів митця. В них майже не зустрічаємо абстрактних чи ходульних персонажів, які б виступали рупорами авторської ідеї. Прихильність Нечуя-Левицького до «житійного» типу сюжету із традиційним групуванням персонажів (нерідко за принципом контрасту темпераментів, характерів,, життєвих принципів героїв і т. д.) вплинула на характер художнього дослідження дійсності: сімейна хроніка того чи того героя виявляє міцність або хисткість його моральних засад, складну взаємодію патріархального й суто буржуазного світобачення з рисами народного світогляду.

 Поруч із Панасом Мирним, Франком, Нечуй-Левицький (за всієї розбіжності ідейно-художніх пошуків) намагався виявити причетність своїх героїв до «гулу» народного життя: серед них постають і безпосередні виразники демократизму, і люди, які хочуть усвідомити свою участь у реалізації народних інтересів («Хмари», «Над Чорним морем»), і персонажі, зв'язок яких із масою має суто меркантильний характер. 

 Руйнування цілісності людини, «випадання» її з системи зв'язків із навколишнім середовищем — сім'єю, громадою — аж до розриву з ними, спроба героя в нових умовах повернути втрачену життєву рівновагу в тих же формах колективного буття — такі аспекти художнього зображення в «Бурлачці» та «Миколі Джері» відкривали українській прозі перспективу проникнення у світ взаємодії соціального й індивідуально-психічного. Звичайно, за умов суперечливої російської дійсності 70-90-х років XIX ст. для Нечуя-Левицького наочнішим був процес саме «розполовинений» людини духовно небагатої, відторгнення її від начал колективістських (родинних, общинних) і орієнтація на забезпечення переважно егоїстичних життєвих устремлінь. І тому в його повістях з кінця 70-х років посилюється пафос викриття суспільних виразок, аналіз буття-животіння, гонитви за примарними ідеалами.

 Такі принципові моменти, по суті, визначають концепцію людини у творчості Нечуя-Левицького і є вихідними для розуміння гуманістичної платформи письменника-класика.

 Деякі літературознавці намагалися поставити спільний знаменник між творчістю І. Нечуя-Левицького та тенденційно-публіцистичною прозою із життя інтелігенції О. Кониського. Так, Л. Білецький у статті «Романтика та її вираження в українській літературі» (1930) розглядав доробок обох митців як пряму реалізацію ідеалів, висловлених у федераційній програмі Кирило-Мефодіївського товариства. Нескидаючи з рахунку і певної теоретичної плутанини у статтях Нечуя-Левицького, мусимо сказати, що він творив тоді, коли постулати кирило-мефодіївців були вже відкориговані часом. Соціальна програма письменника, якою вона постає з його художніх творів, значною мірою враховує досвід суспільної думки 60-70-х років. В образах селян, робітників та інтелігентів він відбив настрої нового часу, коли ліберальні просвітительські ілюзії вже виявили свою нежиттєздатність, коли революційні настрої селянства тимчасово пригасли, а натомість село дедалі більше роздирали суперечності між працею і капіталом, серед інтелігенції поширеними стали філістерські настрої, дух індивідуалізму проймав усі сфери людського життя.

 У трактуванні творчості Нечуя-Левицького 90-900-х років частина дослідників буквально повторювала тезу С. Єфремова про те, що пізня творчість Нечуя-Левицького малоцінна, бо є, мовляв, лише переспівом ранніх речей. І хоча в цих судженнях вловлено деякі моменти, притаманні епіці Нечуя-Левицькоко, все ж проступає кардинальне нерозуміння специфіки його творчого мислення. Починаючи ще з ранніх «мальованих хронік» (за словами І. Франка), письменник намагався розкрити соціально-психологічний статус певної соціальної верстви, показати питомі риси тих чи тих характерів, виявити в них субстанціональні начала людського буття. І якщо в «Двох московках», «Бурлачці», «Миколі Джері» більше простежуються вияви моральної й духовної життєстійкості людини, то вже  в «Кайдашевій сім'ї» спектр художнього дослідження зміщується в інший бік. Нечуй-Левицький рідко тепер зображає антагонізм між представниками різних соціальних прошарків — дедалі частіше постають картини «розірваного світу», зниження моральних цінностей і духовне відчуження навіть у рамках одної сім'ї. Синтез епічного і суб'єктивно-ліричного, притаманний раннім творам, заступається детальним змалюванням приземлено-сірого дисгармонійного буття. «Рослинне» життя  батюшок і матушок, постійні чвари в селянській родині, претензійно-філістерське животіння міської інтелігенції — все це письменник трактує як поступове згасання творчих сил людини, розмитість, плиткість її духовних запитів, зрощеність із панівним світопорядком, соціальну анемію. У таких творах, як «Старосвітські батюшки та матушки», «Поміж ворогами», «Над Чорним морем», він ще певною мірою інтерпретує використовувану в ранній прозі колізію між носіями народної моралі, народного світорозуміння і тими, хто сповідує споживацький погляд на життя. Але виявляється вона не в прямому зіткненні героїв-антагоністів, а опосередковано.

 Коли в ранніх творах головну увагу Нечуя-Левицького привертав герой — жертва соціальних обставин, іноді протестант проти соціальної несправедливості, то згодом митець аналізує масове знедуховлення людини в буржуазному суспільстві, яке вражає не тільки представників панівних, паразитуючих класів, а й трудівників з народних низів. Коло інтересів родини Кайдашів замикається здебільшого власним обійстям й не торкається сфери громадського життя. Щоденна колотнеча виявляє переважання індивідуалістичних настроїв членів сім'ї над її об'єднавчою функцією. Кожний з героїв, без сумніву, вирізняється з-поміж інших, але, на відміну від Миколи Джері з його цільністю, стійкістю, відданістю певним ідеалам, сім'ї, задерикуватість Мотрі, непоступливість Карпа, самолюбування старої Кайдашихи і т. п. лише сприяють атмосфері домашньої війни. Невипадково Франко, відносячи «Кайдашеву сім'ю» до найкращих зразків українського письменства, уточнював, що твір «писаний з досить прозорою антисоціалістичною тенденцією». Йшлося саме про об'єктивну спрямованість повісті проти ідеалізації селянської общини та сім'ї в дусі ідей дрібнобуржуазного соціалізму.

 Повісті «Микола Джеря» в літературознавстві традиційно приділяється пильна увага. Не обійшов цього твору і В. Радзикевич, автор тенденційної «Історії української літератури» (Нью-Йорк, 1964). Його висновки, здавалось би, в чомусь збігаються із вищенаведеним судженням про цей твір Франка, який стверджував, що в повісті розкрито індивідуалістичні поривання членів селянської родини. Незгода між старою Кайдашихою і старшим сином та його сім'єю — вияв відвертої неповаги молоді до батьків з їхнім підупалим авторитетом і, в свою чергу — вияв цілковитого нерозуміння старшими права своїх дітей на власну життєву ініціативу. Безперечно, у гострих суперечках з приводу різних побутових незгод переважають суто особисті інтереси героїв твору. Поведінка їх у цих ситуаціях, як правило, зумовлена їхнім попереднім соціально-психологічним статусом. Скажімо, Кайдашиха, яка звикла обертатися серед попівства, з певним презирством ставиться до бідності, зневажає чужу думку. Нечуй-Левицький показує, що егоїстичні, обмежені інтереси завдають Кайдашам взаємних прикрощів. Внаслідок таких напружених взаємин Малашка, пішовши на прощу до Києва, не хоче повертатися додому. Щоденні в'їдливі сварки у родині видаються жінці важчими, ніж наймитування. У цей драматичний момент відчуття внутрішньої провини ненадовго зближує Кайдашів.

 Важливо, що і в «Кайдашевій сім'ї», і в «Пропащих» письменник показує, яким згубним є поступове витіснення почуттів безкорисливості, взаєморозуміння меркантильними інтересами. Героїня останнього твору Лукина Качурівна у складний для себе час дає згоду матері вийти заміж за багатого вдівця Хавруся. І цей її крок, як і спроба Уласа Прохоренка полагодити свої матеріальні справи шляхом одруження із багатою, хоча й хворобливою дівчиною («Я брав не жінку, а її поле»), виявляється згубним. Достаток не зближує, а відчужує цих людей. Подібні тенденції знаходимо і в оповіданні «Сільська старшина бенкетує».

 Які ж висновки із цього всього роблять тенденційні заокеанські дослідники? Вол. Радзикевич намагається переконати читачів, що в «Кайдашевій сім'ї» «автор на живому прикладі бажав показати основну рису вдачі українського народу, а саме: його індивідуалізм, змагання жити окремим самостійним життям». Як бачимо, ідейну спрямованість твору тенденційно переключено в зовсім протилежну ідейну площину, причому з виразним політичним підтекстом.

 Відповідно основну рису української літератури національні літературознавці бачать у так званому «гоні до державної суверенності» (В. Шаюн. Джерело сили української культури. — 1972), в утвердженні таких, «типових рис» українця, як «анархічний і вибуялий егоцентризм».

 І в інших повістях Нечуя-Левицького індивідуальні якості героїв дедалі більше позначаються деструктивними прикметами тогочасного суспільства. Невипадково в його епічну оповідь вливається сатиричний струмінь, хоча письменник не сягає глибини щедрінського розвінчання моральних підвалин головльових. І все ж художні пошуки цих митців перегукуються: саме через побут вони виявляють зміління душ героїв, здебільшого агресивний характер їх міщанського егоїзму і зарозумілості, що пробиваються крізь показну респектабельність чи вдавану набожність тощо.

 Згадаймо, що саме в 90-х роках Франко також звертається до великих епічних форм («Основи суспільності», «Для домашнього вогнища»), в яких викриває розтлінну мораль сім'ї, де та ж показна респектабельність маскує злочинну поведінку персонажів, дотримання принципу «гроші не пахнуть». Франко, молодша генерація українських письменників (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, С. Васильченко та ін.) прагнули детальніше і по-новому передати опосередкований зв'язок найтонших змін у психічному житті індивіда із суспільними настроями на рубежі двох століть, місце і роль людини в соціальних катаклізмах епохи та її сприйняття навколишнього «розірваного світу», реакцію на духовне знеособлення. Нечуй-Левицький же залишався вірним вже традиційній для нього формі повісті— родинній хроніці.

 Але тогочасна критика не могла не відзначити соціальної чутливості письменника. Так, О. Грушевський, близький за своїми поглядами до концепцій С. Єфремова, у своїй праці «Сучасне українське письменство в його типових представниках» зауважував, що автор «Миколи Джері», змальовуючи навколишнє реальне життя, «підчєркнув зміну, еволюцію цього життя». В поле зору Єфремова потрапляють такі змальовані Нечуєм явища, як відчуження селян від землі, деморалізація трудівника, але соціально-психологічне підґрунтя цих явищ зовсім не аналізується, не з'ясовується, яке завдання ставив перед собою письменник, розкриваючи ті чи ті тенденції суспільного розвитку.

 Тим часом Нечуй-Левицький усвідомлював необхідність донести до читача болісну правду про бездуховне існування «середньої» (Салтиков-Щедрін) людини. Ні, він не ставить прямо питання про кардинальну переробку світу, до чого закликав Франко, не створив він і образу передової людини свого часу, яка б ясно бачила перспективу власного і народного життя, — герої його «ідеологічних» романів «Хмари», «Над Чорним морем», попри всі свої спроби внести свіжий струмінь у рутинне середовище, далекі від корінних турбот народу. Але художньо достовірно змальовуючи, як патріархальні порядки сковують живу людську ініціативу, як відносини, побудовані на чистогані, підрізують самі корені духовної спільноти, як у важкій атмосфері тодішнього життя (у «хаосі похмурої роз'єднаності») все ж пробивається народна оцінка і духовного багатства людини, і її соціальної анемії чи антигуманності, письменник об'єктивно впливав на розуміння демократичним читачем логіки історичного процесу. Не гола тенденція, характерна, скажімо, для псевдонародолюбної повісті «Скошений цвіт» В. Барвінського, а саме великий талант робив твори Нечуя-Левицького по-справжньому народними, виявляв у них рух життя.

 У письменницькому набутку Нєчуя-Левицького не все стало класикою. В часи появи філософської поезії та драм Лесі Українки, суспільно-психологічної прози Коцюбинського і Стефаника дехто з критиків говорив про творчу кризу митця, про зужитість його соціально-побутової прози. Думається, що і за цих умов постійна турбота Нечуя-Левицького про духовне здоров'я народу, про глибинні витоки сімейної моралі прихильно сприймалися читачами психологічних творів (таких, як «Для домашнього вогнища» Франка, «Тіні забутих предків» Коцюбинського, «Лісова пісня» Лесі Українки та ін.).

 Доцільно звернутися до оцінки подібної ситуації в революційно-демократичній критиці 60-х років минулого століття. Ще Добролюбов вказував на хибність протиставлення сімейних взаємин відносинам суспільним. «Що не кажіть про різні поліпшення суспільного життя, — писав критик у рецензії на твори М. Воскресенського,— вони завжди матимуть початком і кінцем — стосунки сімейні, які розуміються не тільки в значенні «подружнього блаженства», а й у розумінні значно ширшому. В сім'ї здійснюються найповніше і природне злиття власного егоїзму з егоїзмом іншого і закладається основа і початок того братства, тієї солідарності, усвідомлення яких тільки й може служити міцним зв'язком правильно організованого суспільства» (зрозуміло, що тут під «егоїзмом» мається на увазі почуття власної гідності). Важливо підкреслити, що ці слова належать саме Добролюбову, якому намагались приписати суто утилітарний підхід до літератури. Тим часом у статті «Вірші Михайла Розенгейма» він заперечував доктринерство в поезії, зведення сутності літератури до ілюстрації правил «чесності і безкорисливості, дотримування святості присяги, любові до правди і закону...».

 Постійно наголошуючи на потребі літератури втручатися у перетворення суспільства на революційних засадах, критик аж ніяк не зводив її художніх завдань до голої пропаганди соціальних ідей, не обмежував її можливості якимись вузькими рамками. Його програма майбутнього життєвлаштування російського суспільства і передбачала зміцнення духовних зв'язків між людьми, зокрема в сім'ї. Як бачимо, тут російський революційний демократ 60-х років, по суті, попередив думки Фрапка про здатність мистецтва формувати у читачів нову «культуру душі», виховувати духовно багатого громадянина, цілісно представляти людське життя.

 І тут доведеться ще раз підкреслити: об'єктивним зображенням бездуховності побуту селян, міщан, інтелігентів, духівництва, Нечуй-Левицький показував, що в багатьох людей цієї перехідної доби немає високої мети, їхні інтереси вбогі, буття підміняється животінням. Автор кількох брошур про твори Нечуя-Левицького, виданих у часи буржуазної Польщі у Львові, Т. Кос вбачав у «Кайдашевій сім'ї», «Старосвітських батюшках та матушках» всього-навсього «ряд картин», вважаючи, що письменник ставив за мету «не створити твір, а дати науку». Не зводячи кінців з кінцями у своїх писаннях, Т. Кос добачив лише «мозаїчну дійсність» і не помітив художньої правдивості Нечуя-Левицького, його болю за душевну анемію героїв, ущербність життєвих принципів, знедуховлену сутність.

 Об'єктивне, інколи навіть з елементами натуралізму, зображення побутової сфери життя — буття героїв — мало свою логіку. Композитор М. Лисенко, за спогадами його сина О. Лисенка, говорив про єдність принципів художнього зображення у Гончарова і Нечуя-Левицького: «за стилем Нечуй наш автору «Обломова» рідний, кровний, так би мовити, брат. Все у них з дрібничок складається. У Гончарова — диван, халат, нічні туфлі, пусте, бездумне животіння, неробство. У Нечуя — нікчемні чвари, важка безрадісна праця, безглузді баталії на тісних селянських дворах за горщик чи за стару грушу. І все описується серйозно, кожна, навіть найменша деталь освітлюється з усіх боків — і так, і сяк. Дрібниця до дрібниці. Краплина до краплини. А виходить море. Житейське море». Пафос такого зображення полягає у ствердженні ідеї оновити моральні засади людини, допомогти їй вийти з болота мертвих традицій і тваринного існування.

 У цілому ряді своїх творів із селянського життя Нечуй-Левицький виводив героїв на розграні між добром і злом, хоча тут і нема такої драматичної напруги, як у Панаса Мирного, де чесна, мисляча правдолюбна особистість гине в сутичці зі світом насильства, обману, підлоти. Нечуй-Левицький навіть у найприкріші епізоди життя своїх героїв із простолюду все ж таки вносить момент духовного прозріння і відради. Гадаємо, «щасливі» фінали окремих його творів — не тільки наслідок ілюзій (як це твердиться багатьма дослідниками стосовно «Кайдашевої сім'ї»), а й бажання автора дати читачеві елемент надії на можливі позитивні зрушення у свідомості героїв, подекуди навіть передчуття певних змін у людських характерах. Життєлюбство, оптимізм своїх героїв Нечуй-Левицький, як правило, виводив із цілком конкретних рис, як-от: працелюбність, самоповага, порядність, — найбільше поціновуваних у середовищі простих трудівників.

 Джерело: Радянське літературознавство. – 1987. - № 5. – С. 26-35.

 

   




Ключевые слова: Іван Нечуй-Левицький,критичні статті,критика творів Івана Нечуя-Левицького,життя і творчість нечуя-левицького,твори нечуя-левицького,українська література 19 ст.,скачати реферат,скачать бесплатно,скачать биографию,микола джеря,кайдаш

Читайте также