Характеристика лірики П.А. Грабовського

Характеристика лірики П.А. Грабовського

Є.М. Присовський

 Теоретичні положення Грабовського про поезію як засіб «боротьби з світовою неправдою», як сміливий голос «за всіх пригноблених та скривджених» знайшли яскраве, образне втілення в його щоденній поетичній практиці.


 «Карай насильство своїм словом віщим!» — ці слова поета-революціонера є ніби епіграфом до всієї його творчості, вони звучать як заклик до всіх справжніх митців. Протиставляючи справжню поезію, поезію бадьору, життєрадісну, поезію революційної боротьби різній декадентській писанині, він закликав:

Не згадуй нам про вічну млу труни,

Не згадуй нам про мертвий сон могили;

Даль невідомості мість того розгорни,

Клич до життя, буди дрімучі сили!

(«Співень»)

 Про своє бажання «з тихих струн добути звуки всім гнобителям кару» говорить П. Грабовський і в поезії «Розійдіться, журні мислі». У таких віршах, як «Заспів», «Поетам-українцям», «Смієшся ти» теж розкривається роль поета в суспільному житті.

 Представники «чистого мистецтва», прагнучи відвернути увагу людей від повсякденного життя, сповненого мук і страждань народних, сповненого жорстокої класової боротьби, оспівували природу, не бачачи людини-трудівника, творця й перетворювача цієї природи. Віршем «Я не співець чудовної природи» поет-революціонер вступає в полеміку з цими митцями, висловлюючи свої погляди на завдання поезії. Для нього природа без людини холодна й байдужа. Не їй, а знедоленим народам присвячує він свій поетичний хист:

З ума не йдуть знедолені народи, —

їм я віддав усі чуття мої.

 Поет протиставляє красу природи і глибоке страждання народу, нелюдські муки його, що ще більш вражають нас на фоні розкішної природи. Протиставляючи такі образи, як «ясні, золочені простори» і «люд без житнього шматка», «блакить... пташки...», «солов’їні хори» і «стогін мужика», що вражає поета, мов ніж, Грабовський створює картину революційного звучання. За допомогою антитези він висловлює думку про нетерпимість поета до цього лиха, а також говорить про необхідність боротьби з несправедливістю.

 Поет не може бути спокійним, поки пригнічується народ; він не погоджується назвати розумним той лад, при якому існує пекельне лихо, при якому «як хижий звір, братів гризуть брати».

 Грабовський, розвиваючи традиції Т.Г. Шевченка, на новому історичному етапі викрив антинародність прилизаних творів, показав справжнє життя трудового народу й закликав митців віддати свій поетичний голос боротьбі з неправдою, за справедливий соціальний лад. Для Грабовського немає краси там, де є страждання. Отож, вважає він, треба повалити царизм і лише після перемоги трудового народу співати про красу. А поки ллються сльози, поки чути стогін, не може бути «забуття» у справжнього громадянина своєї вітчизни (а поет саме й мусить бути насамперед громадянином): в його чуйному до всякого лиха, до будь-якої несправедливості серці «озветься мир з турботами всіма».

 Таку бойову, революційну програму високоідейного реалістичного мистецтва, що має відігравати велику суспільну роль — служити боротьбі трудового народу, — проголошує П.А. Грабовський у своїй поезії.

 Грабовський не тільки закликав письменників служити своїм словом народові, змальовувати його життя, він сам створив яскраві образи людей праці.

 Наприклад, вірш «Швачка». Героїня поезії — робітниця-швачка. Грабовський малює тяжкі умови її роботи в капіталістичному суспільстві. Він з глибокою симпатією і співчуттям ставиться до невтомної трудівниці.

 А як ставиться Грабовський до експлуататорів? Як малює він пригноблення трудящих? Не трудно помітити, що вірш пройнятий ненавистю до експлуататорського ладу. Важку працю поет змальовує за допомогою метафор (вона «кров висисає», «груди ураз дотика»), а також реалістичними, точними і виразними художніми деталями, які дають нам образне уявлення про нелюдські умови життя: «рученьки терпнуть, злипаються віченьки». Цій же меті служать і епітети «остогиджене, прокляте нишком шиття». Грабовський коротко, двома словами, але виразно (наприклад: «паненя вередливе, зманіжене») висловлює своє презирство до гнобителів, які наживаються на крові трудового народу. Вірш побудований на антитезі, на протиставленні образів виснаженої трудівниці-швачки й огидного нероби-паненяти. Ця антитеза яскраво розкривається в II і III строфах вірша.

 Тяжкі умови життя робітників знайшли художнє відображення і у вірші Грабовського «Робітникові». Спільним для обох віршів є відображення нелюдських умов рабської праці на панів. «З раннього ранку до пізньої ніченьки» працює швачка; робить «на других дні та ночі», на хвилю не засипаючи, герой останнього вірша. Для цієї поезії теж характерною є та теплота і любов, з якою поет пише про свого героя-трудівника. любов, що виливається в найніжніших словах, взятих з глибин народної творчості: «горенько», «силоньки».

 Хазяїн не дбає про долю робітника: для нього це лише дешевий товар. Чим більше робітник працюватиме, чим більше після роботи він буде заглядати в чарку, тим менше, знесилений роботою і одурманений, буде замислюватись над питаннями боротьби.

 В останній строфі виступає деталь, яка свідчить про те, що Грабовський має на увазі міського робітника. З болем у серці пише поет про долю робітника: після смерті його тіло «покрають на шматки» заради науки. Передбачаючи тяжкий кінець трудівника — смерть посеред вулиці (бо й власної хати немає), Грабовський знову-таки використовує народну метафору: задубнеш. Форма вірша взагалі надзвичайно проста, дохідлива, близька до народних пісень про долю заробітчан. Грабовський прагнув, щоб кожне слово його вірша було зрозуміле читачеві, який водночас є й героєм його твору, — робітникові.

 Поет-революціонер добре розумів і роль прогресивної інтелігенції, що всі свої знання, всі сили, а часом і життя віддавала трудовому народові. Зворушливий образ сільської вчительки створив він у вірші «Трудівниця». Насамперед слід звернути увагу на короткий пейзажний малюнок, яким відкривається вірш. Метафоричні образи — «хмуро дивилася школа», глухе завивання вітру — створюють тривожний настрій, викликають у читача передчуття якогось лиха, про що поет розповість далі. І справді, вже в наступній строфі змальовується смерть учительки. Важливим художнім прийомом для характеристики образів трудящих у Грабовського є використання засобів народної творчості: порівнянь, постійних епітетів, пестливих слів. Про мертву вчительку він, наприклад, каже, що вона лежала «біла, як віск, на столі». Взагалі поет дуже тепло говорить про свою героїню, яка працювала для народу, «рук і на час не складала, щиро кохала діток...»

 Грабовський підносить в образі скромної трудівниці-вчительки людину, що не тільки сумлінно виконувала свій службовий обов’язок, не тільки вчила дітей у школі, а була кращим другом, порадником селян:

В непогідь, стужу злиденну

(Певно, сама сирота!)

Зайде в хатину нужденну,

Словом усіх повіта.

 Поет підкреслює, що його героїня теж вийшла з бідноти, пізнала всю гіркоту життя, тому з таким щирим співчуттям ставиться до бідних людей. Матір’ю була вона для учнів; мов ясний сонячний промінь, освітлювала їх безрадісне існування.

 Смерть учительки була, може, найтяжчим горем для селян, а особливо для дітей («Що дітвора голосила, — просто не чути попів»). Кожне слово цього трагічно забарвленого вірша передає глибоку скорботу, щире людське горе з приводу смерті найдорожчої людини. Закінчується поезія пейзажним малюнком, що підсилює сумний колорит вірша: «Хуга свистить по загатах, жалібно труп заміта».

 Поезія Грабовського — це не тільки поезія скорботи й горя, це ще й поезія гніву та боротьби. Будучи мужнім і непохитним борцем «з світовою неправдою», поет закликав до революційної боротьби проти самодержавного ладу, створив величні образи революціонерів, людей, які «в ланцюгах неволі гинучи заранку, жваво проти долі бились до останку». Він показує, що в цих людей є безмежне море віри, надій. Борці палають вогнем революційної ненависті до гнобителів, вогнем любові до народу й рідного краю, віддають боротьбі найдорожче — життя. Перед революціонерами лежить шлях, не встелений квітами, а политий кров’ю, засланий трупами, але це не повинно викликати зневіри, розпачу. Труднощі загартовують борців, які вірять у щастя майбутніх поколінь:

Не сумуйте, що купа на купі

Всі поляжем за діло святе;

На зотлілому нашому трупі Невмируще братерство зросте.

 Образи незламних борців за народне щастя маємо також у поезії «Справжні герої». Вірш побудовано на антитезі: справжні герої, герої революційної справи, протиставляються псевдогероям, нікчемним людцям красивої, але безплідної фрази. Як революціонер, Грабовський вважає своїм поетичним і громадянським обов’язком оспівати саме подвиг справжніх героїв.

 Грабовський виступає проти безплідної реакційної романтики. Він натхненно складає подяку тим, хто ніс світло знання, науки в села, чий вік, як один день, минув у праці в ім’я прозріння «сліпих братів». Той же мотив безкорисливості революціонерів, що відзначали ми у вірші «Уперед», ще з більшою силою звучить і в цій поезії.

 Простими епітетами, порівняннями та метафорами Грабовський підкреслює виняткову скромність, невибагливість цих, може, навіть безіменних героїв і водночас Говорить про безсмертну велич їх подвигів: це трудівники незнані, шляхи їх — колючі; їх «вік минув за працею, як днина»; Грабовський вірить у перемогу їх справи і в те, що майбутні покоління не забудуть заслуг цих трудівників на полі людського поступу вперед: «Окриють їх колись вінки немручі».

 Щоб показати ідейну близькість поезії Грабовського до поезії Некрасова, підкреслити спорідненість мотивів і образів у творах цих двох поетів, слід згадати образ Гриші Добросклонова з поеми «Кому на Руси жить хорошо». В словах Грабовського про колючі шляхи революціонерів — «серед пригід та всякої нужди» — є ідейний перегук з благородними некрасовськими рядками.

 З 38 прожитих років 20 Грабовський поневірявся по тюрмах та на засланні. Лише дві постаті в літературі можуть зрівнятися з Грабовським трагічністю життя — це Чернишевський і Шевченко.

 Зрозуміло, що такі нелюдські жигтєві умови могли і в найсильнішої, найбільш вольової натури викликати настрій суму, туги. Такий мотив хвилинного розпачу, тимчасової зневіри відбито у вірші «Сповідь». Цей хвилинний стан змінюється почуттям сорому перед тими непохитними борцями, які ні на мить не падали духом на тяжкому шляху боротьби. Можливо, саме приклад Шевченка, чиїм девізом були слова: «Караюсь, мучусь, але не каюсь!», приклад Чернишевського, який відбував заслання там, де й Грабовський, допомогли поетові мужньо перенести всі злигодні, не втративши віри у світле прийдешнє. Закінчується вірш запевненням у незламності своїх сил, закликом до боротьби:

Хочу жити я знов, працювать без кінця, 

Власні жалі порвати з докором. 

Згиньте ж, туги мої! Ви не гідні співця, 

Про вас навіть і згадувать сором! 

 Тужливі настрої, відбиті в першій частині вірша, змінюються бадьорим, життєрадісним мажором. Знову лунають характерні для громадянської лірики поета окличні інтонації, наказові форми.

Поет твердо вірить у перемогу революційної справи. Хай сьогодні ще мало стійких і відважних борців, хай іще «висне тьма» над неосяжними просторами країни, та незабаром сотні й тисячі нових борців вийдуть на двобій з самодержавством.

 Вірш «Надія» починається з заперечення настроїв тих людей, які захиталися на тернистому шляху революціонера. Грабовський закликає їх не складати рук, бути стійкими:

Не зітхай так безнадійно. 

Скорбних уст не замикай, 

Рук не складуй ще подвійно, 

З лану битви не тікай. 

 Використовуючи народнопісенні повтори, поет підсилює заперечення всякої можливості втратити віру, впасти в розпач. Грабовський тут користується наказовими формами: не зітхай, не складуй, не тікай, глянь, і це звернення звучить як наказ не кидати свого місця в лавах бійців. Поет запевняє, що багато ще є чесних і мужніх людей, чиї лиця «не обвіяв страх» перед царською реакцією. Як не потоптана брудними чобітьми травиця росте й піднімається вгору, так ростуть лави борців із самодержавством.

 Революційна боротьба точиться в надзвичайно тяжких умовах: навколо панує зло, «рвуться стони під ворожим батогом», але не тільки революціонери зустрічають труднощі — царизмові стає важче перемагати наростаючий революційний рух. Борці за народне щастя своєю діяльністю ставлять «великі перепони злу». Грабовський пристрасно вірить у перемогу справи, яку відстоюють непохитні бійці революції. Своїм поглядом він прозирає в майбутнє і ясно бачить, як

За годиною прокляття, 

Мук, кайданів та крові, 

Зрадно купленої слави, — 

Панство волі йде услід... 

 Мерзенній тогочасній дійсності, де слава купується ціною зради, запроданства, поет протиставляє свою палку надію на прихід пристрасно очікуваного «панства волі». Цей алегоричний образ не є плодом утопічних мрій. Коли Грабовський оспівує «панство волі», «царство свободи», в яке «не нині, не завтра, так потім» виведе народ «шлях, мочений кров’ю та потом», то це не просто красиві слова, а тверда переконаність революціонера, що знає вже, як і за що боротися.

 Поет вважає, що в новому суспільстві неможливим буде розв’язання будь-яких питань без участі народу. Саме народні маси будуть господарями життя, саме вони вершитимуть свою долю: «...На чолі миросправи власно з’явиться нарід!»

 Героїку боротьби проти самодержавного ладу передано яскравими афористичними виразами, що часто мають характер революційних закликів: «Тим загибелі нема, кому світять ідеали», «Карай насильство своїм словом віщим!», «І несли ми сили наші, щоб звалити гніт віків», «Все зроби, що мога, на користь країні!», «Сміле слово — то наші гармати, світлі вчинки — то наші мечі», «Де плачуть, там немає вже краси!», «Життя — неминуча борба».

 Грабовський пише цикл поезій «Веснянки», де милується пробудженням природи навесні: заслухується шумом весняної води і шелестом гайочка, радіє буянню молодої травички й першим квітам, щедрим променям сонечка й щебетанню пташок. Чи не суперечить це милування природою попередній поезії? Ні! Кінцівка вірша переконує нас у тому, що поет-революціонер залишився вірний своїм поглядам, що він так само непримиренно ставиться до зла. Тихий шепіт гаю, спів пташок та дзюрчання струмочків не заглушили стогону поневоленого люду, а золоте сонячне проміння не засліпило його, не закрило від його гострого зору «смердючих болячок», яких «ховає зверхня ця краса», — болячок, породжених тяжким життям. Наступні вірші з циклу «Веснянки» переконують нас у тому, що й тут маємо виразні громадянські мотиви. Поет використовує традиційний образ ластівки для того, щоб засудити філософію покори, схиляння, непротивлення злу й закликати до боротьби. Ластівка, яка облетіла весь світ, говорить, що скрізь бачила вона поневолення, злобу, але ніде немає такого рабського приниження людини, як у рідному краю; ніде немає такого «розбратання посеред громади». І знову звучить притаманний громадянській ліриці Грабовського заклик до боротьби, до революційного повалення самодержавства: «Бийте, рвіть кайдани, доки дух не вмер!» Поет знову висловлює надію на те, що трудящі не будуть «стогнать до віку-суду під вельможним канчуком».

 Образ весни у Грабовського — це образ весни соціальної, коли настає пробудження сил народних, оновлення людства.

 Для Грабовського, як і для Франка, весна — це пора революційного грому, нового життя, руху й бадьорості, це пора, що прокладає стежку літу — часові, коли остаточно утвердяться нові соціальні відносини між людьми (вірш «Квітень»).

 Великою силою в боротьбі, запорукою успіху революційної справи вважав П.А. Грабовський дружбу, братерство всіх народів, єдність усіх поневолених.

 Л-ра: Література в школі. – 1959. – № 6. – С. 47-54.

   



Ключевые слова: Грабовський Павло,Грабовский Павел,биография Грабовского,біографія Грабовського,життя і творчість,вірші Грабовського,критика на твори Грабовського,стихи Грабовкого,скачать реферат,скачать бесплатно,украинская литература 19 века,українська література 19 ст

Читайте также