Томас Пінчон

Томас Пінчон

Т. Денисова

В американському літературознавстві та критиці стійко зберігається інтерес до творчості Томаса Пінчона — автора романів, оповідань, есе. Ім’я цього прозаїка незмінно згадується серед письменників постмодерністського напряму. Про нього написано чимало книжок, статей, монографій.

Т. Пінчон, як і Селінджер, уникає гласності й самореклами. Його першою публікацією було оповідання «Смерть і помилування у Відні» (1959), а оповідання «По секрету» (1962) відзначене премією О’Генрі У 60-і роки в журналах опубліковано шість новел, деякі з них увійшли потім у романи Пінчона. Протагоніст оповідання «Смерть і помилування у Відні» — Клінс Шегель — уявляючи себе запам’ятовуючим устроєм, вводить дані у комп’ютер і дістає інформацію, як вести бесіду на вечірці. Це — одна з перших метафор, в яких виявилося зацікавлення Пінчона проблемою «людина і техніка». Однокашник Шегеля по Гарварду Гроссман оселився у Свампскотті, читав Еліота і Сантаяну і став декадентом. Свампскотт і Вашингтон представлені як американська «безплідна земля». Образи Еліота породжують у героя уявлення про себе, як про пророка і цілителя.

Літературні ремінісценції (Конрад, Еліот) вводяться в оповідь з метою підкреслити безплідність цивілізації і відчуженість індивіда за умов технізованого суспільства. Не випадково Шегель залишає вечірку з думкою, що він проповідує у пустелі і взаєморозуміння недосягненне.

сновна тема оповідання пов’язана з паранойєю, яка виявляється свого роду засобом сприймання світу, навіть його відтворення. У божевільному світі, на думку Пінчона, здоровий глузд доступний лише параноїку, з допомогою паранойї можна створити порядок з хаосу. Інша тема (чи мотив) явлена у твердженні, що первісна культура має моральну перевагу над культурою «цивілізованою». Протагоніст згадує висловлення професора, у якого він прослухав курс лекцій в університеті: «Усі культури були рівною мірою божевільними; вони відрізнялися одна від одної лише формою і ніколи — змістом». В оповіданні проходить також думка про схильність людини до повного знищення сущого; це — єдина альтернатива охопленому безумством світу. Шегель, як і герой повісті Дж. Конрада «Серце темряви» (1902) Курц, відчуває пустку всередині себе і страждає не тільки від неї, а й від пануючої поза ним спустошеності. Як і персонажі Еліота, він відчуває себе людиною порожньою, існуючою у вакуумі, який він не може подолати. Не можуть перебороти порожнечу оточуючого їх світу й інші персонажі Пінчона. Песимістичні мотиви переважають уже в першому його оповіданні і поглиблюються в наступних, особливо в «Ентропії».

Оповідання «Долина» (1960) — один з перших в американській новелістиці творів, що відкривають той напрям, котрий пізніше був названий «чорним гумором». Американський дослідник творчості Пінчона Джозеф Слейд побачив у ньому пародію на поему Т.С. Еліота «Безплідна земля». На відміну від Шегеля, що перебував у стані емоційної, нервової та розумової активності, протагоніст «Долини» Денніс Фланг — пасивний і бездіяльний. Колись Фланг служив у військово-морському флоті. Романтика моря і молодості, спогади про минуле прикрашають рутину його існування. Фланга не залишає почуття духовної близькості з океаном, він твердить, що море — мати усіх людей, оскільки воно генерує життя і «вдихає» його у вени людини. Свій дім Фланг сприймає як чрево, а себе — як ембріон. Емоційний стан символізує пасивність протагоніста. Цьому стану протиставлений інший символ — море, в якому ембріон здатний плавати. Разом з тим море — стихія небезпечна, в ній можна загинути. Тому Фланг думає про море і як про «долину», і як про «безплідну землю», і як про пустелю.

У своїй уяві герой подорожує «морем», і психіатр визначає цю «хворобу» як «комплекс месіанства». У справжньому житті Фланг потрапляє з приятелями на міське звалище, смітник. Звалище для нього — та ж таки «долина», котра наповнюється відходами і тому приречена. І ця приреченість лякає Фланга. Образ смітника метафоричний: смітник (він же «безплідна земля») — це історія людської цивілізації. І в той самий час смітник символізує життя Фланга — в ньому відсутня любов, втрачені комунікативні зв’язки і взаєморозуміння. Життєві невдачі і страхи призводять героя до відчаю, він відчуває себе часткою звалища, непотрібним сміттям.

Наприкінці оповідання Флангові з’являється «янгол» в образі прекрасної дівчини, яка веде його до себе в дім. Дівчинку звуть Нерісса (мабуть, від слова «нереїда», тобто морська німфа), вона хоче, щоб Фланг став її чоловіком. Фланг згадує дружину і дивується, що у них дітей не було. Тепер йому здається, що дитина все поставила б на свої місця, і життя стало б нормальним, людським. Це єдиний світлий — хоча й ніяк не реалізований — мотив в оповіданні.

З образом Нерісси зв’язаний і фантастичний елемент оповіді. Фланг бачить, що Нерісса — дитина, але у неї є дитя — пацюк на ім’я Гіацинт. Цей образ запозичений з поеми Еліота. Туманність смислових акцентів взагалі пояснюється тут впливом Еліота. Як і в поемі Еліота «Безплідна земля» (1922), в ньому є неясні, двозначні образи; в сюжеті майже відсутній рух, а персонажі статичні. Мотиви оповідання пізніше були використані Пінчоном у романах «V», «Продається номер 49», «Райдуга земного тяжіння». Один із головних мотивів пов’язаний з темою безплідності сучасної цивілізації. Він розробляється літературою, починаючи з Т.С. Еліота, і в творчості Пінчона постає як у старих, так і в нових тлумаченнях. У новелістиці цей мотив найповніше реалізується у пінчонівському оповіданні «Ентропія».

Концепція ентропії має у творчості Пінчона універсальний характер і пов’язана з різними сферами соціального і культурного життя, з буттям індивідуальним і суспільним. У згаданому оповіданні вона трансформуюється в індивідуальній свідомості персонажів.

Своєрідність манери і стилю Пінчона виявляється у поєднанні старих і нових прийомів оповіді. Те, що пов’язане з реалізмом, звичайно використовується з метою пародійною і лише для створення певної атмосфери. Так, є в оповіданні пасажі, що нагадують прозу Ф.С. Фіцджеральда. Ця свідома імітація, яку автор і не приховує, має пародійний характер і створює атмосферу меланхолічної ностальгії за минулим.

Томас Пінчон звернув увагу на те, що вчені — принаймні, математики — застосовують поняття ентропії метафорично, — скажімо, в теорії інформації, щоб охарактеризувати беззмістовність шумів. І образи, і прийоми, в тому числі аналогії, асоціації, медитації, до яких Пінчон часто звертається, спрямовані на те, аби підкреслити головну ідею твору — ідею духовної ентропії, ентропії в галузі свідомості і культури. Аналогія між фізичним явищем ентропії, що накопичується у всесвіті, та ентропією, що посилюється у свідомості людей, увираз­нюється також епіграфом з «Тропіка Рака» Генрі Міллера.

Американський критик Артур Майзенер, захищаючи Пінчона від критиків «нападаючих», вважає, що «Ентропія» — це танець метафор, арабеска з упорядкованих аналогій, створених як контраобраз до того образу людської культури і свідомості, який поступово згасає у рівновазі нісенітниць». В основі оповідання Пінчона справді лежить метафора. І це не просто авторський прийом, а й провідна ідея твору. Оповідання являє собою щось на зразок розгорнутого образу сучасного світу. Як художній прийом, така метафора посилює авторську ідею.

Тема оповідання і його сенс безпосередньо пов’язані з концепцією особистості у постмодернізмі, а головні персонажі — Каллісто (ім’я запозичене з міфології) і Мітболл — є носіями поглядів Пінчона на сучасну людину і її роль у бутті. Ці герої вступають у взаємодію з багатьма другорядними персонажами. Взаємозв’язок між усім цим настільки складний, що запитання «хто реальний?» і «що реальне?» виникають при читанні неодноразово. Чи існує насправді Обейд? Чи вона лише символ, «чистий» образ? Такі образи умоглядні. Це — символи, наділені якимось неясним смислом. У складному поєднанні між собою, у химерному зчепленні вони створюють атмосферу оповіді — атмосферу нестійкого, ніби вислизаючого буття, непізнаних людських вчинків, устремлінь і бажань.

В американській критиці оповідання Пінчона порівнюються з тими новелами Джеймса, Конрада, Джойса, для яких властиві таємничість і загадковість. Втім, на відміну від Генрі Джеймса, загадковість Пінчона дещо інакша: вона ексцентрична, і це ексцентрика непізнаванного і абсурдного світу. Спільне в обох письменників те, що їхні «таїна», «загадковість» наділені естетичними функціями: вони поетичні, художні, пов’язані з романтичною традицією, котра у Джеймса, природно, має посутньо інше змістове наповнення, ніж у Пінчона. Те ж таки стосується й асоціацій, їхньої ролі у структурі новели. У Джеймса в «Листах Асперна» асоціації наближують до пізнання і розуміння людських взаємин, іноді підводять до «відкриття», прозріння. У Пінчона вони пародійні, іронічні в дусі «чорного гумору», часом тупикові.

Один з головних героїв «Ентропії» — інтелектуал Каллісто, повернувшися з Другої світової війни, із сумом згадує, що було колись, і переймається почуттям ностальгії: навколо він бачить людей, схожих на автомати у кафе-дансингах. В оповіданні також виникають асоціації, пов’язані з Першою світової війною: згадується битва на Марні, танго Стравинського, що звучало у повоєнний час. Ностальгії Пінчон відводить важливу роль, наділяючи її «онтологічним статусом». Письменник пов’язує ностальгію з проблемою часу і вбачає в ній засіб протидії його швидкому протіканню, невмолимо руйнуючому, як вважає Пінчон, цінності і сенс людського буття. Одні асоціації змінюються іншими, вони ніби перегукуються, як це відбувається і з різними історичними епохами. Герой слухає музику Стравинського і думає про те, що композитор зумів передати у своєму танго таку саму спустошеність, яку він, Каллісто, спостерігає в обличчях сучасних молодих людей.

Каллісто прагне воскресити у своїй творчості минуле, знайти в ньому опертя, зупинити з його допомогою руйнацію, якій піддані світ та індивід. У поемі, що її пише Каллісто, картини двох війн в історії XX століття нагадують кадри воєнної кінохроніки. На думку Пінчона, образи, створювані поезією та музикою, несуть на собі печать «вичерпаності», символізують духовний вакуум, «культурну рівновагу». Каллісто думає про те, що людський досвід, культура — та й кожна людина зокрема — як і будь-яка галактика, підвладні ентропії, яка незмінно зростає: все навколо занепадає, занурюється в хаос, розпадається і руйнується.

Системою образів, самим ладом оповіді Пінчон немовби запитує: хіба досвід кожної людини не змушує думати так, як думає Каллісто? Хіба історія століття і наша сучасність не підтверджують ідею ентропії? Хіба не є неозначеність, в якій перебуває людина, найхарактернішою рисою життя, його суттю? Прямої відповіді на ці та інші запитання у Пінчона немає, і читачеві пропонується самому замислитися над сенсом оповідання.

Щоправда, в «Ентропії» багато що, в тому числі і в авторській позиції, прояснює метафоричність і символіка. І все ж точка зору письменника залишається неоднозначною, бо він свідомо і зумисне ховається за образами творчої фантазії — за метафорикою, пародією, символікою, іронією, за науковими ідеями й термінами, вільно переосмисленими з позицій якогось лукавого філософського суб’єктивізму. Всі компоненти оповідання, його персонажі — головні і другорядні, що з’являються багаторазово, у складному переплетінні, — створюють врешті решт певний ідейний ракурс: погляд на людину і світ з позицій, утверджуючих ідею ентропії у найширшому сенсі цього поняття.

Новелістика Джона Варта, Дональда Бартелма, Джеймса Патріка Донліві, Томаса Пінчона загалом засвідчила кризовий характер сучасної свідомості.

Л-ра: Вікно в світ. – 1999. – № 5. – С. 67-70.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также