03-08-2018 Іван Франко 228

Франкове трактування біографічного підходу до аналізу літературного твору​

Іван Франко. Критика. Франкове трактування біографічного підходу до аналізу літературного твору

У статтях, присвячених видатним літературознавцям (М. Нікольському, О. Алмазову, М. Тихонравову, М. Сперанському, С. Розанову, В. Щурату та ін.), І. Франко часто виявляв симпатії до праць російського прихильника культурно-історичної школи О. Пипіна, хоча не у всьому погоджувався з ним. Культурно-історична школа забезпечила значний поступ у літературознавстві, оскільки праці її представників (О. Пипін, Г. Брандес) містили глибоко осмислений і доступно (з елементами публіцистичності) викладений обширний фактичний матеріал. У рецензії на двотомну «Историю русской литературы» О. Пипіна І. Франко акцентував на оригінальності його методологічної концепції: «сміло можна назвати одним із чільних духовних батьків того живого і плідного руху на полі дослідів над різними проявами літературного і загалом духового життя Росії, яке йде там в останніх десятках літ»1.

У культурно-історичній концепції О. Пипіна найбільше приваблював І. Франка широкий, гуманний і тверезий погляд, зігрітий теплим чуттям любові до народу, його духовного розвитку. Тому його «Историю...» сприйняв не як історію літератури, а як «історію російського духового розвою», ілюстровану пам’ятками російського письменства. Ці проблеми культурно-історичної школи І. Франко порушив у статті «Юрій Брандес». Проте, як він стверджував, Г. Брандес звертався і до традицій порівняльного літературознавства у дослідженнях з історії світової літератури («Сучасна духовність», «Основні течії» та ін.). Та найбільше у працях Г. Брандеса виявилася прихильність до біографічного методу в літературознавстві, який культивував французький критик Ш. Сент-Бев у п’ятитомній праці «Літературно-критичні портрети» (1836—1839). Тому і зарахував Г. Брандеса до когорти учнів.

Ш. Сент-Бев важливого значення надавав документу, відводячи йому вирішальну роль при аналізі твору. На відміну від І. Тена він не був прихильником детермінування художнього твору (впливу позалітературних чинників: раси, середовища і моменту). Письменника він розглядав як людину «одинокості і усамітнення», що не дає підстав вести мову про вплив середовища на літературу. Завдання літературознавства вбачав у написанні біографій, і саме його біографічні нариси стали в XIX ст. особливо популярними у Франції та за її межами.

Історію літератури Ш. Сент-Бев розглядав як цікаве читання, потрібне для з’ясування різноманітних фактів, біографій великих людей. Однак це мають бути не просто сухі біографії, не докладні історії людей та їх творів, у них має бути реалізоване намагання увійти в письменника, оселитися в ньому, відтворити його у всіх рисах. У таких біографіях він має жити, рухатись і говорити. Літературознавець повинен оселити автора в реальному бутті, в його щоденних звичках, від яких великі люди залежать так само, як і всі інші.

Сприймаючи біографічний метод, І. Франко виступав проти надмірного ускладнення літературознавчих теорій. «Тепер люди більше займаються толкуванням толкувань, чим толкуванням самої речі; більше вузликів на вузликах, чим на самих предметах; ми те тільки й робимо, що пояснюємо одні одних; аж кишить коментаріями на авторів, аж рвуться всі за ними. Головна і найважніша наука нашого віку чи ж не є наука розуміння учених», — запитував І. Франко у статті «Задачі і метод історії літератури»2.

Першим використав біографічний метод в українському літературознавстві О. Огоновський в «Історії літератури руської». Однак науковий підхід, вироблений на цей час біографічним літературознавством, не одержав подальшого розвитку. О. Огоновський не аналізував літературних творів, спираючись на біографічні дані письменника, а подавав детальну біографію авторів, яка могла стати матеріалом для подальшого аналізу. У зв’язку з цим І. Франко розмірковував: «Для многих писателів покійному Огоновському прийшлось уперве публікувати біографічні дані, добуті чи то безпосередньо від них, чи від їх знайомих, і та часть його праці, безперечно, буде цінною, буде конечним джерелом пізніших робітників»3.

Основною хибою «Історії літератури руської» О. Огоновського І. Франко вважав брак «підготовляючих праць та монографій, котрими б автор компендіума міг покористуватися, як мало опубліковано споминів, листів та документів, котрі в інших літературах служать власне вельми цінними джерелами для історика літератури»4.

Біографічні способи аналізу твору, які започаткував Ш. Сент-Бев і почасти І. Тен, продовжував данський літературознавець Г. Брандес. За прикладом І. Тена він позначив у кожному письменникові певну рису характеру, групуючи довкола неї всі інші, вимальовуючи його фігуру на тлі соціально-історичного оточення. У його дослідженнях багато деталей біографії письменника упущено, інші ледь зазначені, але цілість постаті сильно відчутна. У Брандесовій теорії І. Франка захоплювала думка про вплив геніальної особистості на навколишнє середовище.

У статті «Юрій Брандес» І. Франко торкнувся методологічних положень історичної науки. Концепція, за якою розвиток відбувається через зміни економічного стану, продукції та обміну, а далі — через зміни стану освіти широких мас, виявилася наприкінці XIX ст. застарілою. Вона стала поворотом до суб’єктивізму, «культу героїв», доведеного німецьким мислителем Ф. Ніцше та його послідовниками до крайнього індивідуалізму в теорії про «надлюдину». Однак таке зображення справді великих людей призвело до того, що «Ніцше і ніцшеанці бачать кожний у собі самім такого героя, вважають кожний сам себе вищим понад усі закони, понад усякий суспільний розвій, жадають від суспільності для себе всього, не даючи їй за те нічогісінько»5.

І. Франко вважав, що Г. Брандес не вніс нічого нового ні в європейську науку, ні в європейське думання, він не був ні оригінальним мислителем, ні глибоким критиком. «Він поперед усього естетик, обдарований тонким почуттям краси, а при тім чоловік настільки широкого ума і досвіду, що не затіснюється ні в яку формулку, а вміє відчути красу і силу і в масивних креаціях Золя, і в тонкій іронії Мопассана, і в колосальній панорамі Толстого, і в душній клініці Достоєвського, і в упарфумованій будуаровій атмосфері Бурже»6.

Майстерність І. Франка як прихильника біографічного способу аналізу виявилась і в статті «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка». Він звернув увагу на суперечність між думками і поглядами Т. Шевченка, яка проявилась у поемі «Гайдамаки». Його спостереження над біографією Т. Шевченка привели до широких узагальнень на різних рівнях аналізу. На основі цих спостережень І. Франко дійшов висновку, що талант поета переважно ліричний, суб’єктивний. «Він уміє плакати, тужити, гніватись, але не вміє спокійно оповідати, малювати словами. Майже ні в однім своїм творі він не лишив нам пластичного образу, котрий би з повного живостю і наглядністю кидавсь нам у очі»7.

Принципами біографічного літературознавства І. Франко широко користувався у літературних портретах. У розвідці «Михайло Євграфович Салтиков» він крізь призму його детальної біографії намагався простежити основні напрями літературної творчості. Певний час М. Салтиков працював на державній службі, наслідком чого стало те, що «урядницьке життя (крім Гоголевого “Ревізора”) досі ніде не було так глибоко розібране і в цілій повноті показане, як в тій книзі. Під “Губернськими почерками” автор перший раз підписався псевдонімом Щедріна, і той псевдонім задержався і дотепер»8. Впливати на російське суспільне життя М. Салтиков-Щедрин став у 1856 р., коли розпочав друкувати в «Русском вестнике» серію нарисів, які відразу зробили його одним із найбільших російських сатириків.

Великий успіх нарисів спонукав його до інтенсивніших занять літературою. Біографічний принцип аналізу дав змогу І. Франкові простежити галерею типів М. Салтикова-Щедріна: «Генерал-автократ, котрого наглий наплив лібералізму і реформ доводить до безумства і смерті (Зубатов), і поміщик-кріпосник, котрий по скасуванні кріпацтва вихваляє вільнонаємний труд, не маючи й найменшого поняття взагалі о ніякім труді, — ось головні з немилосердною правдою вихоплені типи “Невинних рассказов”»9.

У статті «Ювілей Івана Левицького (Нечуя)» І. Франко поєднав тонкий психологічний аналіз з висвітленням фактів біографії письменника. Читання його творів сформувало в І. Франка думку про І. Нечуя-Левицького як про сильного, огрядного, повного життєвої енергії чоловіка. А при зустрічі побачив «невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом, завсіди жалувався на якусь жолудкову слабість, ходив помаленьку дрібними кроками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці, так що пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і назад вернеться до своєї клітки»10.

Імпресіоністичний портрет, який культивувало біографічне літературознавство, виявився у цій статті досить яскраво: «Всюди він був той самий тихенький, скромний, немов боязкий маленький чоловічок, щирий, привітний, але нічим особливим не визначний. А коли пару літ пізніше я відвідав його в Києві в його маленькій, простенькій квартирі, зложеній з одної кімнатки й передпокою — зовсім на лад студентських квартир, — то й там не покидало мене враження тої диспропорції між духовною фізіономією повістяра і людиною»11.

Іноді у своїх літературно-критичних статтях І. Франко, уникаючи індуктивно-естетичного аналізу твору, охоче надавав перевагу біографічності. У таких статтях вдавався до широких метафоричних викладів: «Лілієнкронові новели також наскрізь особисті; немов виривки з його дневника, мов ескізи з подорожньої мапи великого артиста — дещо ледве начеркнено, а дещо підведено яркими кольорами та при тім огріто теплим, щиро людським чуттям автора»12.

Видатний російський літературознавець О. Чичерін вважав, що творча практика І. Франка — один із рідкісних у світовій літературі випадків, коли за творчістю Франка-письменника пильно стежить Франко-критик і Франко-теоретик. «Безумовно, багато прозаїків і поетів були тонкими та досвідченими шанувальниками мистецтва слова, та жоден видатний поет чи романіст не був таким глибоким теоретиком, критиком, літературознавцем як Іван Франко. Не тільки його розвідка “Із секретів поетичної творчості”, а й багато його статей, навіть окремі судження — це не просто животворні думки: за ними постійно знаходиш стрункість методології, яка приводить до глибокого соціального, дієвого, плідного розуміння твору певного автора і літератури загалом»13. На думку О. Чичеріна, І. Франко свідомо і наполегливо проторював у літературі нові шляхи, значну увагу зосереджуючи на теорії свого мистецтва. Передумовою морально-виховної сили його літературознавчих праць було прагнення виховувати і формувати свідомість читача, чим мало переймалося західноєвропейське літературознавство наприкінці XIX ст.

Дбаючи про впровадження українського літературознавства в європейську літературознавчу традицію, І. Франко нагадував про потребу засвоїти величезну культурну та інтелектуальну традицію, вироблену нашим народом упродовж віків. Він бачив, що недотримання ученими культурних національних традицій призводить до інтелектуальних та моральних збочень, які виявлялися в сучасних йому літературознавстві та критиці.


1 Франко І. А. Н. Пыпин. История русской литературы. — Т. 31. — С. 335—336.
2 Франко І. Задачі і метод історії літератури. — Т. 41. — С. 15.
3 Франко І. Професор Омелян Огоновський. — Т. 43. — С. 381.
4 Франко І. Професор Омелян Огоновський. — Т. 43. — С. 381.
5 Франко І. Юрій Брандес. — Т. 31. — С. 382.
6 Там само.
7 Франко І. Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка // Світ. — 1881. — № 8—9. — С. 172.
8 Франко І. Михайло Євграфович Салтиков. — Т. 26. — С. 129.
9 Там само. — С. 129.
10 Франко І. Ювілей Івана Левицького (Нечуя). — Т. 35. — С. 371.
11 Там само. — С. 272.
12 Франко І. Детлеф фон Лілієнкрон і його писання. — Т. 31. — С. 186.

13 Чичерін О. Іван Франко і проблеми зарубіжної літератури // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті та матеріали. — Львів: Вища школа, 1984. — Вип. 42. — С. 10.

Читайте также