Основні літературознавчі школи другої половини XIX — початку XX ст. в концепції Івана Франка
У першій половині своєї літературознавчої діяльності І. Франко захоплювався теорією М. Дашкевича, яка свого часу зумовлювала розвиток літературознавчої науки в Україні. Як зауважив Л. Білецький, методологічна концепція М. Дашкевича визначала зміст більшої частини наукових студій І. Франка. «Але чим більше зростав його науковий талант, чим ширшою робилася його наукова ерудиція, тим більше Франко звільнявся від цієї теорії Дашкевича як методологічного принципу, її обсяг звужувався і робився лише тою ідейною силою, що підіймала лет кожного українського вченого, що захищав свій літературний скарб від посягань на нього польських чи великоруських учених»1.
Стосовно світоглядного переходу І. Франка наприкінці 80-х — на початку 90-х років XIX ст. із соціалістичних позицій на національні В. Довгань у 20-х роках XIX ст. зазначав, що колишній соціаліст, прибічник класової боротьби, автор і коментатор програми соціалістичної партії І. Франко наприкінці 90-х років був ближчим до поміркованого націонал-соціалізму, ніж до соціалістичних ідей.
Цим пояснюється і розширення на початку 80-х років XIX ст. літературознавчих зацікавлень І. Франка. Відтоді вже не тематика, а художня вартість почала визначати цінність літературних, особливо ліричних, творів. Проблеми методології літературознавства постали перед ним у зв’язку з наміром написати на пропозицію німецького видавця Ф. Вільгельма історію української літератури. Як свідчить листування І. Франка з М. Драгомановим, майбутня історія літератури (не написана) мала враховувати досвід М. Драгоманова-компаративіста, втілений ним у фольклористичних працях. У міркуваннях М. Драгоманова помітна прихильність до культурно-історичної школи. Це виявилось у пораді не гнатися за бібліографічною повнотою, а дати насамперед найхарактерніші зразки всього написаного народною мовою.
У 80-х роках І. Франко вивчав досягнення основних європейських літературознавчих шкіл: міфологічної, біографічної, порівняльно-історичної, культурно-історичної, психологічної (історико-психологічного, естопсихологічного, потебнянського літературознавства), філологічної. Його діяльність як літературознавця наприкінці ХІХ — на початку XX ст. була пов’язана із загальним піднесенням національної свідомості і тогочасної суспільної думки. Спостереження за цим процесом становило основний зміст і пафос його праць. Він керувався думкою про глибокий зв’язок літератури і життя, про розуміння твору як пам’ятки певної епохи і факту культурно-історичного розвитку, в якому відображено час. У своїх студіях І. Франко спирався на найвищі досягнення літературознавчої думки, що розвивалась у традиціях культурно-історичної школи: «Всезагальну історію літератури» В. Шерера, «Історію всезагальної літератури XVIII ст.» Г. Гетнера, «Історію XVIII і XIX століття» Ф. Шлоссера, «Мистецтво з точки зору соціології» М. Гійо та ін.
Культурно-історичну школу в літературознавстві оригінально трактували прихильники і послідовники у різних європейських країнах. В її проблематиці дослідники виокремлюють різні аспекти та принципи. Деякі з них співзвучні з сучасністю, наприклад позиції феміністичної критики. «Феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція жіночої історії та жіночої літературної традиції, феміністична історіографія, ревізія патріархальних зразків мови, проблема андрогінії та лесбіянська традиція, природа жіночого тексту та жіночого відчитування тексту, руйнування патріархальних зв’язків мови, проблема жінки у постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму, пошуки альтернативної логіки та можливість жіночої епістемології»2. До цих проблем зверталися прихильники культурно-історичної школи ще у XIX ст. Тоді в культурологічному житті Європи феміністичні ідеї набували все більшого розмаху. Йшлося не так про специфіку жіночого творення, як про боротьбу поглядів, ідей чоловічого і жіночого начал у літературі, про піднесення феміністичного мислення в європейському мистецтві. Як вважала Соломія Павличко, феміністичне мислення — це феномен не лише англійської та англомовної літератур, а загалом духовного життя Європи того часу. Цей феномен «зачепив і українську літературу. Досить згадати про фемінізм Івана Франка і Михайла Павлика, про діяльність Наталі Кобринської, про спроби видань у Галичині перших жіночих альманахів, нарешті, про жіночі організації і жіночу боротьбу цього періоду»3.
І. Франко посилався у дослідженні феміністичних (гендерних) проблем української літератури на досвід німецького літературознавця В. Шерера, який з позицій культурно-історичної школи аналізував літературний твір з урахуванням статі його автора. Погоджуючись з такою його позицією, І. Франко зауважував у праці «Задачі і метод історії літератури»: «Історик літератури слідить також становище жінок в літературі, тямуючи, що в часах розцвіту літератури значення жінок підноситься, вони стаються провідницями, а часто й самі визначаються писательськими талантами; в часах упадку натомість упадає й значення жінок. Поезія жіноча не мусить бути поезією жіноцькою — приміром, поезія таких жінок, як Гросвіта, Гойєрс, Готшеда. Недавно Шерер прямо розрізнив “мужські” і “жіноцькі” періоди в літературі; це не повинно було нікого так дуже дивувати. Адже ж ще 1795 р. Вільгельм Гумбольдт в Шіллеровому часописі “Die Horen” (“Ори”4) писав “про полову різницю і її вплив на органічну природу” та “про форму мужеську і женьську”, а Шіллер (в листі до Кернера, т. II, 132) назвав гарною і великою цю думку — провести поняття роду і плодження навіть через область людського духа і плодження духового»5. І. Франко не тільки обстоював феміністичні ідеї у своїх літературознавчих працях, а й громадською та видавничою діяльністю (підтримка видань жіночих альманахів, редагування творів жінок-поетес) намагався відходити від традиційного розуміння української жінки лише як берегині домашнього вогнища, прислуги для чоловіка. І. Франко свідомо підтримував талановитих жінок, стверджував, що жінка, яка повела мову про соціально значущу ідею, пішла глибоко в ядро нації, що мало викликати національне відродження.
Сучасна дослідниця Феня Пустова на прикладі Франкового «Отзва» на працю М. Дашкевича «Очерки истории украинской литератур XIX века» намагається пояснити його розуміння методологічних завдань історії літератури. Основне завдання історії літератури в інтерпретації І. Франка вона вбачає насамперед у розгляді письменства «в зв’язку з суспільним життям, місцевими традиціями, як вплив дійсних духових потреб, виплив історії і розвою даної території»6. Таке трактування Франкового розуміння історії літератури хоч і є доречним, однак не охоплює всього комплексу завдань, які він ставив перед нею. Звідси і дещо однобокий висновок Фені Пустової, «що під методологією І. Франко розумів найголовніші принципи дослідження, якими має володіти літературознавець, і називає один із них: сприймати красне письменство як відображення дійсності, шукати зв’язки художніх творів із життям. Недотримання дослідниками цієї висхідної позиції викликало невдоволення І. Франка»7. Справді, таке розуміння літературознавчих завдань характерне для наукової творчості І. Франка 70-х років XIX ст., коли відбувалося його становлення як критика та літературознавця. Наприкінці 90-х років XIX — на початку XX ст. його розуміння завдань літератури значно ускладнюється («Слово критики», «Із секретів поетичної творчості») і цілком відходить від традиційного трактування її як «відображення дійсності». Зрештою, робити висновок про Франкове розуміння методологічних завдань історії літератури на підставі однієї чи навіть кількох його розвідок — справа ризикована. Часто в його працях можна знайти елементи прийомів аналізу, стосовно яких дебатували у дослідженнях наприкінці XIX — на початку XX ст. У деяких працях наявні елементи «феміністичної критики».
Проблема культивування І. Франком традицій певної школи у літературознавстві складна і неоднозначна. Адже у своїх працях він не дотримувався традицій тільки однієї з них. Його творча практика дає підстави стверджувати про захоплення культурно-історичним, порівняльним літературознавством. Не чужими для нього були філологічне і психологічне літературознавство. Усе залежало від того, які аспекти аналізу художнього твору (соціологічні, психологічні, філологічні) він ставив на перше місце.
Д. Багалій у статті «Іван Франко яко науковий діяч» стверджував, що основним методом літературознавчих студій І. Франка є порівняльний. Він «додержувався новіших методів вивчення пам’яток, ідучи тут слідом за великими проводирями Веселовським і Потебнею, й тим шляхом, яким ішли його сучасники М. Драгоманов, М. Сумцов і акад. В. Перетць. Освітлюючи українські пам’ятки на підставі порівняльного методу аналогічними пам’ятками інших народів всесвіту, установлюючи між ними, так би мовити, інтернаціональний зв’язок і усуваючи таким чином думку про виключно місцеве походження»8. Така думка має підстави, хоч певною мірою звужує гаму підходів І. Франка до літератури передусім тому, що у 20-х роках XX ст. неповністю було зібрано його літературознавчу спадщину.
За словами В. Будного, компаративізм переорієнтував І. Франка із публіцистичної імпресіоністики на аналітичне зіставлення сюжетів, образів, мотивів та інших літературних елементів, які належали до різних епох, жанрів, стилів і необов’язково перебували між собою в генетичних зв’язках. «Компаративні студії привели його до визнання кодової функції літературної традиції як «загальнолюдського фонду» — історично утворюваного резервуару тем, сюжетів, образів, метричних форм та інших мистецьких засобів, з яких митці відбирають типові елементи і вибудовують їх у неповторні комбінації»9.
Відхід від наслідувального характеру літератури І. Франко виявив у студії про Шевченкову «Тополю» (1820), переконуючи в необхідності бачити «в цілім величезнім засобі літературних мотивів, образів і форм спільний, загальнонародний, а далі загальнолюдський фонд, котрим свобідно користується кожний писатель і кожний народ по мірі своєї спосібності і культурності і до котрого своєю чергою докладає більшу або меншу цеглину свого, власного, оригінального...»10.
І. Франко добре знав компаративістські праці Т. Бенфея, М. Драгоманова та О. Веселовського. Як стверджує І. Папуша, «за прикладом Бенфея, М. Драгоманова, О. Веселовського Франко проводив і свої власні наукові дослідження, залучаючи до аналізу й індійські тексти. Разом з тим не завжди у Франка виявляється глибоке знання тих текстів, їх специфічних рис. Інколи зовнішня схожість мотивів давала письменникові підстави до віднесення їх до індійських джерел»11. Тому вести мову лише про суто компаративістський характер літературознавчих студій І. Франка було б неточно. Його вибір методу дослідження у його літературознавчих працях зумовлювався конкретним матеріалом.
Поділитися