Ніна Соколова. Знай, у мене одне життя

Літо! Чудова пора року!
  Між схилами гір видніється вузенька доріжка, вздовж неї, майже лежить доволі висока, зелена, шовкова трава. А поряд в урвищі, донизу поспішає течія річки. Вода чиста й прозора, виблискує на сонці, яке ледь - ледь проникає поміж гілок дерев. Пишні ялини, смереки величаво позирають вниз, немов за всим спостерігають.
    Іванко з Марічкою, взявшись за руки, спускалися до низу, це тут проходила доріжка між двома селами. Ото йдуть у гори прогулятись, а доріжки вузькі, то вже йдуть обнявшись, щоб часом не впасти в урвище.
  Карпатський край! Тут така краса,очей не відвести,хоч і зросли в цій місцевості, все ж кожен раз вдивлялися в природу,  яка причарувала їх. Він нарвав букет квітів і вручив їй:
-Ну, що Марічко скоро поберемося?
- Мабуть так, - вона мило всміхалася, а він цілував і майже щоразу обіймаючи говорив, що вона найкраща.
 Свято Івана купала завжди проходило біля річки, де навіть можна було купатися. Дівчата плели віночки, на них ставили свічку і клали на  воду. І за звичаєм, хлопці ловили, чий він, то вже його  дівчина. Марійчин вінок здавалось стояв на місці та раптово бистра річка  почала крутити  ним, підхопила і понесла течією. Іванко вже доганяв його, заходить у воду по самі груди. Та вода в річці немов грається з ним, підкосила течією. Ноги звело, не міг ними пошевелити, а тим паче пливти.
Вона  майже відразу кинулася в річку… хлопці зупинили її, допомогли йому вибратися.А вінок наче тікав, перевертався, то ховався, то виринав з води.
Марічка взяла з букета ромашки, барвінок, м `яту, волошки, швидко сплела вінок. Вже сама,  його одягла на голову своєму коханому.
- Ну, що ти! Я знаю, ти мій і все буде добре. Вишиванку  ж подарувала…  чому опустив голову?!
  Він давно вважав її своєю дівчиною, дуже подобалася йому, ці п`ять кілометрів між їхніми селами, не завадили зустрічам. Їхні батьки знали про цю дружбу, ніхто з них  не заперечував, адже колись разом навчалися в цій школі.
   Ще тоді, як малими,  Марічка та Іванко часто йшли до школи разом, бо дорога до містечка досить далека. Він зустрічав її на долині і вже   чимчикувати було веселіше. Інколи в школі був трохи незграбним, з нього сміялись дівчата. А вона лиш осторонь подивиться, в цей час намагається кудись відійти. Але тишком – нишком придивлялася, він подобався їй.
Бувало в теплу пору, на свята, не одне село сходилося на вечорниці, було більше молоді.  Він намагався завчасно зустрічати Марічку і тільки з нею проводив час.
Ось, вже  й  прийшов час іти до війська. Гуляла молодь, весело награвали музики та тільки Іван не відводив очей від Марічки. Весь час її запитував і говорив:
- В тебе все добре? Ну - у! Посміхнися!
  Вона вечорами вишивала рушники і писала листи. Він служив під Львовом, тішилася, що недалеко.
  Вже відслуживши службу, Іван зрозумів, що ті дивні, карі очі, не дають спокою. Що покохав її, був упевнений, кращої за неї немає. Тож поспішав на всі вечорниці, хоча  роботи вдома вистачало. Його батько  працює в Польщі  водієм – далекобійником, вдома буває рідко. Тож Іван вдома, був за господаря.
  Звістка про Майдан облетіла всі міста і села. Дехто з молоді, які навчалися, вже були там. І тривожні вісті навіяли сумні думки. В Києві відбулися страшні події. По селах тільки й мови, що це війна.
Всі оплакували  Небесну сотню, тих хто загинув на Майдані.  Україна здригалася від болю. Не було такої хатини, щоб хтось не молився, щоб якнайшвидше закінчилася війна.
 Та минав час….  російські війська забрали Крим. Заворушення на Сході. В дві області ворог вводить свої війська.
 Влітку почалась мобілізація. Іванові теж принесли повістку, змарнів. Та все ж, згодом взявши себе в руки,поспішав на побачення. Марічка дізнавшись,розплакалась,цілувала чоло, очі, ніжно обіймала. Занурилась у його обійми, нічого не боялася, бо щиро кохала  і тільки промовляла,
- Ти мій…
 Трохи соромлячись, він не знав ,як поводитися та все ж пристрасно цілував.
  Цей вечір не зміг зупинити їхні почуття.Тільки дерева й квіти знали про їх кохання,які вони щасливі,як провели першу ніч….
   Похмурий ранок… коли проводжав її додому, вже перегукувалися й заводили пісні птахи. Поцілувавши сказав,
-Люба … знай у мене одне життя. І я хочу його прожити з тобою, бо всім серцем  кохаю тебе. Сподіваюся все буде добре, то ж дочекайся мене.
 Марічці кожен день здавався місяцем, а місяць роком. Щовечора молиться біля  ікони, просить, благає Бога, щоб повернувся живим.
  Минуло три місяці... За цей час отримала тільки два листи, які прийшли з Луганщини. Писав, що мали їх перекидати під Донецьк. Журилася... а хто дозвониться сюди?  Коли майже завжди немає  мережі.
Коли приїжджала у містечко,часом йшли гудки але ніхто не відповідав. Одного разу й завітала до магазину, роздивлялася дитячі речі. Те дитя, що носила під серцем, вже скоро  про себе мало заявити.
  Минав час…  горить земля на Донбасі, на Луганщині. Гатять гради, гаубиці і вже колонами їхали танки.
 І знову мобілізація. По селах і містах України скрізь хоронять героїв. Дуже тяжкі бої на фронті. В селі, де жила  Марічка,  теж відбувся похорон та мати їй  заборонила туди йти. Крики і стогони лунали  до самих вершин Карпат.
Хоч по телевізору кричали, що це АТО, та всі знали, що це справжня війна.
  Вона дуже чекає весну. Надіється, що буде кращий зв`язок і вона хоча би раз додзвониться до Іванка та почує його рідний голос.
Сонце здіймалося вище, стікали струмки. Весь час думки, відчай і смута  не покидали її. Як він? Та де ж він? Мати часом заспокоїть, а іншим разом нагримає. Повчає, щоб набралася терпіння, бо це дуже шкодить дитині.
  Розставав сніг, переповнені річки, всі урвища заливали водою, яка стрімко стікала, розливалась по долинах. В містечко майже ніхто не ходив, адже добиратися було дуже безпечно.                                       
   Останні дні березня. Пахло свіжістю, ясні сонячні промені мерехтіли, прогрівали землю.
 Марічка проснулась, вся спітніла… Що це?! Наснилося, що Іванко ловив її вінок  у брудній воді і не спіймав. А потім маля і урвище. Подумала - о, наснилося те, що було. А дитя, так то ж на якесь диво.За декілька днів прийшов час пологів.
 Та саме в цей день, відбувався бій під Донецьком. Іван завжди, відбиваючи ворога,  просив Бога, щоб його не діставала куля. І про себе тремтячим голосом шепотів,
-    Мамо! Марічко! Все буде добре!Почекайте ще трохи…ще трохи... 
  На жаль, снайперська куля влучила в ліве плече. Тільки й встиг вимовити,
-Мамо… Марічко… хто ж у нас?
  Зупинилося серце Івана, а на світ народився малюк, дуже схожий на свого тата. Але він цього не дізнався.
 Хлопчик народився вчасно, був справжнім бутузиком. Воно б радіти Марічці та щось немов стримувало. Часом все ж тішилася сином, цілувала ручки й ніжки, весь час  придивлялася до нього, інколи казала,
-  Ой, ти мій маленький Іванко.
 Одного дня, задумуючись до матері,
– Мамо, а що звістки ніякої немає? Та тільки похитала головою, в її очах був смуток і відчай, відразу перевела тему.
Мати поспішила сказати,
- Сказав лікар, вже завтра будеш вдома, - поцілувавши,  вийшла.
Мати одна забрала Марічку з лікарні. Батько, вже пів року працював у Польщі. З містечка їхали на таксі. Але це ж  тільки до схилу гори, а там пішки. Йшли не поспішаючи, мати весь час відставала, немов відтягувала час. Вона попросила йти швидше,
- Давай матусю, давай швидше, малий їсти захоче, скоро плакатиме.
Озирнулася назад, подивилася під ноги. Призупинилась, повільно повернула голову в сторону й здивовано,
- Мамо, що це?! Так багато людей на долині.
Випустила сумки з рук, на руки мовчки взяла онука. Ледь зблідла, ніжно дивилася в очі доньки, а по щоках покотилися сльози. Тремтячим голосом,
-  Іди…. попрощайся, дитино. Там хоронять твого Іванка.

                                                                                         2016р.