Ніна Соколова. Це сталося після дощу

Прохолодно… поступово підкрадається пізня осінь.
 Дерева, де-не-де вже скидали з себе багряне листя, воно  неслося вітром, крутилося, обіймалося, збивалося вкупи, переверталося і знову розсипалося й летіло, здавалося доганяло одне одного. Деяке  лежало, приклеєне  багнюкою до землі. Вчора цілий день мжичив прохолодний дощ. Що вже тепла чекати. Щодня ставало холодніше, небо  затягнулося здоровенними темними хмарами, здавалося завісою лягало над землею. Не чути співу пташок, тільки горобці літали зграйками, один перед одним цвірінькають, щось знаходили їсти і десь зникають. Все частіше з`являються ворони, сердито каркають, частіше кружляють, над деревами горіха і  між собою про щось перегукуються.
   Вранці, сизе небо зустріло Миколу, поспішав на станцію. Сирість забиває дух, час від часу зупиняється, покашлював, витирав чоло і кожного разу поправляє мішечок з соняховими зернятками, який чомусь весь час сповзає з плеча.
  Вчора, майже цілий день пічку палив,на пательні смажив сушені зернята. Щоби були смачніші, трохи підсолив, потрібно ж продати, хай якась копійка. Хоч не молодий та  не дуже старий, ще хочеться  трохи пожити, роздумував він.
   Від села  до станції, добрих кілометрів шість, але раненько, люди поспішають до потягів,  щоби щось продати. Дорога  давно встелена, частково з щебеню та вапняку, по ній трохи багнюки. В основному, люди йшли взуті в гумових чоботах, а дехто в кирзових, жінки ж  у бурках з галошами, адже на одному місці, стояти годин шість, холодно.
 Хто жив ближче, напродаж приносить картоплю, болгарський перець, молочні продукти, виноград, яблука. А Микола  вже три роки, як став вдівцем, то ж хозяйства не тримав, гадав, що без дружини сам не впорається. Має великий, соток сорок город, є де сіяти соняшник, садити городину.
  Пасажирський потяг подає сигнал, їхав до станції, швидко відчинилися двері, чути галас. Люди наче з мішка вискакували, щоб купити якісь продукти.
- Дідусю...  дідусю, заховай мене будь ласка, я не хочу в дитбудинок, все тобі розкажу, чесне слово! - писклявим, тремтячим  голосом попросив хлопчина.
  У Миколи від несподіванки округлилися очі, не зміг  толком второпати, що говорить, але зрозумів, що хоче сховатися. Уважно придивився, перед ним стояв дуже худющий, переляканий, чорнявий хлопчисько, років восьми, чи десяти. Чорні оченята переповнені сліз, погляд бігав, то під прилавок, то на нього, то поміж людей, раз - по - раз трохи пригинався. Замурзане обличчя і його чорне обдерте лахміття підкреслювало смагляву шкіру.
 Микола помітив, що з людьми розмовляють заклопотані провідники, озирнулися, наче когось шукають і тихо до нього,
- Гайда,  сховайся біля мене.
На плечі  накинув кожух, а сам присів на пустий  ящик, який завжди залишав на станції, щоб при нагоді відпочити. На базарі, як на базарі, в метушні ніхто не помітив, що хлопчик заховався, він присів за спиною і був накритий кожухом.
 Загорівся зелений сигнал, потяг мав відправлятися, провідники поспіхом добігли до Миколи купили  літрову банку зернят, як завжди на всю компанію, бігли, майже на ходу сідали у вагони.
  - Ну, що вилазь, партизан. Загроза минула, сьогодні, ще два потяги, а в мене є зернята, якщо хочеш зі мною бути, то треба почекати, щоб я продав свій товар. А поки що скажи, як тебе звати?
 Хлопчина, трохи трусився, чи від страху, чи від холоду, Микола побачив, що взутий  в кросівки, з яких виглядали пальці разом з багнюкою.
-О, то в тебе зовсім кепські справи, замерз чи захворів. Ось бери, їж,
- протягнув йому хліба із салом і цибулину.
-Мене звати Ярик… Ой, це так хлопці звали, а справжнє ім`я Ярослав, я з під Києва,- тремтячим голосом сказав він.
Хлопчик притулився до нього, очі наповнилися радістю, не соромлячись, жадібно кусав хліб, здавалося вирвався з голодного краю, цмокав,  кривився від цибулі.
  - Це потрібно з’їсти, бо скорчуся, раніше чим треба, хоч гірка та я сильний, потерплю,- бурчить собі під ніс і облизує язиком губи, водночас позирає на всі боки.
Чоловік дивився на нього і згадував своє дитинство, війну, після війни, здавило в горлі, непрохані сльози з`явилися на очах.
- Діду, я буду гарним, слухняним, не гони мене... будь ласка!   Побачиш, як треба, буду тобі в усьому допомагати, ти тільки скажи. 
- Ти не дивись на мене, як на діда, я такий на вид, бо не поголився, тільки  розміняв восьмий десяток. І просто теж худий, як ти, краще мене називай дядьком Миколою, домовились? - запитав, уважно дивлячись  на нього.
Він посадив хлопчика на ящик, роззув, замотав холодні, як лід ноги мішком, який  завжди з собою носив у торбі.
  За пів години приїхав другий потяг, їм пощастило, покупців багатенько, то ж зернят залишилося зовсім мало. Микола задоволено поглядав на малого, посміхнувся,
- Будемо збиратися додому.
  І поспіх, загортає  малому ноги в газети, які тримав для зерен, щоб хоч трохи було сухіше та тепліше. Взув ті, подерті кросівки  і приклав руку до лоба.
 - В тебе напевно температура, давай швидко зайдемо в магазин, купим хліба та й будемо потихеньку йти. Тобі непогано, голова не крутиться?
Малий крутнув головою, - Ні, тільки спати хочу.
 Неподалік від станції декілька магазинів. Він взяв малого за руку й підморгнувши,
-Ну що зайдемо, подивимося, що є тут.
В магазині два відділення «Продтовари» і «Промтовари».
-Дівчата, ходіть сюди! Ось, пригощайтесь, а нам дайте хліба і он… ту куртку покажіть,- звернувся до продавчині і на газету насипає зерняток.
Хлопець був вражений, дядько приміряв на нього куртку, яка йому дуже сподобалася, але не наважився сказати. Зробився немов німий, тільки з обличчя не сходила усмішка.
-  Ну от, вже одягнувся, не знімай, а оте лахміття викинь у сміттєвий бак.
  Ярослав сяяв, як сонце, задоволено позирає на  усі боки, наче хоче сказати, подивіться, яка в мене красива куртка. Повеселішав, від задоволення примружує оченята. До сонця повертає обличчя, йому здавалося воно його пестило, ще й трохи теплий вітерець піднімає  настрій.
Раптом зупинилися біля іншого магазину, Микола витягнув з нагрудної кишені, замотані в хустку гроші, порахував, пропонує йому,
- Ану, годен порахувати?!
Той, трохи засоромився, опустив голову,
- Не дуже…..  та трохи умію, зазвичай, здебільшого копійки.
-  Добре, пішли,- підморгнув, зайшли в магазин.
 - Гарні чобітки! А скільки коштують? Може в нас грошей не досить, -  заклопотано звернувся до продавчині.
- Двадцять п`ять, як не стане, принесете завтра, то ж все одно будете йти на базар.
Чоловік вишкрябував кишені та таки знайшов гроші.
Це просто диво, думає Ярослав, коли Микола взув йому гумові чобітки з утеплювачем. Тільки  вийшли з магазина, він поцілував йому руку,
- Дякую... дядечку, таких,як ці, в мене ніколи не було, зроду, їй Богу кажу правду. Я, як виросту, обов`язково, тобі поверну гроші, за все - все, ти тільки повір мені. Дуже збуджений, хвилюється, тулився, обіймає його за пояс.
   Всю дорогу Ярослав розповідав, як був меншим у дитбудинку під Києвом, сам же звідки родом, не пам`ятає. Так, немов скрізь туман пригадує, колись з мамою ходив у гори, там обриви були, з гір текла вода. В садочку сказали, що будемо йти в школу, а я взяв і втік. Спочатку просив у людей гроші, потім познайомився з циганами. Ті позвали із собою, жили в кінці невеличкого села. Заробляли на хліб – як - то кажуть, в електричках, було й на вокзалі в Києві, а часом їздили в міста, Білу Церкву, Конотоп.Та гроші, старші хлопці весь час забирали, було навіть голодував цілими днями. А влітку від них втік, перебивався тим, що знаходив, ходив по садках, їв яблука. На булочку у людей просив гроші, клявся, що не крав, давав голову навідсіч.
 По дорозі до села, прямо в обличчя Ярославу,  яскраво сяяло сонце, почервонів і навіть трохи спітнів. Як підійшли до хати зупинився,
- От  мені повезло, справжня в тебе хата, подумав, якась халупа.
Почав гавкати собака,  задніми лапами шкрябав землю, урвався з ланцюга.
- Дружок, це свої,  скоро звикнеш,- втихомирив Микола.
Пес сердито позирав, кожного разу повертається боком, але згодом, почав виляти хвостом.
Чоловік швидко запалив «примус», ставить гріти воду, криниця на обійсті, то ж далеко йти  не  довелося. У великому кориті, з пахучими травами, чоловік покупав хлопця  і вже вечеряли,
- Ти Ярославе, скажи усім, що я твій рідний дядько, що приїхав до мене з Саратова, бо залишився сиротою. В мене там справді  троюрідний брат Олег живе і жінка Марія, так що, щоб знав, що говорити, скажеш розбилися на машині, а документи вкрали в потязі.
-  Хоч це гріх, але  ж треба тобі якось документи зробити, якщо ти хочеш зі мною жити.
-  Як хтось з Росії тебе захоче шукати, тепер ми незалежна Україна. І більше нікому нічого, то ж запишу твоє день народження, щоб не забув, це тобі минуло дев`ять років. Ти в школу підеш, у другий клас, писати і читати хоч трохи умієш ?
Хлопчик уважно слухає і картоплю мокає у олію, коли їв, вона стікала по бороді. Кивав головою  й знову їжу напихає за щоки.  Сидить, немов хом`як, ще й розчервонілий, задоволений, час від часу всміхається.
  Зовсім стемніло, пустився тихенький дощ. Микола слухає новини, а малий, вже солоденько спить на простирадлі й пухових подушках.
Та все, як гадалось не сталося. Ранком, хлопчина почав кашляти, ніби задихається, аж синіли губи. Звичайно, серце тьохнуло, що ж робити? Тремтів, спішив  до Катерини. Ця жінка, трохи молодша за нього, в селі лікувала травами.
- Спасай голубко, хлопчина задихається!
- Який, ще хлопчина? Чий?
- Та він мені, як син,  покійного брата з росії, ліків треба!
- Я маю бачити його, що, як, є температура?
- Та вчора міряв, була тридцять сім і два, я його добре в травах викупав, воно бідне добиралося до мене зо два тижні, по вагонах в холоді, в голоді, розповідав по дорозі. Жінка знервувалася, поспішала.
Три дні і три ночі проводилися біля нього, малий збліднів, зривався, потів, температура  впала майже  до тридцять п`ять і п’ять.
Коли хлопчикові було не добре, тулився до Миколи, обіймав його і дивлячись у очі запитував,
- Я, що помру? Не поживу, як люди? Я ж мріяв, що ми з тобою  довго і добре поживемо. Я ж хочу , як всі бути, вивчитися і щоб ти мені став за батька.
 Микола просльозився, обіймав його, гладив по голові і пригадував свого єдиного сина, який, ще в шістнадцять років розбився на чужому мотоциклі. Після тієї трагедії  не зважились мати другу дитину,  все життя прожили удвох з дружиною.
   Вночі, по черзі чергували з Катериною. Вже й фельдшерку, що в селі, визивали, сказала, що запалення легенів. Лікували усім чим знали і травами, і ліками, дві курки зарубали на бульйони, щоб підняти хлопця.
  В ліжку, Ярослав відлежав два тижні, молитвами, ліками та увагою було подолано хворобу.
   За гроші Микола владнав всі справи з оформленням документів на хлопця. І йому зовсім не шкода було тих грошей, добре, що мав заничку, хлопець припав до душі, для нього нічого не жалів.
 Середня школа в селі, хоч невелика та з багатьох сіл сюди діти автобусами приїжджали вчитися, класи були заповнені. Ярослав швидко вписався в колектив, в навчанні майже не відставав. Це все завдяки Миколі, який кожного дня, крім уроків, з ним додатково  займався деякими предметами. Хлопець дуже розумівся по математиці, вголос читав книги.
  Чоловік тішився, збадьорював його,заохочував своїми розповідями  про війну. Розповідав, як бідував люд, як голодував і теж, довго ходили всі в лахмітті, бо життя не було легким. Вже, як Ярослав перейшов в п`ятий клас, зважено дивився по телевізору і часто задавав питання, чому так несправедливо, одні мають все, а інші ледь виживають. Пригадував деякі моменти з життя в дитбудинку, як вихователі в обід  забирали собі масло, яке мали б дати дітям.
  Микола наважився завести поросятко і свиноматку та побільше курей, щоб здати і мати якусь копійку. Ярослав був, як на долоні, опісля уроків, завжди поспішав додому, без заперечень, в усьому допомагає. Хлопець сам умів палити пічку і рубати дрова та нагодувати хозяйство. Інколи  бігав до хлопців, які збиралися посеред села, грали в футбол, а здебільшого в волейбол. У школі була волейбольна команда, яка навіть їздила в область на змагання.
  Літньої пори було справжнє задоволення. Він, Микола та Катерина йшли  в ліс і по дорозі в поле збирали лікарські рослини. Це для хлопця була справжня прогулянка, брав Дружка,  задоволено з ним ганяв, перевертався на траві, грався. Його сміх линув вдалечінь, губився по полю, луною віддавався в лісі. Збирати трави -  копітка робота та юрбою, кажуть завжди все робиться веселіше. Приносили цілі тюки трав, Ярослав ліз на горище, розсипав сушити. Які трави збирати, тітка Катерина знала, давно людей лікувала. Трохи залишала собі, а то здавали в приймальний пункт.
  Тітка  жила сама і частенько приходила до них у гості, навчила Ярослава робити вареники та пельмені. Хвалилася, що син живе в Києві, має престижну роботу,  вона має двох онуків - близнюків.
Микола вечорами часто затівав тему про гроші, що треба більше скласти, для того, щоб Ярослав зміг  поїхати у велике місто вчитися. За розмовами запитував хлопця ким хоче стати, той трохи усміхався,
- Ось трохи підтягнуся, може поступити на адвоката, чи на юриста, хочу книгу велику, бачив в  магазині, називається «Право».
Микола тільки  весело підморгнув, хлопав по плечі,
- Давай... давай, обіцяв бути гарним, слухняним….
   За вікном темна ніч.У вікна ліпила хурделиця, надворі скрипіло старе дерево. Зима сніжна і морозець по всіх шибках  красиво розмалював узори.
   Микола несподівано прокинувся, не міг зрозуміти, чи від звуку хурделиці, чи від скрипіння дерева. Виглядає у вікно, хотів, щось там побачити, але хіба побачиш, коли у візирунках скло.. Увагу привернув Ярослав. На дивані крутився й про щось бурчав та вже зрозуміліше,
- Мамо,  мамо зачекай, зачекай…
   Не став чіпати хлопця, так й до самого ранку не заснув, може розповість, що йому наснилося. Він вранці проснувся, витягувався, встав, схопив гантелю, з нею немов грався, робив зарядку.
   Микола заніс дрова з вулиці, привітався, поглядав на хлопця, подумав, гарний  парубок виріс, хоч і шкіра трохи смуглява й чорнявий та на цигана не схожий.
  Вже останній, одинадцятий клас, скоро екзамени, а що далі, інколи сам себе запитував Микола. Та грошей трохи склали, якщо навіть з ним щось станеться, то йому досить, щоб вивчитися. З роками  відчував, що здоров`я підкачує, часом тиск підніметься, а часом серце затремтить. Катерина все тримає на контролі, велику роль зіграла у вихованні Ярослава, можна сказати, була їхня лікарка і порадниця.
- Ти щось сьогодні вертівся, не спокійно спав, чи це від хурделиці,чи може сон який наснився?
 Хлопець поправив чуба, трохи зніяковів, а потім серйозно,
- Не хотів тобі казати, вже третій раз поспіль, я бачу один і той же сон. В горах біля річки, майже на обриві стоїть жінка, волосся розпущене, трохи хвилясте,  в синьому платті з білими горохами, гукала, чітко чув ім`я – Захаре, а  потім чийсь голос кричав,- Мамо... мамо зачекай, зачекай.
Це отаке сниться, не знаю, обличчя тієї жінки не бачив, а ось, місце це здається колись десь бачив, тільки точно не пам`ятаю.
- Не переймайся, може колись, ще щось пригадаєш. Для тебе буде краще, якщо своїх батьків знайдеш.Я вже  трохи старий, хто знає скільки мені, ще залишилося. Основне, щоб ти поступив вчитися, а там, я вже спокійно можу закрити очі.
Ярослав підійшов до Миколи, змужнілий, міцно обійняв,
- Давай про це краще не говори, ти мені, як справжній батько. Я напевно пропав би без тебе, дякую, що ти мене прийняв і виховуєш, як рідного сина. Такого батька мати, не кожному повезе.
 Микола  перед ним виглядає маленьким, худеньким дідом, у обіймах розчулився, почав шморгати носом, котилися сльози,
-Ну - ну батьку, не треба, не збирайся помирати, ще стільки роботи. Ти мене маєш вивчити,  одружити, а хіба ні? І досить, я вже дорослий, гадаю маю право тебе так називати.
   Гарний сонячний день. Літо набирало сили, в садах рясніли і вже достигали вишні, ранні абрикоси. Природа чарувала красою. Теплий  літній вітер підіймає настрій. По дорозі вервечкою йшли люди, під посадкою килимом стеляться суниці. Хтось вже збирав на продаж, а хтось смакував, всі  один одного знали, весело спілкувалися, про щось жартували, сміялися. Обіч дороги, квітне барвінок, дзвіночки, ромашки, ніби кольоровий рушник стелився між дорогою і полем.
  Перед приїздом потяга, на станції людно. Неподалік, на маленькому базарі, як завжди, люди продають сільськогосподарські продукти, суниці, вишню, малину, абрикоси.
Микола поруч з Ярославом, тихо надавав поради,
-Ти ж дивися, адресу тобі Катерина дала, так що гадаю на вулиці не залишишся, з грішми будь обережним, ти ж знаєш, який  зараз час. Нікому не довіряй, окрім Дмитра, жінка гарного сина виростила, тобі допоможе, побачиш. І напиши мені лист, щоб я спокійно спав. Здаси документи, дізнаєшся коли екзамени, сам вирішай чи приїхати, чи почекати там. Ти ж знаєш, гроші з неба не падають, тож будь економним, як приїдеш купи хліб і торт до хати, бо пусто йти не можна.
Він уважно прислухався, а серце, ніби вискакувало від хвилювання. Вперше за скільки років  знову їде і  вже  з документами їде сам. Тішився, що правильно зробив, коли втік від циганів, що нарешті має освіту, тепер  у житті чекає на рівну дорогу.
   Київ привітно зустрів хлопця. Сонце ж літом сходить рано, так весело мерехтіли промені по вимитому асфальту. Високі, велетенські каштани  місту придавали красу, хоча  вже  й відцвіли та листя гарно блищало на сонці.
  Ой, як я тут давно не був, розмірковував, як тут  все змінилося. Та де не поглянь,  скрізь повно людей, йому здалося, ще більше стало чим в ті роки, коли тут мандрував. Добре, що рано приїхав, то ж ще не пішли на роботу, вдома має хтось бути.
 Двері відчинила жінка років сорока, тільки поглянула,  посміхнулась,
- Точно мама описала тебе, красень, заходь не соромся.
- Дмитре, вставай, є наш гість, а ти  хвилювався, що вже  давно мав  добратися. А це, нащо було брати…- сказала, показуючи на торт.
- Досить продукти тягнув й гроші витратив. Звати мене Надя. А наші хлопці, Максим і Сашко - близнюки, відпочивають у таборі. Так що... будь, як вдома, заважати ніхто не буде, готуйся.
   Дмитро, за компанію, поїхав з Ярославом, подали документи  в Київський національний університет імені Т. Шевченка, на  юридичний факультет. Поки хлопець писав заяву в гуртожиток, у коридорі. Дмитро спілкувався із знайомим деканом. У хлопця є  надія поступити, за документами він був сиротою.
Дмитро взяв собі відгул, сказав, за прогул, бо робота без нього не зупинялася,  в торгівельному центрі працював головним економістом.
 Ярослав лише два дні побув у Дмитра, дали кімнату у гуртожитку. Вона розрахована на двох чоловік, то ж хлопець залишався дуже задоволеним. Але Дмитро наполіг, щоб він приходив, не соромився, якщо щось треба, навідався у гості і пообіцяв  тимчасово працевлаштувати на роботу, до себе в торговий центр, поки немає занять.
  Пройшов час….  Ярослав сидів у потязі і просто дивився в вікно. Збігло літо, люди почали копати картоплю. В голові роїлися думки, яке ж щастя, що тоді його хотіли спіймати провідники, як би не помітили, то  б не втікав і не потрапив у це село.
 На обійсті у Миколи людей, як ніколи,  Сім’я Дмитра приїхала машиною, ще й  двоюрідна сестра  Наді, Оля, всі  чекали Ярослава. Керувала Катерина, готувалися різати порося, треба ж відсвяткувати таку подію, хлопець став студентом.
Розклад потягів Микола пам’ґтає, то ж чекав біля хвіртки. Побачивши, ще здалеку, шморгав носом, як мале дитя трусився, витирає сльози.
- Батько! -  Обіймав, підхопив на руки, на місці крутнувся разом з ним.
- Я студент, батьку! Так скучив за тобою....
   Це правда, хлопець вечорами, а то часом й на роботі згадував його настанови та розповіді про життя.
   Дмитро працевлаштував його в торговий центр товарознавцем, в його обов`язки входило їздити з водієм за товаром, доставити з бази в торговий центр та інколи розвести по невеликих магазинах. Він там був не один, хлопці, що їздили,  домовлялися кому зручніше і  в який час зробити рейс, йому це було на руку. Навіть грошей зміг заробити, ще й не поганих,  в основному працював ввечері.
  Жінки накривали на стіл страви, метушилися, пахощі летіли на все обійстя, смажиться свіжина.
     За столом всі весело спілкуються, Ярослав поруч з батьком, однією рукою обіймав за плече.
Надія ж звичайно познайомила Ярослава з Олею, дівчина навчалася в торгово - економічному технікумі. Вони сиділи навпроти, час від часу Оля уважно придивлялася на нього, хотіла піймати його погляд. Та все було дарма, він всю увагу приділяв Миколі, часто, про щось шепотів на вухо.
 Два дні і вже всі поспішали до Києва. В багажник машини,Катерина з Миколою  пакували копченості, сало, консервацію.
- Там розберіться між собою, щоб хлопець не голодував ,- наказувала жінка.
    Минуло три роки… за цей час багато подій відбулося в житті Ярослава. Він справно справлявся з навчанням  і в той же час працюва в торговому центрі. Уже мав бізнес, пополам з Дмитром. На Хрещатику викупили непоганий магазин, в якому працювали Оля й Надія. Ярослава вже вважали своїм. Це  ж минуло два роки, як  зустрічався з Олею, стосунки були серйозні.
  До Миколи приїжджав два рази на рік, щоб трохи побути з ним та біля хати  допомогти зробити якийсь невеликий ремонт.
   Ярослав  йому зізнався, що закохався у Олю, по закінченню навчання хоче одружитися. Микола радів за нього, вибір схвалив, тішився, що у хлопця буде велика родина. Жалівся, що не доживе, бо вже почував себе зовсім кволим.
    Був гарний, літній день. Блакитне небо... поміж гірських хребтів, біленькі хмарки здавалися зовсім низько. Траса... сонячні промені, через скло потрапляють на обличчя Олі, відчуває тепло.  Вони знаходилися між горами, немов у ямі. Величні дерева; бук, сосна, ялини, смереки, миготіли з обох сторін. У вікно, із запахом хвої, віяв теплий вітерець. Ярослав уміло водить машину, вони їхали відпочивати в Карпати, на базу відпочинку в Яремче. Батьки Олі, на роботі взяли путівку. Працюють вони, в аеропорту »Жуляни», мама касиром, батько митником. Для єдиної дочки не жаліли нічого, ось і на Ярослава, за дорученням, оформили машину. Давно знали про їх близькі відносини, були прихильні до вибору доньки. Вже дві тисяча дванадцятий рік, то ж не є дивиною, що молоді самі вирішують стосунки, не чекають весілля.
- Ой, дивися Ярославе, яка краса!- відволікала Оля.
- Не заважай, щось мені не подобається гул мотора, напевно треба  відпочити.
- Та ми ж майже вже приїхали, вже стільки їдемо від Надвірної?
- Так вже скоро, але  й скоро стемніє. Ми допіру проїхали якесь село, може там квартиру знімемо, а автівку хай хтось підтягне на ремонтну станцію, недавно на стовпі бачила знак.
На обійсті  гралися діти, побачивши молодих, гукали маму.
Та жінка відказала у квартирі, сказала, що тут скрізь туристи, поблизу не знайдуть. Хіба  може  трохи вверх по стежці пройти, там є кілька хат, можливо там хтось прийме. Ярослав попросив господаря, машину відтягнути на ремонт.
 Вже почало сутеніти, коли вони підіймалися вгору. За невисоким дерев`яним парканом сидів  чоловік, в руках щось  стругав. Біля паркану молодь сміливо привіталася. Оля відразу звернула  увагу на чоловіка, що він смуглявий, як Ярослав і зростом, статурою, теж  трохи схожий.
 Ярослав відійшов в сторону, почав із чоловіком розмовляти, повідав в свої  проблеми. А Оля  стояла осторонь, немов остовпіла, очі здавалось вилазять на орбіту. Вона й справді помітила  їх схожість, рухи теж були подібними. Хитро позирнула, коли завершать розмову, щоб спитати Ярослава, чи часом в нього немає тут родини. Знала, що він не рідний син дядькові Миколі, але більш нічого не знала.
- Проходьте, проходьте, собаки не маю. Ось ваша кімната, що треба звертайтеся, мене звати Захар.
Ярослав здивовано подивився на чоловіка. Світло в хаті включене, то ж міг розгледіти краще. Коли чоловік зняв капелюха, Ярослав помітив, що чуб майже такий, як у нього, тільки волосся не таке густе, а шкіра теж смугла.
- На вечерю я вас покличу, наші страви скуштуєте, таких  у Києві немає.
Оля зайшла в кімнату, усміхнувшись, поцілувала,
-Ну, що Ярославе, мені здається, чи в тебе і справді тут є родина? Він мовчав, не міг всього переварити, що побачив і ім’я те саме, вкотре пригадав сон. Невже я звідси і хто він той Захар, хто йому кричав уві сні?
  Вечеряли майже мовчки, чоловік трохи розповідав про своїх овець, яких випасав на пасовищах. Ні за дітей,  ні за дружину мови  не було. Ярослав не наважується запитати, все уважніше придивляється до чоловіка.