Уривок з книги «Всі ми лиходії. Книга 1». Аманда Фуді, Чарлі Лінн Герман. Видавництво Лабораторія
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Лабораторія вийде книга «Всі ми лиходії. Книга 1». Аманда Фуді, Чарлі Лінн Герман.
Кожні двадцять років із приходом Червоного місяця у віддаленому місті Ільвернат сім родів обирають героїв для участі у смертельному турнірі, де переможець отримує контроль над таємним джерелом високої магії — найпотужнішим ресурсом у світі.
Але цього разу все інакше. Скандальне розслідування турніру зірвало завісу із таємниць, надавши новим героям ключ до стратегій, слабкостей і секретів їхніх суперників. Тепер перед ними постав складний вибір: прийняти долю або ж переписати власну історію. Але умови незмінні: історія має бути написана кров'ю.
Книжка «Всі ми лиходії. Книга 1», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, — це захопливе фентезі про боротьбу, зраду і сміливість переписати власну долю.
Коли Брайоні Торберн потрапляла до амфітеатру на краю їхнього родового маєтку, у неї завжди виникало таке відчуття, наче вона виходить на сцену. Від порослого мохом і польовими квітами майданчика в центрі розходилися по колу яруси з потрісканими кам’яними лавками. Найвищий з них оповився плющем, як жіночі плечі — шаллю. Зазвичай тут збиралися ображені родини, сусіди, пари, сподіваючись, що Торберни вирішать їхні проблеми.
Проте три тижні тому в небі з’явився Кривавий місяць, і відтоді амфітеатр використовували не для посередництва в суперечках, а для принципово іншої процедури. Родина Торберн збиралася тут, аби стежити за відбором свого представника.
Спершу між Брайоні та участю у великому турнірі стояло вісімнадцять двоюрідних братів і сестер та одна рідна. Низка фізичних і магічних випробувань скоротила кількість суперників до двох: залишилися молодша сестра та далекий родич. Перша сиділа поруч на лавці, з головою занурившись у книгу, другий примостився позаду з виразом абсолютної байдужості на обличчі.
Сьогодні останнє випробування.
— Може, в цьому воно й полягає? — не припиняючи барабанити пальцями по стегнах, тихо запитала Брайоні в сестри. — Нас змусять чекати, доки ми не помремо?
Здавалося, минуло кілька годин відтоді, як вони всі повсідалися, але рада старійшин, яка проводила попередній відбір учасника турніру від Торбернів, досі не прийшла. Позаду решта родичів теж совалися, нервували й перешіптувалися між собою. Члени деяких інших родин-учасниць змагання були схожі між собою, але Торбернів було надто багато для цього. По суті, вони мали лише дві спільні риси: всі любили бути в центрі уваги та вміли причаровувати своїми широкими посмішками.
— Казала ж тобі: прихопи щось із собою, щоб не нудьгувати, — відгукнулася Іннес.
— Я так і зробила, — Брайоні штурхнула ліктем сестру в бік, — ти ж тут, зі мною.
Іннес усміхнулася, не припиняючи читати.
— Не відволікай.
— Нумо, почитаємо разом, — Брайоні хотіла зазирнути сестрі через плече, але та відсунулася. — Що? Ти знову ховаєш жіночий роман під чарами навіювання?
— Ні, — Іннес різко закрила книгу, але було надто пізно: Брайоні побачила назву розділу.
Під убогою на вигляд палітуркою ховалася «Традиція трагедії».
— Як ти можеш таке читати? — не повірила своїм очам Брайоні.
Вона ту гидоту навіть не розкривала, бо чула, що в ній висміюється все, що її родина цінує та поважає. Суцільний несмак і зривання покровів — розвага для невибагливого читача, що любить розпусні і шокуючі подробиці. Здавалося, куди вже Ґрівам опускатися, аж ось, вони якось примудрилися пробити дно.
— Тут багато розповідається про нашу історію, — відказала Іннес. — Автор нас не любить, але принаймні він провів ретельне дослідження, перш ніж сісти писати.
Брайоні не цікавили ні книжки, ні дослідження. Вона більше покладалася на лідерські якості та бойові інстинкти. Саме тому вона очолювала жіночі команди з волейболу та реґбі — остання, до речі, мала всі шанси на участь у міжнародному молодіжному чемпіонаті у Фуруґаві в листопаді цього року. Брайоні було прикро, що доведеться пропустити цей сезон через турнір, але лише трохи.
— Ґрівам усі ті дослідження не допомогли, — зауважила вона.
Іннес здвигнула плечима.
— Минуле цікавить не лише Ґрівів. Найкращий спосіб розробити хорошу стратегію — це дізнатися, що робили раніше.
— Або стати настільки сильною, що ніхто проти тебе не вистоїть.
Іннес придивилася до сестри. На відміну від більшості своїх родичів, вони таки були схожі: каштанове волосся успадкували від батька, який помер, коли Брайоні було три, а Іннес — два, а світлу ластату шкіру — від матері, яка не витримала болю втрати й поїхала з Ільвернату назавжди. Доньок вона залишила тут і ніколи їх не навідувала.
Сестри виросли в маєтку Торбернів, що вважався цінною пам’яткою архітектури, а виховували їх по черзі різноманітні тітки, дядьки та двоюрідні брати й сестри. Замість казок їм читали благородну історію їхньої родини. Розповідали, як після перемоги на турнірі Торберни завжди використовували високу магію для покращення Ільвернату. У цих оповідях члени їхньої родини завжди були легендарними героями.
Іннес удовольнялася тим, що читала про їхні подвиги в книжках, наче й не прагнула більшого, а от Брайоні вже кортіло закарбувати своє ім’я на Колоні чемпіонів та отримати перстень переможця. Їй не забракне фізичної витривалості та магічної вправності для того, щоб знищити всіх суперників. Після перемоги про її подвиги розповідатиме все місто — ні, весь світ.
— Справа не лише в тому, хто виграє турнір, Брай, — серйозно сказала Іннес. — Кожен учасник має свої причини змагатися, і всі вони заслуговують на те, щоб їх пам’ятали, навіть якщо загинуть.
Брайоні з нею не погоджувалася. Вона не хотіла думати про попередні покоління, які зазнали поразки, бо це нагадувало, що на шляху до слави доведеться принести в жертву шістьох — це важко, але необхідно.
Краще зосередитися на можливостях, які дає висока магія. Вона розуміла, чому ту так довго тримали в таємниці, але тепер про неї дізналися у всьому світі, тож чому б іншим родинам-учасницям не скористатися нагодою? Торберни могли б зробити стільки хорошого не лише для Ільвернату — для всіх! Вона про це подбає, коли переможе на турнірі.
— Торберни! — чітко проказав чистий голос, і Брайоні раптом згадала, де вона.
До амфітеатру одне за одним заходили члени ради старійшин. Лише Торбернів було так багато, що вони аж мали власний орган управління — це одна з причин, чому жителі Ільвернату довіряли їм вирішення своїх проблем. Столітня старійшина Мальвіна човгала до подіуму під руку зі своєю дружиною Джасміт.
— Маємо для вас оголошення.
Серце Брайоні забилося швидше в передчутті. Нарешті настала омріяна мить.
— Ми вирішили, — трохи тремким голосом оголосила старійшина Джасміт, — провести останнє випробування учасників за зачиненими дверми.
