Ніна Соколова. Май голову на плечах

Літо…  світанок умивається росою з туману…

   Ясні, теплі промені сонця прилягали до землі. Небо чисте, блакитне. Уздовж дороги високі дерева, де - не - де видніються квітучі кущі шипшини. Сонячні промені, часом пробивалися поміж дерев, витанцьовують, миготять по високій шовковій траві, іще деінде поблискують прозорі краплі роси. Вдалині виднілися поля.

  Зненацька,  в машину заглянуло сонце,  засліпило Сергію очі. Він, все ж намагався  швидко їхати і в той же час старався бути уважним. Траса Київ – Вінниця, не дуже заповна. Дорога непогана, інколи машина відривається від землі, здавалося летить. Думки не покидали, як добре, що  сьогодні  маю вихідний та що робитиме далі, не мав гадки. В голові шуміло, тривожно на душі, раз подзвонила бабуся, мабуть зовсім погані справи.  Щоб не приїхати, такої думки навіть і не мав. Адже вона його вибавила, водила до школи. Згодом, можна сказати вивчила в університеті. Дідусь помер три роки назад. Коли минув десятий рік, в дорожній аварії загинули батьки.  Після школи навчався в університеті. Тепер,  у  одній з лікарень Києва, працює стоматологом. Два роки назад бабуся віддала свої заощадження, недалеко від поліклініки купив двокімнатну квартиру. Бабусю він любив, хоча інколи і мали суперечки, але вона йому замінила маму. Бувало  й сварила, а іншим разом цілувала, розповідала казки. Як подорослішав, де в чому радить. Своє життя присвятила  єдиному онуку.

   Село недалеко від траси. Він уже їхав по сільській дорозі, по обіч  побачив, як із сумкою поспішає дівчина. «Ха» - подумав, як берізка струнка і ніжки так... нічого. Натиснув на гальма, зупинився біля неї,

 - Ви не підкажете, як проїхати на вулицю Західну?

 Дівчина напевно не очікувала, оторопіла, здивовано подивилась на нього, ледь опанувавши себе,

 - Он, туди доверху,  а згодом вправо.

 -А може я довезу вас?

 Вона так на нього подивилася, що ладний був крізь землю провалитися. Від сорому, аж у жар кинуло, на скронях виступив піт. Вузенькі брови незнайомки суворо здвинулися, смарагдові очі, аж іскрилися, блискали немов вогники. Раптом зневажливо повернулася  і знову йшла по дорозі.

 Ой, який  же я дурник! Така гарненька, таке впоров - у душі себе сварив.  При нагоді треба попросити вибачення, невдало пожартував.

  До обійстя підігнав машину, поспіхом відчинив хвіртку, забіг до хати. Бабуся лежала бліда, побачивши онука, розплакалася,

 - Ой, онучку, ти такий гарний. Молодець, що приїхав, щось я здаю, тиск замучив.

   Вона розповіла, що був лікар, виписав рецепт. Тепер треба з рахунку зняти пенсію й  купити ліки, бо при собі  грошей більше не мала.  Щоб  зміг за неї отримувати пенсію, приготувала довіреність. Він взяв  її сухенькі руки приклав до свого чола,

 - В мене  є гроші, не хвилюйся. Я все зроблю, як треба.

 Допоміг  їй переодягтися, поспішав у аптеку та до ощадкаси.

  У вікні каси, нікого не було. За склом виднілося обличчя тієї самої дівчини, що зустрічав на дорозі.

 - Я хочу у  вас попросити вибачення, повівся, як ідіот,-  червоніючи видавив з себе.

  Суворим погляд не був, мовчала. Раптово зачинила віконце, почала рахувати гроші.

 - Ні! Ні! Будь ласка, в мене до вас заява….

 Віконце відчинилося, дівчина трохи зніяковіло, взяла документ.

 - А що, бабця Маруся? Можливо захворіла, що сама не може прийти?

 - Так. Я її онук Сергій. Тож ось і познайомились.

  Отримав гроші, чомусь розгублено поводився, подумав - що це зі мною. Але іще раз зирнув на молоде ніжне, симпатичне обличчя дівчини й швидко вийшов.

За два дні  Марії стало трохи краще, але з ліжка не вставала, крутилася голова, почувалася кволою, знесиленою.

 Сонце ледь - ледь виднілося на сході. В цю пору село вже не спить, кричали півні. Десь  дружно ґелґочуть гуси, череда корів поспішала на пасовисько.

 Сергій гнав машину, виїхав на трасу. Понеділок, треба до початку робочого дня встигнути.

 Заява на відпустку, вже була підписана головним лікарем,

 - Ти далі що плануєш… на зовсім  у село?

 - Та ні, думаю бабуся здійметься на ноги, тоді й повернуся.

 Він знову за кермом, поспішав у село. По дві сторони дороги виднілися рядки буряків, а далі ряд дерев та кущів. Уважно вдивляється в дорогу та думки повертаються до дівчини. Чия вона? Скільки років? Чи знає її бабуся? Ні, мабуть не заміжня, заспокоював себе.

    Машина зупинилася біля двору. На стільчику сиділа Марія, помітивши, махнула рукою,

- О, приїхав, а як же робота?

 - Все добре, тепер я у відпустці. Задоволено подивилася на онука, він підійшов до неї, обійняв 

- Ну, а як ти?

 - Краще…   хіба не бачиш. Піднялася, вийшла на поріг, а по сходах боялася зійти. Раптом побачила на дорозі Маринку – Петрівських, вона на роботу йшла, от і  гукнула її, щоб  мені допомогла.  

  - Це та, що працює в ощадкасі?

 - Так, а ти звідки її знаєш, вони ж років п`ять, як до нас приїхали,- здивовано подивилась стара.

 - Та, так, якось їхав, бачив йшла по обіч дороги.

   Секретів від неї не мав, не соромився, засипав запитаннями. Вона крадькома позирає на онука, розповідає про все село. Хлопець  тішився, дев`ятнадцять років, це ж чудово, не заміжня.

 - Ну я вже заморилась, допоможи стати, піду полежу.

     Сергій приготував картоплю, в сусідки купив сметани та молока. За  столом пообідали, спілкувалися, обговорювали погоду та врожай. Трохи пізніше рубав дрова,

 - Бабусю, а ти  зі мною в Київ поїдеш? В неї затрусилися руки, торкнулися білої хустинки, поправляла її.

 -Що ти! А моя хата? Я вже думала… закінчиться твоя відпустка, що далі робити. Не знаю, подумаю. Але що там, на третьому поверсі робитиму? Як у клітці, ні з ким навіть поспілкуватися, ти ж  щодня працюєш. Та й тобі треба одружитися, вже минуло двадцять п`ять літ, то ж пора. А може в тебе є хтось? Одружився, а мені нічого не сказав….

   Він підійшов до неї, обійняв,

 - Ну, що ти, хіба  я  би міг так вчинити. Вже думаю, що є.

 - А хто вона?  З Києва?

 - Побачиш. Я піду… може риби на вечерю зловлю, чи на завтра, - намагався якнайшвидше перевести розмову.

   Невеличка річка трохи глибока, розповідала бабуся, що колись, навіть соми водилися в ній. Тепло на душі, такого спокою давно не відчував. Він  задивляється у воду, а бачить  обличчя дівчини, посміхнувся, знову зловив себе на думці про неї. А можливо якось вдасться ближче познайомитися. Риба не дуже клювала та все ж декілька карасиків таки спіймав.

 Повертався додому з відром, з якого ледь не вискакувала риба. По дорозі назустріч йшла Марина.

 - Доброго вечора,- зупинився.

 Вона зашарілася, поправляє кучеряве волосся, що спало на вишиванку.

 Вишиті червоні маки, підкреслювали її округлу форму  пишних грудей. О, сама струнка, а славна, все при ній, мов блискавка, промайнула думка. Вона привіталася, сміливо дивилася в очі. Та він не розгубився, пожартував, 

- Ну, що покажеш де живе моя бабуся?!

 Обоє весело засміялися.

 - Може допоможеш юшки зварити? - зненацька запитав її, сам не зміг второпати, як це сталося.

 - А чом би й ні! Зараз зайду додому, скажу батькам.

 По вулиці йшли не поспішаючи, вона крадькома, раз – по – раз повертала голову, поглядала на нього. А йому не вірилося, що все так  просто сталося. Так не передбачено, був  дуже задоволений.

 Марія немов ожила, весело позирала на молодих, щось шепотіла. Вечеряли в трьох, бабуся, дивилася, то на онука, то на Марину, збуджено розповідала про своє життя. Вона зрозуміла, що це все не просто, відчувала, що дівчина сподобалася йому. Він, сам того не помічаючи, тримав дівчину за руку, йому так не хотілося, щоб вона йшла додому.

 - Сергію, вже темно, проведи Маринку додому. Віддай батькам, знай, за неї головою відповідаєш.

 - Та звичайно!

 -  Це недалеко, метрів чотириста, -  тихо проговорила дівчина.

Вечір заворожував красою. Неподалік, ще цвів жасмин, а на клумбі квіти матіоли, від них  розносилися п’янкі пахощі. Він сміливо поклав руку на її плече. Вона не цуралася, мовчала, йшли не поспішаючи.  В його грудях щось тиснуло, хотілося обійняти, цілувати. Раптом затремтів, зупинився. Так, треба себе взяти в руки.

Вона помітила, здивовано зиркнула й відразу прискорила ходу,

 - Ось, я вже вдома, що будеш батькам віддавати, як казала бабуся?

 Не знати де взялася сміливість, рукою взявся за хвіртку. Раптово, надворі загорілося світло, з хати вийшов батько,

 - О! Я думаю, де пропала.

І до нього протягнув руку,- Доброго вечора! 

Він привітався, але трохи засоромився. Старий  більше ні про, що не запитував, повернувся до хати.

 Сергій взяв  її за підборіддя, ніжно поцілував.

- Ну я йду, давай завтра ввечері, зустрінемося біля річки.

 Вона оніміла, але не проти іще поцілунків. Це так сталося миттєво, здалося втратила самоконтроль. Коли прийшла до тями, розгублено кивнула рукою й кинулася до хати.

    Забігла до хати… в кімнату, гучно билося серце. Відразу зайшла мати.

 - Ти що така червона? Що в гостях у баби Марії була?

 - Мамо, нічого не питай, в гостях та здається я закохалася. Він якийсь особливий, бере мене за руку, а в мене шалено б`ється серце, сама не знаю чого. Мати вже за столом,

  -  Доню - доню, таке воно життя, молоді роки завжди прекрасні. Люди кажуть хлопець гарний, толковий, працює в Києві стоматологом. Дивися сама та май голову на плечах.

 Марина  майже пів ночі не спала. Все думки про нього, а може він  прото так, посміятись….

   Коли він прийшов додому, бабуся вже відпочивала. Прохолодне ліжко, нагадало про її ніжний дотик уст. Ой, мабуть закохався. А вона й оченята закрила, немов очікувала іще, задоволений засинав.

     Спливав час… Сергій зустрічав Марину  з роботи. Йшли до нього додому, вона допомагає прибирати та готувати смачні страви. Йому це сподобалося.Так – так, видно знайшла до мене ключ, думки, як оси, довго не давали заснути.

 Якось одного дня, хотів зустріти її з роботи та був вихідний день, не знав куди себе подіти, чекав вечора. 

Сонце сховалося за обрієм. Вода в річці переливається різними кольорами, немов загравала з останніми променями. Марина йшла по стежці, поглядаючи на небо,

 - Ой, мабуть буде дощик! Бачиш… он звідти хмара пливе.

 Він вже біля неї. Вечірнє сяйво освітило її обличчя. Малинові губи манять, солодкий поцілунок. 

Їй хотілося прилинути до нього, почути стук серця. Обійнявшись, йшли мовчки.

 Надворі стемніло… у воді ,час від часу, хлюпала риба. Почав накрапати дощ.

 - Йдемо швидше, бо змокнемо,- сказала Марина, з осторогою, кинулася вперед до стежки.

 Трохи змоклі прибігли до її хати. Батьки вже спали, двері літньої кухні відчинені навстіж.

 - Може ми там сховаємося, - запропонував їй.

 -  Можна, тільки тихо.

 - О… тут так зручно,-  помітив усміхнувшись.

 Вона подала йому рушник,

- Бери витирайся, бачиш, крапає з волосся.  

Сама теж витирає обличчя й волосся, хитро позирала, посміхається. За кілька хвилин закипів чайник, збуджені і веселі,  із задоволенням пили чай, позирали один на одного. Її  теплий погляд манив до себе, не відпускав його. Хіба можна було не помітити, як з - під сарафана,  при диханні підіймалися груди. Не зупинити бурхливі почуття, за якусь мить, присів поруч. Жадно, але ніжно цілував вуста і  немов знімав нектар кохання.

  Раптово зникає світло. 

 - Ой, я забула, в нас о дванадцятій виключають електроенергію. Тобі мабуть пора.

 Вона уважно дивилася на нього, в душі хотілося пригорнутися і ніколи не відпускати від себе.

  На столі пусті чашки,  за вікном знову пустився дощ. Мовчали.

Це мовчання дало йому час на роздуми.

 - Я мабуть загубив голову, але тебе кохаю і хочу щоб… 

 На плече поклав руку, вона притулилася до нього.

 - Хочу, щоб ти стала моєю дружиною,-  сказав, дивлячись в її  блакитні очі. 

 Кров прилинула до обличчя, рум`янець зробив її ще кращою. Вся пашіла, відчув, як в ній клекотала пристрасть. Розумів, що ще трохи, заволодіє нею. Нахилився, ніжно ласкаючи пружні груди, занурився поміж них. Відчував, як від поцілунків, тремтить її тіло. Вона сама розстебнула сарафан, здалася бажанню. Немов виринав вулкан, емоції занурили у вогонь кохання. В неї це було вперше, наче струм пронизує все тіло, здавалося в жилах застигала кров. Лежала знесилена, але щаслива. Молоде тіло причарувало його, знову цілує уста, шию, припадає до грудей. В її очах блищали вогниками. Вона ж  умлівала від пристрасті,  від його поцілунків. Щасливий, задоволений, немов купався в ласкавому морі.

   Вляглися пристрасті, дивився на неї. Зловив себе на думці, як добре, що нарешті знайшов своє кохання, як довго її шукав.

   Надворі сіріло… по селі, то близько, то здаля  переспівуються півні.

 Десь пташка щебече. В сараї галас гусей та качок.

      Марина проснулася, одяглася. В голові бриніли мамині слова – «Май голову на плечах». На якусь мить охопив страх - ой, що ж буде….

 Він потягуючись, відкрив очі, уважно подивився на неї, поцілував, запитав,

 -  У нас все добре?

  На згоду, на мить закрила очі, кивнула головою. Він продовжив,

 -  Нам треба йти, бачу вже розвидняється.

 - Куди? – запитала здивовано.

 - Побачиш…

 Вони дійшли додому, він намагався тихенько відчинити хвіртку, поспішив до хати. 

- Ой, ще розбудим! 

-Ти думаєш вона спить? Я гадаю на нас чекає… 

 За столом Марія пила чай. Сергій поцілував її в щоку.

 - Благослови нас, бабусю. 

    Мовчки, ні слова не проронила, взяла до рук ікону, читала молитву. Вони удвох перед стояли на колінах.

   Вже мовчки пили чай. Марина, опустивши голову, про щось думала.

 - Чому зажурилася? Любиш мого онука?! То ж радій і шануй! Це щастя, коли за коханого вийдеш,  – голосно сказала бабуся, позирає на обох й продовжила, 

 - Сидіть вдома, далі  моя справа, я йду до твоїх батьків.

  Марія в рушник замотала круглий хліб, трохи задумливо поглянула на молодих й потихеньку пішла по стежці.  

 В цей час,  подружжя надворі обходило господарство, побачивши стареньку, привітно привіталися. Відразу ж запросили до хати, запропонували чаю.

 - Я багато говорити не буду,- сказала голосно,   

- В мене є хлопець, а у вас дівчина Я гадаю, якщо кохають, то так цьому і бути. Я їх благословила.

   Батько Марини глянув на дружину,

 - А Марина де? Хіба не спить?

 - Вона в мене.  Вже й залишиться, в мене до весілля! Нехай так буде, молодість згадаймо. Я знаю свого онука, якби не кохав, то б не привів.  Гадаю через тиждень відгуляємо весілля, Сергійко нас забаре в Київ. Жити є де, має квартиру. А я, Бог дасть, зможу правнуків дочекатися, що скажете?

 За кілька хвилин, на столі стояла пляшка вина та закуска.

      Марія задоволена розмовою поспішила додому.

 За кілька хвилин, різко відчинила хвіртку, посміхаючись зайшла до хати. Молодята, як два голуби, сиділи обнявшись. 

- Ой, пристала я з вами. Все, я домовилася, за тиждень весілля, - сказала,  кліпаючи очима.

 Сергій взяв руку, поцілував,

 - Бабусю, щоби я робив без тебе?

 Старенька просльозилася,

 - А без тебе я,..

До них підійшла Марина, він обійняв їх разом,

 - Все, тепер думаю ти погодишся, то ж їдемо, бабусю? - весело запитав.

    Літні теплі, сонячні дні сприяли гарному настрою.

 В  селі,  тільки й розмови про весілля. А Марія збирала речі, складала в валізи.

 Видався чудовий, сонячний день. Від сільського клубу, три машини направлялися до пам`ятника – «Захисник Вітчизни».

 Біля дому Марії вже чекали на молодих. Весело грали музики, на весілля сходилися гості.

 Через два дні, в машині Марія з молодятами, їхала в Київ. З надією, прожити не в одинокості, душу зігріває мрія - дочекатися правнуків.

 

                                                                                                        2016 р