Уривок з книги Христини Лукащук «Насіння кмину». Видавництво Yakaboo Publishing
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
Пристрасть, відвертість, тілесність: уривок із роману «Насіння кмину» Христини Лукащук
«Насіння кмину» — роман про жінку, яка вчиться не соромитися себе. Її бажань, болю, ніжності. У цій книзі, що виходить у видавництві Yakaboo Publishing, Христина Лукащук говорить про досвід, про який зазвичай мовчать. Ми публікуємо ще один фрагмент — інтимний, відвертий, написаний на межі тіла й серця. Для тих, хто знає, як важливо бути собою і як важливо знати, де твій дім.
Ми нарешті зустрілися. Нейтральна сторона. Зупинка трамвая. Він уже чекав, коли я підходила. Побачила його здалеку. Така ж висока постать, що й колись. І раптом запрацювали маховики машини часу. Я — підлітка. З усім, що йде в комплекті: жодного страху чи вагань, готовність іти за мрією на край світу, усвідомлення, що це — всього лише початок і що тобі вдасться геть усе.
Далі — як у тумані. Як в кіно, лише німому. Нічого не чути, лише гул. У вухах. Гепає серце, віддає у скронях. Ноги штивні. Не згинаються в колінах. У якийсь момент здіймаюся над землею. Зовсім трошки, всього кілька сантиметрів. Пливу. Пливу, але не з власної волі. Та я, в якої ще лишилася дещиця здорового глузду, спинилася за кілька метрів. Та я, яка припнута кількома вцілілими канатами до реальності, гарячково метикує, чи можна ще розвернутися і піти. Можу ще якось поскладати докупи надломлений світ, поки він цілком не розлетівся на дрібні друзки, які сам дідько не поскладає докупи. Можна ще вернутися до забезпеченого і спокійного життя, про яке весь час марила. Якого нарешті досягла…
Але та інша я, якій від народження потрібне відчуття абсолютної свободи, відчуття реалізованості, яка одержима бажаннями отримати своє сповна, дихати на повні груди, помирати і оновлюватися стільки разів, скільки потрібно, аби одного разу статися… собою, затято і, наче під гіпнозом, рубає кілька тих уцілілих канатів зі завидною затятістю і… вправністю.
Бажання віднайти втрачене зробило ту другу мене надлегкою. Відірвало від землі. Зробило слухняною магніту, що вже кілька місяців віртуально сполучає мене з ним. Та друга я повільно видихнула, заплющила очі і… все. Не пам’ятаю, як опинилася в його обіймах. Не пам’ятаю виразу його обличчя, коли вперше мене побачив у реальному житті, коли очі наші зустрілися. Зате пам’ятаю відчуття в момент, коли притулилася до нього. Всім тілом. Всією собою. Як торкнулася його, єдине, що почула, — клац. Клац-клац-клац. Це так один за одним замикалися на всі до єдиної застібки, творячи нову форму. Нове тіло з двох чужих, зате ідеально допасованих.
Пам’ятаю відчуття дому, колиски, коли на те пішло. Так, ніби чиїсь дбайливі руки виловили мене з блукань Всесвітом і вложили в ідеально допасовану люльку. І враз все склалося, всі пазли сполучилися. Хаос спинився, зник гул і запанувала гармонія. Ну що ж… Розплакалася. А він спокійно стояв, чекав. Ні на мить не послабив обійми, ні на мить не переставав тулити. Я продовжувала ж втискатися тілом у його. Втискатися так щільно, наскільки це можливо. Аби запам’ятати. Ось він, мій дім. Він існує. Це відчуття, яке в тобі ще до народження, ще до приходу в цей світ. Відчуття, що твоє таки існує.
А ще, тулячись, усвідомлювала інше. Він — не мій дім. У цьому домі живе Олена і ненароджений малюк. А ще — усвідомлення мого дому, що це і є мій дім. Воно тепер назавжди зі мною. Часом, аби мати, достатньо самого усвідомлення, що воно можливе. Що воно існує. Хіба про таке розкажеш комусь? Хіба про таке розкажеш Софії? Та й пощо їй це. І так не повірить. Лише покиває головою чи знизить плечима, мовляв — ну що ж, всяке буває, але з кимсь, не зі мною. Зі мною — ні…. З таким не посперечаєшся навіть. Навіщо? Так само як і не розкажеш про те, як ми з Микитою зустрілись вдруге. Свідомі того, що поцілунками вже не обійдеться. Що точку неповернення буде пройдено. Так, я тоді свято вірила, що фантазії, віртуальний секс і навіть поцілунки — це не зрада. Так, щось незначне і швидкоминуче. Але воно не минало, а з часом викристалізовувалося, ставало фізичним. Проникало в мою реальність, змінювало її, руйнувало.
Аби втримати хоч якийсь баланс, почала позбуватися речей. Так, отих, які ще не так давно затято купувала, мріючи, як з отих келишків гості питимуть шампанське, з отих — біле, а з отих — червоне вино. Виявилося, що гостям байдуже — головне, щоб щось налили. В мене не було жодної системи, жодної філософії, жодного розуміння, навіщо все викидати. Так треба — це єдине, що я чула всередині себе. Оскільки вирішила йти за внутрішнім чуттям, тут також скорилася вповні. Так, кидатися в те, що вірю, з головою чи, як в народі кажуть, як з моста у воду, — то мій спосіб реагувати на події. І байдуже, що кажуть інші. Байдуже, що мудрі люди застерігають — не знаючи броду, не лізь у воду. Як вмер, то надовго, а дурний, то назавжди, — кажуть інші. А мені що? Роблю як чую, а потім розгрібаю, коли ніхто не бачить.
У голові була картинка квартири, яку я бачила на самім початку і якої з різних причин відтворити не вдалося. То килим був на знижці не такого кольору, зате дешевий. То меблі не такого розміру, зате доступні. З одягом те саме. Це на розпродажі купила, це — на секонді. Все наче й годяще, але не цілком про мене. Суцільні компроміси. Ех.
Картинка була мінімалістичною, світлою. З мінімумом речей, кольорів, деталей. Якось пропустила той момент, коли все пішло не так. І понеслося… Почали з’являтися речі випадкові, чужі і нічим не виправдані. От вони мене тиснули найбільше. Витісняли мене саму. Тут ледве сама тримаюся на плаву, а вдома теж нема за що зачепитися. От саме їх я інтуїтивно почала позбавлятися. Інтуїтивно розуміла: те, що є — не про мене… ні вчорашню, ні нинішню, ні з майбутнього. Так, з речами так є — або ти їх, або вони тебе…
Про авторку:
Христина Лукащук - українська письменниця, ілюстраторка, художниця, драматургиня.
Народилась 1972 року у Львові, закінчила Львівське училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша (спеціальність художня кераміка) і Львівський державний аграрний університет за спеціальністю «Архітектура будівель і споруд», заснувала найбільшу у Львові арт-галерею «Коралі».
Христина Лукащук починає як авторка для дорослих (+18). Лауреатка конкурсу романів, кіносценарію та п'єс «Коронація слова» у 2008-2012 р.р. Романи “Експортерка” , “Фреска” - “Книжка року'2010”. Спецвідзнака за найкращий еротичний твір 2012 року «Курва» на міжнародному літературному конкурсі романів, кіносценарію та п'єс «Коронація слова».
Попри це в 2014 році Христина Лукащук успішно дебютує у дитячій літературі книжками «Казка про Майдан» (2014) і «Таємничий обід» (2015) для яких вона пише тексти і створює унікальні, промовисті ілюстрації. Як ілюстраторка співпрацює з такими відомими письменниками Ірина Цілик, Сергій Жадан, Любов Відута, Лариса Ніцой, Михайло Слабошпицький, Оксана Думанська, Лариса Денисенко, Христя Венгринюк та Галина Ткачук. Входить до списку “Найкращі дитячі ілюстратори незалежної України”. Переможниця конкурсу імені Олеся Гончара журналу «Бористен» за 2015 рік. Артбуки “Михайло Сорока” та “Микола Лемик” - «Книжка року'2018» (короткі списки) та ІІІ місце у номінації «Мистецька література» на Запорізькій книжковій толоці 2018 р. Книжка «Сова, яка хотіла стати жайворонком» письменниці Галина Вдовиченко з ілюстраціями Христини Лукащук - переможниця в номінації «Ілюстрована книжка року» «Топ БараБуки», входить в довгі списки претендентів на «Книга року ВВС-2018», входить до міжнародного каталогу «Білі круки 2019» («White Ravens 2019»). Моноп'єса "Француз" входить в довгі списки конкурсу сучасної драматургії "Липневий мед 2024".
Варто також добавити, що проза Христини Лукащук є нетиповою для української літератури. І хоч вважається, що чуттєвість і вишуканий еротизмом є «візитною карткою» письма, книжки Христини Лукащук радше про відвертість, чесність, сміливість говорити на болючі і табуйовані теми, сміливість бути собою.
