Хто пише про Східну Німеччину? Про одну літературно-політичну дискусію
Автор: Петер Гінц
Культурні можливості літературної репрезентації, а також політичні претензії на культурне поле відіграють важливу роль у сучасному дискурсі щодо пам’яті про минуле НДР та значення її постісторії. Наприклад, східнонімецькі автори, такі як Гендрик Больц або Даніель Шульц, які народилися в останнє десятиліття існування НДР, намагаються заповнити прогалини колективної пам’яті про правоекстремістське насильство на Сході в період після возз’єднання Німеччини за допомогою автобіографічно забарвленої молодіжної прози. Водночас ляйпцизький літературознавець Дирк Ошман у своєму нонфікшн бестселері «Схід: західнонімецький винахід» (2023) вважав, що йому вдасться довести стійку марґіналізацію східних німців у культурі Німеччини в цілому, спираючись на нібито марґінальний статус письменників з НДР.
2023 року до довгого списку Німецької книжкової премії увійшли три романи, дія яких принаймні частково відбувається в НДР: «Можливість щастя» Анни Рабе, «Тріщини» Анґеліки Клюсендорф і «Муна або половина життя» Терезії Мори. Нещодавно також був опублікований дебютний роман Шарлоти Ґнойс «Ґітерзeе», який з новою силою розпалив нещодавні дискусії про культурну політику Східної та Західної Німеччини.
Згідно з власною заявою, видавництво S. Fischer надало примірник «Ґітерзее» письменнику Інґо Шульце, який виріс у НДР і також пише для цього видавництва, щоб той прочитав його перед публікацією. Згідно з інтерв’ю газеті SZ (Süddeutsche Zeitung), Шульце сприйняв це як пропозицію здійснити «незаплановану зовнішню коректуру» роману і склав список з 24 фраґментів тексту, які, на його думку, не відповідали лінгвістично чи історично світу зниклої НДР. Шульце критикував такі вирази, як «passt schon» («гаразд») і «lecker» («смачно»), які, ймовірно, були менш поширені в Дрездені, або англіцизми, такі як «pink» («рожевий»). Як з’ясувалося згодом, Ґнойс не просила Шульце про виправлення, а розмови з нею про це він, очевидно, уникав.
Не дивно, що втручання Шульце привернуло велику увагу медій, аж до спроби роздування скандалу, хоч і не зовсім успішної. Зрештою, список виправлень Шульце також потрапив до журі Німецької книжкової премії, яке вже включило «Ґітерзее» до довгого списку і обговорювало номінації до короткого списку. Тож можна припустити, що на присудження премії впливали сторонні особи. Сам Шульце заперечив звинувачення в передаванні свого списку журі.
Крім того, «список» можна тлумачити як голос старшого східнонімецького покоління, яке на підставі своєї соціялізації в НДР прагне утвердити владу свого бачення над поглядами молодих авторів. Шульце вже розкритикував нонфікшн книжку Ошмана, а тепер виправдовує список тим, що «молоді люди не можуть багато чого знати з власного досвіду». В інтерв’ю SZ він також охарактеризував обурення щодо своєї критики як доказ того, що «Схід» залишається «іноді недостатньо висвітленим» у німецьких медіях. Впевненість письменника у тому, що він краще за інших знає історичні факти, може викликати здивування. Тим часом, однак, стало загальноприйнятим, що на зміну знайомій ностальгії за споживчими товарами НДР, тим самим старим пакуванням шоколадних пластівців Zetti і пляшечками ігристого вина Rotkäppchen («Червона Шапочка»), прийшов палац пам’яті освіченої буржуазії, який не без гордости підкреслює культурні особливості Сходу, навіть якщо і згадує про брак свободи і насильство.
Те, що відбувається, є не лише дискусією між Сходом і Заходом про ідентичність, а й тривалим культурним конфліктом між східнонімецькими поколіннями та елітами, який вже деякий час супроводжується сумнівним привласненням риторики постколоніяльних студій. У той час як Ошман оголосив Схід «західнонімецьким винаходом», відділ культури газети FAZ (Frankfurter Allgemeine Zeitung) влаштовує дискусію навколо таких питань: «Чи має вона право це робити? Чи може авторка, яка народилася в Людвіґсбурзі в 1992 році, тобто була глибоко соціялізована на Заході після падіння Берлінської стіни і не знає минулого НДР з власного досвіду, написати роман, дія якого відбувається в Дрездені в 1970-х роках?». Зі статті FAZ стало зрозуміло, що родина Ґнойс походить зі Сходу, що вона сама жила там, і зауваження Шульце є сумнівними як з літературної, так і з історичної точки зору.
Однак художньо витончений роман Шарлоти Ґнойс зовсім не справляє враження такого, що прагне безпосередньо долучитись до цієї дискусії про політику пам’яті. Замість автобіографічно легітимізованого, критично ретроспективного голосу з сьогодення, роман спирається на амбівалентний історичний реалізм із сюрреалістичними рисами, що ускладнює чітку політичну категоризацію. «Ґітерзее» розповідає історію дівчини з середовища саксонського робітничого класу 1970-х років, яка розривається між опозицією та лояльністю до держави в межах системи НДР.
Шістнадцятирічна оповідачка Карин зростає в шахтарському районі Ґітерзее на околиці Дрездена. Під час Холодної війни спільне підприємство СССР і НДР «Вісмут» видобувало в Ґітерзеє уранову руду для створення совєтської атомної бомби, а згодом і для атомної енергетики. Хлопець Карин Пауль вже не ходить до школи, натомість працює в шахті та хоче виїхати на Захід. Культурні дрезденці, добре знайомі читачам за творами Уве Телькампа, з’являються лише мимохідь, коли Карин згадує, як її мати колись їздила святкувати в центр міста.
Очевидно, що Ґнойс надихнулася романом Вернера Бройніґа «Румельпляц», який був написаний у НДР у 1960-х роках, але повністю опублікований видавництвом Aufbau Verlag лише у 2007 році. Книжка Бройніґа також є «вісмутовим» романом, дія якого розгортається на уранових копальнях в Ерцгебірґе. Його неприкрашена пролетарська панорама Сходу у післявоєнний період викликала осуд з боку культурної влади НДР. «Чи будете ви й надалі писати бруд про наших шахтарів та їхніх дружин, як ви це робили в “Румельпляці”», — запитувала тоді газета Neues Deutschland.
Події роману «Ґітерзее» вказують на те, що для сюжету авторка обрала 1976 рік — рік еміграції Вольфа Бірмана з НДР. Життя в 1976 році видається ще похмурішим, ніж на початку 1950-х, хоча і в цьому романі соціяльна реальність здається такою гнітючою лише тому, що на її тлі проходять випробовування особисті та ідеологічні сподівання. Незважаючи на те, що персонажі тут постійно доглядають за собою та прибирають кімнати, безлад і бруд залишаються. У першому ж розділі Пауль не повертається з нібито альпіністської подорожі до Богемської Швайцарії на чеському кордоні, а покинута Карин стає об’єктом розслідування Штазі через втечу її хлопця з республіки.
Хоча «Румельпляц» також був романом про дорослішання, жіноча оповідна перспектива в «Ґітерзее» набагато більш дитяча. Соціяльний контекст час від часу стає більш помітним в деталях сюжету, але, так само як і доля Карин та Пауля, розкривається лише поступово. Як захопливий кримінальний роман, «Ґітерзее» постійно розмиває очевидні уявлення про вину і невинуватість. Після першого допиту в органах державної безпеки Карин оголошує себе неофіційною колаборанткою, незважаючи на те, що була неповнолітньою. У системі наративу НДР кожна жертва є також потенційним злочинцем.
До того ж, авторці вдається зробити окремих персонажів настільки симпатичними і правдоподібними, що питання про їхню справжню лояльність не лише надовго залишаються відкритими, а й фактично відходять на другий план перед лицем, здавалося б, нерозв’язних суспільних протиріч. Карин мусить працювати, обтяжена необхідністю виховувати свою молодшу сестру практично самотужки. У той же час її матері вдається здійснити власну «втечу» від нудьги шлюбу та життя в приміському районі. Відчуття екзистенціяльного конфлікту та згущення подій оприявнюють авторське прагнення до універсальности в рамках молодіжної оповіді про НДР.
За іронією долі, саме Інґо Шульце кілька років тому написав власний неоднозначний кримінальний роман «Праведні вбивці» (2020), який мав на меті захистити східних німців від політичних категоризацій. Здається, що кримінальний роман Ґнойс про Штазі також хоче дистанціюватися від дрезденських буржуазних романів Телькампа, а також від різко викривальних «текстів-бейсбольних бит» інших молодих письменників. Сюди ж можна віднести і заспокійливі відгомони старої літератури з самої НДР.
Водночас, книжка Ґнойс не може оминути тему слабкої пам’яті про націонал-соціялізм у НДР, яка на тлі відродження правих відіграє важливу роль у сучасній літературі Східної Німеччини. Тож «Ґітерзее» використовує бабусю головної героїні, щоб розповісти історію споріднености НДР з нацистами у 1970-х роках, яка суперечила антифашистському самопозиціюванню соціялістичної держави. Водночас бабуся в «Ґітерзее» поводиться більш турботливо, ніж інші дорослі персонажі. Це знову ж таки свідчить про майже надмірно обережне літературне балансування історичних неоднозначностей, яке, зрештою, не завадило роману стати предметом всеохопного культурно-політичного конфлікту.
Звісно, не випадково цей конфлікт часто розігрується в текстах і через тексти на теми дитинства, юности та сім’ї на Сході. Може здатися, що у сфері приватности особисті спогади стикаються з новітніми критичними наративами про східнонімецьке минуле, які часто перебувають під впливом культурної історії або самі є автобіографічними. Тож критичні питання про зв’язок між авторитарним вихованням і правоекстремістським насильством, як, наприклад, у романі Анни Рабе «Можливість щастя», можуть заперечувати твердженням, що на Заході справи були не кращими.
Історикиня Катя Гоєр, яка народилася в Бранденбурзі незадовго до возз’єднання Німеччини і наразі викладає у Великій Британії, нещодавно спробувала вирішити протиріччя між східнонімецькою пам’яттю, критичним публічним дискурсом та історіографією за допомогою усної історії НДР. Ґрунтуючись на надзвичайно вибіркових інтерв’ю з живими свідками, вона висунула тезу про те, що держава НДР забезпечувала індивідуальну свободу в приватній сфері. Зрештою, Гоєр лише виступила з апологією східнонімецької ностальгії, недостатньо висвітленої в інших джерелах та сучасних дослідженнях, яка не лише хоче звільнитися від авторитаризму в повсякденному житті, в малих масштабах та на індивідуальному рівні, а й саме там шукає культурної ідентичности. Імпліцитно це означає інтерпретацію років після возз’єднання Німеччини як історії західної колонізації, а не продовження східнонімецької історії насильства, історії про занепад Сходу, а не про расизм. Для читачів книжок Гоєр та Ошмана не має значення, що ця соціяльна самооповідь дивовижним чином применшує реальні успіхи руху за громадянські права в НДР, які сьогодні хочуть привласнити собі всі партії на Сході, включно з партією «Альтернатива для Німеччини».
Тож Східній Німеччині досі бракує широкого дослідження власної культурної пам’яті, особливо з огляду на те, що багато тих, хто народився у вже об’єднаній країні воліють радше слухати розповіді своїх батьків. Однак різні форми критичного аналізу літературної контрпам’яті, схоже, можуть сприяти цій дискусії, створюючи новий публічний простір для озвучення замовчуваного минулого.
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «Wer schreibt die DDR? — Zu einer literaturpolitischen Debatte» в журналі 54 books 29 вересня 2023 року.
Переклали Дар’я Лунгул, Анастасія Демяненко та Владислав Терещенко.
