Уривок з книги «Мала» Едварда Кері. Видавництво Лабораторія
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Лабораторія вийшла книга «Мала» Едварда Кері.
1761 рік. У швейцарському селі з'явилася на світ крихітна дівчинка на ім'я Марі, навіть не підозрюючи, які випробування підготувало їй життя. Дивна, але надзвичайно обдарована дитина, що рано втратила батьків, знайомиться із не менш ексцентричним вчителем — майстром воскових скульптур, який відкриває для неї світ паризького життя. Але в той час, коли скульптури Марі, відкривають їй двері Версалю, де вона стає наставницею принцеси і допомагає Марії-Антуанетті зберегти життя під час пологів — світ охоплює революція: натовпи стають дедалі гучнішими, вимагаючи змін... і голів.
Як вижити у вирі жорстокості і хаосу й чи здатне мистецтво, що дарує безсмертя своєму майстру, стати найсильнішою зброєю в час, коли життя втрачає свою ціну? Роман «Мала», що вийшла у видавництві Лабораторія, — це химерна історія від майстра магічного реалізму Едварда Кері про силу мистецтва, людську винахідливість, здатність виживати і про те, що навіть найменші з нас здатні стати великими легендами.
Ми зараз коло річки, Мала. Ти тут? А так, тут, поруч зі мною. Цей залюднений міст — життєво важливий орган Парижа, самісіньке серце міста. Воно перекачує не кров, а людей. Перекачує їх по всьому місту. Викидає їх із мосту енергійнішими, ніж вони на нього заходять. Це Пон-Неф, найбільший міст Парижа. На цьому мосту що завгодно знайдеться: гарні й потворні, юні і старі, жебраки, вбивці, святі, давачі і збирачі, генії і шарлатани, діти й мощі — всі жужмом зібрані. Тут народжуються і зникають; тут виконують операції, які рятують життя, і операції, які забирають життя, теж. Упродовж дня на міст накочуються мінливі хвилі вуличних розносників пісень. Багатьом цим співакам трохи дечого бракує: зору, кінцівок, здорового глузду, наприклад. Вони стають на своє місце і співають — непристойних пісень, довгих пісень, таких, що від них плачуть, таких, що підстьобнуть у танок, таких, що налаштують на мирний лад, таких, що поведуть на війну. Ці продавці пісень блукають по всьому Парижу. Він співоче місто, але столиця цих продавців — Пон-Неф. Вони керують гучністю мосту, а міст керує гучністю міста.
Прямуємо далі через площу Дофіна. Потерпи, Мала, сумні будівлі в палаці Сіте, бо серед них стоїть велика скляна скриня для коштовностей — Сен-Шапель. А тепер дивися перед собою, там бовваніє собор Нотр-Дам, але ходімо зі мною іншим шляхом. До цих нещасливих громадь, повз ворота страждань. Вони — наша наступна зупинка. Заходь. Зважся.
Ласкаво просимо до ганьби Парижа. Офіційна назва: Отель-Дьє, Дім Божий. Також знаний як Діра Погибельна. Тут пораються священники й черниці, переганяючи недуги від одного ліжка до іншого, обліковуючи хвороби неправильно, розносячи заразу так само, як вони намагаються нести Слово Боже. Ось чого бідняки Парижа бояться: цих вологих стін. Ось що бідняки міста кажуть одне одному: я скінчу в шпиталі, як мій батько. Отель-Дьє від них не відмовиться. Сюди приходять помирати бідні. Відчай, відчай, відчай, а ти ходи за мною. Загалом тут шість тисяч пацієнтів, хоча, звичайно, їх число коливається залежно від пори року; є в Парижі свої сезони для помирання. Шість тисяч пацієнтів, але тільки тисяча двісті ліжок. Яка б не була в тебе неміч, швиргонуть до ліжка з кимось, чия хвороба зовсім інакша і, ймовірно, дуже заразна. Твій випадковий товариш, швидше за все, тебе і вб’є. Вони виносять мертвих на візках за першого проблиску ранку чи в найтемніші хвилини ночі, щоб ніхто не бачив добових жнив. Споруди Пригнобленого Духу! не вдихай занадто глибоко, бо повітря навколо цих споруд за природою лихе й запалене, погіршене річкою, яка все обтяжує і зволожує. У всенькому шпиталі немає сухого кутка. Даруй мені, але цю будівлю треба буцнути. Я її буцаю щоразу, коли проходжу повз неї в цих любих черевиках; вони вже цілком звичні. Шкіра на черевиках трохи протирається, а пальці на ногах у синцях, але навіть із тим цю будівлю треба буцати. Багато є будівель по всьому Парижу, які треба буцати.
А ось ще що ти маєш роздивитися. В оцьому маленькому дворикові, де про повітря, яке вдихнеш, усі давно забули, побачиш малу хижку, що стоїть попід укритою мохом стіною, з якої крапає вода. Чи то хлів, можливо, щоб тримати свиню? Чи буда для немилого собаки? Але в якусь свою прогулянку я от що відкрив. Тільки тихо. Зазирни. Зараз я мушу шепотіти. У цій крихітній дерев’яній клітці живе один із пацієнтів цього місця. Це хлопчик, загорнутий у загиджену ряднину, він дрижить і щось бурмоче. Це дитина з гігантською головою. Бачиш, дитина така тонесенька, але ота велика голова розводить очі в різні боки, щоки там — як дві сфери, і все воно — величний розпухлий купол. Це дитина-гідроцефал, що скніє в темряві, жадібно гризучи кістку, давно вже начисто позбавлену поживної речовини. Дивись, на шиї в неї дощечка з написом: не годувати. Прости мене, бо я охоплений алегорією. Я кличу цю дитину Францією. Здається, її справжнє ім’я втрачене. Розумієш, Франція — це рахітична дитина, у якій усе згодоване живить тільки голову, лишаючи тіло слабким і виснаженим. Щоразу, як вона їсть, тільки голова її росте, а тіло — ні. І вона не може зупинитися і не їсти. Вона завжди дуже голодна. Голова Франції зростає й морить тіло. Як гадаєш, чи довго ще вона протягне? Як гадаєш, чи довго ще наша країна протягне? Все, тихо, відходь. Час нам рушати далі. Не затримуйся там. Йому вже ніяк не допомогти. Дитина збудилася тільки тому, що думає, буцім ти її нагодуєш. Їй байдуже до людей, лише їжа їй цікава. Ходімо; з цієї темної і скоцюрбленої халупи ми виберемося на свіже повітря, видеремося так високо, як тільки здатні. Я тебе зроблю у двісті сім футів вищою, і тоді, коли дертися вже буде нікуди, ми опустимо погляд на все одразу.
Отже. Це Нотр-Дам. Це, Мала, час, закарбований у камінні. Найвеличніша пам’ятка нашого міста, найзнаменитіша зі споруд. Наймудрованіша і найзаплутаніша з будівель. Тобі не здається, що з оцими аркбутанами, які вистромлюються з її боків і ззаду, ніби вигнуті ноги, вона нагадує величезного павука, що перетинає впоперек це густе й поплутане павутиння Парижа, а харчується відвідувачами, які залишають дрібні монети на добрі справи? Зрештою, вона є першим вартим уваги предметом у цій потворній мішанині. Піднімімося покрученими східцями цього моноліту. Я піду першим, я виступатиму перед тобою на кожному розі.
Чи чуєш, Мала, як відлунює мій голос? Іноді наближаючись, іноді відбігаючи? Східці тут звужуються, ідуть кругом і кругом, догори й догори, на таку велику висоту. Крізь бійниці вхопиш оком уривки міста — воно меншає й віддаляється, поки ми підіймаємося. Чи чуєш зараз моє дихання, чи чуєш, як мої любі черевики стукотять по камінних сходах? А кроки вже ступають неохоче; вони вже вибудували ритм і хочуть підійматися вічно, однак ще один останній поворот — і ми досягли даху Північної вежі.
Отже. Ось він. Ось такий вигляд має Париж із даху вежі. Що сказати тобі? Скажу отаке: Париж розташований в осерді провінції Іль-де-Франс, на берегах річки Сени. Він міститься на сорок вісім градусів і три хвилини північної широти й на схід від Лондона. Ширину має дві милі, шість миль окружністю. Ти зауважиш, що місто майже досконало округле. Придивись, благаю, ось воно. Париж, колись званий Лютецією — що означає, як ти дізнаєшся без подиву, Місто бруду. Ми можемо назвати його Підземним містечком. Чи Лабіринтом тіней. Чи навіть Всесвітом у мініатюрі. Все там поміщається, придивися, все живе і жваве. Побачиш палаци — ось палац Тюїльрі. Побачиш шпиталі — ось Дім Інвалідів. Побачиш театри — ось Комеді-Франсез. Побачиш в’язниці — за нами потворна видовженість Бастилії.
Але що вони всі означають? Як це все зрозуміти, як це все охопити, цю величезну мішанину дахів, це величезне безладдя будівель і людей, цей плавильний котел, цю величезну вигрібну яму, у яку виливають усе підряд, ці вісімсот десять вулиць, двадцять три тисячі будинків, цей дім для семиста тисяч людей? Всі в місті під замком, не виберешся без дозволу, і всі вони, чи принаймні більшість, намагаються жити, хочуть найліпшого для себе в цій домівці, у цьому світі Парижа!
Та однак і на жаль! Слухай мене уважно, Мала. З часом я збагнув жахливу істину: Париж задихається. Він не може продовжувати далі так жити, він не може дихати, він ковтає повітря, але воно не досягає його спінених легенів. Ти хочеш спитати, Мала, я бачу, що хочеш. Усі хочуть. Ти хочеш знати, як хоч хтось може терпіти це місце, цю мерзенну домівку, цю столицю злигоднів. Ти хочеш знати, як люди можуть щодня вдихати це отруйне повітря. Чому люди мешкають у таких повних сечі калюжах, чому обирають таку упосліджену місцину, чому люди, очі яких ще здатні розрізнити світло, добровільно зачиняються в цьому найтемнішому проваллі. Ну то я скажу тобі, причина проста: звичка. Парижани пов’язують себе з усіма тими лихами, бо це місце, смердюче і нечисте, і є пекло, яке ми кличемо домівкою. І ми ніколи його не покинемо, бо любимо, незважаючи ні на що. Ми його любимо. Я його люблю.
На тому нашу екскурсію скінчено. Зараз я зніму черевик і передаватиму його по людях. Всі подяки отримаю з удячністю. Не маєш грошей, Мала? Тоді подаруй мені поцілунок, ти, несподіване дитя Парижа.
І я цілувала його в щоку, і він ішов собі, залишаючи мене сидіти в кухні з заплющеними очима. Я уявляла, як пурхаю містом.
