Уривок з книги «Люби і дай померти». Джон Гіґґз. Видавництво Лабораторія
Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.
У видавництві Лабораторія вийшла книга «Люби і дай померти». Джон Гіґґз.
Одного жовтневого дня 1962 року у світ вийшов Love Me Do — дебютний альбом «Бітлз», і «Доктор Ноу» — перший фільм про Джеймса Бонда. Невдовзі «Бітлз» стали найвпливовішим гуртом в історії музики, а неперевершений агент 007 — найуспішнішим кіногероєм усіх часів. Ці новинки цілковито змінили музичну та кіноіндустрії й репутацію Британії у світі: зненацька замість червоних мундирів і гармат Англія почала штампувати шпигунські трилери і альбоми патлатих хлопців. Більшість країн могли тільки мріяти про перетворення культурного експорту на всесвітнє явище такого масштабу. А те, що постімперська Британія одночасно народила дві сенсації такого рівня — безпрецедентний випадок.
Книжка «Люби і дай померти», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, — це історія двох величезних культурних феноменів, що означили американські прагнення, фантазії та уявлення людей про самих себе. Джон Гіґґз назавжди змінить ваше уявлення про Beatles, Джеймса Бонда та трансатлантичну попкультуру: від першопричин ненависті Бонда до Beatles та чому Пол Маккартні так хотів бути агентом 007 і до історії Рінґо — завойовника дівчини Бонда.
«Ніщо»: уривок з книжки «Люби і дай померти: Джеймс Бонд, «Бітлз» і британський характер»
На ліверпульському сленгу слово «ніщо» позначає нікчему, жалюгідну людину, яка нічого не досягла, не склала шкільні іспити й ніяк не впливає на зовнішній світ. У 1980-му один американський ніщо вирішив убити знаменитість. Той ніщо мав нарцисичний розлад особистості й жадав уваги. Не зумівши досягнути нічого гідного уваги, він вирішив: щоб тебе помітили, потрібно убити відому успішну людину. Це назавжди їх поєднає в очах ЗМІ. У його короткому списку був і Пол Маккартні, але Джон Леннон жив у Нью-Йорку, тож був зручнішою мішенню.
У літературі серійних убивць часто зображують непересічними, як-от високоосвіченого генія Ганнібала Лектера. Насправді ж у характері більшості вбивць немає нічого особливого і цінного. Натомість їм бракує душевних властивостей, які має більшість інших людей. Вони не кращі від нас — не надлюди, як у Ніцше, — а гірші. А нерідко вони неймовірно нудні, з чим важко примиритися багатьом кримінальним документалістам.
Близько 22:50 8 грудня 1980 pоку ніщо стояв під будинком Джона і Йоко, коли ті поверталися з сеансу звукозапису. Діставши револьвер калібру .38, ніщо п’ять разів вистрелив Леннону в спину — БАМ! БАМ! БАМ! БАМ! БАМ!
Перша куля — БАМ! — забрала життя сорокарічного чоловіка. Друга — БАМ! — зламала життя його дружини і дітей. Третя — БАМ! — розтрощила його друзів, товаришів по гурту і всіх, із ким він встиг запізнатися за коротке життя. Четверта куля — БАМ! — випустила на волю цунамі горя, яке охопило весь світ, обрушилося на всі країни Землі, накотилося на мільйони людей хвилею сліз і втрати. Чотири кулі поцілили Леннону у спину, а п’ята не влучила. Ця куля — БАМ! — спрямована у майбутнє. Вона поцілить у людей, які ще не народились, які відкриють для себе музику Beatles і жахнуться, дізнавшись, що сталося з Джоном. Ця куля досі летить.
Згодом ніщо тішився, що після загибелі Леннона «вся моя нікчемність зіткнулася з усією його значущістю». Ніщо вважав, що вивищився, скоївши вбивство. «Щось типу “Чуєте, я стану великим королем, я справді стану кимось”. Це набагато більше, ніж увага. Це як бути королем». Обірвавши життя голосу свого покоління, ніщо намагався привласнити частину слави і репутації Леннона. В еволюційній біології є науковий термін для паразита, який убиває хазяїна у процесі поїдання: паразитоїд. У соціології скоєння злочину заради сумної слави називається синдромом Герострата. Герострат був підпалювачем, який жив у Давній Греції у IV столітті до нашої ери. Він спалив Храм Артеміди, який входив до перших списків семи чудес стародавнього світу. Потім він гордо зізнався у скоєному, щоб увічнити своє ім’я. У відповідь на це влада Стародавньої Греції не лише закатувала і вбила Герострата, а й ухвалила закон із забороною згадувати його ім’я хоч у письмовому, хоч в усному вигляді, щоб його не запам’ятали. Сама назва «синдром Герострата» натякає на те, що закон цей мети не досягнув.
Після вбивства ніщо дістав «Ловця у житі» Селінджера у м’якій палітурці. Він стояв на місці злочину, вдаючи, ніби читає, бо хотів, щоб у газетах написали, що його заарештували за читанням книжки. «Ловець у житі» — історія про Голдена Колфілда, школяра з хорошої заможної сім’ї, який зневажає інших і думає, що це ознака багатого внутрішнього світу, а не наслідок емоційної незрілості. У середині ХХ століття деякі люди вважали цю книжку глибокою і важливою.
За дванадцять років до цього, у травні 1968-го, Леннону показали номер зброярського видання American Rif leman. Як і більшості людей за межами Америки, йому воно здалося диким і абсурдним. Особливо стаття під заголовком «Щастя — це теплий пістолет», яка закликає батьків змалечку вчити дітей стріляти. У заголовку цієї статті обіграно цитату з коміксу Peanuts: «Щастя — це тепле цуценя». Таке враження, що у журналі використали цей заголовок геть без розуміння, як недоречно його переформулювали. На погляд Леннона, у цьому виданні влучно сформулювали божевілля, яким просякнута американська культура: кохання і сексу цураються, їх вважають недоречними і непристойними, зате вбивства показують у кіно й телевізійному праймтаймі. Джордж Гаррісон бачив ситуацію так: «Якби кожен, хто має зброю, просто застрелився, проблеми не існувало б».
Із цього заголовка народилася назва чи не найвідомішої пісні «Білого альбому». Всі четверо учасників Beatles назвали пісню Джона «Happiness Is a Warm Gun» улюбленою на цьому альбомі. Почасти річ у тім, як вдало вони разом попрацювали під час запису, а почасти у вокалі Леннона, чи не найкращому за той період. У цій пісні він глузує з сексуалізованої реклами вбивчих пристроїв і переплітає журнальний маркетинг зі згадкою про статеві стосунки з Йоко Оно, яку називає «Матір’ю-настоятелькою». Висміюючи зверхність журналу, гурт переінакшив бек-вокал у стилі 1950-х, який звучав як «шуп-шуп», на чудернацьке і милозвучне звуконаслідування пострілів: «шут-шут, бам-бам». На американську культуру зброї Beatles відповіли кепкуванням. Можна вважати, що це дотепер єдина адекватна реакція.
У дитинстві ніщо був одержимий американським альбомом «Meet the Beatles», слухав його знову і знову, сидячі на підлозі у своїй кімнаті й хитаючись уперед і назад. Він вирізав крихітні картонні гітарки, які чіпляв на іграшкових солдатиків замість пістолетів. Музика Beatles породила у нього фантазію: перетворити крихітних пластмасових убивць, присутніх в усіх іграх хлопчиків ХХ століття, на гурт типу Beatles. Він хотів бути схожим на своїх кумирів. На жаль, нарцисизм вселив у ніщо думку, що він автоматично заслуговує бути таким, як вони, без багатьох тисяч годин марудного опанування ремесла. Коли він став дорослим і з’ясував, що не всі його обожнюють, мрія розбилася.
Як ми вже довідалися, коли Beatles з’явилися, їм, мов тінь, протистояла смерть. У культурі цю тінь показували стильною, впевненою і жаданою: чоловіком, який влучними дотепами відволікав би публіку від думки, що забрати людське життя — це моральне жахіття. Голлівуд помічає, що глядачам властивий «танатос», фройдівський потяг до смерті, який принаджує їх до захопливих бойовиків. Кінематографічна ілюзія — безпечний спосіб догодити небезпечній частині психіки. Ось чому навіть на логотипі 007 зображено пістолет, а відшукати кіноафішу, на якій Бонд не тримає зброю, не так просто. Проблеми починаються тоді, коли умисні намагання маркетологів перетворити страшне на принадне починають притлумлювати чутливість суспільства до реального позбавлення життя. З цього випливають журнальні статті під заголовком «Щастя — це теплий пістолет» і починає ширитися захоплення вбивцями. Насправді ж убивця, найімовірніше, виявиться нудним ніщо, як-от той, який вистрелив Джону Леннону у спину, коли він з дружиною повертався додому.
Ніщо хотів уваги і назавжди поєднати своє ім’я з іменем Леннона. Багато у чому йому це вдалося. Йому присвятили багато книжок, фільмів і документальних матеріалів. Він давав інтерв’ю на американському телебаченні людям рівня Ларрі Кінґа і Барбари Волтерс. А втім, що більше ми його аналізуємо у пошуку глибинних причин, які стоять за вчинками, то очевиднішим стає, що нічого цікавого там немає. Від висновку, що цей хлопчина — звичайне ніщо, нікуди не втекти. Він уже більш як сорок років сидить у в’язниці й навряд чи його помилують. Якби він убив когось іншого, цілком міг би розраховувати на вихід на волю через п’ятнадцять років. Він міг би пропрацювати свої проблеми і щось зробити з життям. Цілком міг би досягнути чогось гідного гордості. Але він вирішив натиснути на гачок, тож можливе майбутнє уже не здійсниться. І тепер його ім’я житиме ще довго після смерті: ім’я короля всіх ніщо.
