Лілія Хурсяк. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Дивна парочка

Ви щоранку можете побачити нас разом на прогулянці в парку і легко впізнаєте. Ми — дивна парочка, котру не помітити не можливо. «Дивна парочка» — не мій вислів, просто я дуже часто чую його від перехожих. Але так було не завжди…

         Кілька років тому в мене було дві хвилини, щоб привернути її увагу. Дві хвилини — приблизно на такий час людина затримується біля клітки в притулку для тварин. Адже нас там десятки, а, може, й сотні. І приділити достатньо уваги кожному дуже складно. Тому, як правило, відвідувачі просто проходять уздовж рядів із клітками, у кожній із яких — скалічена доля й дуже непроста історія. Багато людей якимось дивом відчувають саме «свою» тваринку, і щасливчик отримує квиток у інше життя.

         — Не мрій, малий. Таких, як ми, не вибирають, — казав мені сусід по клітці. Але я мріяв, хоч люди завжди проходили повз… Я звик просто тихенько сидіти, очікуючи на диво. Але не того разу! Побачивши Її, я зрозумів: якщо вона пройде повз, я помру. І я заспівав! Заспівав так, як тільки міг, уклавши в мелодію всю свою собачу душу.

         — Годі вити, малий! Що це з тобою? — марно пробувала заспокоїти мене розгублена доглядальниця. І Вона зупинилась…

         Тепер ми щоранку гуляємо разом у місцевому парку. А після прогулянки Віра знімає мене з візка, який виконує функцію ампутованих задніх лап, і заносить у теплу квартиру. Після купання вона незграбно загортає мене у м’який рушник своїми руками-протезами й ми зручно умощуємось на дивані:

         — Ну що, Малий, заспіваємо?!

         Мабуть, ми таки дивна парочка…