Дарина Короташ. Конкурс драбблів «У мене було 2 хвилини, щоб…»

Я розплющив очі та одним рухом зіскочив з ліжка: настав той самий день, коли тітка Блубері, прямуючи до Харкова зі Львова, пересідає тут, у Києві. Час, перед тим як її постать знову зникне за вікном вагону до болю малий, а у мене з’являється так багато новин, які я повинен повідомити їй особисто! Про зміни у місті, самопочуття родичів, мої успіхи у школі, вагомі події…

Не ставши гаяти часу, швидко стрибнув у шкіряні чоботи та побіг на вокзал. Трішки розгубившись, очі бігали зі сторони в сторону в пошуках знайомого капелюшка від сонця, довгої брунатної спідниці та невеличких підборів, які вже стримано, але прудко стукали позаду мене. «Добридень!» вигукнув я з несподіванкою та відразу ж приєднався до її крихітної подорожі пішки з одного потягу до іншого, перехопивши її важку валізу. Поки ми йшли у мене було 2 хвилини, щоб розповісти їй усе перед тим, як потяг зрушить з місця і знову зареве ржавий локомотив.

Наші голоси перепліталися, як співзвучні мелодії лилися слова, стояв стукіт її черевиків й тупотіли мої чобітки по рівній бетонній плитці. Поки люди юрбилися біля входу до вагону, у нас було ще сорок п’ять секунд. Як завжди вона з цікавістю та притаманною їй жвавістю розглядала свого племінника, зауважила «наскільки виріс, став виглядати доросліше», її золоті каблучки та браслети на худих елегантних руках зацокотіли, коли вона вирівняла мені комір та закрутила пасмо волосся, змусивши його впасти мені на носа.

Остання мить, я віддаю їй валізу, вона цілує мою щоку на прощання, здригається потяг – і тиша. А я стою і милуюся, що не спізнився, встиг побачити тітку. Через рік, у цей самий день ми зустрінемося знову, маючи у запасі лише дві хвилини на усе.