Повернення шкільного кохання. Ніна Соколова
1
Поділитися:
Сонячне літо… спекотне, майже бездощове, із суховіями. Вранці лиш де - не - де росило, земля, де не має трави, здавалося ставала попелом.
В сторону долини, від містечка, далеченько тягнеться широка дорога. А ближче до річки, буяють, виблискують шовкові трави. Роса на сонці виграє кольорами веселки. В річці чиста - чиста вода, переливається блакитними та срібними кольорами. Ближче до берега, темно - зелений колір водоростей, серед них де – не - де видніються очі жаб. Час від часу кругами вода, то бабка присяде, то риба спливає до поверхні, на мить хапне повітря. Пташки на льоту воду підхоплять, а клопітливих горобців зовсім не видно, принишкли а кущах. Високі, густі кущі шипшини та глоду, немов притулилися до річки. Глід вже відцвів, а по щипшині, ще деінде є квіти. А далі на пагорбку тягнеться листяний ліс. На усліссі рожеві й білі ружі…. ті, що в затінку схилені, тягнуться до сонця, поміж них виднілися синенькі дзвіночки.
Біля самої води, сиділа Валя, в руках тримає букет квітів, які щойно нарвала. Тут, якщо треба, навіть можна сховатися. Широколистий старий клен захищає від спекотного сонця. Він трохи схилився донизу, дуже крутий схил, ще зо два метри і можна шубовснутися в воду. Неподалік, цілими букетами, росла висока квітуча м`ята, скрізь відчувався її запах.
Зненацька, дівчина почула голоси. Це молодь збиралася, весело гомоніла і вже линув сміх, який згодом топився у воді. Всі поспішали¸ то ж завтра свято Івана Купала. Як і кожного року, хлопці й дівчата гулятимуть цілу ніч. Вона прийшла раніше, трохи соромилась, що одягнена не так, як всі, немає вишиванки, не мала модного одягу. Знайшла біленьку, з мереживом сорочку, до неї шпилькою прикріпила стрічку синьо – жовтого кольору. Зараз це модно, патріотично, після подій на Майдані ці символи стали єднати людей. Згодом Росія забрала Крим і на Сході другий рік йшла війна. Хоч по Україні об`явили, що АТО та люди впевнені, що це справжня , як її назвали, гібридна війна.
Знайомі побачили її поблизу річки, махали руками, звали до себе.
Недавно, їй минуло двадцять років, в компанії друзі по школі. також дівчата і хлопці з містечка. Навчаються в Києві, Вінниці, на літні канікули приїхали додому. Також є старші, одружені й молодші, які в цьому році закінчили школу.
Валя працює на кар`єрі , контролювала, відправляла автомобілі, які возили відсів, гравій, щебінь, каміння на замовлення. Добре, що в такий складний час, була робота на місці, бо ж здавалося все кругом руйнується. Її прийняли на роботу замість мами, бо із - за горілки, вона не раз запізнювалася на роботу, чи зовсім не з`являлася.
Вдома їх вдвоє…. батько давно покинув, поїхав, а куди, не знає ніхто. Аліментів не отримували. Дівчина трохи пам`ятала його, красивого, високого, їй було тоді всього шість років. Скільки минуло часу… потроху все забувається. Тільки й може пригадати сварки, з - за друзів матері, які часто вешталися з пляшками горілки. Та, що вона може вдіяти, добре, хоч останнім часом мати стала менше пити. А може вже соромиться людей, бо ж донька виросла. Адже вона часто свариться з нею за цих друзів - пияк, за вживання горілки.
Валя - гарненька дівчина, чорнява, виразні карі очі прикрашали тоненькі смужки брів. Це, як кажуть, було взято від батька, а красиві пишні уста успадкували від мами. Вона ні з ким не зустрічається, лише по роботі спілкується з водіями автомобілів та вони майже всі мали сім`ї.
Гнівань - містечко невелике, молоді не було де зустрічатися. Круті, частіше гуляли по кафетеріях, часто їздили у Вінницю, це ж недалеко. Так туди треба більше грошей мати, щоб розважитися, а вона де ті гроші може мати? Мама не працювала, тож доводилося дівчині всю свою зарплату витрачати на прожиття та на комунальні послуги.
Барвінок, фіалки, васильки, ромашки, м`яту -Валя вплітала в вінок, щось наспівувала про себе.
- О! Привіт, сусідко, давно не бачились! Ти як? - привітався хлопець.
- Ромко! Ти де взявся? Точно, давно з тобою не бачилися, - весело позирнула на нього.
Приміряла на себе вінок, усміхаючись й кривлячись запитала,
- Ну, як я? Скажи постаріла?
- Давай плети, ще одного, знаю заміж не вийшла, може вже до причалу пора, чи плануєш ще навчатися? Я одружився, он там, бачиш у жовтому костюмі дівчину, то моя Олександра. Обоє працюємо на фірмі, квартиру винаймаємо, поки задоволені, а далі життя покаже.
Вона задерла голову, дивилася в сторону гурту, намагалася побачити його дружину.
- Молодець! Гарненька, струнк! А в Києві зараз спокійно? Ви надовго сюди?
- У нас відпустка, на пару тижнів. А там не знаю, хоч би на війну не забрали. Хоча в мене зі спиною проблеми та все може бути, тільки туди б не хотілося.
Дівчина уважно слухає і доплітає другий вінок,
- Так, я чула , там таке твориться, кожного дня вбивають, багато поранених. Досить з Майдану скільки калік повернулося, а тепер, ще ця війна. А з заміжжям треба почекати, немає за кого йти. Може, як війна закінчиться, тоді усі повернуться в Україну. Ти ж бачиш, багато хто поїхав на заробітки до Польщі, в Москву, ти ж сам знаєш, що тобі розповідати. Добре хоч я маю роботу, надіюся, що працюватиму на кар`єрі, дороги ж ремонтують, обіцяють капітальні ремонти робити.
Сутеніло… хлопці для вогнища носили хмиз. На травянистому березі, опустивши ноги в воду, сидів Роман з дружиною і Валентина, спілкувалися, жартували.
- О! Дівчата подивіться, по ту сторону річки теж хтось є, бачу, здається один хлопець. Вже майже не видно, думаю не рибалить, вудочок не видно,- помітив Роман.
- Це мабуть не з наших, може хтось до когось в гості приїхав, наші всі знають , що завжди тут збираємося, - сказала Валентина.
У вогнищі потріскувало … вітерець розносив запах диму. Вогонь жвавіше підстрибував догори, облизував хмиз, легенький попіл підіймався, час від часу іскрить сильніше - маленьким феєрверком. Сухі гілки від дерев швидко займалися. хлопці притягнули товсте, сухе дерево, двигали ним потроху, щоб швидше спалахнуло.
Дівчата й хлопці іля багаття зібралися колом. Від нього, аж припікало, любувалися, бачили, як витанцьовувало полум`я, освітлювало все навколо. Дівчата заспівали пару журливих пісень про кохання й пішли до річки, на воду клали вінки.
По долині линув сміх… хлопці, дивлячись на дівчат, про щось гомоніли, сміялися та вже хтось біг, доганяв вінок . А дехто тільки позирав у сторону дівчат, спостерігав, усміхався.
Лише двоє хлопців з вінками йшли до дівчат, решта розмахували руками . Було чути, як розповідали, що лише ці були близько біля берега. Вінок Валі та вінки декількох дівчат понесло течією в сторону залізничного мосту. Хто там туди поженеться! По перше пагорби обривисті, по друге, місцями росте очерет, хіба щось у пітьмі побачиш? Та й далеченько, ніхто не наважився кинутися в річку, попід берег можна відразу глибоко загрузнути в мул.
Ближче до півночі молодь стрибала через багаття, хтось у парі, а деякі хлопці хизувалися, показували своє уміння.
Зоряна ніч… жарти, пісні, анекдоти, піднімали настрій. Дівчата пригощали хлопців солодощами та напоями. Близько третьої години ночі дехто поспішав додому, мав їхати в гості. А хтось залишався до ранку, біля красот нічної річки насолоджувався прохолодою та слухав музику, що линула з приймача.
Роман з посмішкою підморгнув дівчатам, взяв під руки дружину й Валю,
- Гадаю досить! Погуляли гарненько, повеселилися, гайда додому, треба хоч трохи поспати. Нині прийдуть теща з тестем, треба зустріти, як кажуть, на висоті, то ж вперше гості навідаються до нашої оселі.
Валя вдома… відразу вклалася спати. Копошились думки, в інших все добре, а я навіть не маю з ким пофліртувати. Як далі складеться життя? Поворожити б чи, що? Але тут же, в душі сміється над собою.
Обідня пора… її розбудив пес.Проснулася майже в обід, розбудив пес, дуже гавкав, так гиркав що, аж захрип, намагався зірватися з ланцюга. В привідчинене вікно висунула голову, біля хвіртки стояли двоє чоловіків похилого віку. По - святковому одягнена мати виходила з хати, обіймалася, цілувалася з ними. О, має гості, за матір промайнула думка. Впала на ліжко, вкрилася ковдрою, навіть сховала голову, заснула.
Вразливий, гучний сміх все ж не дав їй виспатися. Накинулвши літній халатик, зазирнула в шпаринку привідчинених дверей. Що тут дивитися та говорити, п`яні очі матері все розповіли. Чоловіки з обох сторін тримали чарки з горілкою, умовляли її випити. Вона різко відчинила навстіж двері,
- Не знаю хто ви та й не запитую, прошу покинути наш дім.
Мати здивовано відреагувала на ультиматум дівчини, встала із - за столу, ледь втрималася на ногах, волосся з під хустки закривало частину обличчя. Намагалася втримати рівновагу, почала кричати,
- Це мої двоюрідні брати! Ти, що доню сказилася?! В такий день виганяти гостей! Бач, господиня знайшлася! Послухай, не смій цього робити! Сама звідси забирайся! Скільки будеш, ще дівувати, мені жити заважати?!
Її немов ошпарили окропом. Це вже не вперше такий концерт, але ж було давненько, щоб так напитися, майже рік минув. Вона думала, що мати нарешті схаменулася, адже клялася ж, що не буде пити. Поспішила в свою кімнату, похапцем одяглася в штани, на всякий випадок взяла тоненьку куртку, може ввечері буде прохолодно. В пакет склала парасольку, пляшку з водою та пачку печива. Треба зникнути з очей на якийсь час, нехай утихомириться.
Йшла до річки немов у тумані, від болю душу рвало. Ну, чому ж так? Яка несправедливість! І в той же час думала, що ж мати? Тож без неї зовсім пропаде, не працює, а що, як знову зведеться з алкашнею, тоді вже не знати чого чекати. Але добре, хоч хата оформлена на неї, то вже не зможе пропити, витирала непрохані сльози, заспокоювала себе.
Сонце, ще добре припікало, але віяв невеликий вітерець, який час від часу куйовдив коротко підстрижене волосся. Здалеку відчувався запах квітучої гречки. Вже, проходила вздовж неї, на мить зупинилася, вдивляється в красу поля. Яке від вітру хвилями переливалося білими і рожевими кольорами. Метушливі бджоли, швидко перелітати від однієї квітки до іншої, збирали нектар. Присіла, обома руками обійняла частину квітучих стебел, немов у букет, пригорнула до себе,
- Ой, яка ж краса, яка насолода, яка гарна моя земля! Ні! А куди їхати? Тільки тут жити, у своєму містечку….
Раптово маленька пташка пролетіла над нею, від несподіванки примружила очі. Повернулася, виправивши волосся, довкола озирнулася. Як добре, хоч ніхто не бачить мене, а то б напевно сміялися. По стежці поспішила до річки.
Вона не йшла до розлогистого клена, мала напрямок ближче до залізничного мосту. Там, за пагорбом, був невеликий пляж, щоб менше мулу, де більше піску. Тут можна гарно відпочити, купатися, тільки одне заважало, це гудіння потягів. Навіть у вихідні дні, сюди приходило мало відпочивальників. В цьому місці, з обох сторін річку охороняли кущі шипшини та глоду, де - не - де росла малина та ожина.
Поступово зривався вітер… де й взялася хмара, падав густий дрібний дощ. Відкрила парасольку, ховалася поміж кущі. Декілька горобців, цвірінькаючи вилетіли й неподалік знову сховалися у високих травах, що під кущами.
Трохи далі, в сторону від пляжу, за кущами, біля самого берега, вона побачила човен. В ньому сидів одягнений чоловік, Голова накрита рожевим, поліетиленовим пакетом. Він ухиляється від дощу, напевно з пакета тече вода. Встигла подумати, мабуть за комірець, бо вже раз - по - раз рукою намагаєтьсяся струсити воду. Зацікавилася, уважно придивляється, хто б це міг бути? Раптом побачила, вудочку, на гачку тріпотить гарна рибина.
- Ого! Нічого собі - голосно вирвалося з її уст .
Чоловік зняв пакет, озирнувся, напевно почув, роздивлявся довкола. Побачивши її з парасолею, швидко йшов. до неї. Куди тікати та й чого? Дощ хлюпав, але рідший, знову з`явилося сонце та воно вже котилося ближче до заходу. Вона піднялася назустріч, чомусь раптово почервоніла. Ух! А він нічого, оцінювала його, бігаючи очима з під парасольки.
- Доброго дня! Ще одна жертва дощу, як і я, - з усмішкою, прикриваючись руками від дощу проговорив хлопець.
Ой, це хто? Десь бачила його? Намагалася пригадати. Смарагдові красиві очі…її кинуло в піт. Загупало серце, зараз пригадаю, наполегливо думала вона. Ні, мабуть таки Сергій, хіба могла помилитися?
- Валю! Що забула, не пам`ятаєш, не впізнала? Ану, подивися, ти ж весь час в школі кепкувала з моїх балухатих очей, пригадай!
Її, як окропом облили, здригнулася. Він спритно підхопив парасольку, ховався поруч з нею. Така несподіваність, тремтіла, як листок під дійством вітру. Не могла сказати й слова, розгублено позирала, ховала очі. Сюрприз! Сергій зі школи. На два роки старший за неї, в дев`ятому класі марила ним, перше кохання, але, на жаль, не взаємне. Та він цього не знав, які в душі хвилювання вона приховувала при зустрічах. Лише один рік і він закінчив школу, з часом здавалося все згасало, але десь далеко час від часу жевріло. Як згадає школу, так відразу й тьохкало сердечко, от хоча би ще раз зустріти, побачити його, який зараз?
Вони жили по різних околицях містечка, напевно тому й не бачилися кілька років.
Він взяв її за підборіддя, зазирнув у очі, а там немов сонячні зайчики. Вона не пручалася, її уста манили, він ніжно поцілував.
- Сергію, що ти, - голос тремтів, раптово відпихнула його.
Він послизнувся, махав руками, але вдалося вхопитись за малину. Відчув біль, голки залізли в долоню, скривився,
- Ах!
Не могла зрозуміти в чому справа. Та вже побачила в руці листя малини,
- Ой, Сергію! Вибач, все це так зненацька, я не хотіла.
Він намагався не хвилюватися,
- Та ні, це ти вибач, побачив твої пухкенькі уста, не втримався, пробач, але ж ти така гарненька стала.
В цій ситуації їм допоміг ліхтарик з телефону, маленькі колючки були видалені з долоні.
Закінчився дощ, зовсім стемніло, Сергій наносив хмизу, розпалював вогнище,
- Валю, бачу додому не поспішаєш…. може вночі разом порибалимо? Перекусити в мене є дещо і юшки можна зварити, є каструля, цибуля, лавровий лист і сіль знайдеться. Що скажеш?
Опустивши голову донизу, усміхнулася,
- Та я й не думала йти додому. До мами гості прийшли, ти ж напевно знаєш які. Надіялася на гарну погоду, думала тут нікого не буде, передрімаю, а завтра й на роботу.
Сергій відчував, як вона хвилюється, обійняв.
-Ти все в собі не тримай, не маєш чогось боятися! Я нічого не заподію, просто довірся мені, розкажи, яким життям ти зараз живеш?
Палахкотить вогнище… Валентина, як на сповіді, розповідає про своє життя. Вона, зважуючи кожне слово, говорила не поспішаючи. Він уважно слухав й одночасно готував юшку.
Як малі діти, смакували з каструлі, їли по черзі, по десять ложок. Ложка ж була одна, треба ж якось поділитися.
- Гарного карася спіймав, смачний,- облизала ложку, крадькома зазирнула на нього.
Жеврів вогник кохання, задоволено дивилася на нього, раділа, що зустріла. Після смачної,гарячої юшки, в теплих обіймах, засинала в човні.
Світає… по небу виграють рожево - фіолетові промені. Лунають голоси птахів, цвірінькають горобці, в пошуках їжі, перелітали з одного куща на інші.
Вона відкрила очі, в човні сама. Неподалік, побачила Сергія, не поспішаючи, важкою ходою, з пакунком в руці, підійшов до неї.
- Доброго ранку! Прокинулася, ще трохи зарано. Я тут, перейшов до друга, взяв термос та дещо на сніданок.
Приємно вражена його поведінкою,
- Тож далеченько! А в мене до чаю є печиво. Зараз заваримо з м`ятою, смакота буде!
Він уважно придивляється до неї, підморгнув,
- А ти зранку, ще краща, ніж ввечері.
Зніяковіла, відвернулася, сором’язливість хотіла сховати у спокійній течії води. Він сміливо розвернув до себе. Вид розквітлої троянди, щоки горіли, личко ніжне, біленьке, в очах вогники кохання. Він все зрозумів, приголубив, за якусь мить поцілував.
В обіймах так тепло, солодкі поцілунки та раптово випурхнула, як птаха, відійшла в сторону.
- Що таке, Валю? Щось не так? Не тікай, я тобі, що огидний?
Їй стало не по собі, зашарілася,
- Та ні, я просто, нічого не знаю про твоє життя. Ось так, відразу поцілунки, з тобою ніч провела.
Веселий сміх пролинув над річкою,
- Щоб так, усі люди проводили ночі, мабуть би вже на землі й нікого не було.
- Я, щось не так сказала? – почала несміливо виправдовуватися.
- Все буде добре! Чого ти? Не хвилюйся, ще все попереду. Ось, сьогодні опісля роботи, як буде погода знову порибалимо, я все розповім. А зараз давай будемо снідати.
Нахабні горобці побачили на рушникові продукти, почали скакати, підбиратися ближче. Вона з них кепкувала, коли здавалося дражнилися з нею. Як вже вкусила печиво, один сміливець ніби намагається залетіти прямо до рота. Він сміявся, часто підморгував, пив чай з одноразового стакана, що приніс від друга.
Вона вже поспішила на роботу, а ввечері, знову мали зустрітися. Дивився вслід, почухав чуба, вкотре поправляє волосся на голові. Ой, гарненька ж стала, бентежить, чи може закохався? Тоді була непримітна, як гидке каченя, а зараз красуня, жадана, як в полі квітка польова. Тю, ти дивись, що це мене так думки заносять? Ще вірші про кохання почну писати. Позирнувши на річку, посерйознішав, але ж, що далі? Як їй сказати, що я інвалід? Мабуть цього, ще не помітила, А, як помітить, що скаже?
Роздягався… знімав з себе одяг і протез. Граната пошкодила ступню, довелося без неї залишитися. Це добре, що на лікування потрапив у Ізраїль, вдалося ногу спасти. Протез зроблений по нових технологіях, в капцях майже непомітний. Він інколи задумується про минуле, бажання жити краще покликало на Майдан. Тому й пішов, добровольцем захищати Україну, майже рік воював, потім поранення. Признали учасниками бойових дій, тепер має групу. Та все ж огортає розпач, ще йде війна, а допомогти нічим не може. Два місяці, як вдома, у військкоматі пообіцяли взяти на роботу. Погляд до річки, а думки за вечір, як вона відреагує? Не зміг визначитися, як краще їй сказати.
Цілий день Валентина біля автомобілів. Метушня, відправка машин. На кілька хвилин зайшла в кафетерій, щоб випити чаю. За столом Роман з Олександрою насолоджуються кавою. Привіталася, за мить вже біля них. Роман, відразу запитав,
- Ти де пропала? Вчора ввечері зайшов, хотів на вечерю запросити, а у вас вдома «весілля», в когось ночувала?
- Та потім, якось розповім, зараз не маю часу, буду бігти, у мене ж машини на відправку. На ходу допиває чай, поспішає до виходу. Відразу думка - треба зайти подивитися, може гості вже поїхали.
Цілісінький день крутилася, як білка в колесі, Пилюка стовпом, жарко, і душно, зовсім не відчувалося, що вчора пройшов дощик. Завантажився останній автомобіль. В зошиті підбивала підсумки дня, занесла диспетчеру, поспішила додому, подивитися, що там відбувається.
Навстіж відчинені двері, тихо… ця тиша злякала її, може мамі стало зле? Тихе сопіння линуло з її кімнати, мати й іще двох, так званих братів, покотом спали на дивані, одягнені, навіть взуті. Від них дуже смерділо перегаром. Страшно подумати, щоб це побачив Сергій, хіба захоче зі мною діло мати. Напевно таких людей стороною обходить. В душі бідкалася, від думок охололи руки.
В літньому душі… не поспішаючи милася, думала, чи варто йти до нього? Все ж в серці мала надію, полетіти в його обійми, щоб відчути той, солодкий поцілунок, який досі відчуває на устах.
На столі залишила записку, збрехала, що пішла ночувати до однокласниці. Знала, що не шукатиме, коли в запої, ніколи не думала про неї. Їй часто доводилося ночувати в сусідів, а інколи й в однокласниць.
Валя вийшла з магазину, купила дещо з продуктів. З гарним настроєм йшла до Сергія. Вітер пестив обличчя, їй здавалося студив почервонілі щоки та стрімке бажання побачити його.
Він все спланував за день, рано наловив риби, приніс додому і попередив батьків, що може завтра прийде з дівчиною, хоче їх познайомити. Батько з - під лоба зирнув на сина,
- Вона з місцевих, чи чужа? І як сприйняла, що ти інвалід?
Сергій стримано заговорив,
- Не журіться дівчина гарна, хоча виросла без батьківської опіки, покинув їх, мати має звичку, любе випити. Думаю діло поправне, все буде добре. Валя гарна, роботяща, я її, ще зі школи знаю. Та вам все одно з нею не жити, он Танюха, вже майже дівка.
Батько сердито заперечив,
- Ти, що не знаєш, що дівчата з хати йдуть, а не хлопці, показуєш на сестру, їй лише п`ятнадцять.
- Так, то ж так колись було, а зараз кожен мріє жити окремо і я теж.
Мати Сергія працювала вчителькою початкових класів. Завжди зважено ставилася до розмови на любу тему. Почувши розмову, звернулася до чоловіка,
- Ти Дмитре не спіши, час покаже, все розставить по своїх місцях. Йому жити, кого знайде так і буде, де захоче жити, нехай сам вирішить.
Задоволений такою розмовою, Сергій спішив до річки. Мати взнавши за дівчину, наказувала бути серйозним, не спішити з почуттями, щоб часом не образив її, раз дитина виросла без батька та, ще така мати, то десь - то не солодко живеться.
Валентина летіла, в душі відчуття крил, мов птаха. Немов на перше побачення. Від думок гучне серцебиття, що буде сьогодні, що розкаже? А можливо, як у школі закохається. Тоді мріяла засинати в його обіймах. І навіть йому писала вірші. Згодом вечорами потай читала й з ними засинала, немов у вишневому гаю.
«В обіймах, тут, у вишневому гаю,
Де серце завмирає від почуттів,
Будемо разом в нашому раю,
Сп`яніємо від запаху пелюстків.
Подаруй мені смарагдові очі,
Коханий, я давно в думках твоя,
Будуть у нас солодкі, ніжні ночі,
Віддам тобі… я пристрасті дівочі…
Ми знайдемо з тобою наше щастя!
Тю, дивина, пригадала, оце ж треба! Вже йшла й сміялася, може буде нагода, прочитаю та чи всерйоз він мене сприйме?
Він вже чекає… на всю долину пахла риба. Підійшовши, вона побачила, як шашлики, підвішена риба смажиться над жаром.
Радо обійняв, хотів поцілувати, але вона виривається.
- Ух, Сергію, не треба, так недалеко і до гріха,- зненацька випалила, вмить опустила голову.
Сиділа мовчки, неначе спостерігали за водою в річці та насправді кожен думав про своє. А вода в річці виблискує на сонці, від вітру рябіє, деінде з`являються круги. Біля берега, хвилі ніби загравали з водоростями, вкотре їх відносили на пісок й знову забирали із собою.
За вечерею Сергій розповідав про своє життя після школи. Закінчивши курси водіїв, якийсь час працював в автопарку на маршрутці, а потім поїхав в Київ, на Майдан. Відчувала, йому боляче згадувати страшні події, то ж намагався розповідати стисло, без подробиць. Коли почав розповідати про Донбас, зненацька почули голос,
- Ось ти де? А ми облазили мабуть з кілометр, вже думали тебе біля річки немає, прийшли на запах смаженої риби,- Роман говорив трохи збудженим голосом, біля нього стояла дружина.
- Валю, тобі негайно треба додому, мати до нас прийшла, вся труситься. Ми, визвали швидку, в неї високий тиск. їй щось вкололи, але від лікарні вона відмовилася.
Сергій, відразу усіх заспокоїв,
- Не хвилюйтеся, підемо разом. І вже до Валентини,- Я йду з тобою, заперечення не приймаються.
Олександра йшла поруч з Валентиною, намагалися йти, як найшвидше. Позаду йшли чоловіки, про щось не дуже голосно розмовляли.
Роман із Сергієм, навчалися в одній школі, старший за нього на два роки,
- Ти дивися не ображай дівчину, вона непогана, я сусід, її добре знаю, виросла на очах. Правда з матір`ю проблеми та вона теж непогана жінка, інколи буває, ця клята горілка її затягує. Скільки раз говориться, щоб полікувалася, не хоче, ти не уявляєш, як дівчині живеться.
На мить зупинилися, Сергій збуджено заговорив,
- Ти знаєш, я її пам`ятаю, ще зі школи Тоді мені здавалося, що я їй подобався та й зараз, бачу вона не проти зі мною бути. Я готовий хоч завтра з нею під вінець та є одна проблема. Був на Майдані, потім на Донбасі, тут, таке діло, розірвалася граната, добре, що живий залишився, але маю протез.
Роман відкопилив губу, хитнув головою,
- Я бачу, ступаєш обережно, помітив, що йдеш не поспішаючи, почекай хвилинку.
Роман доганяв дівчат,
- Ви йдіть, нам треба в одне місце зайти, ми вас доженемо.
Валя хвилюючись,
- Він, що з тобою?
- Так- так, не хвилюйся, ми недовго.
- А може йому краще всього не бачити, най не йде з нами, мабуть краще нехай йде додому.
- Та ні, слухай, він вирішив йти з нами, хай йде, я не можу заборонити. Не хвилюйся, ти подобаєшся йому, я ж бачу, в цьому трохи розуміюся, ще в тебе на весіллі погуляємо.
Сергій розповів Роману, про свою інвалідність, про те, що обіцяли взяти на роботу в військкомат. Хвилювався, як їй про все має розповісти.
Роман підтримав його в розмові,
- Я думаю все буде добре та про це маєш сам розповісти, наодинці, без свідків, ти ж чоловік, маєш мати достатньо сили волі.
Вже майже ніч, по усій хаті горіло світло. На вулиці в гаммаку лежала мати, вона тільки спостерігала, що робить молодь. З хати були винесені деякі речі. Валя з Олександрою вапном білили кімнати, чоловіки на веранді фарбували вікна та панелі. Роман , як старший серед них, керував, що і , як все робити, він з Олександрою, немов родина допомагали зробити все до пуття.
Світає…. на подвір`ї пахне фарбою й сосисками, які смажаться на вогнищі. Молодь весело спілкується. Валентина посміхалася, їй хотілося усіх обійняти, поцілуватий і подякувати за допомогу. Вона не могла не помітити, як старанно все робив Сергій. На якусь мить, себе відчувала щасливою.
Проснулася Надія… просила пробачення, з - під лоба позирала на доньку. Їй соромно, що при таких обставинах познайомилася з Сергієм та Олександрою. Вже згодом, наодинці з донькою, пообіцяла, що зовсім не буде пити горілки. Валентині хотілося в це вірити, але вмовила піти до лікаря, у Вінницьку лікарню поїхати. Мати зайшовши в хату заплакала,
- О! Все встигли зробити, я подумала, що вже помру.
- Мамо, на кого мене залишиш?
- А, що хіба Сергій не твій хлопець, він наш, чи звідкись?
- Так, наш мамо, місцевий. Ми в одній школі навчалися, живе в ту сторону, за кар`єром. Та я не впевнена, що він мій хлопець, про це зарано говорити.
-Та я б так не сказала. Бачила, як він на тебе дивиться, дурному зрозуміло, може в тебе з ним вже, щось було?
- Це тебе не обходить, ти ж знаєш, я давно сама вирішую, що і, як буде в моєму житті, немаленька. Лише одне прошу, не сперечайся, якщо хочеш, щоб я вийшла заміж, як всі дівчата і була щаслива, не заважай мені, попрошу покинь пити, ляж у лікарню, підлікуйся.
Валя проводжала Сергія до хвіртки…. їй було трохи ніяково, ховала очі,
- Дякую тобі, вибач, але я так живу.
Поцілунок в щоку… прошепотів на вухо,
- Я ввечері прийду…
Роман і Олександра спілкувалися з Надією, розповідали про своє життя в Києві.
Вже йдучи додому Роман з Валентиною перекинувся кількома словами, щоб більше ніхто не почув. Дещо запитував про рибалку та чи пообіцяв прийти Сергій.
Валя повеселіла,
- Обіцяв ввечері прийти….
Сергій усміхнувся, підморгнув,
- Ну - ну, давай - давай, а то, як кажуть зима не за горами.
Декілька хвилин і в начальника кар`єру, на два дні за рахунок відпустки підписанга заява.
Після лікарні, з направленням їхали у Вінницю. Вдалося покласти маму на лікування. Мати вже майже не сперечалася, без нарікань підкорилася донці.
Валентина вже одягла улюблений, літній сарафан, який підкреслював її витончений стан. Квітучі соняхи на одязі дуже пасували їй. На вигляд, як молоде закохане дівчисько, з трепетом чекала приходу хлопця. Саме на вечерю смажила картоплю. Сергій одягнений в білу футболку й сині джинси переступив поріг. В руках букет червоних троянд. Ой, який красивий, затаїла подих, не у військовому одязі. Поцілунок в щоку, прийнявши квіти, подякувала, притулилася до нього,
- А ну, посмакуй, яка я куховарка? Оціни!
Вмить на вилці кілька шматочків.
- Е ні, справжній поцілунок, тоді посмакую.
Поцілунок був довгим. Згодом покуштував,
- Мабуть таки поцілунок кращий за картоплю,- усміхнений, обійняв її.
За вечерею, вона все розповіла про поїздку.
- Завтра, завезу їй деякий одяг та йтиму на роботу, там без мене завал. Слухай, давай до річки сходимо скупаємося. Така жара… тобі в джинсах гарно та чи не жарко? Бачу хлопці ходять у бріджах, чи ти соромишся? Вважаєш себе старим? - запитала, морщила личко, весело з усмішкою, зазирає в очі.
За мить помітила, ледь зблід. Встав із - за столу, відійшов до вікна. В її грудях похололо, затерп язик, забракло слів, зіпсувався настрій, В душі картала себе, от дурепа, язик теліпається, несу не те, що треба.
Запала тиша…. він задумливо дивився до вікна,
- Цими днями, я б хотів тебе з батьками познайомити, що ти на це
скажеш ?
Вона мовчала, відчула, тіло хвилею огорнуло теплом.
- Гаразд, давай на вихідні, я згодна.
Присів біля неї, задоволено зажав у обійми. Гарячі поцілунки - феєрверк в почуттях до нього, вже сама обіймала його, зазирає в очі, цілувала. Згодом запитала,
-То йдемо купатися, чи вже ні?
Збентежено, по кімнаті, як вітерець, моталася збирала деякі речі.
На вулиці оминали останній будинок, далі долина. Взявшись за руки, відчуття теплих долонь, більше довіри. Йшли веселі, задоволені, зиркали один на одного.
Сутінки прилягали до землі…Сергій перервав мовчанку,
- Валю, я інвалід, на групі, мав поранення на Донбасі, лікувався в Ізраїлі.
Перехопило подих, кров прилинула до її обличчя, відразу думка, може не здатен, як чоловік, чи може дітей не буде?
Обоє мовчали, він чекав, що вона перша, щось скаже, а вона, як підстрелена пташка, не знала, як діяти далі.
Вже і річка… вона на ходу знімає халат, подумала, невже я його не зумію привабити, як у кіно, це роблять жінки? Хіба я така потвора, здається ж не гірше декого, вже себе заспокоїла. І шубовснула в воду, весело охаючи та ахаючи від задоволення, вміло поплила проти течії.
Він роздягається, нахилився, їй було погано видно, що він там робить, розвернулася, пливла ближче. В цей момент, їй здалося небо накрила суцільна чорна хмара. Від побаченого розхвилювалася, кілька раз вмилася. Це вона побачила протез, який він щойно зняв. Їй вперше в житті довелося це побачити. Здалося зупинилася течія води, немов у іншому світі знаходиться, серце гучно билося, зморозило, відчула, що тремтить.
- Валю, ти можеш такого покохати? - голосно запитав і відразу ж кинувся у воду, як подалі від неї.
Від цих слів, завмерла душа, в голові зашуміло, стрепенулася, вийшла на берег. Погляд там, у воді, де плаває він, сильно розмахуючи руками, немов бився з якимись перепонами.
Прийшовши до тями, усвідомивши, що побачила, намагалася заспокоїти себе. Тьху ти, це що я, чому така реакція? Але ж бачила по ТБ, чому так вразило мене? Дурепа, подумала про інтимне. Але ж я про нього мріяла, так хотіла зустріти, а тепер відмовитися від своєї мрії? Ні, тільки не це! Так і буде, це не завадить його кохати. Якби він мені тільки освідчився, пішла б а нього на край світу й не думала б. Вже спокійно, зважено роздумувала вона. Залпом з пляшки випила мінеральної води, кинулася у воду. Пливла до нього.
Сергій, побачивши її, став плевти назустріч, раптово зник в воді та за мить з`явився перед нею,
- Ну, що підеш за мене, я згорів в собі, відколи тебе побачив. Чи покрутиш і, як непотріб викинеш?- запитав хвилюючись.
Обома руками обійняла за шию,
- А ти, що освідчуєшся тут, у воді? Кличеш заміж, чи як?
Підхопив її на руки.
- Я кохаю тебе!
Кохаю,- гучно линуло над водою, полетіло, розвіялось по долині.
Отямившись від поцілунків, вона вискочила на берег, щоб він не відчув незручності, з рушником у руці, побігла на пагорб.
Він одягався, не озираючись. Вже стояв дивився на річку, посміхався, здається не злякалася, щирий погляд.
Вона підійшла, тілом припала до його спини,
- Я тебе давно кохаю, чуєш!
Набравшись хоробрості, прочитала йому той вірш, що колись був писаний. Заворожено, здивовано подивився на неї,
- Це хто писав? Такого я не чув, ніде не зустрічав…
- Ці слова тобі написані, ще коли ти закінчив одинадцятий клас, пригадай вечір в школі, пам`ятаєш, були конкурси. Вже тоді моє серце страждало за тобою, ще тоді я закохалася в тебе. Кохання тліло, ти знову з`явився в моєму житті, розпалив вогонь.
Присмак гарячих поцілунків, відчувався на устах, п`яніли від ніжностей.
Тихо… Ясно світив місяць, загадково мерехтіли зірки.
Давно усі спали. Усміхнені, щасливі, після ніжного кохання й пристрастей, вони поверталися додому.
Сергій додому не пішов, залишився в неї…
У вересні на вихідні, приїхав Роман з дружиною, допомагали зробити курінь, готувалися до весілля.
Минув рік… Дві родини й друзі зібралися за святковим столом, хрестили малого Іванка, йому допіру виповнився місяць, назвали на честь прадіда, який загинув у Велику Вітчизняну війну.
Валентина й Сергій усміхнені, щасливі сиділи поруч, раділи життю, задоволено дивилися на гостей. Роман, хрещений батько Іванка, схилився над коляскою, з цікавістю дивився на малюка. А поруч, з усмішкою на обличчі, на нього позирала вагітна Олександра.
Мама валентини, припрошувала сватів і молодь відвідати страви. Вона тішилася дочкою і зятем, не відчувала одинокості, раділа, що в їх оселю прийшло щастя.
