Габсбурзька корона для України: історія однієї мрії

На зламі ХХ століття, коли провідні європейські імперії розпадалися, а нації шукали нові шляхи розвитку, з’явилася амбітна ідея: створення Українського королівства під проводом Вільгельма Габсбурга, відомого українцям як Василь Вишиваний. Цей проєкт, що спирався на європейські моделі конституційних монархій, передбачав або повну незалежність України, або широку автономію в межах реформованої Австро-Угорської імперії. Геополітичні реалії та територіальні суперечки завадили втіленню цієї мрії, але вона залишилася яскравою сторінкою в історії України, сповненою альтернативних можливостей.

Архикнязь із українською душею

Вільгельм Габсбург, молодий архикнязь Австро-Угорщини, був несподіваним провідником української державності. Народжений у славетній династії Габсбургів, він захопився українською культурою під час військової служби в Галичині. На відміну від багатьох аристократів, Вільгельм вивчив українську мову, перейнявся традиціями та прагненнями українців, отримавши прізвисько Василь Вишиваний за любов до вишиванок. Його амбіція створення Українського королівства була відповіддю на зростання національних рухів у Східній Європі та прагнення українців до державності.

У 1917 році ідею окремої української держави під проводом Габсбургів підтримав митрополит Андрей Шептицький, який бачив у цьому шлях до незалежності України. Однак Вільгельм, ознайомившись із пропозицією, наполягав на іншому сценарії: федералізації Австро-Угорської імперії з автономною українською територією, центром якої мав стати Київ. Цей план відображав його прагнення поєднати українські амбіції з реаліями імперської політики, пропонуючи модель, подібну до європейських конституційних монархій, як-от Великобританія чи Бельгія. Листування Габсбургів і спогади сучасників, як-от Дмитро Дорошенко та Євген Чикаленко, свідчать про його ідеалізм, але також про розуміння складності завдання. 

Підтримку Вільгельм знайшов серед українських інтелігентів, особливо у Львові, які вбачали в ньому постать, здатну піднести українське питання на європейську арену. Так, ще у 1916 році Вільгельм Габсбург, ставши членом парламенту, налагодив контакти з українськими представниками, зокрема з Євгеном Петрушевичем, майбутнім лідером Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).

Українські січові стрільці, воєнізоване формування, поважали його за військову службу та знання культури. Деякі австро-угорські дипломати, стурбовані розпадом імперії, бачили в його плані спосіб стабілізувати регіон. Проте його іноземне походження та залежність від австрійської еліти викликали скептицизм у деяких українців, які прагнули повної незалежності без монархічного присмаку.

У тіні гетьманату: конкурент чи союзник?

Революція 1917 року в Російській імперії та Брест-Литовський мир 1918 року відкрили нові можливості для України, але також ускладнили плани Вільгельма. Утворення Української Держави під керівництвом Павла Скоропадського за підтримки Німеччини стало прямим викликом його ідеям. Скоропадський, спираючись на консервативні еліти, прагнув централізованої влади, тоді як Вільгельм залишався символом альтернативного, монархічного шляху, популярним серед УСС і українців Галичини.

Як командир легіону УСС Василь Вишиваний мав значний авторитет серед військових, що робило його потенційним конкурентом гетьману. Скоропадський бачив у ньому загрозу, що призвело до напружених стосунків між двома лідерами. Спогади сучасників вказують, що Вільгельм не планував збройного захоплення влади, покладаючись на дипломатію та ідею федеративного союзу з Габсбургами. Проте політична нестабільність і зовнішній тиск ускладнювали реалізацію його планів. 

Гетьманат (попри свою коротку історію) показав, що Україна може мати власну державність, але також підкреслив розбіжності в баченні її майбутнього. Вільгельм, хоча й не протистояв Скоропадському відкрито, залишався символом іншого шляху — європейської монархії з українським серцем, що не знайшло достатньої підтримки в умовах революційного хаосу. Розпад Австро-Угорської імперії в 1918 році остаточно підірвав основу цього амбітного проєкту.

Військовий і дипломат УНР

Після падіння гетьманату в грудні 1918 року Вільгельм не відступив від української справи, долучившись до армії Української Народної Республіки (УНР). Отримавши звання полковника, він очолив відділ закордонних зв’язків Головного управління Генерального штабу УНР, демонструючи свої дипломатичні здібності. Вільгельм організовував військові школи, залучав підтримку західних місій і намагався зміцнити міжнародне визнання УНР. Його діяльність у цей період підкреслювала відданість Україні, попри втрату шансів на реалізацію монархічного проєкту.

Проте Варшавський договір 1920 року, підписаний Симоном Петлюрою, став для Вільгельма переломним моментом. Угода, що визнавала Галичину частиною Польщі, суперечила його баченню об’єднаної України, включно із західними землями. Розчарований, він вийшов у відставку й емігрував, завершивши свій активний внесок у визвольну боротьбу. 

Геополітичні бурі проти королівської мрії

Проєкт Українського королівства зіткнувся з численними перешкодами, головною з яких була геополітична складність регіону. Території, які Вільгельм бачив частиною держави — Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, Волинь і Поділля, — були об’єктом претензій Польщі, Румунії та Угорщини. Польща вважала Львів «споконвічно польським», Румунія прагнула загарбати Буковину, а Угорщина — Закарпаття. Ці конфлікти, підсилені розпадом Австро-Угорщини в 1918 році, зробили об’єднання українських земель майже неможливим.

Внутрішні виклики також послабили ідею Вільгельма. Економічна нестабільність, слабка інфраструктура та розбіжності між українськими елітами — від монархістів до соціалістів — ускладнювали створення єдиного фронту. Крім того, зростання республіканських і радянських рухів після революції відсунуло монархічні ідеї на маргінес. Навіть підтримка таких фігур, як Шептицький, не могла протистояти зовнішньому тиску та внутрішнім розколам. А відсутність потужної міжнародної підтримки, яка могла б протистояти польським чи російським амбіціям, остаточно поховала мрію про королівство.

Народний король: культурна спадщина Вільгельма

Популярність Вільгельма сягала далеко за межі політичних і військових кіл, охоплюючи широкі верстви українського суспільства. Його знання української мови, рідкісне серед європейської знаті, робило його близьким як до селян, так і до інтелігенції. У Західній Україні, особливо в Галичині, він став символом опору польському і російському впливу. Фольклор того часу, збережений в українських архівах, зображує його як «короля у вишиванці» — романтичного героя, що уособлював національну гордість.

Його вплив простягався аж до Наддніпрянщини. У 1918 році одеська опозиція розглядала Вільгельма як кандидата для монархічного перевороту, що свідчить про його популярність у різних регіонах України. Ці плани (хоч і не здійснилися) підкреслюють унікальну здатність Вільгельма об’єднувати різні верстви українців під спільною ідеєю державності.

Культурна спадщина Вільгельма також полягає в його підтримці української ідентичності в межах Австро-Угорщини. Він виступав за освіту українською мовою та підтримував місцеві інституції, кидаючи виклик германоцентричній політиці імперії. Хоча його можливості були обмеженими, ці зусилля заклали підґрунтя для майбутніх рухів за українське відродження. Сьогодні історики розглядають його як провісника сучасного українського націоналізму, який бачив Україну не периферійною провінцією, а країною, гідною суверенітету.

Втрачена мрія

Вільгельм Габсбург залишив по собі не лише нездійснену мрію, а й потужний культурний і символічний слід. У Західній Україні, особливо в Галичині, він став легендою — «королем у вишиванці», уособленням боротьби за національну гідність. Фольклор, пісні та спогади січових стрільців зберегли його образ як народного героя. Його діяльність в УНР і дипломатичні зусилля підкреслили відданість Україні, навіть коли його монархічні плани втратили актуальність. 

Ця нереалізована мрія також спонукає до роздумів про альтернативні шляхи, якими могла піти Україна. Чи могла б монархія стати стабілізуючою силою в бурхливі часи? Чи зміг би Вільгельм об’єднати роздроблені українські землі? Ці питання залишаються відкритими, але одне безсумнівне: його любов до України та віра в її потенціал назавжди вписали його ім’я в історію.