Наталія Шевель. Сказати чи змовчати
Історія з життя
Весна не запізнилася. Несподівано з'явилася з чекання паростком надії. Віктор не спав всю ніч. Його турбувало, що з ним буде далі. Вийшовши на подвір' я, спершись на милиці, почув від сусіда, що об'явлено евакуацію. Віктор не роздумував. Його ніхто і ніщо тут, у селі, не тримало, колись таки рідному. Поспіхом зібравшись, ледве попрямував до автобуса. Спочатку їхав з людьми до райцентру. Перед очима припливали такі знайомі весняні краєвиди. Але відчувалася напруга, тривога. Люди були наляканими. Тепер і тиша здавалася підозрілою. Віктор намагався ні про що не думати. Ні про брата, ні про його родину, що навідували, здебільшого, рідше, а тільки натякали, що будинок навпіл. Тож чоловік вже й не думав про домівку, яка стала причиною розголосу між братами. Вже декілька років живе Віктор у батьківській хаті з тих пір, як повернувся з лікарні, як втратив одну ногу. Тоді, в той похмурий осінній день, привезли його з обласної лікарні за місцем прописки. Отак помалу призвичаївся та й господарює самотою…
Тепер, коли війна, Віктор толком і не знав, куди їхати. Слідував за іншими пасажирами. Їхали потягом. Перед очима відкривалася нова Україна, ще не досягнута його серцем. Була пересадка. Знову їхали. Так опинився Віктор за кордоном. Зустріла його зовсім інша країна з своїми звичаями і правилами. Весь час перебуваючи в дорозі, телефонував Олександрі, з якою проживав раніше. Правда, спочатку думав, чи сказати, чи змовчати? Але, чомусь, втаїти не зміг. Згадував дні, прожиті разом. Мають однакові професії. Олександра - медична сестра, а Віктор - фельдшер. Та й познайомилися у незвичному місці, у Почаєві. Саме там і запримітив її Віктор. От тільки не вдалося життя удвох. Все йому було не так. Тож після декількох спільно прожитих років вирішив жити окремо. Додалися проблеми зі здоров'ям, зокрема з ногою, якої пізніше він просто лишився.
Про свою дорогу на протязі трьох днів розповідав Олександрі. Але спостережлива жінка спочатку зрозуміла, що чує інші звуки, не такі, як раніше.
- Ти не вдома, - поцікавилася вона.
- Їду, - впевнено промовив.
Опинився за кордоном. Потім його перевезли до іншої країни. Поселили у так званий будинок для людей літнього віку. Весна привітно зустріла Віктора в іншій країні. До приїжджих людей ставилися добре. Чоловік відчував неабияку турботу і підтримку. Так і проживає Віктор у будинку, що став для нього рідним. Дякую людям, які трапилися на його шляху, і тим, хто й сьогодні його оточують. У їхні дбайливо руки віддав своє здоров'я, яке так часто бентежить у хвилини неспокою, дум і каяття.
Повертатися ніяк не планує. Хоча інколи серце не мовчить на чужині, а по-доброму згадує минуле - без війни.
