Наталія Шевель. Правильне рішення
Історія з життя
Валентина зупинилася на перехресті доріг. Задумалась: як бути? З усіх сторін – широкі вулиці, за однією з них роздолля – безкрає поле. Так і думки її безкраї. Одна з доріг веде до її дому. Зараз їй нестерно там. Дівчину непокоїли сумнівні почуття. Неочікувані, несподівані для неї події, які, як вихор, змінили тепер її життя… Так гарно, романтично прийшло перше почуття. Відчувала нераз захоплений погляд, і не один, краще б не відчувала. Тепер би так не мучилась. Мирослав з'явився несподівано в її житті. Придивлявся до дівчини. Було видно, що зацікавився нею. Здається, саме ім'я говорило за нього: відлунювало спокоєм, миром, гармонією. Тактовний, не дозволяв собі зайвих слів. От тільки був нерішучий. Часто, очевидно, присилав свого товариша, щоб поспілкувався з Валентиною. Більше, чомусь, той говорив про Мирослава. Дівчина тільки залишалося здогадуватися. На запитання лише змовчував і переводив розмову на іншу тему.
Валерій був повною протилежністю Мирослава. Веселий, товариський, запальний. Біля нього часто на танцях крутилися дівчата, та і він біля них. Запрошував на танець і Валентину, інколи проводив додому. Так пройшов майже рік. Дівчина думала, що у них дружні стосунки. Побачивши кожного разу, хлопець підходив до неї, привітався, цікавився її справами. Ніби й небайдужа вона йому. Початок грудня виявився незатишним і холодним. Ще і з мрякою. Який там сніг і мороз. Ніякого зимового настрою. Саме тоді були останні у році проводи хлопців до армії, так звані виряджання. Тоді багато людей скликали побажати хлопцю вдалої служби. Валентину теж було запрошено: все ж рідня, хоч і далека. Побачила вона і Мирослава. Він жив у кінці вулиці у сусідньому провулку. Хлопець, як завжди, був зі своїм другом. Вони підійшли до Валентини. Говорили. Дівчині було приємно стояти біля них. Непокоїлася, що незабаром час додому, а живе вона далеченько звідси. То ж, навіть, обіцяли провести її додому. Валентина ще подумала: "Певно, її вдвох проводитимуть". Хлопці несподівано відійшли, сказавши, що скоро повернуться. Вона стояла сама біля двору ( ворота завжди відчиняли), коли до неї підійшов Валерій. Запросив на танець. Був пізній час. Валентина роззирнулась, але Мирослава не побачила. Хлопець сказав, що проведе її додому. Декілька хвилин постоявши, молоді вирішили йти асфальтованою дорогою, а не польовою, ближчою. Ой як тоді дівчина карала себе, що не наполягла, щоб іти ближчою дорогою. Вона польова, тож треба було йти прямо, а не повертатися назад, на іншу вулицю, щоб піти кращою дорогою. Тож пішли крізь двір Валерія. Хлопцю треба було чомусь забігти додому, то запросив дівчину до літньої кухні, яка стояла на подвір'ї поряд з будинком. "Холодно, хоч трохи зігрітися", - вмовляв Валентину. Дівчина добряче змерзла, то і пішла за ним. Не стояти ж самій на подвір'ї. Закипів чайник. Зігрілися гарячим чаєм, який він заварив. Потім Валерій змінився: почав говорити про свої почуття, які він вже не може в собі втаїти. Дівчина, навіть, не могла і подумати. Вмовляв залишитися, щоб не йти в ніч. Юнак прагнув більшого, ніж сподівалась Валентина. Ніякі вмовляння не допомогли. Рішучість і запал хлопця простежувались в кожному погляді, русі. Все було для дівчини гнітючою несподіванкою.
Тільки й запитала:
-Ти так із всіма поводишся?
-Ні, заперечив хлопець, але очі відвів.
Ніби нічого й не сталося, відвів її додому. На той час не було мобільних телефонів, тож ніхто нікому не дзвонив. Валентина, як ніколи, чекала п'ятниці. У клубі танці. Мирослава намагалася уникати. Випадково побачившись, юнак запитав:
-Куди ти, Валю, тоді зникла, хотів же провести додому?
Валентина проковтнула гірку образу, невідомо на кого, і відповіла:
-Пішла з подругою додому.
У очах хлопця прочитала відчай, а, можливо, і розчарування. Прийшов довгоочікуваний вечір п'ятниці. Побачила дівчина Валерія, якийсь, чомусь, лише здалеку привітався. Хоча була і трішки сором'язлива, сама підійшла до нього. Вважала, що після тих стосунків має право і першою підійти. Валерій, на її подив, злісно заявив у присутності не одного хлопця і дівчини: "Йди до свого Мирослава". Валентина оторопіла. Намагалася пояснити, що не зустрічається з ним. Але ніхто її не слухав.
-Я так повірив у твої почуття. А ти, - перебив її Валерій.
Розвернувся і попросив більше його не знати. Дівчина була у розпачі. "Село, є село, - думала, - нічого не втаїш, ще і прибрешуть". Не знала, як їй бути. Мирослава теж почала уникати. А той теж поводився стримано. Що тут сказати?
Свято Нового року стало для неї несподіваним. По-перше, була сама серед зимового роздолля. Хоч тепер випав сніг і додав чистоти її думкам. По-друге, відчула, що з нею щось не так. Можливо, й ні, але впевненості не було. Гарно почався рік, нічого й сказати, а їй лише вісімнадцять. "Перекреслено всі сподівання, от тільки через що, чи через кого", - не раз шукала відповіді і не знаходила. Відчай сковував груди. Про майбутнє не хотілось і думати... Одного разу все ж прийшлось піти до лікарні. Так і є. Вона не помилилася. Валерію вирішила дівоча гордість нічого не казати. Перестала ходити і на танці. Їй так було жаль нездійсненного, жаль ще ненародженого. Мирослава уникала, Валерія жодного разу не бачила. Та й де побачиш, хлопці у будні по роботах. Увечері нікуди не ходила. То ж продовжувала навчатися і кожного дня їздити до міста на заняття. Так і зима майже закінчилася. Необхідно знову йти до лікарні. Були останні дні лютого. Незабаром свято весни. "Ніхто її і не привітає", - думала. Та вона і змирилася. "Якщо не можна нічого змінити, треба просто прийняти як належне", - згадувала десь прочитані слова. То ж знову - до лікарні. От тільки лікарка якось дивно на неї сьогодні дивиться. Валентина не звертала уваги. Вийшла з приміщення. "Яке тільки сонечко променисте, який сьогодні гарний день", - зраділо подумала. Думки почали тривожити. Їх гнала від себе. Тільки ступила декілька кроків, як почула знайомий голос і оторопіла. За рогом стояв Валерій. Видно чекав на неї. Це він наздоганяв дівчину. Привітався, подивився пильно в очі і запитав: "Моє?" Випередив дівчину з відповіддю, лише сказав:
-Нічого не говори, я по очах бачу, що моє дитя.
Говорив, що тоді дещо почув, то так різко говорив; що чекав її щоп'ятниці і щосуботи; а от додому прийти не наважувався.
- Добре, що живу майже поряд з лікарнею, - додав, - то сказали, що була там.
І, як виявилось, лікарка добре знайома матері. То цікавився, видно, чому Валентина була в лікарні. Тепер стало зрозуміло, чому лікарка так загадково на її дивилася. Видно, раділа за дівчину. Довго того теплого лютневого дня говорили юні. Напевно, про щось і домовлялися. Правда, хлопець признався, що хотів би ще погуляти, та раз таке діло.
Невдовзі родичі і сусіди гуляли на весіллі. Наречена почувалась трішки розгубленою. Для неї, все що відбувалось, було таким швидким і несподіваним. Квітли сади, посилали свою красу і пахощі нареченій, яка і під час весілля думала: чи правильно вона зробила, що пробачила Валерію. Образа, не зважаючи ні на що, все ж таки лишилася. Вона ж горда і незалежна. Як вона помилилася щодо своєї гордині, яка зникла так швидко з народженням сина.
Валентина і Валерій стоять біля колиски. Маленький щойно заснув. Не спав майже цілу ніч, все плакав. Валерій подумав, що добре, хоч завтра вихідний, то може і допомогти дружині, і відіспатися, хоч трішки. Зворушеним поглядом подивився і на сина, і на дружину. Здається, сльоза на очі набігла із думкою про те, що міг би досі бродити вечорами з хлопцями, а дитина росла б без батька. "Як добре, що не розгубились у життєвім вирі", - тільки й подумав.
Роздоріжжя. Широка вулиця, що повертає до будинку батьків Валентини. Сьогодні теплої осінньої пори вони разом з синочком йдуть на гостину до дідуся й бабусі. Згадала жінка, як вона у розпачі стояла на перехресті доріг: це було перехрестя і дощів, і перехрестя снігів; розлук і зустрічей. Перехрестя в її житті, де зустрілися їй і дружба і, на жаль, фальш. От тільки шлях можна різний обрати, якщо поступити по честі. Зрозуміло, що обрано правильне рішення двох. От тільки виваженості й мудрості у почуттях треба ще не на один рік подружнього життя.
