Письменник Олексій Щуров для Світильника Джека
Сьогодні публікую нарис письменника і перекладача Олексія Щурова, одного з авторів збірки «Світильник Джека». Цей допис народився як відгук на прохання про інтерв’ю. Вийшло, на мою думку, дуже цікаво.
Нехай роздуми Олексія, його письменницький досвід допоможуть тим, хто пише і хоче писати у жанрі горору й містики, а також відкриє нове для поціновувачів жанру.
Коли кажуть, що фантастика, особливо література хорору, – це мистецтво втечі від реальності, у багатьох випадках я скептично посміхаюся.
Усі страхи, які переживають персонажі історій жаху, відбуваються з людиною насправді.
Що для мене хорор? Це можливість вийти за межі загально прийнятих стандартів та поглянути на буденні речі під іншим кутом зору. Можна переглядати фільми жахів – і ані трохи не лякатися. Можна почути тихий звук або побачити незнайому тінь – і маємо неприємні наслідки. Тому хорор – це не тільки оповідь про жахливі події. Тут можна знайти безліч доріг, якими може піти письменник.
Звичайно, хорор – це досвід, переважно негативний. І навчитися перевтілювати такий досвід у художню форму – справа часу, бо жодний виш не навчить людину писати власні твори, а на філологічних факультетах вчать тільки аналізувати твори письменників. Звісно, це добра справа, коли ми маємо уяву про стилі, форми, способи будови твору, але як висловити власні думки, як знайти власний шлях у письменництві – цьому не вчать.
А події людського світу, особливо сьогодення, спонукають писати на хорор-теми, оцінювати їх крізь призму жаху та вчитися – як би це дивно не звучало – двом речам: посміхатися реальності та співчувати літературним персонажам. Останнє чомусь зараз вважається слабким місцем людини та її непридатністю до життя в суспільстві.
Коли я розпочав писати на хорор-тематику, я навіть не уявляв, що буде саме хорор-історія, і навіть те, що історія не тільки почне віддзеркалювати реальний світ, а тісно сплітатися з навколишнім оточенням. Химерний та безжальний світ Корпорації ніколи би не з’явився, якби я не заніс коротенький нарис про крадіжку сумочки в метро до вордівського файлу – а далі поїхало, і народилася «Небіжка для ляльки», написана українською. Проте обставини склалися так, що я робив її переклад російською, затираючи оригінал. Друга книга циклу, на відміну від хуліганської «Небіжки», стала більш камерною за стилем і отримала назву «Дім п’ятдесяти двох карт».
Своєрідним поверненням на українську стала для мене збірка «Світильник Джека»: по-перше, для мене це був виклик - а чи не забув я, як писалася «Небіжка», а по-друге, – я вважаю, що в Україні є поціновувачі якісної літератури, не тільки хорору. Але справа у видавництвах, які обслуговують самки редакторів і не прагнуть до розширення та розвитку: філософська проза про космічно-естетичний ескапізм потроху відмирає. Зараз цього не помітно, але реальність така, що замкнутися у мушлю рожевих ілюзій не вийде. Вона трісне – і тоді реальність може вбити. Хорор, на мою думку, не тільки відтворює події реального світу, а змушує поглянути на світ під іншим кутом зору. Подобається це нам чи ні, але це так, бо він вчить опиратися своєму страху.
Я не даю рецептів, як написати вдалий та успішний хорор. У кожного автора він свій. Я, наприклад, ніколи не пишу розгорнуті плани і не знаю, як розвиватимуться події у наступній історії, і якою вона буде. «Рецепт» приходить тільки з досвідом, і у кожного він свій. Порадити можу тільки одне – пишіть та не забувайте вдосконалюватися і шукати нового.
А поки вітаю своїх колег з різних куточків України з першою вдалою спробою - «Світильником Джека».
І не останньою.
