Народні пісні в записах Панаса Мирного та Івана Білика
ПЕРЕДМОВА
Панас Мирний та Іван Білик і народна пісня
Талановитий письменник революційно-демократичного напрямку, основоположник українського соціального роману й повісті, громадський діяч Панас Мирний (П.Я. Рудченко — 1849-1920) водночас був і видатним фольклористом, знавцем народної пісенності. Його брат Іван Білик (І.Я. Рудченко —1845-1905) —письменник, співавтор роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», літературний критик, дослідник фольклору. Найактивніша фольклористична діяльність Панаса та Івана Рудченків припадає на 60-70 роки XIX століття, коли в Росії після реформи 1861 року загострилася класова боротьба, самодержавство жорстоко розправлялося з революційним рухом, посилювало соціальний і національний гніт.
Знайомство з народною поезією почалося у Рудченків ще в дитячі роки. Перші зразки народнопоетичної творчості брати перейняли від матері, а також од няні Оришки, які співали їм пісень, розповідали казки, легенди, перекази.
На все життя зберігся в пам'яті Івана й Панаса образ няні Оришки, яка була для них уособленням життєвої мудрості та людської доброти. Саме вона стала прообразом Чіпчиної бабусі в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Щирими словами згадує її Панас Мирний і у творах «Голодна воля», «Замчище», «Визвол». В уста няні Оришки вкладає письменник «Казку про Правду та Кривду», що має автобіографічний характер.
В юнацькі роки Іван та Панас Рудченки нерідко брали участь у народних гуляннях, вслухалися в парубочі й дівочі співи, співали самі. Про це пише Панас Мирний у щоденнику від 17 липня 1870 року: «Лука затяг чумака, я підтягував. І дивно, і весело понеслися наші голоси вздовж річки і слалися по тихій воді...».
У одному із віршів Панас Мирний писав, що в дитячі роки душа його «Здружилась з кріпаками і любі їй були сумні розкази зимніми ночами». Спостереження селянської праці, народних свят, гулянь, які супроводжувалися піснями, грою, дотепами приваблювали чутливу натуру юнаків, збуджували думку і уяву. Народнопоетична стихія збагачувала їх різноманітними фольклорними матеріалами, виробляла естетичне ставлення до дійсності, формувала соціальні симпатії до народу та його творчості. Панас Мирний та Іван Білик були знайомі майже з усіма фольклорними збірниками, що виходили у XIX столітті. Панас Мирний відзначає необхідність систематично вивчати уснопоетичну творчість народу: «Уже думаю... заніматися пословицями кожного дня... Думаю писати яку-небудь повість і вмісті приказки ізучати...».
Перебуваючи під великим впливом передової російської та української літератури, Панас Мирний та Іван Білик роблять свої перші літературні спроби — пишуть поезії про важку долю жінки, про рекрутчину, про кохання. На початку 60-х років з'являються перші публікації фольклорних матеріалів Івана Білика, який не тільки сам записував народнопоетичні твори, а й був енергійним організатором збирацької роботи, встановлював безпосередні зв'язки із збирачами усної словесності на місцях. На основі надісланих матеріалів та своїх власних записів Іван Білик видає «Южнорусские народные сказки» та «Чумацкие народные песни», що стали важливим здобутком фольклористично-етнографічної науки. Ці видання характеризуються науковим підходом упорядника до фольклору, який розглядався Іваном Біликом у зв'язку з конкретними історичними й соціально-економічними умовами життя трудящих мас. Іван Білик зараховував фольклор до важливих джерел вивчення дійсності, приділяв велику увагу записам текстів із народних уст, був рішучим противником спотворення цих записів при публікації. У 60-70-х роках XIX століття Іван Білик плідно працює в галузі української фольклористики. Із записів народних пісень цього часу відомий рукописний збірник, у якому вміщено двісті дві пісні, записані в різних місцях Полтавської губернії. Збірник зберігається у відділі рукописних фондів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР. Майже під кожною піснею занотовано місце запису, подекуди названі виконавці. Тут вміщено соціально-побутові пісні, родинно-побутові, жартівливі та інші.
Збираючи народні пісні, Іван Білик, очевидно, мав намір видати їх окремою книжкою. Про це свідчить той факт, що записувач зробив певні спроби визначити жанр кожної пісні. Але лише деякі з них були надруковані за життя фольклориста.Панас Мирний теж рано почав займатися збиранням та вивченням фольклору. Доказом цього є те, що в рукописній збірці народних пісень, позначеній ще 1863 роком, фольклорні матеріали записані рукою Івана і рукою Панаса.
У згаданій рукописній збірці трапляються також записи, позначені 1864 роком. Крім пісень, у ній знаходимо народні оповідання, казки, анекдоти, приказки, прислів'я тощо. Панаса Мирного цікавлять народні оповідання про попів, у яких висміюється їх зажерливість і неуцтво. Тут бачимо пісні, сповнені соціального протесту проти гнобителів.
У цьому збірнику є десять пісень, ідентичних із вміщеними в рукописному збірнику Івана Білика. Записи зроблені в різний час від Гурина з Вербняка. У цій збірці, як і в майбутніх, зустрічаємо виписки з друкованих джерел. Під записами, зробленими Панасом та Іваном Рудченками знаходимо позначення: «од матері», «од щирого мого приятеля Іващенка», «од людей», «од наймита Ілька з Беєва», «од Саші» тощо. Друга невелика збірка українських народних оповідань, анекдотів, приказок, пісень та виписок датована Панасом Мирним 1864 роком. Тут вміщені коротенькі приспівки, в яких підкреслюється насмішкувате ставлення трудящих мас до тих, хто намагається пропхнутися в пани. Поруч із записами жартівливих пісень Панас Мирний робить спробу зафіксувати характерні особливості їх виконання, не забуваючи і про самих творців.
Багато записів Панас Мирний робив для того, щоб у майбутніх своїх творах використати фольклорний матеріал з метою об'єктивного відтворення безпосередньої дійсності. 1867 роком датована третя збірка народних пісень, записаних Панасом Мирним у різних місцях Полтавщини й Чернігівщини. Це одна з найбільших збірок. Вона нараховує сто сімдесят пісень. Тут є соціально-побутові, обрядові, родинно-побутові, баладні пісні та інші. Враження від пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», записаної в Прилуках, було таким гострим і тривалим, що на її основі Панас Мирний починає писати 1870 року, але не закінчує оповідання «Кохання». Завершує його вже в новій редакції під назвою «Грицько і Галя». А деякі весільні пісні з цієї збірки Панас Мирний використав у романі «Повія», де подав їх зміст у близькому текстуальному переказі. Це допомогло глибше й наочніше передати настрій, створюваний музикою Довбні, а відтак охарактеризувати його майстерну гру на скрипці. Двадцять сім пісень із рукописної збірки 1867 року записано в Прилуках, куди ще в 1866 році переїхав Панас Мирний із Гадяча. У Прилуках він зустрічався з трудівниками, записував від них народнопісенні твори. До цієї справи Панас Мирний залучив і брата Луку, який у листі від 5 грудня 1866 року пише: «При цьому писемці посилаю тобі обіцяні пісні...».
У збірці зустрічаємо також кілька зразків пісень, складених українськими поетами. Це такі, як «Де ти бродиш, моя доле» С. Писаревського, «Не щебечи, соловейку» В. Забіли, «Доля в полі стояла» А. Свидницького. Ці та ряд інших пісень літературного походження широко побутували серед народу і були відомі в різних варіантах. Деякі з них знаходимо в рукописних збірках Панаса Мирного та Івана Білика. Останній хоч і вважав їх піснями ненародного походження, включив значну кількість до свого збірника «Чумацкие народные песни», мотивуючи тим, що вони досить популярні серед народних мас. У четвертій рукописній збірці Панаса Мирного з дописками Івана Білика нараховується сто дев’яносто вісім народних пісень. Тут е чумацькі, рекрутські та солдатські, наймитські та бурлацькі, баладні, жартівливі, родинно-побутові, танцювальні пісні. Пісня «Мати сина колихала» з цієї збірки привертає особливу увагу тим, що вона перегукується з спільними мотивами роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». На першій сторінці п'ятої збірки пісень зазначено: «Лука. Пісні. 4.Х. 1868 р.» Перших дев'ятнадцять ліричних пісень записано рукою Луки із припискою під № 19: «Гадяч». Пісня № 20 записана рукою Панаса Мирного з позначенням «Миргород». Наступна (без номера) «Ой пішов королевич на погуляння» — знову рукою Луки. Далі пісні з № 21 і до кінця (№ 34) записані Панасом Мирним у Миргороді.
Отже, цю рукописну збірку почав заповнювати Лука в Гадячі. А коли переїхав до Миргорода 1869 року, він напівсписаний зошит українських народних пісень подарував Панасові Мирному, котрий доповнив його миргородськими записами ліричних та обрядових пісень (весільні, колядки, петрівочні).
Шоста збірка налічує сімдесят чотири пісні. Чимало їх зафіксовано у селах Полтавського повіту. Велику зацікавленість викликала у Панаса Мирного постать Устима Кармалюка — народного героя, борця проти соціальної несправедливості. Письменник вдруге записав і вмістив у цій збірці пісню «Повернувся я з Сибіру». Час записів не зазначено.
У відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР є ще один зошит, де вміщено вісім пісень, серед яких дві записано Лукою, а чотири — Панасом Мирним. У фондах Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного зустрічаємо також недатовану рукописну збірку, яка, за свідченням сина письменника Михайла Рудченка, належить Панасу Мирному. У ній налічується сорок дев'ять народних пісень, частина яких записана в с. Богодухівці Золотоноського повіту Полтавської губернії. Окремі пісні передані Н. А. Савичем. До інших паспортизації не подано.
У передмові до книжки «Чумацкие народные песни» зазначено, що Іван Білик використав серед інших джерел і рукописний збірник брата Панаса, який збирав чумацькі пісні в Миргородському, Гадяцькому, Прилуцькому повітах. Зазначено також, що сам упорядник збирав пісні на Полтавщині. Іван Білик записував чумацькі пісні в Миргороді, Гадячі, Лохвиці, Зенькові, Полтаві, Києві, Пирятині, Хоролі, Переяславі, а Панас Мирний — в Миргороді, Гадячі, Переяславі. Цікаво, що в збірці «Чумацкие народные песни» при публікації своїх та братових записів Іван Білик прізвища не ставив, а тільки зазначав місце запису. Отже, пісні, під якими вказано згадані вище міста, записані Панасом Мирним та Іваном Біликом. На жаль, у збірнику не зазначено, які саме пісні записав Панас, а які Іван.
Однак у «Джерелах, покажчиках чумацьких пісень» до зб. «Чумацкие народные песни» Іван Білик згадує про те, що Панас Мирний подав до збірника сім пісень, а саме: «Ой ходив чумак сім рік по Дону», «Ой чумаче, чумаче», «Горе мені на чужині — зовуть мене заволокою», «Ой ревнули воли в мальованім ярмі», «Ой по горах сніги лежать», «Пора, мати, жито жати», «Ой біда, біда, чайці небозі».
Панас Мирний та Іван Білик уважно слідкували за передовою українською і російською фольклорно-етнографічною літературою, підтримували творчі зв'язки з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, І. Нечуєм-Левицьким, Карпенком-Карим, М. Заньковецькою тощо. Іван Білик листувався з О. Афанасьєвим — видавцем славнозвісного збірника російських народних казок.
Серед записаних Панасом Мирним та Іваном Біликом пісень зустрічаємо чимало невідомих зразків і варіантів народнопоетичних творів. Записи Панаса Мирного та Івана Білика не загубили своєї наукової вартості й сьогодні. Обидва фольклористи підходили до народної пісні, як до джерела пізнання побуту й світогляду трудящих мас.
Довгий час Панас Мирний та Іван Білик провадили спільну роботу в галузі фольклористики— обмінювалися записами, вносили почуті пісні часом у один і той же зошит. Старший брат переглядав рукописні збірки Панаса, робив у них помітки. Оскільки почерки їх були майже тотожні, то не завжди можна точно визначити, кому належить авторство тих чи інших записів. Могло бути й таке, що, наприклад, безпосередньо з народних уст записав пісні Іван Білик, а переписував їх у чистовик Панас Мирний і навпаки.
Фольклористичні погляди Панаса Мирного є невід'ємною частиною його передового світогляду і революційно-демократичних переконань.
Панас Мирний, як і інші письменники революційно-демократичного напрямку, у своїх висловлюваннях про народну творчість вказував на її нерозривний зв'язок із життям народу. Народні пісні, думи, казки, прислів'я, приказки приваблювали письменника своєю щирістю, високою художньою довершеністю, простотою висловлення глибоких людських почуттів, палким протестом проти всіляких проявів гноблення. Співець знедолених поділяв думку тогочасної передової фольклористики про те, що основними рисами народної творчості є її колективність, оптимізм, глибока правдивість.
У літературній діяльності Панаса Мирного органічно поєднано його багаторічні спостереження над життям трудящих мас і вміле використання народнопоетичної мудрості. Співець покривджених, творчо засвоюючи фольклор, написав справді оригінальні високоідейні й високохудожні соціально-психологічні твори, які належать до кращих здобутків української прози другої половини XIX століття.
Як син трудового народу, пишучи про народ і для народу, Панас Мирний широко використовує народнопоетичні твори. Перш за все народні пісні були для нього важливим засобом правдивого відтворення дійсності, поглибленого розкриття внутрішнього світу героїв, їх прагнень і сподівань. Письменник не йшов шляхом механічного наслідування елементів народної пісні. Дослідниками життєвого і творчого шляху письменника-реаліста уже відзначалася глибока народна основа образу Чіпки з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». О. Білецький писав, що Гнидка «привернув увагу Панаса Мирного не лише сам по собі, а в зв'язку з місцем, зайнятим образами... «месників за народну справу» в українському фольклорі...». Усі позитивні герої творів Панаса Мирного люблять і співають пісні, не розлучаються з ними ніколи. Улюбленою піснею герої висловлюють свою радість, виливають горе, журбу, картають ворогів тощо. Вплив народної пісні великою мірою позначився у змалюванні жіночих образів Мотрі, Галі, Христі (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»), Пріськи Притики, Христі (роман «Повія»), Варки Луценкової (оповідання «Лихий попутав»), Наталі (драма «Лимерівна») та ін.
1883 року на сюжет, запозичений з народної балади про Лимерівну, Панас Мирний написав соціально-психологічну драму «Лимерівна». Народна пісня допомогла драматургові створити реалістичний твір, показати багатостраждальну долю пригнобленої людини, її життя, мрії про рівність.Використовуючи образну, стилістичну та ритмічну систему народних українських дум, письменник 1872 року створює високохудожній, оригінальний переспів «Дума про військо Ігореве». Глибока любов Панаса Мирного та Івана Білика до народної пісні, як і до фольклору в цілому, яскраво виявляється в тематиці творів, у колоритній мові, у розмаїтій палітрі поетики письменників-реалістів.
Видання записаних Панасом Мирним та Іваном Біликом народних пісень збагатить нашу фольклорну скарбницю. Творчі принципи, якими керувалися Панас Мирний та Іван Білик, використовуючи фольклор, можуть стати у пригоді й радянським митцям, усім «чий талант і професійне вміння служать народові, справі комунізму...».
І. Хланта
