Паливода XVIII століття
Жарт в 4 діях
ДІЄВІ ЛЮДЕ
Граф
Гавенда — його маршалок.
Товариші графа: Т у р с ь к и й , Кийок, Тхорржсвський, Кукліновський
Харко Ледачий — доїжджачий.
Юристи:
1-й
2-й
Тюхтій — садовник.
П а л а ж к а — його жінка,
Д о м ц я — їх дочка,
Клим — конюший, її жених
1-а, 2 - а циганки.
Б о р о х
Мордохай
Іван — селянин.
Петро — селянин.
Горпина — його жінка.
Дід
Г о н е ц ь.
Г а й д у к.
Парубок.
Молодиця.
Дівчина.
1 -й, 2-й - слуги
Шляхтич
Старостина — вельможна пані, тітка графа.
Я д в і г а — її дочка, наречена графа.
Дівчата, парубки, жиди, шляхта, музика, челядь, козачки, гайдуки.
Діється на Волині, XVIII століття.
ДІЯ ПЕРША
В палаці у графа бенкет. Перед підняттям завіси чуть «вівати».
ЯВА І
За столом з піднятими чарками всі: «Віват!» Випивають до дна, ставлять на стіл, знов наливає маршалок.
Хор (протяжно).
Стукнуло, грюкнуло щось у лісі:
Упав з дуба комарище,
Розбив собі головище.
(До танців).
Козачки танцюють.
Вилетіла муха з хати Комарика рятувати,
Ой, де ж там, де ж там, де ж там, Комарика рятувати.
«Ой комарю, рідний брате,
А де ж тебе поховати,
Ой, де ж там...
А де ж тебе поховати?»
Танці.
«Поховайте мене в лісі
При зеленім при орісі,
Ой, де ж там...
При зеленім при орісі.
(Протяжно).
Будуть дівки гриби рвати,
Будуть мені тут співати,
Комарика споминати:,
(До танців).
«Ой, що ж бо то за покойник?
Чи генерал, чи полковник?
Ой, де ж там...
Чи генерал, чи полковник?
Отут лежить його тіло,
Що звисока полетіло.
Ой, де ж там...
Що звисока полетіло».
Всі. Браво, браво!
Г а в е н д а дає знак, хор виходить.
Турський (підніма чарку). За здоров’я ясновельможного графа! Щоб йому весело тут жилося, а нам з ним добре їлося й пилося!
В с і. Віват!
Турський. Скривдили тебе, ясновельможний пане! Банітою, паливодою об’явлено, до двору не пускають, у Варшаві жить забороняють!
Тхоржевський. А за що? Що ми зробили? Що п’ять сел спалили, три сейми розігнали та чотирьох панянок украли?
Турський. Але ж і заміж ми їх віддали!
Тхоржевський. Та жидків з десяток забили.
Кийок (б’є по столі кулаком). Ех! Нудно жить без потіхи, без заїздів — прямо хоч у монастир або знов на Запорожжя мандруй!
Граф. Панове! Яко вигнанець, мусю терпіть все, чим моя самотність багата буде, тільки недовго! Перегати струменю його шлях — він собі знайде другий: і під камінь підриється, і греблю прорве! Отак і я: не знаю сьогодні, що вчиню завтра!
Тхоржевський. Звичайно! Коров тобі не доїть, в горшки не заглядать, куделі не прясти, полотна не ткать.
Турський.Бо ти наш ватаг.
К у к л і н о в с ь к и й. Найкращий пияка.
Т у р с ь к и й. Паливода над паливодами!
Тхоржевський. І ми за привойбівГтвоїм не зважимо ні на яке постановлений трибуналу! Приказуй, що робить, щоб знову здивувать навколо всіх?!
Всі (хапаються за шаблі). Готові до послуги!
Кукліновський. Пить, пить!
Граф. Здивуємо ми всіх, коли посидимо тихо який час! І буря, панове, що реве, свище, верхи здирає, несе хмари перед себе, як дим, їх розганяє, стиха, втомившись, а потім знов реве ще дужче, набравши більше духу в груди! Отак і ми: на першім сеймі покажемо себе гучнійш, ніж перш!
Кукліновський. Вип’ємо!
Граф. Пане Гавендо! Венгерського меду!
Всі. Віват!
Музика грає туш. Г а й д у к и вносять питво; п’ють.
Тхоржевський. Чого ж це пан Кийок так зажурився: мовчить, як в рот води набрав, і на кулак свій похилився?.. Експромта!
Дехто. Браво, браво!
Кийок. Не до речі жарт! Від нього тхне тхорячим духом... Коли Кийок розсердиться, то дух той виб’є він з тхора!
Кукліновський. Випить пора! (Сміх, налива і п’є).
Тхоржевський. Ой-ой-ой! Чого ж ти гніваєшся, га? Чи не зрадила бува Маруся? Не журись. Сказано ж, біс біду перебуде: одна згине — десять буде! Покинь! Матері його ковінька! Ну, а як ковінька і кийок родичі, то краще матері її кийок!
Сміх.
Кийок. Ні слова!
Тхоржевський. Пане Кийок! Сидіть смирно, а то віддамо вас пастуху — бидло в хлів заганяти!
Всі регочуть.
Кийок (вискакує із-за столу, вийма шаблю). Вилазь сюди, я тобі вуха вкоротю — вони занадто довгі!
Тхоржевський (вийма шаблю). Руки короткі!
Граф. Панове! В моїм палацу? То єсть зневага хазяїну! Жарти повинні не кров’ю, а сміхом напиватись. Мир, згода!
Дехто (розводить їх). До пляшки, до меду, панове!
Кукліновський. Як випить, то й випить!
Граф. Пан Кийок одважний, завзятий, недурно ж він сім літ на Запорожжі був,— тільки даремно кров пускать не варт.
Тхоржевський. На Запорожжі ми були з ним разом, і знаю я, за віщо він Кийком тепера зветься.
Кийок. А тебе Тхором за віщо продражнили? За віщо?
Турський. Годі! Не ображайте вельможного графа! Ми це все вже чули й знаємо; доливайте свої неповні животи, то й в головах не буде так порожньо, а тоді видумаємо щось краще: щоб кулею уміли попадать у ластівку, щоб не застоювались коні, не ржавіли шаблі, щоб не захворіла одвага!
Граф. Віват!
Всі. Віват!
Граф. Сьогодня полювання на кабанів і на ведмедів. Доїжджачий!
Ледачий. Я тут!
Граф. Готово все до полювання?
Ледачий. Готово! Єсть три ведмедя, а четвертого я задавив учора.
Всі. Ти задавив ведмедя?
Ледачий. Задавив своїми руками!
Всі. Як, як? Розкажи!
Ледачий (глянув навколо). Краще, з дозволу ясновельможного пана, я не буду розказувать, бо я бачу, що панство усміхається, не вірить, а мені то прикро.
Турський. Та що ти вигадуєш, ніхто і не дума усміхатись.
Кийок (сусідові). На злодієві й шапка горить.
Граф. Розказуй, розказуй!
Ледачий розказує. Граф шепче Гавенді на вухо, Гавенда шепче гайдукові, той вийшов.
Ледачий (балака зразу повагом, а далі розпалюється). Учора я об’їздив ліс, собаки наскочили на слід і скоро вигнали чотирьох ведмедів. Три молодих прудко подались в гущавину, що біля озера, а четвертий, здоровий, як скирта, почав ганяться, клятий, за собаками й піймав лапою Норда. Норд заскавучав, але так ловко вивернувся, що ведмідь і не збагнув, як він вчепився йому в губу; ведмідь піднявся на задні лапи, Норд висить на губі... ведмідь реве, хоче одірвати Норда від губи, потягне — болить, він реве ще дужче, а Тугай і другі хапають його за штани... Кинув я коня, вирвав дубчака й пішов на ведмедя! (Витира піт).
Турський. Ай лицар!
Кийок (сусідові). Хвастик такий, як і Тхоржевський.
Тхоржевський (сусідові). Брехун такий же, як і Кийок.
Турський. Ну, ну! І що ж?
Ледачий. Розігнався я, як вихор, і ударив ведмедя по ногах, ведмідь упав, і не вспів він оком моргнуть, як я насів його: коліном у груди, а руками, мов кліщами, учепився йому в горло... Надувся і що є сили шарпнув — так язик з горлянкою і витяг... Задригав ведмідь ногами, захарчав, кров стекла, і витягся...
Турський. Лицар!
Кийок. Сам сон!
Граф. Ну, панове, за здоров’я первого з ведмедями борця, хороброго мого доїжджачого... віднині шляхтича Харка Ледачого!
Підносять йому чарку.
Віват!
Ледачий (з чаркою в руках). Та за шляхетськії клей-ноди я всіх трьох ведмедів подавлю сьогодня!
З бокових дверей вилазить у вивернутому кожусі гайдук і реве, ідучи на Ледачого. Ледачий кричить не своїм голосом: «Ай, рятуйте!» — і ховається під стіл. Всі регочуть. Ледачий вигляда з-під столу, потім вилазить і, роздивившись, що це жарт, страшенно регоче й собі.
Тхоржевський. А нехай тобі чорт, як розсмішив,— аж у животі болить!
Ледачий. Аби ясновельможному панові було весело, то я не то під стіл, а навіть і в димар залізу.
Тхоржевський. Та ти злякався!
Ледачий. Боже сохрани! Я нічого не боюсь, я й чорта не боюсь, а ви мене хотіли кожухом злякать!
Граф. Я вірю і хочу, щоб всі повірили тому, що ти нам розказував. Іди зараз і принеси сюди з ведмедя шкуру,— адже ти, певно, її здер?
Ледачий. Шкуру?.. Коли вірите, що задавив ведмедя, то повірте мені,— от щоб я з цього місця не зійшов,— собаки так розлютувались, що з’їли ведмедя з шкурою, ніяк не зміг їх одігнати.
Всі регочуть.
Гавенда. Ясновельможне панство! Вчора Гаврило-лісничий приходив скаржитись, що доїжджачий наш убив його підсвинка в лісі і згодував його собаками.
Сміх. Гавенда вийшов.
Ледачий (вслід). Бійтеся бога, пане Гавендо, що ви вірите Гаврилові: хіба я не розберу, яке порося і який ведмідь?
Усі сміються.
От якби я знав, що не повірите, так і не розказував би.
Граф. Готуй собак — і зараз в ліс; там покажеш свою храбрість і свою силу, тоді всі повірять.
Ледачий. І покажу, і докажу! (Ідучи). Хіба я дурний іти на ведмедів — заслабну зараз на живіт і не поїду з ними. (Вийшов).
Граф. Пане Гавендо! Венгерського меду — і на полювання.
ЯВА II
Ті ж і Гавенда.з листом на підносі.
Г а в е н д а. Ясновельможному панові лист.
Граф. Новий позов? Під стіл!
Г а в е н д а. Не повинно.
Граф. Хто привіз?
Гавенда. Два невідомих мені товстющих пана приїхали з оцим листом. Кажуть, з Кракова.
Граф. З Кракова? Дивно! Давай сюди! (Бере лист, чита).
Кийок. Жебраки.
Тхоржевський. Крамарі.
Турський. Шпиги.
Кукліновський. Шинкарі.
Граф (сіда в крісло). Погибель, панове!
Турський. Що сталось?
Кийок. Наші шаблі до помочі!
Тхоржевський. Повідай і приказуй: чим зможемо, обороняти будемо! На життя і на смерть! Так, панове?
Всі. Так! Від щирого серця! Гей, на коней! Приказуй, куди їхати!
Рух.
Кукліновський. До шинкарки Горпини!
Граф. Моя їде за мною!
Турський. А мільйон дяблів! Хто твоя? Кажи ясніше. Граф. Іде на мою голову й по мою голову моя наречена!
Турський. Та де ж вона у гаспида взялась?
Граф. Слухайте! (Схиляється на руки).
Тхоржевський. Коли б мені тепер такі вуха, як у Кийка, то я бажав би іще більших.
Кийок. Я розправлюся з тобою потім.
Тхоржевський. Розправ свої вуха й слухай.
Граф (піднімається з місця). Були у мене, панове, батько, мати й дядько!
Турський. Знаємо!
Граф. У батька був один син — то я!
Турський. Чудовий син! Коли б знав, що такий у мене буде, зараз би женився!
Г р а ф. У дядька була одна дочка.
Турський. Це вже щось погане!
Тхоржевський. Кийок! Хапай в обидва вуха, та закрий рота, щоб не повискакувало!
Кийок хоче встать.
Сядь і слухай!
Кийок. Ну-ну!
Граф. Мені було вже років десять, коли родилася у дядька дочка — Ядвіга! Мій батько й дядько мій,— покійники тепер обоє,— зробили завіщаніє, і все як слід закон скрепив: щоб нас з Ядвігою звінчать — як мені тридцять, а їй двадцять років буде — і шлюбом цим усі маєтності і добра всі, які два брати посідали, зібрать докупи. Я ніколи не бачив Ядвіги, вона мене не бачила; коли ж довідався про таке знасилля над волею моєю, я навмисне зробився паливодою і почав банітувати, аби чутка про мої вчинки одвернула дядину і мою наречену від мене. Тим часом вони все знають і не тілько не одвертаються від мене, а ще дужче бажають бачити паливоду і волоцюгу, яким мене на всю Україну прославлено. Особливо наречена, яко романтичка, героєм мене лічить, дядина ж тієї думки, що я, женившись, покину все і, замість вовка, зроблюсь ягням. Тепера термін наближається, й вони зо всім своїм двором їдуть сюди. От об чім сьогодня одібрав я лист, і привезли його юристи дядини моєї.
Всі. Погано.
Турський. То треба вдариться й тобі до значних юристів: вони молотять всяке діло язиками, як добрий хлоп не зможе ціпом, то, може б, вибили і для твоєї користі яке зерно.
Граф. Не поможуть! Коли не вмру — повинен шлюб я взять з Ядвігою, а ні — так все моє добро перейде їй.
Кийок. А ми однімем силою його тобі назад і наречену випрем к бісу, коли вона тобі противна!
Граф. І гвалтом цим я батькові кістки в могилі потривожу.
Турський. А що ти думаєш робить?
Граф. Треба думать і видумать таке щось, щоб і батькової волі не змінить самому, щоб його кістки були спокійні у труні і щоб душа його сміялася над фіглями моїми, а моя наречена щоб, замисливши думку про шлюб зо мною, сама тікала відціля, не оглядаючись.
Турський. Поможи тобі боже!
Граф. Тепер просю, панове, вас мене зоставити самого, а як потрібні будете, то дам вам звістку.
Турський. Прощай, ясновельможний графе! Щирий товаришу! Коли потрібна буде (показує на шаблю) — не схибить!
Всі. Готові завжди до послуги.
Турський. Винесіть, панове, Кукліновського, бо він не здужа встать. (Виходить).
Двоє піднімають і ведуть під руки Кукліновського.
Кукліновський. Ведіть у корчму, до Горпини!
Вийшли.
ЯВА III
Кийок, граф і Тхоржевський.
Кийок (простяга руку графові). Кийок увесь твій!
Тхоржевський. Навіщо ж графу ясновельможному здався кийок? Що ж то він череду пасти буде, чи що?
Граф (махає рукою). Не до жартів, панове! (Ходить у глибині сцени, замислився).
Кийок. Здається, я тобі сьогодня кров пустю.
Тхоржевський. Хоч ти і коновал, так я ж не кінь.
Кийок. Заржеш ти в мене, коли тобі я вухо одітну.
Тхоржевський. Боюсь, щоб голови тобі не одрубать: без голови не то кийок, а й чоловік нікому не потрібен.
Кийок. Панове, просю секундантів! Ходім до фігури, чортова бандуро! (Вийшов).
Тхоржевський (за ним виходить). Просю і я, панове, глянуть на диво: як пан коновал буде рубать мене пущадлом!
ЯВА IV
Граф. Пане Гавендо! Чудові вигадки проносяться в думках. Ха-ха-ха! Може, ще нічого й не вийде з моїх жартів, зате потішу сам себе я вволю.
Входе Г а в е н д а.
Клич сюди посланців юристів і подивись, що роблять там біля фігури Тхоржевський і Кийок.
Гавенда вийшов.
Треба юристів подалі заховать, щоб мені не мішали і дядині не помагали.
ЯВА V
Граф і два юристи, в довгих чорних капотах з великими білими комірами. Юристи товсті, як тілько можна.
1-й юриста (кланяється). Б’єм чолом ясновельможному пану!
Граф (уклонившись). Рад вас бачить. Ви посланці від тіточки моєї?
2-й юриста. І посланці, і оборонці прав. Ясновельможна пані звеліла дознать...
1- й юриста. Усну чи письменну одповідь від ясновельможного графа на лист, которин ми сьогодні привезли.
2- й юриста. І ждать її приїзду в вашім замку, коли вельможний граф дозволить.
Граф. Двері мого замку одкриті навстіж слугам закону і повіреним моєї тітки.
1- й юриста (до другого). Та він балака, як ягня!'
2- й юриста. А нам казали, що він вовк.
Граф. Далі заход малий: у мене все готово, приїде моя наречена, і в церкві домовій ми шлюб візьмем у той же день.
1-й юриста (до другдго). Чуєш?
Обидва розводять руками.
Граф: Чому ви так дивуєтесь, панове, що аж руками розвели?
1- й юриста. Графиня і ваша наречена нам казали... Та й самі ми чули, що ясновельможний граф...
Г р аф. Паливода?
2- й юриста. Так з поводу цього графиня взяла нас двох, яко оборонців правних.
Граф. Хто вірить пліткам, переказам, той часто в сітку вплутується сам, як нерозумний птах! Я не дивуюся нічому, бо вспів переконатись, що люде часто з мухи слона роблять.
1-й юриста. Тепера й ми вже бачимо, що все то єсть брехня, і дуже раді такій згоді, бо нам немає часу по трибуналах їздить, а треба поспішать у Баден на сезон, де по совіту лікарів ми зможемо позбутись трохи жиру, що в тяжкую хворобу нас вганяє.
Граф. О, із Бадена обоє ви приїдете зовсім тоненькими, такими, що коли жінка у котрого з вас є, то, певно, не впізнає... Я сам лічився там, бо раніше мав живіт, як ваших два, і бачите самі, яким тепер зробився... З тим до зобачення! Щодо вашого тут життя, то зараз я віддам приказ.
Юристи (кланяються). Дякуємо за ласку.
Пішли.
ЯВА VI
Граф сам, потім Г а в е н д а.
Граф. Зроблю я разом дві користі: вилічу нещасних від їх страшенних животів і здихаюсь шпигів.
Входе Г а в е н д а.
А що півні завзяті?
Г а в е н д а. Обидва в лазареті.
Граф. Дуже ранені?
Гавенда. Ні, вони на шаблях довго бились, Тхоржевський палець проколов Кийкові і вибив шаблю у нього з рук, потім, сміючись, і свою сховав у піхву. Кийок же, розпалившись на-нього кинувся вже з кулаками. Скоро обидва вони на землю впали і на землі качались довго; то той, то другий був насподі, і поєдинок мав у жарт веселий обернутись, коли це раптом Тхоржевський крикнув «ай», а потім і Кийок так само крикнув. Тут кинулись їх розводить... Розвели...
Граф. Що ж сталось?
Гавенда. Кийок одгриз Тхоржевському праве вухо, а Тхоржевський Кийкові ліве.
Граф. Ха-ха-ха! Шути! Зробилися шути!.. Тепер за діло! Ти чув, що нас чекає, і треба нам почастувать гостей гарненько. Перш усього юристів запри в клуню, дай їм по ціпові й на перший день по десять снопів жита на кожного— нехай молотять. Коли змолотять, тоді по фунту хліба, по дрібку солі й глечик води даси їм на харчі. Чотири дні набавляй ти їм по п’яти снопів і по півфунта хліба. Нарешті, вже коли змолотять по півкопи,— даси увечері ти їм ріденький крупничок. Надалі я другий рецепт тобі зготую.
Гавенда. Розумію! Надіюся, що лантухи страшенні від вашого рецепту скоро зробляться порожніми.
Граф. О, ціп і дієта їх вилічить скоріш, ніж Баден, а щодо тітки і нареченої моєї, то їм я піднесу такої чемериці, що чхатимуть довгенько і відціля тікатимуть, як від чуми! Ха-ха-ха! Увечері я розкажу тобі усю комедію, а ти вже будеш керувать.
Завіса
ДІЯ ДРУГА
Палац вельможного пана. Ганок. Двірські постройки. Ззаду парк.
ЯВА І
Г а в е н д а і Домця.
Гавенда. Ну, Домцю, що ж, як наше діло?
Домця (соромливл) Я вже пробувала робить, що ви мені робили.
Гавенда. І що ж?
Домця (закривається фартухом). Ледачий спокою не дає, бігає за мною слідком, як цуцик.
Г а в е н д а. Ха-ха-ха! Закохався?
Домця. Мені вже прикро обманювать Ледачого і соромно. коли на людях він у вічі лізе! Навіщо, пане маршалку, вам здалась оця рахуба?
Гавенда. Вельможний граф комедію якусь задумав і звелів, щоб ти Ледачого у себе закохала.
Домця. А далі ж що? Може, вельможний пан захоче, щоб для комедії я за Ледачого ще й заміж вийшла?
Гавенда. О ні! Цього не бійся... Все це жарт.
Домця. Так дозвольте мені про все хоч таткові сказати.
Гавенда. Борони боже! Це таємниця, і коли зламаєш ти присягу, що дала, мовчать, вельможний граф розгнівається, і ти впадеш в його немилость.
Домця. Єй-богу, мені страшно робиться... Я боюсь уже і Ледачого, і його зальотів, коли не будуть другі знать, що все це тільки жарт.
Г а в е н д а. Не бійсь нічого! Води за ніс Ледачого, і граф для тебе зробе більш, ніж ти сама поппросиш. Ага, цигани йдуть - вони мені потрібні! (Йде за ганок).
ЯВА ІІ
Д о м ц я, а потім Ледачий.
Д о м ц я. Ну й що його у світі божому робити... Як Клим побачить зальоти Ледачого, то ще відкинеться від мене, коли не буде знать, що все це жарт. І нащо я на образ присягалася мовчать? О, чорти несуть сюди противну мацапуру. (Іде в офіцину).
Ледачий (Побачив Домцю). Домцю, зіронько! Домцю, ягідко, постривай!
Домця стає, Ледачий прудко наближається.
Д о м ц я. О господи, коли б хоч не бачив Клим!
Ледачий (бере її за руку). Цілу ніч не спав! Все снилися ведмеді, собаки і ти, Домцю...
Домця. На подвір’ї нам небезпечно балакати, щоб хто не запримітив і щоб не вийшло поговору. (Хутко пішла).
Ледачий. Сама кличе в хату! Закохалася! І що ж тут дивного? Не абищо, а доїжджачий, та який доїжджачий...
Г а в е н д а показує циганам на Ледачого, і зникають за ганком.
Ведмедів і вепрів давлю, як кошенят, і від шляхтича, сам граф казав, стою я на ступінь... А зубки, а губки у Домці... Так і тягнуть до себе... І з думки не виходять! Чого ж я? Кликала — піду! (Пішов за Домцею).
ЯВА III
Гавенда і дві циганки, одна стара, друга молода.
Г а в е н д а. Добре ви його запримітили?
Стара циганка. Не турбуйся, ласкавий пане, ми не помилимось.
Гавенда. І пам’ятай усе, що я тобі казав, бо як прогніваєте чим ясновельможного ви пана, то канчуків скуштуєте доволі.
Молода циганка. Я бачить би хотіла графа, бо він Земфіру добре знає.
Г а в е н д а. Не диво, що граф наш тебе знає,— твоя краса палка, як жар південного сонця,— а тілько граф тепер слабий.
Молода циганка. О, Земфіра вміє танцювать, співать, уміє глянуть так ласкаво і палко, що граф одужає одразу!
Г а в е н д а. Як буде на те час, то я тебе покличу.
Виходить Ледачий.
Він... Ідіть на ганок і вийдете, коли я кашляну.
Циганки зникають.
ЯВА IV
Гавенда і Л е д а ч и й, а потім Клим.
Ледачий. Почина вже дратувать: я в хату, а вона з хати,— треба мерщій сватать.
Гавенда. А що де, пане Харку, зажурився так?
Ледачий. Хіба змарнів?
Г а в е н д а. Ні, ти поганшим не будеш, як уродився.
Ледачий. Ну, то вже даремно... якби був поганий, то дівчата б не кохали.
З стайні виходить К л и м і слуха.
Г а в е н д а. Бога ти бійся. Хіба можна такий кендюх любити?
Ледачий. О! Вже й кендюх! І все ви на жартах... Ха-ха! Ну, який же з мене кендюх? Сама шляхетна постать! А якби ви знали, скілько за мною дівчат умлівало!
К л и м. Як таку мацапуру зненацька побачиш, то певно умлієш,
Гавенда. Щось у твоїй сорочці бреше, бо якби тому була правда, то й тепер би що-небудь похожого було.
Ледачий. Є й тепер! Тілько біда моя, що я й сам, либонь, закохався.
Гавенда. Невже, у кого?
К л и м. У дідька болотяного та у скляного бога.
Ледачий. Я вам признаюсь, тілько ви, будь ласка, мовчіть, бо будуть на жарти піднімать, а я того не витерплю, розсердюсь,— ви ж знаєте мою страшенну силу,— задавлю кого-небудь.одразу.
Гавенда. Та в кого ж, кажи!
Ледачий (таємничо). У Домцю!
К л и м. Що? Та я тобі за неї й живіт розпорю!
Гавенда. Невже? Тото я бачу, що у тебе очі баранячі зробилися.
Ледачий. Коли будете глузувать, то я мовчатиму. Як таки можна сказать: «баранячі очі»! У доїжджачого баранячі очі! Я дивлюсь як сокіл.
К л и м. Тілько на сову похожий.
Г а в е н д а. Ну, нехай так. Як же то сталося?
Ледачий. Чорт qого знає. Зустрілись раз, зубки показала...
Клим. А щоб ти подавився своїм язиком, коли цьому правда.
Ледачий. Удруге стрілись — теж.
Клим. Невже він правду каже?
Л е д а ч и й. Де я, там і вона!
Клим. От тобі й Домця!
Ледачий. Потім кличе—сама кличе, єй-богу. «Пане Харку,— каже,— чому ви до нас ніколи не зайдете?»
Клим. І хто б подумав?
Ледачий. Зайшов, вона й частує, й жартує. А я чи п’ю, чи не п’ю, чи їм, чи не їм, а з неї очей не спускаю.
Клим. Бодай вони тобі повилазили!
Ледачий. Мало не повилазили! Вона ж, неначе зна мою думку, ще більше упадає... Та як вийшов з хати, мов одурів!
Г а в е н д а. Що ж маєш робить здуру?
Ледачий. Женюся!
Г а в е н д а. Для двірських парубків?
Ледачий. О, бодай вас! Хіба ви не знаєте, що я ведмедів давлю, підкови ламаю, карбованця на долоні згинаю, дубчаки-десятилітки з корнем вириваю, як бур’ян? Та як попаду кого-небудь, то прямо звалю, візьму за ногу і як надмусь... Та як смикну, так і витягну ногу з мнясом!..
Клим (раніше наблизився. Став біля Гавенди й слухав). Не повірю я вам, діду!
Ледачий. От я тобі в морду як заїду, то буде тобі «діду»! Клим. Ну, дядьку!
Ледачий. І не «дядьку», а «пане Харку» —от що! Я, може, на ступінь від шляхтича, а ти на десять миль від мене.
Клим. Так, правда, я бачу сам, що ви тепер стоїте на ступінь від шляхтича, пана Гавенди, але і я від вас не далі,— гляньте хоч і самі — о!
Ледачий. Ой не налазь, ой не налазь, бо битиму, та ще й як битиму, а не хотілось би мені тебе окалічити, жаль — молодий ще!
Г а в е н д а. Покажи йому, Харку, що ти не дід.
Клим. А баба!
Ледачий. Пане Гавендо, держіть мене. Бо я як ухоплю його за ногу, то, побий мене бог, через дах перекину або ногу з мнясом висмикну! Хіба вам не жаль його, кажіть прямо...
Г а в е н д а. Що мені жаліть його, коли він заслужує на те.
Ледачий. Ну, коли так, то я з нього подавлю олії.. Молись богу! (Іде на Клима).
Клим стоїть нерухомо і засукує рукава. Ледачий підходить до нього близько, вилупив очі, витягнув голову, вишкірив зуби, навіть клаца ними, мов хоче з’їсти.
Клим. Починайте!
Ледачий. Щастя твоє, що я не дуже сьогодня сердитий. (Відходить).
Клим. Ха-ха-ха-ха!
Ледачий. Засмієшся ти ще на кутні, як я розпалюся!
Гавенда. Годі вам, свині!
Клим. Пане Гавендо! То й пан Харко свиня?
Г а в е н д а. Атож.
Клим. Я так і знав.
Ледачий. Чули? Я свиня?
Г а в е н д а. Чув, чув, ти — свиня!
Ледачий. Так глядіть же, не забувайте— я свиня!
Клим. Як морква поспіє, то ви самі нам нагадаєте, а тим часом до зобачення. (Пішов, куди Домця).
Ледачий. Щастя має, що пішов, бо я якраз розпалився. Стривай!
Клим (вертається). А чого вам?
Ледачий (одступа). Я завтра обскубу тобі баранячу голову.
Клим. Добре. То я завтра сам до вас прийду. (Пішов).
Ледачий. Пане Гавендо! Він хоче мене бить завтра, то дайте мені двох гайдуків, і я його провчу сьогодня.
Гавенда. Я до цього діла не мішаюсь.
Ледачий. То я зарядю пістоля, і тілько він до мене прийде, буду стрілять.
Г а в е н д а (кашля). Про мене.
Показуються циганки.
Гей, чорнухи, ідіть сюди!.. От як тобі гарно випада — і ворожки тут. Поворожи краще на Домцю, Харку, а я піду подивлюся, як там мої юристи молотять жито. (Іде).
Ледачий (йому вслід). Пане Гавендо, не забувайте — я свиня.
Г а в е н д а. Знаю. (Пішов), Ти — свиня!
Ледачий. Пожалуюсь графу. Доїжджачий — свиня. Циганки підійшли.
Ну, котра ворожка?
ЯВА V
Ледачий і циганки.
Стара циганка. А покажи руку, уродливий!
Молода циганка. Урода справедливий!
Ледачий. Тільки не бреши, бо як махну — як муху, розтовчу.
Стара цитанка. Урсула ніколи не бреше. (Дивиться на руку). Щасливий, кохаєш, і тебе кохає дівка.
Ледачий. І не спить, і не їсть...
Стара циганка (бере то одну, то другу руку). Ой!
Ледачий (оглядається). Чого ти?
Стара циганка. Ясновельможний пан переодягся доїжджачим і хоче мене морочити... Та Урсулу не одуриш.
Ледачий. Який пан? Хто пан?
Стара циганка. Ти пан, ти ясний граф. (Цілує йому полу й бере знов за руку).
Ледачий. Що ти мелеш? Який я граф?
Стара циганка (глянула на нього, покрутила головою). Граф, побий мене сила божа! Ой, буде чудо!.. Страшне чудо!
Ледачий. Ходім звідціль, щоб хто не підслухав, бо й мені страшно стало! (Іде). Розкажи товком, що ти за чудо на мені бачиш?
Стара циганка. Ой леле, ой леле! Буде чудо... Урсула бачить, далеко бачить.
Зникають.
ЯВА VI
К л и м, а потім Г а в е н д а.
К л и м. Що ж це за напасть? Прямо йди на смертоубийство, але ось пан Гавенда.
Входе Гавенда. Клим кидається йому в ноги.
Змилуйтесь, пане, не дайте вік молодий загубити: я люблю Домцю, вона мене, а ви хочете віддать її за доїжджачого заміж, взяли з неї присягу...
Г а в е н д а. Цить, дурню, не репетуй. Он іде Ледачий... Що тобі Домця казала?
Клим. Плакала, та й більш нічого... Вона, каже, присягала вам мовчать, а я бачу, що доїжджачий туди вчащає й заходився її сватать за вашим приводом. Що ж воно буде, невже ви хочете, щоб я його вбив?
Г а в е н д а. Це комедія, і убивать кого-небудь тут не приходиться! Мовчи, як мовчить Домця, і вір мені — ти женишся на ній, тільки роби, що я звелю.
Клим. Буду мовчати, поки змовчу, а як припече, то не видержу.
Гавенда. Не будь дурним, бо діло зіпсуєш! Як вийде граф, то ти пантруй, що буде робить чи казать Ледачий, а ти й собі за ним те саме, як сорока: граф буде радий посміяться, бо за ці дні дуже занудився.
Входе X а р к о, замислившись.
А що, Харку, циганка сказала?
Ледачий. То моє діло.
Клим. І моє.
Ледачий (дає дулю). На!
Клим. З’їжте!
Ледачий плює в кулак, робе два ступні по ганку. Показується граф.
Ледачий. Маєш щастя, що вийшов граф.
ЯВА VII
Ті ж, граф, гайдуки і козачки.
Граф сіда на ганку. Гавенда підходить до нього.
Граф. Що нового?
Г а в е н д а. Все як слід. Юристи молотять вже по півкопи, схудли, штани перевеслами з соломи підперезали. Сьогодня дав їм крупничок.
Граф. Накинь їм ще по десять снопів, щоб до копи мерщій догнать.
Г а в е н д а. Добре. (Тихо). Харко закохався, а Клим його ревнує!
Граф. Ха-ха-ха! А що, Харку, так повісив носа?
Гавенда шепче Климові.
Ледачий (підходе до графа, за ним слідком підходить Клим).
Ти чого?
К л и м (до Ледачого). Ти чого?
Граф. Що скажете, шути?
Клим. Харко шутий, поки не женився, вельможний пане, а потім в нього роги будуть.
Ледачий. Проженіть, вельможний пане, Клим а.
Клим. Проженіть, вельможний пане, Харка.
Граф. Чого вам треба?
Клим. Ми змовились смішить вельможного пана.
Ледачий. Брешеш!.. Дозвольте мені взять шлюб з Домцею: вона мене, а я її кохаю.
Клим. Брешеш! Дозвольте мені взять шлюб з Домцею: вона мене, а я її кохаю.
Ледачий. Він мене дражнить!
Клим. Він мене дражнить!
Ледачий (штовха Клима). Цить!
Клим (штовха Ледачого). Цить!
Ледачий. Ой!
Граф. Ану, Харку, покажи нам свою силу — намни Климові боки, як мняв ведмедеві недавно!
Ледачий. Ясновельможний пане, звеліть, щоб йому зв’язали руки, то я його як тарахну по морді, так і полетить.
Граф. Ха-ха-ха! То ви обидва хочете жениться на одній?
Ледачий. Я хочу, а він дражнить.
Клим. Де там вам, дядьку, хотіть — ви тільки дражните.
Граф. Як же я вас помирю? Коли ожениться на Домці Клим, то Домця не достанеться уже ніколи Харкові; а як Харко ожениться на ній, то Домця, певно, буде Климова. Женися, Харку, ти! (Закида голову, ніби дрімає).
Ледачий. Спасибі! (Кланяється графу. До Клима). А що? Е! (Відходить). Піду візьму пістоля і заховаюсь на горищі, щоб він мене не вбив. (Пішов).
Клим (до Гавенди). Що ж це воно буде?
Г а в е н д а. Усе на твою користь.
Клим. Ледачий жениться на мою користь? Це мене дурять для панської потіхи! Не діжде він жениться: я його уб’ю раніш, ніж шлюб він візьме з Домцею! (Пішов).
Г а в е н д а (до графа). Там людей багато з міста жде — всі хочуть бачити ясновельможного графа.
Граф. Клич!
Г а в е н д а. Ідіть усі сюди, перед очі ясновельможного пана.
ЯВА VIII
Ті ж. Входе багато жидів, жидівок усякої масті і кілько селян, між ними Іван. Всі низько кланяються графу. Промовляють: «Слава богу!»
Граф. Навіки слава!
Б о р о х. Мордохай, промовляй!
Мордохай (виходить наперед з срібним підносом, на ньому хліб). Ласкавий і ясновельможний граб’я, наш державець, наш заступник! Ми всі, панські слуги, вельку радість мами, що граб’я тутай жиє, що нас не всяка шельма буде бить, а тілько сам граб’я!.. Ми вшистки жичими: нех граб’я вік жиє.
Всі жиди (з поклоном). Нех граб’я жиє!
Мордохай подає хліб.
Граф (приймаючи). Спасибі, бердичівський Ціцерон!
Б о р о х. Ми чули, що у графа буде весілля скоро, дай боже погулять. Ми раді, що будемо мати молоду графиню.
Граф (зскакує з місця). Весілля! Графиню вам треба? Так ви прийшли сюди радіть тому, що мене засмажать на брачній сковороді, мов рибу безкровну? А-а? Скликай хортів, цькуй їх собаками, ведмедів на них випускай — нехай всіх роздирають, як котів... Стріляй їх, як ворон!
Всі (падають навколішки, дрижать). Змилуйся! Пожалій! Ми твої слузі!
Гавенда (тихо). Ясновельможний пане, що це? Не варт заходу!
Граф (до Гавенди тихо). Проси, щоб я помилував.
Гавенда (на колінах). Прости їх для першого разу!
В с і. Змилуйся!
Граф (до Гавенди). Ти просиш? Для тебе прощаю! Встаньте, прощаю всіх, а йому (показує на Бороха) дать десять канчуків.
Гайдуки беруть Бороха.
Б о р о х. Ну, ти, хамула! Може, пан жартує!
Гайдук. Які там жарти, ходім.
Борох. Ясновельможний пане, я не витримаю, у мене сухота! Ясний пане! Пане ясновельможний! Хіба у жида шкура з бубна?
Граф. Пустіть!
Гайдуки одходять.
Бор ох (до гайдука). У! Свиняча морда, за малахай дасть око виколоть!
Граф. А з чого на тобі шкура, з оксамиту?
Борох. З чого? Звісно, з чого, я не знаю, тільки як б’ють, то болить.
Граф. А ти кричи, коли б’ють, то воно легше.
Борох. Вчора ми всі кричали на все горло, а проте спина болить ще й сьогодні... Мене... його... нас трьох учора повбивали.
Граф. Ну, та не на смерть же?
Мордохай. Так... але то добре, що ми витримали. Ну, а за віщо він нас бив, то й сам не знає. Ми прийшли вельможному панові скаржиться на Івана, бо то він винен.
Борох. Навіщо ти бив чужих жидів? А через те й твоїх били.
Іван (виступи вперед). Та побий мене бог, коли я бив чужих жидів, хіба мені мало своїх?.. Вчора їх з десяток насідало до мене на віз, і за злота я підрядився їх везти до міста. Під гору коні почали ставать: дощик випав, слизько—і не везуть. Звісно, народу на возі сила, важко! А тут, дай бог здоров’я якомусь шляхтичеві чи козакові, їхав він назустріч та бачить, що важко, а жиди не встають, щоб облегшити воза, та й присікався до мене: «А,— каже,— піймався! Ти,— каже,— за віщо моїх жидів бив отоді й отоді?» — каже. А я не то що його жидів, а й самого перший раз бачу. От щоб я дітей своїх... як будуть, не бачив, коли брешу. «За віщо ти,— каже,— моїх жидів бив? — А це кажучи, розпустив здоровенну пугу.— Я ж,— каже,— тепер твоїх буду бить». Та з цим словом як опереже з усієї сили вподовж воза — аж засвистіло, раз і вдруге. Так мої жиди, як ті метелики, позлітали з воза та ну тікать на гору. А той шляхтич чи козак каже мені: «Їдь мерщій, бо повертаються і посідають знову, я,— каже,— нарошне їх порозганяв, щоб тобі легше було виїхати на гору». А вони причепилися до мене, що я винен: нібито бив чужих жидів.
Мордохай (набік). Хамула: як жида не зачепить, то йому низько в головах.
Граф. Поганий же з мене господар: всі б’ють моїх жидів, а я ж кого буду бить? Хіба тебе, Іване? Хочеш?
Іван. Ні, спасибі вам, пане. Я й так паном доволен, дай вам бог здоров’я, та я й не охочий до канчуків, а краще, пане, дайте скільканадцять канчуків Борохові або Мордохаєві, то вони принаймні для панської потіхи так будуть кричать, що аж у Ярмолинцях почують, а коли вже ласка ваша, то дозвольте мені держать їх.
Граф. Хто хоче заробить?
Жиди (по черзі). Я, я, я!
Граф. За десять канчуків, щоб сам тільки лежав, дам двадцять дукатів.
Між жидами йде рада.
Мордохай. Нема охотника...
Граф. Жаль.
Мордохай. Ми ясновельможному пану пришлемо з містечка...
Граф. Хто перший приведе охотника, тому дам два дукати.
Жиди виходять за кон.
Стій! Ви будете довго йти, сідай один на другого верхи і вскач на містечко... Старі на молодих... А тобі нема на кому їхати? Сідай на Івана.
Іван. Краще, пане, я на нього сяду: він верхи не вміє їздить.
Граф. Ну, ну, іди! Він тебе не довезе.
Іван. Оце вже чорти батька зна що! Краще б мені дали десять канчуків, ніж я маю по містечку жида возить. (Виходить. За коном). Сідай!
Граф. Рицарі! Марш! Ха-ха-ха! Посполите рушення! Пане Гавендо! Пошли наглядать, щоб усі верхові їхали до містечка, щоб, бува, «коні» їх не поскидали і на них не посідали.
З другої куліси виїздить на коні гонець або піший і подає лист.
Які вісті? (Читає). Ага! Пане Гавендо, скоро буде тітка! Вари сьогодні наше пиво, щоб вигравалось і щоб поспіло, а завтра приймемо гостей своїх на диво!
За коном Горпина кричить: «Не віддаси? Побачимо! Ходім до пана — нехай розсудить!»
Граф. Що там?
Гавенда. Баба якась стягла Бороха з «коня» і веде його сюди.
ЯВА IX
Граф, Гавенда, Борох, Петро! його жінка Горпина.
Горпина. Віддай кожух, сто чортів у бороду тобі, і твоєму батькові, і твоєму дідові! Віддай, бо висмичу пейси!
Б о р о х. Ш-ша! У тебе в очіпку сто чортів, мабуть, сидить. Віддай таляр — візьмеш кожух!
Горпина. Ти ж взяв назад таляра?
Б о р о х. То я взяв одного, а мені слідувало два.
Г о р п и н а. За віщо? Бодай тобі ярмулка на голові приросла!
Борох. За позику, бодай тобі язик усох.
Г о р п и н а. Єй-богу, знов у бороду вчеплюся.
Граф. Мовчи, бабо! (До Бороха). Розкажи, в чім діло?
Б о р о х. Нехай Петро розкаже!
Г о р п и н а. Та він дурний, вельможний пане!
Петро. Брешеш!
Г о р п и н а. Хто бреше? Хто, хто?
Граф (до гайдуків). Придержте її трохи, щоб очей не повидирала, та зав’яжіть їй рот платком, щоб не кричала.
Горпину держать, часами вона хоче щось сказати, їй затуляють рота.
Петро. Весною загадали платить подимне. З мене слідувало злот. Грошей не було. Пораїлись ми з жінкою, і я поніс Борохові кожуха на заклад, щоб взять у нього таляр, то вже було б і на обихідку, і на подимне.
Горпина хоче говорить, але на слові «я» затуляють рота, і виходить бурчання.
Жінко, не гарчи! Дав я йому кожуха, а він мені — таляр з таким договором, щоб восени принести йому два таляри. Взяв я таляр і вже хотів іти, а Борох каже: «Петро!» А я кажу: «Га! — «Я тобі дав таляр?» — «Дав!» — кажу. «Ти мені винен два?» — «Винен,— кажу,— два».
Горпина знову хоче говорить і тілько гуде в руку.
«Тобі важко буде восени віддавати мені два таляри?» — «Важко»,— кажу, бо іменно важко. «То віддай мені,— каже,— тепер один і восени принесеш один, так буде легше». Так я віддав йому того таляра та й пішов додому.
Горпина виривається, її хотять піймать.
Граф. Пустіть.
Горпина. Я, паночку, питаю: «Де кожух?» Каже: «Заклав!» — «Де таляр?» Каже: «Віддав»».— «Як?» Так і так. «За віщо ж ти будеш восени віддавати ще таляра?» — «За позику»,— каже. «Де ж вона?»— «Віддав»,— каже. А бодай ти пропав, та тобі ж всі сусіди скажуть, що ти дурний!
Петро. Так, іменно так. Тепер і я бачу, що дурний: кожух віддав, таляра не взяв і ще й винен зостався таляра.
Борох. Ясновельможний пане! Він чоловік бідний: у нього жінка, діти, йому треба на це і на те, восени йому
буде важко віддавати два таляри, то я з нього взяв тепер один, а восени один, щоб йому було легше. Хіба це худо?
Граф. А візьміть їх обох і всипте їм по п'ятнадцять: Борохові, щоб не був такий розумний, а Петрові, щоб порозумнішав.
Г о р п и н а. Спасибі вам, дай бог вам здоров’я, паночку! Нехай же Борох віддасть кожуха.
Борох. Коли панська воля, то я віддам йому і кожуха, і два таляри, де вже моє не пропадало.
Граф. Нехай посидять, а після обіду я буду слухать, як Борох кричатиме.
Борох. Коли завгодно, то я для пана зараз буду кричать на все горло, ну, а як будете бить — то буде боліть, і я буду плакать,— хіба вам не жаль мене?
Граф. Що маєш робить? Жаль, а бить треба! Ведіть їх!
Гайдуки беруть Бороха.
Борох. Ясновельможний пане! Петро любить малахаї, то я йому свої подарую, ще й таляра дам.
Петро. Я чужого не хочу. Ходім, не опинайся.
Бороха повели.
Г о р п и н а. Паночку, голубчику, звеліть, щоб мого Петра не били по штанях, бо в нього тільки одні, та й ті поб’ють.
Петро. Чортзна-що розказує, дурна, наче не можна штанів полатать! Не слухайте її, пане, бийте так, як слід.
Пішли.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
В хаті садовника Тюхтія.
ЯВА І
За столом сидять хлопці, дівчата, молодиці, чоловіки й старі люде. Ледачий, біля нього Домця і старости, перев’язані рушниками. П'ють і їдять, на стіл подають страву. В двері входять і виходять.
Співають.
У містечку Богуславку Каньовського пана Молодая Бондарівна...
Ледачий (кричить на все горло). Домця! (П’є).
По риночку гуляла. (Отигриш).
Домця. Що ж це робиться? Наче сон мені сниться... Невже я засватана за Харка? Де ж Клим?
Дальше спів.
У містечку Богуславку Сидить дівок купка.
Межи ними Бондарівна...
Ледачий (кричить знов). ДомцяІ (І п’є).
Як сива голубка.
Домця (в протяг отигриша). Утікла б з хати, так бридко сидіть,— боюся ж пана!
Дальше спів.
Прийшов до них пан Каньовський...
Ледачий (кричить). Я! (П’є).
Ще й шапочку ізняв,
Обійняв він Бондарівну
Та й поцілував.
Я сам Каньовський! Я поцілую свою Домцю! (Хоче поцілувати).
Домця (виривається). Нехай завтра! (Тікає з-за столу).
Ледачий. Завтра?
Палажка. Домцю, дитино моя, що ти робиш? Граф розгнівається, а його гнів тяжкий, хіба не чула від людей?
Домця. Мені казали, що це жарти,— навіщо ж жарт доводить до наруги? Я не можу більше сидіть, у мене з душі верне.
Ледачий. Домцю, не дрочись! Я тебе у золоті водитиму, в колясці возитиму.
Іван. На собаках.
Ледачий. Хто сказав — «на собаках»? Га? Повісить його!
Тюхтій. Пане доїжджачий! Так непристойно. Ви — молодий, а на сватанні кричите, наче на псарні!
Ледачий. На псарні? Так що? У мене буде своя охота — я тебе зроблю доїжджачим... Не хочеш? Маршалком моїм будеш! Я всіх приберу до рук! Усі, усі будуть мені кланяться!
Іван. Витягнуть би тебе з-за столу й викинуть надвір! Чого ти величаєшся?
Ледачий. А Іван учора жида на собі возив... Е! А де ж Домця? Нема? Піду шукать її. (Встає з-за столу, спотщ кається, його піднімають і піддержують).
Іван. Голову розіб’єш!
Ледачий. У мене голова міцна! Граф каже: «У тебе, Харку, міцний лоб»,— а я так думаю: золотий! О, цей лоб, лоб! (Кричить). Домцю!
Іван. Бодай тобі заціпило!
Дехто. Оце молодий, так-так!
Тюхтій. Вона зараз сяде біля вас, тільки не лементуйте так.
Ледачий. Ну, годі, я мовчатиму, у мене в голові дуже гуде... Я піду провітрюсь.
його беруть під руки два хлопці.
Я зараз вернусь— будемо гулять до світа! «Очерет, осока, чорні брови в козака». Хто я? Ніхто не знає... А я нікого не боюсь... Я можу хату перевернуть... Бика роздеру надвоє.
його ведуть до дверей.
Іван. А кажуть, що ти мишей боїшся!
Ледачий (коло дверей обертається). Хто, я? Сатана! Виходь на мене! (Вийшов спотикаючись, хлопці його піддержують).
ЯВА II
Ті ж, без Ледачого, потім К л и м.
Дід (до Тюхтія). І що тобі прийшло в голову, чи ти не здурів? Свою рідну дитину пхаєш за такого навіженого. Деякі дівчата. Уже правда!..
Другі. Якби знала, то й на сватання б не прийшла.
Входить К л и м.
К л и м. Слава богу!
В с і. Навіки слава!
Домця. Клим! (Підбіга до нього). Дівчата. Бідненький! Він же кохає Домцю!
Дехто. Що то буде?
Клим. Що це у вас коїться? Скажіть мені по правді, не дуріть мене. Невже справді Домця іде заміж за Харка?
Тюхтій. Та хто б його й думав, що таке лихо скоїться! Та нам і не снилося, щоб отаке знущання прийшлося терпіть. Це граф неволить нас, щоб ми справляли сватання з Ледачим.
Всі. Граф?
Дехто. Диво!
Д і д. А-а! Ну, коли граф, то він їх пожене з нечистою силою, нічого не вдієш.
Тюхтій. Як з нечистою силою? Що ви? З нами хрест!
Дід. А так! Він не справжній граф, бо графського сина довго не хрестили і його чорти вхопили ще малим і замість графа та поклали чортеня в колиску... От воно виросло та й виробля таке, що страшно й слухать... Хіба не чули? Цигана одного звінчав з козою.
Дівчата. Ой леле! І живуть?
Д і д. Мусять!
П а л а ж к а. Боже мій, що це ви кажете? Невже на сміх людям мою Домцю з Ледачим звінчають?
Домця. Ой, не кажіть цього, мамо,— мені страшно, я смерть собі заподію, коли за Ледачим буду! Мене завіряли, що це все жарт.
Клим. Ні! Коли хочете знать — це глум, не іначе. Чортові радість, коли людям лихо: він любе потішатись над людьми! Он якісь пани приїхали грошей позичати, я бачив сам їх — товсті страшенно, а він заставив їх у клуні жито молотить.
Іван. І молотять?
Клим. І їсти не дають, поки по копі не зіб’ють. Були товсті, як бочки, тепер звелися нінащо.
Іван. Учора заставив мене везти жида на собі — і віз. Прямо осудовисько!
Домця. Пропала ж моя головонька навіки! Тепер я бачу, що мене жартами для сміху панського з Харком звінчають!
Д і д. Нехай би доїжджачого свого женив хоч і на своїй сестрі.
Молодиця. Якраз була б до пари такому мацапурі. Ну, вже б я за нього не пішла.
Дівчата. І я! І я! І я!
Іван. Ет, балакаєте тілько! А що б ви зробили проти сили? Він не то що—костьоли палив, панів канчуками чухрав так, що деякі поумирали; дівчат, не то простих — панянок, кажуть, мордував, як сам хотів.
Дівчата. Господи, помилуй нас!
Іван. З одного економа за те, що не дав сіна гусарам, звелів здирати шкуру; і тут же разом облупили і живу свиню, годовану, товсту таку, як економ; а потім економову шкуру натяг на свиню, а свинячу на економа.
Всі. Та й що ж?
Іван. І водив за собою і економа, і свиню, поки шкури на них не поприростали. Тепер економ в свинячій, а свиня в економовій.
Дівчата. Сердешний!
П а р у б о к. Як же він загадує на панщину? Певне, хрюка?
Іван. Ні, голос зостався чоловічий, тілько шкура свиняча, а через те літом раз у раз лежить у болоті і все йому душно, а зимою спить у соломі на току... Та що там розказувати! Хто проти чорта піде? Зробе тебе жабою, то І будеш у болоті сидіть.
Молодиця. Нехай бог боронить! І хто б подумав? Такий гарний, а чорт!
Дід. То він тілько вдень такий, а уночі на нього й глянуть страшно: очі горять, як угілля в горні, спини нема, а тельбухи і печінку видко ззаду.
Дівчата. Ой, страшно!
Дід. Я сам бачив, як скоро він приїхав до нас, зараз почав літать у палац обіясник: то, виходить, посланець з пекла за порадою, як людям лихо коїть,— і коїть, знущається.
Молодиця. А баба Горпина сама бачила, як на тім тижні пан летів на чорній хмарі і потім блискавкою упав у палац.
К л и м. То чорта не гріх і вбить?
Дід. Та його куля не бере, хіба срібна, та й то треба замовить.
Д о м ц я. Навчіть же, що нам робить, і я на все піду.
Тюхтій. Сердешні діти! Серце болить, дивлячись на їх горе, а помогти нічим.
К л и м. А знаєте, що я придумав?
В с і. А що? Кажи, кажи!
К л и м. Дозвольте мені Домцю вкрасти!
Тюхтій і Палажка. Як?
Дівчата. Ото вигадав...
Клим. Улягома, як бесєда скінчиться, я запряжу найкращих панських коней встяж, що прудше вітру понесуть, візьму Домцю й вас, як хочете, та як махну, то поки тут проснуться — ми будемо за десять миль, а поки догадаються, що ми втекли,— не доженуть ніколи! Днів через п’ять ми будемо на Запорожжі, а там порають, де звінчатись, куди заховатись,— та й будемо там жить, як у Христа за пазухою.
Іван. Оце так! Значно вигадав— я й сам хотів пораять те ж.
Парубок 1-й. Давай коня мені — і я з тобою!
Другі. І я! І я! І я! Аби коні!
Д о м ц я. Хоч на край світу, аби з тобою! Мамо, тату! Пустіть мене — не дайте на поталу!
Тюхтій. Мовчіть, бо й стіни вуха мають.
Ледачий у сінях співає: «Очерет, осока, чорні брови в козака».
Перш треба здихатись Ледачого. Будемо ж всі веселі, щоб виду не подать. Ледачого напоїм скоро, йому зосталось небагато.
ЯВА III
Ті ж і Ледачий.
Ледачий. Домцю моя кохана, я ось, а де ж ти? Ну й закохався я страшенно!
Т ю х т і й (дає чарку горілки). От зять так зять!
Ледачий. Кращого не знайдеш! Що це? Хата закрутилась...
Тюхтій. Сідай!
Ледачий. Ви думаєте, що я п’яний? О, я ще всіх переп’ю! Частуйте, тату, людей, та нехай співають.
Всіх частують. Клим робить опудало в глибині. Дівчата хихикають.
От І сором дівчатам: співать не вміють... Слухай, Катерино!
Тюхтій. Випий!
Ледачий (випив, похитнувся, його піддержують). Ви думаєте, що я п’яний? Так... так... так... Еге! То я навмисне спіткнувся. Катерино, заводь!
Клим. Та ну-бо, співайте! (Показує всім готове опудало).
Жіночий хор.
Ой приїхав козаченько
До бистрого броду,
Там побачив дівчиноньку,
Хорошу на вроду.
Крикнув та гукнув:
«Подай перевозу,
Бо пильнії листи маю,
Іду до обозу».
Вийшла дівчина
Та й глянула в очі:
«Не їдь, не їдь, козаченько,
Против темної ночі».
Клик показує всім опудало.
Всі. Ха-ха-ха-ха!
Мужський і жіночий хор.
Ой умер Савка,
Бо слабий був.
Не жаль мені Савки,
Бо лихий був.
Частують Харка.
Сусідочки, голубочки,
А зберімось докупочки,
Та вип'ємо по чарочці,
Та заплачем по Савочці.
Ледачий п’є.
Бо хазяїн був,
Бо хазяїн був.
Ой зосталась Гапка
Удовою,
Із малими дітьми
Сиротою.
Сусідочки, голубочки... і т. д.
Ледачий (підніма голову і насилу держить її на в’язах). Що це, собаки гавкають?
Клим (з опудалом, тоненьким голоском). Гавкають на ведмедя!
Ледачий (хоче встать—і не може). Туйво! (Обніма опудало і цілує).
Сміх.
Ти— моя!
Клим (тоненько). Ох, як смачно...
Ледачий. О, я палкий!..
Клим (дає знак). Горілка гірка!
Всі. Горілка гірка!
Ледачий. Зараз буде солодка! (Цілує опудало).
Всі регочуть.
Клим (подає кухоль Ледачому. Тоненько). Випий, Харку,— я люблю п’яних.
Ледачий. Я щодня буду п’яний. (П'є і зсовується під стіл).
Клим. Готово! Мамо, тату, і ти, Домцю, збирайтесь, а я піду зараз коней запрягать, щоб більше ночі захопить.
Д і д. Тілько, щоб часом нечиста сила не догнала, візьміть стрітенської води з собою, і коли буде наганять, кропіть назад — осліпне.
Входе граф.
ЯВА IV
Ті ж і граф.
Дівчата (перелякано). Ай! (Тікають по кутках).
В с і. Пан?!
Клим і Домця. Граф?
Молодиця. Заплющте очі, бо спалить.
Д і д (бубонить). Да воскреснеть бог!
Граф. Слава богу!
Дехто (несміло). Навіки слава!
Граф. Що ж це ви, дівчата, мене злякались? От тобі й маєш... Не бійтеся! Чом же музики немає? Я зараз пришлю... А де ж молодий?
Клим. Он вже простягся, вельможний пане!
Граф. Насватався? Віднесіть його у палац і віддайте пану Гавенді.
Ледачого беруть і виносять.
Домця і Клим підходять і стають навколішки.
Домця. Не губіть нас, ясновельможний пане!
Клим. Дозвольте нам шлюб взять!
Тюхтій. І ми з старою просимо за наших діток: дозвольте їм шлюб взять.
Граф. Ледачий посватав, а ти звінчаєшся? Ха-ха! Цікава річ!.. Ну, нехай буде по-вашому. Не гнівайся ж на мене, Домцю, що я, жартуючи, хотів тебе віддать Ледачому.
Дарую тобі на спомин оцей хрестик, а тобі на сто дукатів — на хазяйство!
Д і д. Туман пускає.
Іван. Ні, гроші!..
Домаха, Клим, Тюхтій і Палажка по черзі цілують руку графові.
Д омця. Ніколи не забуду вашої ласки.
Клим. Нехай вам бог заплатить.
Тюхтій. І пошле вік довгий!
Палажка. Та щасливий!
Іван (до діда). А чорт не такий страшний, як його малюють.
Д і д. Туману напустив і засліпив усім очі...
Вбігає гонець.
ЯВА V
Ті ж і гонець.
Г о н е ц ь. Ясновельможна пані старостина зо всім своїм двором приїхала.
Граф. Вели освітить половину покійної матері. Все до послуги, прийнять людей якнайкраще, а про мене сказать— п’яний спить.
Гонець пішов.
Завтра від шлюбу до мене. Прощайте!
Одні. Щасти боже вельможному пану!
Д р у гі. На добраніч!
Граф вийшов.
ЯВА VI
Ті ж, без графа.
Молодиця. Який приятний!
Дівчина. Зовсім на чорта не похожий.
Д і д. Глядіть, щоб він не отуманив вас!
Клим. Даремний страх! Благословіть нас!
Тюхтій і Палажка. Нехай вас бог благословить, а я ми щиро благаємо милосердного, щоб рятував нас від нових І жартів графа!
Іван. Ой не віриться, що все це так скінчиться!
Д і д. А подивіться, чи не черепки він вам дав?
Всі. Ні, гроші!
Дід. А от як півні заспівають, тоді побачимо, що з них буде.
Дівчата (співають).
Ой з-за гори чорні хмари
Та рано, рано,
Ой з-за гори чорні хмари
Та ранесенько.
То ж не хмари — молоді бояре
Та рано, рано,
Молоді бояре кіньми грали
Та ранесенько.
Нахмарили жупанами
Та рано, рано,
Нахмарили жупанами
Та ранесенько.
Вияснили сонце шабельками
Та рано, рано,
Вияснили сонце шабельками
Та ранесенько.
Козачок.
Тюхтій. Ану, стара, частувать! Тепер починається справжнє сватання.
Частують. Музика грає козачка з того самого тону, з якого пісню співають. 3—4 пари танцюють дрібушки пара за парою кружка.
Тюхтій і Палажка частують і подають страву.
Завіса
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
В палаці у графа. Велика зала, убрана в стилі XVIII століття. Далі видко анфіладу кімнат.
ЯВА І
Входять слуги
1- й слуга. Сьогодня буде багато чудасій.
2- й слуга. І для чого він усе це затіва?
1- й слуга. Скучає, нічого робить.
2- й слуга. То взяв би ціп і жито молотив разом з тими сердешними панами.
1 -й слуга. Вчора, бачите, приїхала сюди тітка з дочкою, а він заходився всіх туманить.
2-й слуга. На всю Україну нема паливоди такого і чудодія, як наш пан.
1-й слуга. Цить, ідуть!
ЯВА II
З бокових дверей входять граф і Гавенда. Граф одягнений як доїжджачий.
Слуги (кланяються). Добридень ясновельможному графу!
Граф. Ні слова! Сьогодня я не граф. А що там робиться в покоях тітки?
1-й слуга. Давно вже повставали.
Граф. Цікаво глянуть на мою кузину.
Входе шляхтич.
ЯВА III
Ті ж і шляхтич.
Шляхтич. Ясновельможна пані старостина і панна Ядвіга ждуть в своїх покоях господаря, ясновельможного графа.
Граф. Граф ще спить, а мені велено вітать гостей — я зараз буду!
Шляхтич. Ви будете вітать старостину?
Граф. Я.
Шляхтич (розводе руками). Тут все не так, як у людей. (Вийшов).
Граф. О, я ще не так здивую вас! (До слуг). А ви знаєте свої ролі?
1-й слуга. Знаємо!
Ледачий за дверима страшенно чхає, промовляючи: «Я чхаю!»
Слуги сміються.
Граф. Та тілько цур не сміяться, бо хто засміється, той буде плакать. (Вийшов).
ЯВА IV
Ті ж і Ледачий.
Ледачий за дверима так само чхає: «Я чхаю!»
Г а в е н д а. Він думає, що на псарні, але — тихо.
Ледачий (вискакує). Що це? Палац? (Дивиться в дзеркало). Добридень ясновельможному графу... тьфу, бий його сила божа! Одежа графська, а пика моя. Тікай, Харку!
Г а в е н д а. Добридень ясновельможному графу.
Ледачий. Вибачайте, не знаю, як сюди попав.
Слуги (кланяються в пояс). День добрий, ясновельможний пане.
Ледачий (остовпів, він обводить всіх очима). Що?
Слуги. Як спалось графу?
Ледачий. Га?
Г а в е н д а. Який буде приказ на сьогодня?
Ледачий. Приказ? Ви робіть що хочете, а я піду запарювать собакам дерть!
Гавенда. Господь з вами, яку дерть? Харко Ледачий давно запарив дерть собакам.
Ледачий. Харко запар... Що за диво? Який же то Ледачий парив дерть, коли я тут? Чи не сплю я часом? (Кусає себе за палець). Ой, ой, ой\(Тріпа рукою). Ні, не сплю,— болить!
Гавенда. Що з вами, ясновельможний граф?
Ледачий. Граф? Знову граф! (Озирається й підходить до Гавенди). Пане Гавендо! Мені треба вінчатись сьогодня, там Домця жде.
Гавенда. Жартуєте, ясновельможний пане: ваша наречена тілько вчора приїхала.
Ледачий. Наречена? Яка?
Г авенда. Панна Ядвіга з матір’ю, і завтра ви вінчаєтесь з нею.
Ледачий. От тобі й маєш!
Гавенда. А Домця сьогодня вінчається з Климом.
Ледачий. Оце вже ви чорт батька зла що вигадуєте! Вчора ж я засватався на Домцї, а сьогодня Клим вінчається з нею? Як то можна?
Гавенда. Ви марієте, ясновельможний пане, ви, певно, слабі.
Ледачий. Та голова болить, вже треба похмелиться, бо я таки учора добре випив, не пам’ятаю, як і сюди забрався.
Г а в е н д а. Що це з вами? Єй-богу, мені страшно й слухать ваші речі! Та то Ледачий був учора п’яний!
Ледачий. А я ж хто?
Г а ве н да. Граф.
Ледачий. Це я допивсь до графа або зійшов з ума... І А де ж Ледачий?
Г а в е н д а. На псарні.
Ледачий. І ви його сьогодня бачили?
Г а в е н д а. Своїми очима.
Слуги. І ми бачили.
Ледачий. Диво! Аж два Ледачих. Як же це сталось?
Гавенда. От ви послухайте, яке учора було чудо,— і від нього вам, певно, й пам’ять одняло. Ви сиділи зо мною на ганку...
Ледачий. Може...
Гавенда. А мимо п’яного Ледачого вели...
Ледачий. Мене?
Гавенда. Та ні, Харка!
Ледачий. Не розумію: Ледачий сидів... Ледачого вели.
Гавенда. От слухайте: коли Ледачий з нами порівнявся, схопилася страшенна буря, якої ніхто ніколи ще не бачив: повивертало дуби столітні з корінням, поваляло млини, зірвало дах і підхопило вас і Ледачого вкупі та й понесло обох на хмарах. Спершу видко було, як вас і Ледачого крутило, мов здоровенний клубок валу.
Ледачий. А й правда, голова ще й досі крутиться.
Гавенда. А потім не стало видко ні вас, ні Ледачого
1- й слуга. І бачили ми всі це чудо!
2- й слуга. Я аж зомлів від страху.
Ледачий. Я й зараз мов неживий стою.
Г а вен д а. Ми всі перелякалися, стояли на подвір’ї і, мов німі, дивилися на чудеса, які творилися перед нами: почалась блискавка, і грім такий загуркотів, що вся земля І трусилась, мов у пропасниці слабий. Потім запалило стайню, коні позривались, почали іржать і бігать, собаки всі завили жалібно і страшно,— здавалося, кінець вже світові прийшов! А далі раптом освітило всю околицю і стало видко, як удень; чорна, густа, страшенна хмара, уся в червоних смугах, спустилася на землю і розіслалася по ній туманом, а з хмари виїхали огненні коні, запряжені в колиску на колесах, і, мов блискавка, влетіли в палац, а потім раптом щезли, І все затихло.
Ледачий. Господи помилуй, яка страховина. У мене дрижить все тіло.
Слуги. Все так було, як пан Гавенда каже.
Гавенда. Коли ж ввійшли ми в палац, то ви лежали на постелі—сині, мов п’яні,— страшно й глянуть. Потім знову як гряне грім — ваша голова одскочила! Кімнату освітило, огненний чоловік зненацька впав у кімнату, вхопив вашу голову на руки і щез, ви лежали нерухомо. Через хвилину знов показалась вогненна постать з головою Ледачого в руках та як крикне: «Нехай голова Ледачого буде у графа, а графа у Ледачого, щоб знали чудо!» Та з цими словами приставив вам голову Ледачого, і знову грім такий ударив, мов завалилась вся земля. Все щезло раптом і затихло! Ви тяжко зітхнули, застогнали і попросили сирівцю.
1-й с л у г а. Я подав, ви напилися і знову заснули.
Ледачий (обтирає піт. Набік). Я мокрий весь од страху! Це сталося те чудо, що мені циганка говорила. (Оправившись). Так я граф?
Гавенда. Родовитий, ясновельможний граф.
Слуги. А ми ваші слуги.
Ледачий. Отак би й давно... Це все гаразд; одно погано, що у мене чужа голова: у Ледачого вона була на своїм місці, а у моїм стані — -не годиться. Пане Гавендо! Чи не можна мені похмелитися?
Гавенда. Нехай пізніше, бо у нас гостей багато і скоро вийде тітка й наречена, а від вас горілкою буде смердіть.
Ледачий. А так, так, смердітиме! От бісів син Ледачий, напився вчора, як свиня,— носись тепер з його п’яною головою!.. Поклич мені Ледачого. (Набік). Подивлюся, як йому пристала моя голова.
Гавенда. А ось і він.
Входе граф.
ЯВА V
Ті ж і граф.
Граф (цілує полу Ледачого). Добридень, ясновельможний пане.
Ледачий. Охо-хо-хо! Ясновельможний то ясновельможний, тільки чорт батька зна, чия голова на плечах. (Підходить і розглядає шию графа). Як прикипіла, ані признаки. Ти чув?
Граф. А як же не чув? Чув, як і голову мені одкрутило, й бачив. Мені і зараз здається, що я граф, а ви Ледачий.
Ледачий. Мало чого не здається! Хіба не видко, де граф, а де Ледачий?
Граф. Та що и казать. Тілько я не знаю, як воно тепер буде?
Ледачий. А що таке?
Гра ф. Я буду думать і робить, як граф, бо на мені ваша голова, а ви — як послідня, вибачайте, свиня, бо у вас моя голова.
Ледачий. То я тебе не відпустю тепер від себе, і що І ти скажеш, те й робитиму.
Граф. Аби слухали.
Ледачий. Мусю.
Граф. Оце я зараз ходив подивиться на свою наречену... Ой, що я кажу — на вашу, панну Ядвігу... Бачите, і мене ваша голова путає— все здається, що я граф.
Ледачий. Ти вже про це забудь.
Граф. Трудно, ох, як трудно! І скажіть, яке нещастя, і такому дурневі, як я, вчеплена графська голова, а вам причепило таракуцьку Ледачого... Ще добре, що не собачу.
Ледачий. А, чорт його бери! Аби граф! А там яка голова — байдуже! Так ти бачив мою наречену? Що вона — гарна?
Граф. Мене не пустили в покої. Там ждуть вас, але ви не йдіть,— нехай вони сюди прийдуть.
Ледачий. А що я їм буду казати?
Граф. На мою думку, і панни вельможні, й дівчата прості зліплені з одного тіста, то, звичайно, як з дівчиною, так і з панною... Посмішіть її — хрюкніть свинкою, поскачіть сорокою, пограйтесь трошки, а там вже видко буде, що робить. А перш усього сміливо ідіть на приступ, щоб завтра і до шлюбу.
Ледачий. Для смілості треба б випить.
Граф. Боже вас сохрани, краще не пийте. Хіба ви і не знаєте: Ледачий і тверезий був дурний, а як вип’є, то ще дурніший.
Ледачий. А так, так!
Чуть музику весільну.
Що воно?
Граф (зітхає). Це Клим звінчався з Домцею.
Ледачий (зітхає). Тобі жаль? І мені жаль... і як то сталось?
Граф. Чудо! Мене вхопило в хмари, а вона з Климом звінчалась.
ЯВА VI
Ті ж, Клим, Домця і весільні
Весільні (співають).
До пана мн йдемо,
Подарунки несемо:
Несем мед, горілку
За Домаху-дівку. (Двічі).
А в нашого пана
Золотая брама,
Срібнії одвірки,
Дасть нам пан горілки. (Двічі).
Клим і Домця стають перед Ледачим навколішки.
Ледачий. Домця і Клим! Так, все правда! А почастуйте їх усіх. (Набік). Я б і сам випив, бо всередині аж горить, коли ж непристойно. (Частує). Домцю, і тобі не жаль Ледачого, ти вже його забула?
Домця. Ох, я його любила і тепер люблю, то де там забуть, а як гляну на Ледачого й на вас, то аж душа в’яне, так мені жаль, що Ледачий вже не Ледачий.
Ледачий (тихо Домці, а Клим його підслухує, і граф йому щось шепче). І я жалкую за тобою. А тілько ти не журись: тепер я можу все зробить, чого захочу,— я тебе одніму у Клима.
Домця. То Ледачий хоче, а графу це не пристало, бо завтра з панною звінчається він сам.
Ледачий. Це не завадить! А чого Ледачий тепер хоче — граф його слуха.
Граф штовха Клима.
Клим (підходить до Ледачого). Ясновельможний пане! Позвольте дать Ледачому в пику разів п’ять, щоб він не був свинею.
Ледачий. Чули? Я свиня? Тьфу! Бий його сила божа! То ж він на Ледачого каже. (До графа). Чого ж ти йому мовчиш?
Граф. Боюся, щоб не бив.
Ледачий (одводить графа набік). А знаєш, мені здається, що він мене навмисне лає і бить збирається... як ти думаєш?
Граф. Тому, що здається, не вірте, от як почне бить, тоді видко буде.
Ледачий. То я підожду!
Тим часом всіх обчастували. Музика грає, весільні пісні співають. По скінченні пісні — козачок.
Ой були ми в пана,
Була нам пошана.
Пили мед, горілку
За Домаху-дівку. (Двічі).
А в нашого пана
Золотая брама.
Срібні одвірки,
Дав нам пан горілки. (Двічі).
Танцюють. В час пісні входять Тхоржевський і Кийок з перев'язаними вухами, вони шепчуться з графом, сміються і кивають на Ледачого, котрий їх не бачить, він сам підскакує у кріслі. Танець скінчився, всі виходять. Музика грає ще й за коном.
ЯВА VII
Ті ж, Кийок і Тхоржевський.
Тхоржевський. Ясновельможному графу чолом! (Кланяється).
Кийок (кланяється). Чолом!
Тхоржевський (до Кийка). Не будь сорокою, коли вороною вродився...
Кийок. Тілько що помирились і знову сваримось.
Тхоржевський. Як зваримось, собаки поїдять.
Граф (тихо). Годі вам, за діло.
Ледачий (до графа). Що їм сказать? Може, нехай дадуть випить? То й я похмелюся.
Граф. Перш усього просіть сідать.
Ледачий. Сідайте, панове!
Тхоржевський. Постоїмо, ми не за тим прийшли! Через вас, ясновельможний пане, ми посварились, нарешті, один другому одкусили вуха.
Кийок. Тепер, щоб не сміялись ви, щоб карнаухими нас трьох дражнили,— ми прийшли сюди і вам одрізать... Ледачий. Що?
Тхоржевський. Вухо.
Кийок. Нічого жартувать, беріть шаблю, і будемо биться.
Ледачий. Шаблю? Нехай їй чорт! Я не вмію на шаблях биться,— ви ще проколете мені живіт.
Кийок. А, коли так, коли відказуєтесь від поєдинку, то ми вас будемо бить отут, при ваших слугах.
Ледачий. Які-бо ви сердиті! Та за що ж бить? Коли вам хочеться, щоб я був карнаухим, як і ви, то одкусіть і мені одно вухо.
Кийок. Вельможний пан глузує з нас? Я не дозволю жартувать! (Вихоплює шаблю).
Ледачий. А нехай тобі чорт, ще справді проколить живота. (Тіка за двері).
Сміх. Входе старостина, Ядвіга і скілько шляхтянок, дівчата, одягневі в білих сукнях.
ЯВА VIII
Ті ж, старостина, Ядвіга і другі.
Г р а ф. Та моя наречена не панна, а херувим.
Ледачий (за дверима). Не зачіпайте мене, бо я скоро розсердюсь!
Старостина. Що це таке?
Граф. Шляхтич Ясінський! Ясновельможний наш граф тепер в такім настрої, що страшно підступить до нього: він виє і кидається на людей.
Ядвіга. О боже! Граф кидається на людей?
Граф. Який чудовий в неї голос!.. Не дивуйтесь, вельможна панно! Наш граф страшенний чудодій! Ох, яка ж гарна!
Ядвіга. Мосьпан більш вигадує, ніж справді є! А який пристойний шляхтич.
Граф (до Ледачого). Виходьте і смішіть гостей!
Ледачий (з дверей). А Кийок шаблю заховав?
Граф. Сміливо, не бійтесь нічого.
Старостина. Ми знаємо давно, що граф на жарти і на фіглі здатний, і нас нічим він не здивує.
Граф (до Ледачого тихо). Виходьте-бо!
Ледачий (виходить). А що, налякав? Не лізьте до мене, а то як розсердюсь, то я вам носи поодкусюю. (До гостей). Добрий день. (До графа). Який сьогодня день?
Граф. П’ятниця.
Ледачий. З п’ятінкою будьте здорові!
Ядвіга (одступа). Варіят!
Старостина. Малпа!
Я д в і г а. Монстр!
Старостина. О боже, у кого він такий удався?
Граф. Гайдамацьке життя, ясновельможна пані, страшенне п’янство і погані хвороби, якими наділяє нас розпуста, зовсім скалічили його. А ще на молодику він кидається на людей.
Старостина. Диво і страх переповняють мою душу.
Ледачий (до графа). Що б їм сказать?
Граф. Що в голову влізе!
Ледачий. А що, вас блохи не кусали?
Я д в і г а. Фі!
Старостина. Чабан, ані краплі освіти!
Ледачий (до Ядвіги). Козочко моя, чого ж мовчиш? І слова не промовиш?
Я д в і г а. Ах, ох! (Закриває лице руками).
Ледачий (обводить руки). Ку-ку!
Я д в і г а. Ай! (Поточилась).
Граф її піддержує.
Старостина. Пріч, грубіян!.. Боже, вона зомліла!
Дівчата махають платками. Ледачий усміхається.
Граф. Легкий обморок!
Ледачий. Вже правда, що морока!.. Чим би її розважити? (Морга до Ядвіги і тихенько, з залицянням співа: «Очерет, осока, чорні брови в козака»).
Ядвіга (тіка до матері). Ах, мамочко, дорога моя! Тікаймо відціля — урода більшого я ще не бачила ніколи. Я не піду за малпу заміж!
Ледачий. Сама приїхала, та ще й вередує.
Старостина. Прощай, нещасний виродок шляхетнійшого роду! Господь з тобою і з добрами твоїми, живи, як жив; я одрікаюсь навіки від тебе, і договор батьків я розриваю.
Л е д а ч и й. От тобі й раз! А вінчатися?
Старостина. Нехай святий Антоній усіх дівчат боронить від шлюбу з малпою! Не хочу я, щоб моїх онуків в клітках возили напоказ. Прости мене, доню, що сюди тебе я привезла. (Обніма Ядвігу і голубить).
Граф (до Гавенди). Випусти зараз юристів з клуні і одведи їх на половину тітки.
Гавенда вийшов.
Старостина. Звеліть, щоб запрягали всі ридвани і разом щоб усі збиралися назад. Ходім, моя дитино.
Пішли, всі за ними.
Ледачий. Та стривайте, чого ви сердитесь? Все малпа та малпа! Невже така погана пика у Ледачого?
Граф. А Домця ж любила? Поженихайтесь з нею де в куточку, то вона не буде так хвицать!
Л е д а ч и й. Так я їх зараз дожену. (Вийшов).
ЯВА IX
Граф, Кийок, Тхоржевський, потім Гавенда і шляхтич.
Граф. Монстр! (Регіт). Малпа! (Регіт). Поливода! (Регіт).
Тхоржевський. Ой-ой-ой! Пропаду! (Регіт).
Кийок. Ну й зух же з тебе!
Граф. Тихо!
Входе шляхтич.
Шляхтич. Ясновельможна панна Ядвіга на пам’ять вам прислала оцей перстень і бачить би хотіла вас між шляхтою своєю, котра до Кракова проводить поїзд.
Граф. З глибокою шаною приймаю подарунок панни, він навік до неї моє серце прикував, і панна ваша тепер до смерті вже моєю буде.
Шляхтич (з уклоном). Річ вашу передам ясновельможній панні слово в слово. (Вийшов).
Кийок. Що ти затіваєш?
Граф. Підожди — побачиш.
Г а в е н д а. Юристи там, у тітки; вони доказують вельможній панні, що Харко не граф, а Харко стоїть біля дверей, підморгує й співає: «Очерет, осока». Там гвалт піднявся страшенний, збіглась шляхта, а я мерщій утік сюди.
ЯВА X
Вбіга Ледачий.
Ледачий. Ой, ой, обороніть!
Граф. Що з вами?
Ледачий. Били!
Регіт.
Якби вас потасували, то не сміялись би тоді! Насилу вирвався, а все пани оті, що в клуні молотили: вони пізнали на мені пику Ледачого і всіх завірили, що я не граф... Чуєте? Ідуть сюди.
Г р а ф. Ви заховайтеся тим часом в ту кімнату та випийте там по трудах.
Ледачий. Моя голова що не скаже, то все до ладу! Ходім, панове, похмеляться! Нехай їм чорт! Як боки наштовхали! Ще і не женився, а вже б’ють, а всьому виною твоя пика. (Пішов, за ним Тхоржевський і Кийок).
Граф. Напоїти Харка і одвезти у корчму: він там проспиться, завтра й буде думать, що все оце у п’янім сні йому верзлося.
Г а в е н д а. Старого меду кухоль-два уложать його скоро.
Граф. Вели, щоб музика в замку ждала. Сюди ідуть, ходім.
Виходять.
ЯВА XI
Старостина, Ядвіга, юристи, шляхта, шляхтянки.
Старостина. Це не граф, а звір якийсь! І все врем'я тут молотили жито?
1- й юриста. Так, вельможна пані, і їли один крупничок.
2- й юриста. Гляньте, як схудали. Тепер у Баден не поїдем, бо ціп нас вилічив від жиру.
1- й юриста. Я свідчусь богом, що все, що тут було, містифікація.
2- й юриста. І коли персона та, що ми зараз прогнали із покоїв, хоч крапельку схожа з графом, я згоден знову жито молотить у клуні.
Ядвіга. Це зачарований будинок! Тут все і страшно, і смішно, і цікаво!
Старостина. Правдивий паливода! Де ж граф?
ЯВА XII
Входе граф, переодягнений.
1-й юриста. Ось він!
Старостина. Граф!
Я д в і г а. О серце, ти вгадало: той самий шляхтич — граф!
Граф (кланяється). Вітаю дорогих гостей від щирого серця! Як уподобався мій жарт, цікаво знати?
Старостина. Вельможний граф так жартом цим образив нас, що за такий прийом я договор ламаю і зараз од’іжджаю.
Я д в і г а. Мамочка!
1-й юриста. Як то можна? Не сперечайтесь, бо він і вас заставить жито молотить у клуні.
Граф. Коли вельможна пані мені війну об’яве, то силою візьму свою я наречену.
Я д в і г а. О мій рицар!
Старостина. Від нього можна ждать всього. (Бере за вухо графа, він стає навколішки). Ах ти, паливода!
Граф (цілує її в руку). Віднині я примірний господар і сім’янин. (Цілує руку Ядвіги, до юристів). А вам, яко сватам, дарую кожному по тисячі червінців.
1- й юриста. А він добрий!
2- й юриста. І щедрий!
Старостина. Нехай вас бог благословить на радість душам батьків ваших, що волю ми їх виповняєм.
Ядвіга і граф стають навколішки, музика грає марш.
Що це?
П’яного Ледачого несуть на ношах, як раненого, вій співає: «Очерет, осока». Коли його пронесли.
Нова комедія?
Граф. Кінець комедії. Понесли актора роздягать. Просю вибачить, що попали на один із самих поганеньких моїх жартів, але він скінчився, артисти переодяглися і раді будуть, коли ролі свої добре грали і уподобались гостям хоч трохи.
Ядвіга. Я згадуватиму цей жарт до смерті, бо він скінчився для мене дуже мило.
Граф. Тепер просю усіх послухати концерта, а потім — до столу. (Бере обох під руки, всі за ним).
Музика грає марш.
Завіса
1893 р.
Хутір Надеждовка
