Історія в прозі Валерія Шевчука
Тетяна Блєдних
Поняття «історія» вживається в трьох аспектах: послідовність будь-яких подій у часі та їх запис (зведення, літописи, хроніки, щоденники тощо); реальний процес розвитку країни, суспільства, народів тощо; і, нарешті, наукове дослідження послідовності подій і їхнього розвитку.
Але, крім науки, історичний процес та окремі його явища є об’єктами інтересу та усвідомлення у мистецтві, в найширшому розумінні цього слова. І чи не найзагостреніший інтерес виявляє до історії красне письменство.
Чим же зумовлене те, що людство не задовольняється дослідженням історії під кутом зору науки, а намагається глянути на ці ж процеси очима своїх митців? І що змушує письменників белетризувати вже відомі історичні факти, домислювати їх перебіг, розставляти наголоси?
І чому читачі виявляються такі охочі до історичного жанру, хоча, здавалося б, могли обійтися якщо не науковою розвідкою, то принаймні підручником з історії?
Це можна пояснити лише тим, що в історичній художній літературі вони шукають і знаходять те, чого немає в науковій. І. Франко писав: «Повість історична — се не історія... Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами. Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку, повість історічна має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна» (Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в XIII віці. Передмова // Твори: В 50-ти т. — К., 1978. — Т. 16. — С. 7).
Головне, що приваблює автора і читача в історичній літературі, — це співзвучність відтвореного матеріалу з подіями сучасності. При цьому суть цього інтересу полягає, очевидно, не стільки в сюжетних перипетіях, скільки в реакції на них конкретних чи вигаданих дійових осіб. Отже, можна припустити, що різні люди в різні часи, залежно від конкретного сьогодення, шукали й знаходили в літературній рефлексії історії своє. Романтики прагнули нагадати читачам, що і як колись діялося, вбачаючи в минулому цілком придатну для сучасного модель буття. Звідси їх залюбленість у минуле, його ідеалізація (назвемо Е. Т. А. Гофмана, Вальтера Скотта, поетів-романтиків поч. XIX ст., П. Куліша). Реалісти вбачають в історичному жанрі один з можливих шляхів пізнання історичної закономірності, а також популяризацію історичних фактів з вираженим дидактичним забарвленням. Тому, насичуючи художню тканину багатими побутово-історичними аксесуарами, автори ці намагаються захопити читача карколомними сюжетними перипетіями (М. Старицький, І. Франко, Г. Сенкевич та ін.). Близький до цього напряму європейський археологічний (архівний) роман, або роман факту, який ставить собі за мету достеменне відображення всіх історичних реалій. Валерій Шевчук відносить до цього жанру твори Наталени Королеви та Ореста Левицького. Романи-притчі теж посіли вагоме місце в історичній прозі. їхні автори намагалися змусити читача мислити (Б. Прус, Томас Манн, Г. Хоткевич).
Отож, при найближчому розгляді можна погодитися з такою класифікацією історичної літератури: твори-нагадування; твори патріотично-пізнавальні; археологічні (архівні) твори; твори-притчі; твори-есе. (Звичайно, жорстке накладання пропонованої класифікації на живе літературне тло — неможливе й недоцільне.)
Сучасний історичний жанр увібрав у себе різні стильові ознаки: казкові, авантюрні, фантастичні, травестійні, химерні. Водночас він виконує пізнавальну, нагадувальну, дидактично-моральну функції. Письменники дедалі частіше втручаються в перебіги подій давноминулих, створюють свою концепцію (Т. Манн «Йосип і його брати», П. Загребельний «Я, Богдан» та ін.).
Сучасна українська історична проза має широку географію: Болгарія, Візантія, Туреччина, Польща, Німеччина тощо. Відтворюючи епоху, автори намагаються з’ясувати: хто були наші предки, що думали, чим журилися, з чого раділи; намагаються дати власну авторську концепцію. І так чи так виходять на актуальну проблематику, що тяжіє над усіма європейськими гуманітаріями: людина і її час.
Таким чином, маємо підстави говорити про доволі усталену традицію історичної літератури, про визначені тематики та підходи до вирішення посталих проблем. З цієї точки зору розглянемо історичний доробок Валерія Шевчука: що в ньому є від тієї усталеної традиції, а що можна віднести до авторських новацій, оригінальних знахідок. Почати, здається, доцільно з твору «На полі смиренному».
Історична література знає чимало прикладів, коли письменник бере багато разів обіграну сюжетну побудову й демонструє особисте ставлення до освячених традицією вирішень. Якщо ж шукати першоджерело книги «На полі смиренному», то неодмінно згадаємо «Києво-Печерський патерик».
Чим мотивує автор і його герой повторне звертання до вже розробленої теми? Про це досить ясно сказано в передмові: «Ось я мережу ці рядки, і від самого процесу творення ясний і добрий настрій поклався мені в груди; до мене мимохіть повертається отой стан, що його відчув, вирішивши писати: легким та прозорим себе маю. Відтак сильне й несподіване бажання охопило мене: скласти свій синаксар, чи ж бо патерик, не задля слави чи огудження святих отців, а з’явити всі почуті мною історії найдокладніше й найправдивіше, адже Полікарп всі ті розповіді поодмінював — ставив-бо перед собою мету таки прославляти чи огуджувати...». Отже, автор чітко формулює свою мету: розповісти все так, як було насправді. І дійсно, при порівнянні паралельних сюжетів Києво-Печерського патерика й тексту книги бачимо різницю лише в розстановці моральних наголосів та оцінок.
Так, піднесеному й дещо простолінійному стилю Києво-Печерського патерика — «Слово 36. О преподобьнЬм Исакии печерьницЬ» — протиставиться «Розповідь про Ісакія, до якого Христос приходив (розділ VI)». У Вал. Шевчука маємо справу не з канонізованим й очищеним від усього людського достойником, а з чоловіком, котрому болить, кого бентежить сумнів, котрий страждає через свою недосконалість і немічність духу серед марнот життя. Тому образ Ісакія, в інтерпретації Вал. Шевчука сприймається в моральному плані значно вище і вагоміше, ніж у Києво-Печерському патерику. Бачимо перемогу духа живої людини, а не спрощену хрестоматійно-релігійну схему. І ще одне. Розставлені наголоси, коли йдеться про видіння Ісакія в затворі, заперечують, здавалося б, безсумнівну тезу Патерика про гріховність життя й диявольську природу його радощів. До подібного висновку можна прийти, порівнюючи інші тексти, скажімо, розповідь про Агапіта-лікаря. В Києво-Печерському патерику це «Слово 27. О святім и блаженім АгапигЬ, безміздном врачи». У Вал. Шевчука «Розділ VIII, у якому розповідається про Агапіта-лікаря та про вірменина».
Автор досягає мети, будуючи розповідь у вигляді оповідей-життєписань. Це, власне, й визначає жанрову особливість твору «На полі смиренному». Недарма в підзаголовку книги з’являється назва «синаксар» («зібрання житій святих»). Адже й саме поняття «патерик» — твір, за яким слідує автор, — визначається як «збірник дидактичних новел про подвиги християнських ченців» (БСЗ, Т. 19). Отже, книгу «На полі смиренному» слід, очевидно, визначити як стилізоване життєписання персонажів, відомих з історичних джерел, причому ці життєписання мають яскраво виражену притчеву забарвленість.
Якщо повернутися до запропонованої класифікації, можна констатувати, що в романі «На полі смиренному» Вал. Шевчук іде за усталеною традицією. Це твір-притча з достеменним відтворенням історичних реалій, та водночас із власного інтерпретацією фіксованих історичних подій. На нашу думку, автор тут не виходить за межі традицій історичної прози.
Якщо ж ідеться про новації, то варто згадати трилогію «Три листки за вікном» та твори з книги «Птахи з невидимого острова». І тут, видається, можна виділити принаймні три оригінальні моменти, привнесені автором в українську історичну літературу: по-перше, екзистенціальні мотиви; по-друге, химерність; по-третє, вилучення з сюжету знаних історичних персонажів. Зупинимося докладніше.
Навряд чи аналізовані твори можна назвати екзистенціальними в повному розумінні цього слова, але виразні перегуки з А. Камю та Ж.-П. Сартром відчутні. Так, у повісті «Птахи з невидимого острова» бачимо сконструйовану автором своєрідну модель абсурдного світу, в який потрапляє втікач Олізар Носилович. Ставши гостем у замку, Олізар змушений жити за його законами, підкорятися їм. Але водночас у героя не вмирає іскра непокори, бунту: «В жилах мені потекла кров невільника... Але я боюся, що це до часу. Я боюся, що якийсь птах у небі раптом збудить у мені тугу, і тоді ніякі докази не допоможуть утриматися...». Олізар вдається до дії, наштовхуючись на спротив світу, на непорозуміння і навіть тортури. Але він знову й знову повстає. Більш того — свій неспокій, бунтівну вдачу передає мешканцям замку, і вони роблять безглузді, безнадійні, безперспективні спроби заперечити абсурдність світу, в якому існують: «Розенрох зробив у повітрі повільне і красиве коло, він змахнув руками, раз, другий, третій; вітер вдарив у нього збоку і кинув його вліворуч, знову змахнули розпачливо крила й винесли сміливця вгору, і знову зрадливо дмухнув на нього вітер, ще раз і ще замахали крила, уже якось болісно і безпомічно... Вітер підкинув його вгору, як пір’їну; почувся тріск, і Розенрох, викинувши з горла гострий, відчайний і розпачливий покрик, гупнув на землю просто, під ноги вартівників, що стояли біля вежі».
Бунт, наче пошесть, охоплює по черзі всіх мешканців замку. Всі вони «без надії таки сподіваються», і ці сподівання, попри всю їх приреченість, врешті приносять визволення й заспокоєння головному герою: «Він дихав смутним сонцем, повітрям прохолодним і терпким — все навколо вмирало. Тоді він заспівав туди, в той пролаз, хай назвуть його тисячу разів вар’ятом, хай піддадуть і тортурам; він заспівав туди, в простір, намагаючись труснути слабкими руками грубу й нерушну стіну; ця його пісня не повинна вмерти — це надпорив його й велич!..».
Так розв’язує герой одне з основних питань, що ставить екзистенціалізм, а саме: свобода вибору.
Та ж сама свобода вибору, що, на думку екзистенціалістів, завжди .лишається в людини як можливість реалізації свободи, постає перед героєм повісті «Сповідь». Згідно з сюжетом, герой, якому накинуто вовкулацтво, може від цього звільнитися в певний спосіб, передавши його іншій людині. Але це означає вчинити зло, передати його по ланцюжку: «Знову все повторилося, — кричав я в порожнечу, — знову передав я вовкулацтво сам собі. Але я не каюся за те, що учинив, бо я в цій борні вистояв!., тобто не посіяв на цій землі зла, за яке прощення не буває!». Вовкулака намагається протистояти вовчим законам, що починають керувати, іноді йому це вдається, іноді ні. Але бажання стати знову людиною не відпускає його, сумління заперечує науку ненависті. Отож, вибір — сумління проти сумління. Яке ж розв’язання пропонує автор? «Ми завжди учимо себе: хто покаявся, той уже наполовину винуватий, а хто наполовину винуватий, здобуває право на надію. Ми учимо себе: годі жити у світі без права на каяття, бо інакше порожні ми станемо. Хай ідемо ми в темряві... але не можемо не мати надії, що в глибині цієї ночі лежить незапалена свічка. Кожен має її розшукати і запалити, бо кожна жива істота — світильник». Так, уже сама наявність є не тільки посилкою, а й моментом звільнення, що його носить у собі людина, за будь-якої, здавалося б, безнадійної ситуації.
Крім того, вже сам факт реалізації вибору — лишитися вовкулакою чи передати іншому вовкулацтво — є, власне, свободою, що дозволяє лишитися людиною. І, нарешті, герой має можливість діяння, що бачиться йому як остаточне звільнення: «Ще одне коло, друге, третє, тоді він досягне того, до чого біжить. Тоді він вийде в широкий, запашний, веселий і зелений світ... Тоді він дістане звільнення...»
І нарешті, повість «Мор» (в рукописі, що ходив колись по руках, — «Джума»), чия назва навіює згадку про «Чуму» А. Камю. Можемо згадати також «Бенкет у чуму» О. Пушкіна, «Мухи» Ж.-П. Сартра тощо. Отже, ідеться про сюжетний прийом, коли автор уміщує героїв в екстремальну ситуацію і моделює варіанти можливої поведінки. Тобто, авторську своєрідність слід шукати не в самій ситуації, а в способі її виявлення. Як же себе поводять герої твору Вал. Шевчука?
І знову маємо бунт у світі, і знову пов’язаність усіх з усіма, і критичну ситуацію, з якої рвуться люди, покладаючись на надію. Але надія присутня неявно, замість неї дихотомічне поняття: «відсутність відчаю».
«— Дивна річ, — признався бурмистер. — Не витримувати гірше, між витримувати...
Той, хто не витримує, — сказав Аламбек, — ближчий до смерті. Рівновага духу — ось що важливо. Той, хто піддається конечному, тим самим підписує собі вирок.
Рівновага духу — це відсутність відчаю, — повільно проказав страній. — Ви знаєте, пане бурмистре, що таке порожнеча?
Ось вона, перед вами! — хитнув бурмистер на вулицю, що безлюдна лежала перед ними. Страній похитав головою...
Справжня порожнеча — це відчай...».
Отож: людина і світ, людина в світі, людина в ситуації разом з іншими людьми, пошуки свого шляху, ствердження власної екзистенції. Можна, щоб «всі... загубили себе», можна шукати винного, «грішного і нечестивця», можна розриватися між першим і другим, але, врешті вихід, знов-таки, в активному діянні, яке виводить не тільки тебе, а й інших з моровиці. А рішення просте — треба позбавитися мух (згадаймо знову сартрівських «Мух»), переносників зарази безнадії:
«— ...Простягніть руку і можете піймати її в кулак!..
Мухи? — перепитав здивований бурмистер.
Авжеж, мухи, — сказав страній. — Сотні, тисячі мух, котрі впали на місто...».
Але розгадка мору дається тільки тим, хто має надію, а не порожнечу втомлених відчаєм людей. «Страшний не той мор, — так само глухо сказав страній. — ...Страшніше, коли людина стає порожня, як випита кухва... Є, крім того, ще одна правда: всі, хто йде назад, і всі, хто йде вперед, ідуть назустріч одне одному». Отож, ствердження свого буття, екзистенції є свобода вибору, що приносить звільнення і водночас смисл існування.
Трилогія «Три листки за вікном» навіть у своєму підзаголовку («...палали, наче жовті свічки, хоч сутінок погустішав; три дерева побачив я там, далі, куди збирався продивитися, три дерева на кінці дороги в кожного, адже життя постійно пульсує в трійній іпостасі...») знову вводить нас у доволі тривіальну ситуацію: особистість і буття. В кожному романі Вал. Шевчука маємо проблему включеності конкретної людини в потік конкретного життя. В контексті цієї конкретності постає проблема необхідності самовизначення. «Вогняне кільце — це життя наше! Придивися, — цілий світ у колах. Сонце колом ходить, голубе коло — крайнебо — з цього кільця нам не вистрибнути, зелене — земля, яка тримає нас біля себе прив’язаних. Людське коло — це пристрасті наші, від яких не можемо втекти...».
Отож, кожен з героїв триптиху змушений робити вибір тією мірою, якою він усвідомлює себе неповторною особистістю, і водночас саме вибір робить його такою. Сюжетні перипетії попри всю їхню, здавалось би, різноманітність, укладаються в схему бунту людини супроти долі.
Мандри ведуть першого героя, Іллю Турчиновського, через численні поневіряння: його обкрадають, калічать, зневажають, збираються вкоротити віку... Але ніщо не стримує його в стремлінні до самореалізації. Герой хоче вирватися за межі повсякденності, подолати пересічність ситуації: «Може, мандрівка, яку відбуде, принесе йому немало лиха чи небезпек... а може, все вийде навпаки. Конечний же вирахунок вийде в нього, як і в мене: він загартує дух і знайде ще більше неупокорення, коли не збайдужіє... Відтак іде великий вибір матінки нашої — натури».
Те ж бачимо в історії з канцеляристом Петром Турчиновським («Петро утеклий. Повість за судовими актами XVIII століття»). Тут знову потрапляємо в замкнене коло побутовості, що його намагається, та не здужає подолати герой. «Я теж уписаний у круговерть людського буття як звичайна істота, нічим від інших не відмінна. І в мені спалахує той-таки відчай: не хочу і не можу бути як трава. Через це й долинає до мене у вікно вічний поклик, і кличе покинути ці порожні стіни,, котрі так легко продуває вітер».
Нарешті остання частина триптиху («Ліс людей, або «Чорна книга» Киріяка Автомоновича Сатановського») вводить нас в атмосферу XIX ст. І знову маємо справу з героєм доволі непересічним, котрий не може вписатися в контекст сірої буденщини буття. Звідси — й неадекватність вибору поведінки Киріяка Сатановського, яка стикається з комфортністю його оточення. І справа не в тім, що врешті-решт нонконформізм героя здебільшого призводить до трагічних наслідків, головне, що ми рельєфно відчуваємо парадоксальність людського буття, його приреченість до заданої схеми. Ця думка звучить упродовж усієї оповіді: «І оскільки все повторюється в світі, то не дивно, що повторюються й історії, що їх переживає людство у віках!» «Я з’ясував: люди не такі й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змішуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різних обличчях. Множинність таких облич і створює облудне переконання, що в житті нічого не повторюється».
На підкреслення парадоксальності працюють сюжетно-композиційні прийоми, що дозволяють говорити про елементи химерності. Вже йшлося про деякі її ознаки. І ось герої Вал. Шевчука Олізар Носилович(«Птахи з невидимого острова»), вовкулака («Сповідь»), Проць-страній («Мор») живуть в світі звичних для себе реалій, водночас потрапляють в ірреальні ситуації або ж є носіями якихось неймовірних для нормальної людини властивостей. Через це сюжетне розгортання подій дещо нагадує полотна сюрреалістів, де звичні, старанно вимальовані предмети творять незвичний світ, що нагадує сновидіння.
Замок, куди потрапляє втікач з турецької галери Олізар, населений істотами, які нібито люди, але водночас їхнє існування підпорядковане нелюдським законам. Їх вік незмінний, вони позбавлені можливості продовжувати рід, їм відмовлено в смерті. І хоча дні змінюють ночі, сходить і сідає сонце, вони виключені з фізичного часу, замкнуті в своєму існуванні в одній часовій точці, як комаха в шматку бурштину. Й у цю часову замкненість потрапляє і не може з неї вирватися герой.
У «Сповіді» опиняємося в знайомій з фольклору ситуації вовкулаки, що сама по собі вже є химерною. В атмосферу пересічності сільського побуту вривається надприродне дійство вовкулачого життя. І Чорний чоловік є тим вузловим осердям, в якому ці два світи перетинаються, і водночас тією точкою, де вони можуть знову перейти в стан рівнобіжності. Герой повісті «Мор» має чудернацьку властивість — «входити» в іншу людину, її душу, жити нею останні передсмертні години. І так відбувається тричі. Взагалі, варто зауважити, що традиційно-загадкове число «три» не пройшло повз увагу письменника. Тричі відбуваються спроби втечі із зачарованого замку. Тричі герой намагається позбутися вовкулацтва. І, нарешті, бачимо число це в самій назві твору «Три листки...».
У замкнутому, химерному часі обертається Ілля Турчиновський з однойменної повісті названого триптиху. Зустрівши самого себе, гнаний Страхом, герой проходить стежками минулого життя, перепускаючи його ще раз крізь себе. Канцелярист сотенної канцелярії Петро Турчиновський («Петро утеклий») потрапляє в сірий спокій степового села.
І хоча, здавалось би, ніяких надзвичайних ситуацій не виникає, автору вдається створити і весь час тримати читача в якійсь незрозумілій, неусвідомленій напрузі. Люди, що оточують героя, поводяться відповідним чином, але все слідство, яке веде канцелярист щодо знайденого трупа, віддає незавершеністю і сповнене недомовок. І, очевидно, саме через це Петро Турчиновський, ніби роздвоюючись, проходить шлях загиблого.
У реалістичне, а то й натуралістичне в цілому, тло твору «Ліс людей...» привнесена химерність через незвичайну здатність Киріяка Автомоновича. Цей герой несподівано для себе виявив, що, наступивши на тінь іншої людини, може непомітно йти слідом за нею. Тому в перебіг сюжету вривається елемент бісівщини. Врешті це має позначку й у прізвищі героя — Сатановський. І хоча в повісті нічого фантасмагоричного не відбувається, бісівська вдача Киріяка Автомоновича несе зло пересічним людям і навіть смерть на суто побутовому рівні.
Власне, можна твердити, що Вал. Шевчук послуговується химерністю в усіх випадках для посилення притчевості своїх творів. Загальноморальна проблематика, ситуації екзистенціального рівня, таким чином, набувають більшої просторово-часової багатомірності. Можна припустити, чим саме пояснюється уникання прозаїком знаних історичних персоналій. Маємо можливість за атрибутикою датувати кожний із аналізованих творів з точністю до 50 років. І при цьому авторові не потрібні відомі герої, яких варто хоча б згадати. Більше того, своєю присутністю вони просто б заважали авторському задумові, зв’язували розгортання сюжету, особливо на його химерних відтинках.
Отже, Валерій Шевчук не тільки поповнив історичну романістику цікавими творами, а й істотно розсунув сюжетно-композиційні рамки цього жанру.
Л-ра: Слово і час. – 1993. – № 4. – С. 52-58.
Твори
Критика
