«Жаль кохання»: імпресіоністичне мислення Валерія Шевчука
Григорій Логвин
«...Мені так жаль його...»
Слово «імпресіонізм» (від французького — враження) лише недавно в нас перестало бути лайкою (як і багато інших «ізмів»), а отримало свою об’єктивну оцінку (в працях О. Черненко «Михайло Коцюбинський-імпресіоніст», М. Коцюбинської «Михайло Коцюбинський — сьогоднішніми очима», Звиняцьковського «Новелістика А. Чехова і М. Коцюбинського» та ін.).
До імпресіоністичних прийомів зображення дійсності звертались ще на початку минулого сторіччя такі класики української літератури, як М. Коцюбинський і Васильченко, російської — А. Чехов та І. Бунін, західноєвропейської — С. Моем і С. Цвейг та інші майстри художнього слова.
Хоч виник цей метод у живопису, однак і в літературі став дійовим засобом відтворення безпосередніх вражень, щохвилинних настроїв, бачення світу в його розмаїтті, бо «давав змогу видобувати із буденних і звичайних предметів несподівані властивості та риси...».
Ці основні ознаки імпресіонізму притаманні й сучасним письменникам, зокрема Валерію Шевчуку. Завдяки улюбленому ним прийому «потоку свідомості» перед очима читача змінюють один одного своєрідні «кінокадри». І не випадково в аналізованому тут оповіданні «Порослий кульбабами дворик» сказано: «Нас наче знімають у кіно в уповільненій зйомці: гнідий кінь і біле, як молоко, лоша» (тобто метафорично батько й син).
Автор-оповідач немовби збоку «фотографує сцени життя» людини та природи, створюючи два потоки свідомості: з теперішнього часу та з минулого (коли він був хлопчиськом). Відповідно й твір умовно поділяється на дві композиційні частини, кожна зі своїми «кінокадрами». Розглянемо їх докладніше.
У першій сюжетна канва, сказати б, романтично-трагічна, хоча може й здатися на перший погляд банальною. Юнак кохає дівчину, але він тяжко хворий, і перша ж пристрасна зустріч коштує йому життя. Тут немає ні вишуканих любовних звірянь, ані гри чи кокетування. Просто дівчина запросила його до танцю під дощем, коли він звірився їй: «Яка ти гарна, Олю! Яка ти гарна!». І це щире зізнання дорівняло його життю, бо юнак навіть забув: йому «не можна застуджуватися!...», про що нагадала мати, вдягаючи хутряну шапку, а плечі закутуючи у велику вовняну хустку.
Зовсім інакше після цього побачення під дощем поводить себе сестра автора-оповідача, котра сушить рушником волосся, дивно завертаючи голову, «наче пташка світлопера», чим вражає малолітнього брата. Отож, перше, «дощове», побачення вже вказує на різницю між закоханими: для хлопця це — найбільша радість, заради якої не шкода й здоров’я (це саме його любові жаль); для дівчини — звична радість молодості.
Друга зустріч виявилась зовсім фатальною для Колі, хоч це й була яскрава сторінка їхнього кохання. З уриваних речень дізнаємось (точніше — догадуємось), що юнак освідчився в коханні, а дівчина відповіла лише: «Ти надто сумирний... Такий сумирний, що мені аж страшно...». Бачимо все очима хлопчиська — споглядальника й оповідача, котрий вистежив, що вони «надто довго мовчать...», ці «дві розрізнені постаті, одна світла і тонка, наче квітка нічна, а друга — як тінь сумовита, зігнута й пригнічена». Характер взаємин героя й героїні теж дещо прихований за романтичною жовтою пеленою кульбаб, що заполонили двір, за уриваними діалогами («Ми ж так одне одного знаємо! — Саме тому!), за відмінним настроєм героїв (вона «всміхається таємниче й ласкаво», або ж: «В неї втомлене й незвичайно присмучене обличчя», а йому «дуже хотілося б бути веселим»). У сюжеті певну роль грає деталь: це — звичайна пряжка з черевика сестри, знайдена молодшим братом біля лави побачення, яка дозволяє зробити припущення, що «вона бігла з цього саду ... злякалась темної постаті, що простягла до неї руку...». Наслідки цих побачень спостерігаємо в наступних сценах. Перша — діалог між матір’ю юнака та сестрою хлопчака дещо приглушений, весь в уриваних реченнях: «...Ви ж самі жінка», — каже сестра». «...Я тільки прошу...» — відповідає мати Колі, а потім додає: «Син признався мені: ви зустрічалися...», на що Оля каже: «...мені так жаль його, може ... коли б у нього все було добре...». Дізнаємось, що Коля у лікарні, його треба навідати...
А друга сцена — фінальна після відвідин в лікарні (тут він і «померти може»), коли вже все по тому й «кульбаби перецвіли», залишивши дворик «у мерехких, білих, прозорих кульках». Цій сцені підпорядкований чорний колір: «чорна постать сестри», «темні жуки», «чорна-чорна, дико чорна нитка, стрічка...».
Різко змінюється тепер і портрет сестри. Коли на початку це була довершена грація, юнь і краса весни («...її мокре плаття прилипло до грудей, аж проступають перса, з’являючи перед закохані очі того юнака її налите тіло; вона йде і всміхається, здригаються легесенько її вогкі вуста, і тремтять її довгі вії»), то тепер це — уособлена жалоба: «...і йде, начебто ведуть її на страту. Сестра моя ішла, трохи виставивши вперед ліве плече, на ногах у неї були туфлі з обламаною пряжкою, ноги її в темних панчохах погасли, хоч лишилися так само точені, вона схилила голову — чорний лебідь плив між темних, загуслих на камінь статуй».
Ці портрети виявляють несподівані властивості звичайних предметів, що й відповідає імпресіоністичному засобу зображення, особливо в описі дощу, котрий і супроводжує перше побачення, й створює цюхвилинний настрій після траурної церемонії: «Цілу ніч шелестіло й шепотіло — небо запрагло доторкнутися кожної билини на великому просторі земному ... Кульбаби стояли зі своїми кульками, як змоклі дівчата-пляжниці...». Отже, не розкрито, що саме «шелестіло й шепотіло» (слово «дощ», «злива» — не названо) і чому кульки кульбаб схожі з пляжницями. Як правило, безпосередні враження посилюються промовистими деталями: «Схили гір... плакали під цим дощем»; «побузковіла вся гора», «бузкові голови на них хиталися». Причому пейзаж олюднено: бульбашки з бузка мовби видував «чорноволосий юнак-вечір», текли «наче струмки поту, зеленаві струмки», «суцвіття — спрагло смоктали... і ніч оцю — й дощ». Це — виразні імпресіоністичні пейзажні замальовки.
Сюжет цієї частини твору (за значенням основної, хоча вона є вставною в мову автора-оповідача) розгортається через потік свідомості хлопчиська, котрий то романтичний, то подекуди й сентиментальний, бо передає безпосередні враження від побаченого. Брата Олі турбує і бентежить «таїна двох» (М. Пришвін), він, «змоклий і зніяковілий, стривожений і здивований», відчуває, йдучи між дерев, що б’ють йому «в вічі жовтим болем крики солов’їні», а від цієї перенасиченості емоціями він відчуває, як «дві сльозинки в очах моїх каламутять мені світ...».
Хлопчина підданий першому серйозному душевному випробуванню, що призводить його до інтуїтивного осягнення як прекрасного в природі й стосунках, так і трагічного в людському бутті. Малий, він ще не може сформулювати та висловити своїх думок і почуттів, але вони вже народилися в ньому й перевернули йому душу. Це все передано окремими уривчастими «кінокадрами». Хлопчисько спостерігає «голубий дощ», йому притаманна підліткова цікавість («виходив і собі на кін, де відбувалося чудне дійство» — — тобто зустріч закоханих), він бачить, «як молодо блищить листя, жовто світять кульбаби». Стає мовбито «змієм-полозом» або ж гіллям чи кущем смородини, звідки й спостерігає в пітьмі те побачення сестри з юнаком. Його світосприймання ще й казкове, бо він слухає «срібного птаха з золотим горлом», щоб «відчути в душі святий трем».
Менший брат Олі бачить і свою сестру чарівною, але не хоче піддаватися її впливу і на запитання про пряжку («А ти чого там лазив?») відповідає подумки, все ж визнаючи її силу: «Ось вона, принцеса... знайшлася!». Хлопчак має «химерну думку, химерний настрій», бо шукає сліди двох, бо ж «може, той слід від них — я?»
Ось як імпресіоністично змальовується стан малого, він не розуміє, що з ним відбувається — його «тягли... гачки цього вечора» до лавочки побачень: «не може бути ... щоб отак... пристрасті людські розпалися в ... мертве світло...». Він весь у вирі вражень, його свідомість «перетікає» від одного предмета до другого: «Я гладжу ніжно ту блискучу пряжку... місяць наливається і в мене, як наливається він і в крони дерев...».
І порівняння у Валерія Шевчука імпресіоністичні: «...а сам я теж наче кущі навколо — гілля і я сам із гілля».
Несподівані властивості видобуваються із звичайних предметів. Причому суб’єкт дії втаємничується: «Хтось запустив у вечір цей вудку з приманкою, і я відразу вчепився в той гачок; вужі на гачках вечорів повзуть безшумно і насторожено...». Що це за «хтось» і які тут «вужі» — залишається неясним — метафора не розкривається. Таємничим є й світло місяця, від якого стежка «світиться, наче срібна ... лавка — наче обрубаний шматок срібної стежки».
Герой сповнений вражень від незвичайної ночі: «Дивно, мені і так порожньо на серці...». При цьому деталь «здрібнюється»: він бачить, як мати та Оля «в тісній капсулі електричного світла стають схожі на двох квітчастих, чудових метеликів».
Передаючи потік свідомості хлопчиська-«бузька» (казковий персонаж — «цибатий бузько з косою за плечем»), письменник приділяє значну увагу кольорам. Так, у матері з Олею голови білі: «одна ... через сивину, а друга біла, бо юна». Обличчя Олі теж біле, як молоко, тоді як у юнака волосся, як «вороняче крило»; від кульбаб усе стає жовтим (постать матері юнака, ліхтар, виразка на руці, навіть — самий душевний біль). У потоці свідомості деякі з цих кольорів зливаються. Так, у передостанніх сценах, коли «бузько» зичить сестрі щастя, він уявляє поруч з нею юнака, з веселою посмішкою, в котрій «трохи сонця травневого, трохи кольору жовтого: жовтого — з кульбаб отих, білого — з обличчя сестри». Імпресіоністичним є прийом спершу роз’єднання, а потім поєднання кількох предметів різних рядів: сам оповідач-хлопчак відчуває, що стає двотонним: «темне в мені і світле; мені здається ... музика пливе... Вона тремка, як це ненадійне світло, і заповнює весь сад отакими блискучими пряжками...».
Отже, потік свідомості підлітка може повторювати щось (думки, враження) або ж «перевтілювати» героя (в кущ, «змія полоза», «вужа»), чи роздвоювати свідомість, а потім з’єднувати в ній предмети й кольори. Все це створює враження чогось плинного, мінливого, предмети висвітлюються в несподіваних ракурсах, сенс життя стає дорожчим і ближчим читачеві.
У цій основній, хоч і спогадуваній, частині оповідання, крім закоханих і хлопця- «бузька», діють ще батько та мати Олі, а також мати юнака.
Фігура «глави сімейства» дещо утаємничена. Мовчазний, замислений, весь «у собі», він говорить лише з необхідності та стає мовби громовідводом, — наприклад, у сцені, де малий повідомляє сестрі про знайдену ним пряжку, він раптом запитує: «У моїй кімнаті ніхто не порядкував?», бо зник важливий лист. Коли до хати заходить жінка з «ворожого табору», батько запитує: «Це хто?», хоч і добре знає юнакову матір. Про нього сказано небагато і в реалістичній манері. Але стислі, скупі деталі (про «розгорнуту жовту книгу», окуляри, вірогідний запис саме ним цієї журливої історії) створюють недомовленість (як у романтизмі) і несподіваність (як в імпресіонізмі).
Мати хлопчака та Олі, хоча й «там трохи чиркалася з тіткою Мартою» (як каже батько), в цілому встановлює досить високий моральний клімат у сім’ї. Так, на нетактовне запитання батька («Це хто?») вона робить «застережливе обличчя, махає руками, наче хоче знову загнати його (запитання. — Г.Л.) в лігво...». Мати не капітулює перед «тіткою Мартою», а домагається того, що та сама (згадавши, певне, минулі суперечки) «не витримує ... Спускає голову, руки її безсило звисають ... кинула вона свій прапор під ноги тій, біля кухні». Як бачимо, в звичайних, навіть буденних ситуаціях, наголошено несподівані риси, тонкий психологічний малюнок. Постать матері вимальовується «сильною і могутньою», хоч на вигляд вона «смішно тендітна і мала», бо тут вся сутність — у моральній правоті.
Юнакова мати — дебела жінка, що шляхетно вчинила, прийшовши у «ворожий» дім для порозуміння з тією, котра могла стати її невісткою. Їй все відомо: «Не треба виправдовуватись...». Тітка Марта дуже любить сина, застерігає його від простуди, «всаджує його в крісло й приклякає, щоб загорнути йому в плед і ноги. Тоді запалює електричну піч...». В ім’я своєї любові вона піднялася над буденними сварками, прийшовши в дім, з хазяйкою якого «чиркалась»; прийшла заради останнього синового прохання. Це — високий гуманізм і духовна сила.
Як уже відзначалося, ця частина-спогад (про події в минулому) вмонтована в оповідь про події в теперішньому часі, причому автор-оповідач служить своєрідним «містком» поміж обома частинами.
Хто ж він? Не хто інший, як сам письменник — людина середніх літ, роздумлива, з гострим відчуттям глибинної сутності людських стосунків, тремтлива, якій «не чуже все людське»: любов до своєї гарної дружини і любування чужою «синьою» 19-літньою жінкою на чиємусь балконі. Ця людина спостережлива, чуйна, любить дерева, квіти, дощ; уважна до своєї сім’ї, добре виконує наставницьку роль щодо дітей. Наприкінці твору прагне поїхати з дружиною у глухомань, щоб віддатися силам і законам природи.
Ця «друга» частина твору безпосередньо і є «потоком свідомості» автора-оповідача. Ось він сидить на балконі своєї сучасної міської квартири, попихкуючи люлькою, й пригадує той «смуток» і «десь там, на виході з цього двору, розквітлий біля невеликої хати сад...». Свідомість роздвоюється, внутрішня увага поділяється натроє, бо він бачить і дочку з сином, й водночас «око має там, на балконі, коло тої синьої жінки», й відчуває, що сльози від згадок, «наче криниці в тому уявному саду, з яких не беруть води, і вони підходять вище... стоять у небі двома високими й прозорими хлібами». Тобто марево розростається від вражень од прекрасного (зелені кулі дерев, зелений газон, жіночі постаті), й автор-оповідач бажає «в собі зберегти» його, бо воно — «сокровенне й дороге». Причому сам фіксує своє роздвоєння (наприклад, повчаючи доньку не рвати єдиної на весь двір кульбаби, не рушити природи, водночас пригадує себе хлопчаком, що втік якось із зірваною кульбабою. Тут виникає протиріччя між тим, «що хочу», й тим, «що розумію»: воно діалектичне й вічне, і донька й батько — обоє не можуть зрозуміти цю суперечність, бо «Життя всередині коконця (тобто доньки) не підвладне метелику» — тобто батькові.
Одним із імпресіоністичних художніх прийомів у Валерія Шевчука є вміння «прийти в минуле чи прийдешнє», для чого він створює образ «чародійного «птаха срібного з золотим дзьобиком», що іноді нібито й веде оповідь і може допомогти «повертати хвилі прожиті і відгадати ті, що прийдуть».
Потік свідомості автора-оповідача мовби зливається із цими хвилями, і тоді «дерева й кущі перетворювались у величезні лахматі голови», котрі хочуть «покотитись у темряві на будинки і залити їх зеленим живлющим соком».
Отже, потокові свідомості автора-оповідача притаманні безпосередність у сприйманні природи, «марення», внутрішні протиріччя, вміння легко переходити від прийдешнього до минулого.
Дружина автора-оповідача змальована ескізно. Це — гарна жінка, ошатна, завжди дбайлива і серйозна, добра господиня та вихователька дітей. їх двійко: син, що першим хоче зірвати єдину на весь сучасний двір квітку кульбаби, а потім — постріляти з іграшкового автомата в усіх, зокрема в свого батька, котрому кричить: «Падай, падай! ... Я тебе прикандичив!», за віщо й заслуговує «варвара», тобто поводить себе відповідно до віку, та дочка Ліля, що теж хотіла б зірвати квітку, але дослухається до батька, котрого ніжно любить, бо, настрибавшись через скакалку за цілий день, тулиться до нього і хоче піти з ним «туди, куди вона (пташка. — Г.Л.) полетіла...».
Отже, ці дві композиційні частини твору не є єдиними, а розпадаються на кілька уривків-кадрів, що чергуються з уривками другої частини. Взаємні переходи між ними найчастіше розмиті. Так, розповідаючи про свою гарну дружину, автор-оповідач непомітно, за аналогією до своєї чарівної сестри, переходить до частини-спогаду: «...хтось інший захоплено завмирає в глибині іншого ґанку, до якого простує вона, — той інший також буду я...»
Трапляються й різкіші переходи, зв’язки між частинами-кадрами, що мовби пробуджують героя своєю раптовістю: «...боляче тримати в собі цю історію, котра розігралася на порослому кульбабами дворику...», — каже автор-оповідач наче до себе і несподівано лунають слова його — уже хлопчака до сестри: «Це не твоя пряжка?»
Переходи відбуваються і при напливах емоцій, коли картина з однієї частини (з теперішнього) мовби продовжує картину з другої (з минулого). Ось закінчується кадр-спогад: «Іду назустріч музиці, але до юнакового вікна підходить велика жовта постать і коротким рухом засовує перед моїми очима завісу...». А водночас розпочинається черговий уривок із іншого часу: «Я задихаюсь від хвилювання: ми стоїмо з дочкою у дверях нашого під’їзду, гарна жінка... все-таки не витримала, адже «варвар» ... усвідомлює, що він знищив усе навколо себе». Звичайно, автор-оповідач ще під впливом розповіді про «історію» в дворику, тому хвилюється, і це й є той «місток» емоцій, що з’єднує уривки з двох композиційно різних частин. Іноді ці кадри сполучаються безпосередньо. Так, дорослому авторові-оповідачеві «смуток дивний вповзає... в груди... він, як лезо блискучих ножиць...»; «я задихаюсь ... ми стоїмо всі троє...». І наразі, як і в кіно, сюди ж прилучається дворик, порослий кульбабами: «Пахне тополею... йде, не ховаючись, чарівно-гарна сестра моя; вона всміхається... і зуби її матово спалахують». Як бачимо, два враження з різних потоків свідомості (дорослого автора-оповідача та його ж — отроком) зливаються воєдино. Але ненадовго, і вже бачимо знову ту композиційну частину, де син, що «стріляв» у батька, розкаюється і «солодко хлипає біля затишної пелени» матері.
Отже, в потоках свідомості і хлопчини, й автора-оповідача є імпресіоністичні засоби зображення, що поділяють твір на окремі уривки — мінливі, нетривкі, які то увиразнюються, то тьмяніють, взаємопереливаючись та розпадаючись. Переходи між ними сприяють глибшому виявленню сутності думок і почуттів героїв, злиття їх з природою. Ці метаморфози не кожен може помітити, на них слід вказати зокрема, щоб навчити безпосередньому світосприйманню, виробити вміння пильно приглядатися до змальованої у творах природи (дерев, кущів, дощу) та людських взаємин. У даному випадку — таке споглядання природи та людей іноді наближається до снів, які навіює той самий «срібний птах із золотим дзьобом». Кінець кінцем не тяжко зрозуміти, що всі ці переосмислення, проникнення, вглиблення в природу, метаморфози є наслідком глибокого хвилювання автора-оповідача, зокрема, коли одвічна історія кохання двох (неважливо — українців чи веронців) добігла трагічного фіналу і його охоплює трем і сум.
Стає жаль юнакової любові, «зів’ялих кульбаб», причому автор-оповідач перевершує навіть жаль дівчини-сестри, що й так у траурі, бо від того, що сталося, йому «болить раптом у душі щось таке прозоро тендітне», а це викликає бажання майнути кудись, у глухомань, щоб відпочити від тяжких вражень.
Таким чином, перегорнута ще одна сторінка захоплюючого буття, яскравих почуттів, краси природи, заради чого й відбувається вічне тремтіння всесвіту, що й називається життям. Як жаль, що такий стан душі й таке палке кохання тривають не вічно!
Твір Валерія Шевчука «Порослий кульбабами дворик» цінний для нас свіжими, оригінальними уявленнями про світ, глибинними почуттями його героїв, любуванням людською красою та довершеністю природи, що є вічною й безсмертною.
Л-ра: Слово і час. – 2002. – № 4. – С. 39-44.
Твори
Критика
