«Безбожний» імператор в пошуках Істини

Якщо вас цікавить духовна література без #духовнихскреп, зверніть увагу на трилогію Дмитра Сергійовича Мережковського (1865-1941)«Христос і Антихрист».

Вона складається з трьох томів:

1895-1896 — Смерть богів. Юліан Відступник

1901 — Воскреслі боги. Леонардо да Вінчі

1904-1905 — Антихрист. Петро і Олексій.

Перший том розповість про життя візантійського імператора Флавія Клавдія Юліана (331/332-363), якого в християнській історіографії прозвали Відступником. Не сподівайтеся знайти тут достовірну передачу історичних подій, бо книга написана у жанрі історіософського роману письменником, філософом та богословом Дмитром Мережковським. Але в основі автор опирається на історичні факти, тому читати цей роман пізнавально.

Християни у його романі зображені переважно примітивними. Перший учитель Юліана Мардонай привив йому любов до античності. Але потім його починає вчити монах Євтропій. Він жорстко виступав проти мудрості Еллади. Для нього Сократ усього лише лихвар. Протягом роману вони те й роблять, що руйнують храми старих богів. Але якщо уважно читати цей твір, то можна помітити – язичники ближче до Бога, ніж християни. Майбутній імператор дізнається від неоплатонівського філософа Ямбліха про Бога. Він говорить про Господа у сенсі апофатичної теології (так богослови можуть охарактеризувати слова, які він проповідував). А це означає пізнання Бога шляхом заперечення. Віднайденням характеристик, які не є Ним. Так Мережковський у вуста Ямбліха вкладає геніальний образ Його.

Чому подібний світ, всі ці сонця і зірки? Сітям уподібню їх, закинутим в морі. Бог обіймає всесвіт, як вода обіймає сіті; сітка рухаються, але не може зупинити воду; світ хоче і не може вловити Бога. Сітка рухається, але Бог спокійний, як вода, в яку закинута сітка. Якби світ не рухався, Бог не створював би нічого, не вийшов би зі спокою, бо навіщо і куди йому прагнути? Там, в царстві вічних Матерів, в лоні Світової Душі, є насіння, Ідеї-Форми всього існуючого, минулого та майбутнього: таїться Лагос-зародок і коника, і билини, і олімпійського бога ...

Головний герой Юліан зображений драматичним персонажем. У його душі постійно йде боротьба. Він у повсякчасному пошуку Істини. У книзі є сцена, в якій під час містерій, присвячених богам, Юліану явився ангел Денниця і сказав, щоб він повстав. Єрофант дав йому ключ до пізнання – необхідно поєднати правду Титана (Прометея) з правдою Галилеянина (Ісуса Христа).

Прийшовши до влади, Юліан обрав життя аскета. Без розкоші та з любов’ю до книг. Він став імператором завдяки своїм перемогам над галлами. Його вояками був піднятий воєнний бунт проти Констанція, який відкрив Юліану шлях до влади. Юліан у творі зображений розумним володарем.
У першій частині трилогії імператор, на думку християн, їх переслідує і є Антихристом. Насправді він хоче, щоб християни були послідовні у своїх поглядах. Тому забороняє їм викладати риторику та граматику, аргументуючи, що не можна коментувати античних авторів і одночасно заперечувати існування богів. Без цього неможливе справжнє знання Гомера, Гесіода, Демосфена, Геродота та інших авторів.

Тому в історіософському сенсі показано, що християни в основному мислять людськими мірками. Тому істинних віруючих мало. До них належить монах Парфеній, який розписував книги. Він міг зобразити разом Йоана Хрестителя, який лив воду на Ісуса Христа, та сидячого поруч бога Йордана, який тримає напоготові рушник для Спасителя. Він не боявся давніх богів, бо вважав їх наверненими у християнство. Негативним персонажем зображений вчитель красномовства Гекоболій. Він змінював переконання задля державної кар’єри.

Християнкою, яка розкриває особу Юліана, є його кохана Арсіноя. Заради неї Юліан хотів здобути весь світ, але Арсіноя вибрала шлях аскетизму й пішла проти світу. Тому й не отримала свободу. Здобувши свободу, приїхала до Персії проповідувати візантійському імператору Христа. Арсіноя єдина, яка добре знала глибини серця імператора, могла сказати, що:

Коли вуста твої проклинають Розп’ятого, то серце бажає Його. Коли ти борешся проти імені Його, то ти ближче до Його духу, ніж ті, хто мертвими вустами взивають: Господи, Господи.

Хоч у кінці цієї історії імператор помирає, але справа його продовжує жити. Тому він і зображений передвісником доби Відродження. Роман завершується сценою, коли сучасники покійного імператора побачили сонце Ренесансу. Варто зазначити, що в ті часи візантійці не називали себе візантійцями, а вважали римлянами. Богословські догмати Церкви складені на основі античної метафізики. Але в майбутньому цей синтез відкинули, тому почалися розколи в Церкві. І вони будуть постійно, бо так званих християн багато. А Бог один. А Святий Дух віє там, де хоче (Йоанна 3:8). Тому поза Церквою нема спасіння. Але її меж ми не знаємо. Тому нелюбов до інституційної Церкви Мережковського можна зрозуміти і не опускатися до рівня забобонних християн як у творі «Юліан Відступник. Смерть богів».

Дмитро Тирусь