Сон давньоминулої юності
Ти навпроти живеш. Твої очі просторі.
Твої руки, мов річка, — від Тебе течуть.
Ти в своєму садку, поливаючи місяць і зорі,
ти в своєму вінку — все співаєш ту пісню, якої мені не чуть.
Ти навпроти живеш. За вікном Твоїм — квіти...
Як любив я Твій сад, Твій затінений дім!
Я і сам садом став, став задивленим літом —
щоб дістатись вікна —
від Твойого вікна вечори починались сумні.
Я не знаю, хто Ти — Твого імені й голосу...
(Ти кудись відлетіла, не стало в садку тім Тебе!).
Ти навпроти живеш — на протилежному полюсі —
над Дніпром, над селом —
в тихім світлі, що плине і плине з небес.
А тепер оцей сон. Йдем дорогою довгою.
Рівний степ перед нами — ні літа на нім, ні дерев...
І молитва Твоя (німецькою мовою)...
І молитва Твоя —
нам дорога — при світлі — все далі, вперед.