Марко Черемшина. Осінь
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й неприодіті розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній цар забрав їм усе добро й пішов бундючний назустріч своєму противникові, зимовому цареві, геть геть… у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ця боротьба; він із достатками раніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога свого пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раділи б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм усі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за крива вую працю, та все ж таки, вони його навидять, бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога свого пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до болю.
Вони шепотом нараджуються, - а буйний вітер передає їх раду-нараду ясному сонцю. Ще день, два дні, і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, не пригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць; із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капнуть із його пухкого покрову.
Бачуть теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаватися, волі й рідного краю зрікатися; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ними лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його… свій рідний край і вибираються в світ за море… далеко, далеко… до Америки мандрують, на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
